Вітольд Шабловський: «Я шукав добро на Волині»

Книга репортажів Вітольда Шабловського про трагічні події на Волині у 1943 р. вийшла минулого вересня. А під час останнього Форуму видавців у Львові автор презентував український переклад. «Кулемети й вишні. Історії про добрих людей з Волині» – під такою назвою книжка вийшла у «Видавництві Старого Лева», її переклав Андрій Бондар. Це історії людей, яких врятували українці на Волині, а також тих, хто рятував поляків. І це альтернативний погляд на трагічні події.

Розмова з Вітольдом Шабловським – саме про це видання, а також про українсько-польські відносини сьогодні, роботу над новим проектом і гостювання у бабці Барака Обами.

– Вітольде, чому Ви вирішили написати книгу про Волинь?

– Я ніколи не цікавився Волинню. У мене там жодних родичів, ніхто звідти не походить. Одного разу я їхав зі Львова і вирішив зупинитись на ніч у Луцьку, щоб подивитись на замок Любарта. Люблю так собі спланувати подорож, щоб ще щось цікаве побачити.

Під’їжджаючи до Луцька, бачу таблицю, на якій пише – Волинська область. І згадую у цей момент, що колись була Волинська різня, але я про це нічого не знаю. Коли приїхав до готелю, почав шукати в Інтернеті інформацію про ці події. Перші кілька сторінок у Google дуже страшні – розрізані животи, відрізані руки, голови.

Але на 4 чи 5 сторінці пошуковика натрапив на брошурку, яку видав Інститут національної пам’яті. У ній згадано українців, які рятували поляків. Ніяких історій, тільки факти – хто, з якого села, і кого врятував.

Місцями було більше інформації, наприклад, про двох братів, один з яких був в УПА, а інший – рятував поляків.

І це мене зачепило. Нам розповідають, як там катували поляків, а тут історія про те, що у найчорніші ночі цієї розправи, під час війни, тисячі людей, ризикуючи своїм життям, допомагають своїм сусідам. Коли почав читати цю брошуру, то відразу зрозумів, що хочу написати про це репортаж. Спочатку планував 2–3 тексти, а вийшла книжка.

І тут мені не йшлося про українсько-польський контекст, я ніколи цим не цікавився. Мені йшлося про те, що це універсальна тема, як у такий важкий час може існувати добро.

– Як її сприйняли у Польщі? Вона вийшла, коли питання Волинської трагедії у Польщі гостро звучить.

– Звичайно, була група людей, яка звинувачувала мене, називала бандерівцем. Але у середовищі людей з Волині – добре, вони теж розуміють, що без допомоги українців було дуже важко пережити цю війну у 1943 році.

Коли говорив з поляками, героями книжки, вони кілька годин розказували, як це було страшно, а потім все ж згадували, що їх врятували українці.

Люди часто цього не пам’ятають, це не перша річ, про яку вони згадують, розповідаючи про ці події.

Як вийшла книжка, то швидше позитивно про неї говорили. Вона вийшла тоді, коли й фільм Смажовського (фільм «Волинь» режисера Войцеха Смажовського. – ред.). Але там все узагальнено. Я боявся, щоб моя книжка не була такою.

Мені важливо було провести читача через події 1943 року на Волині, але не травмувати його. Не описувати детально, що українці і поляки робили. Я хотів, щоб читач міг уявити, як там було, як вони боялись, хоч старався прямо про це не говорити.

Для Польщі це особлива книжка. Бо у нас більшість видань про Волинь, як фільм Смажовського – відтинання рук і ніг.

– Чи щось залишилось поза книжкою?

– Коли вийшла книжка, мені надсилали багато історій, в яких люди пишуть про своє життя. Хтось мені написав, що батько Степана Бандери, який був священиком, врятував польських сусідів. Хтось написав мені, що вже чотири покоління таких сусідів відвідують одні одних. Цікаві речі почали відбуватися після виходу книжки. Можна було б другий том написати. Але з тих речей, які я зібрав на Волині, – все є у книжці.

– Як було на Волині під час експедиції?

– Не уявляв, як маю це зробити. Ну приїду туди, побачу першу дерев’яну хату, стану перед нею, постукаю у двері, вийде якась бабця чи дідусь, і що я скажу? «Добрий день, може щось мені розкажете?» Десь півроку я обмірковував цю ситуацію. І мене це дуже мучило, але все ж зібрався. Поїхав, зупинився перед першою дерев’яною хаткою, як собі це й уявляв. І мені відкрила двері пані Олександра Васейко, у книжці вона – п. Шура. І з неї почалась моя книжка про Волинь. Це дуже світла людина. Хоч бідна, але коли щось має, дивиться кому б віддати. Я їй привозив різні подарунки, вона могла за 10 хвилин їх роздати.

І саме вона налаштувала мене на інші розмови. У мене не було жодних труднощів на Волині, але це тому, що від початку я запланував говорити тільки з добрими людьми. Шукав тільки добра. Мені показували, де живе чоловік, який мордував поляків, але я не захотів з ним розмовляти. Вбивати тоді не було жодною відвагою, це було шаленство. А великою відвагою тоді було протистояти всім і намагатись когось врятувати. Я вважаю, що розмовляв з відважними людьми.

– Як вважаєте, чому знову активно використовують тему Волинської трагедії і як змінилось ставлення поляків до українців останнім часом? І чи це не сценарій третьої сторони?

– У Польщі за короткий час з’явилось мільйон українців. Стільки українців ніколи не було. Це статистика. Куди не підеш – чуєш український акцент.

З іншого боку, маємо уряд, який грає ксенофобською картою, який лякає поляків іншістю. І, на жаль, політики можуть багато що зіпсувати. Поляки, які ще кілька років тому були досить приязно налаштовані до світу, закрились від страху. Ми єдині у всій Європі, де немає арабів, мусульманів, але водночас найбільше їх боїмося. Є країни, де живуть мусульмани, де є замахи, де може бути небезпечно, але там менше бояться, ніж у Польщі, де нічого не відбулось, де тиша і спокій. Це також перекладається на польсько-українські відносини.

Абсолютно переконаний: коли поляки з українцями сперечаються, то у Кремлі відкривають шампанське. Все роблять для того, щоб нас посварити. Для чого всі ці республіки були оголошені на сході України? Чому вони всі так активно згадують річницю Волинської різні? І в соцмережах писали, і навіть урочистості влаштовували. Для чого?

– Дуже часто чи не єдиними адвокатами України за кордоном є інтелектуали, люди культури. Чи хоч трохи культура протистоїть пропаганді у Польщі та Європі?

– Є багато людей з особливою ворожістю. А є ті, які не мають поняття, що тут відбувається.

У Польщі дуже багато книжок виходить про Україну. Ще кілька років тому не було, а тепер можна знайти у книгарнях переклади багатьох молодих авторів. Відтоді, коли почався Євромайдан і війна, вийшло кілька десятків книжок польських авторів про Україну. І багато людей приїжджає до нас. Чи це має значення, чи цей голос чути далі у Європі? Не знаю.

– На чому може сьогодні будуватись дружба українців і поляків?

– В історії ми насолили один одному. Ми вам і ви нам. Але я вважаю, що ми все ж братні нації, як родина. Мова подібна, історія нас подібно вчила, якийсь спільний досвід і аналогічні проблеми маємо. І попри тему Волинської трагедії, яка повертається, то між нами немає спірних моментів. Може є враження, що політично зараз гірші дні, але загалом, як на мільйон українців у Польщі, немає інцидентів. Українці у такій кількості можуть втопитись серед поляків, бо ми дуже подібні. І думка польського МЗС, щоб Львів був у польських паспортах – то параноя. За такі речі можна тільки стидатись.

– Що допомогло Польщі вирватись вперед, адже ми дістали свободу майже одночасно?

– Було добре кілька років, а зараз маємо уряд, який це руйнує. Хоча не скажу, що все було добре. Багато поганих речей сталось і ми платимо тепер. Про це йдеться у моїй книжці «Танцюючі ведмеді». Ця книга про те, що свобода – це дуже складно. Є свої плюси, але часом забагато вибору, забагато можливостей, і не можеш собі дати з тим ради.

А зараз вибрали до влади дуже невідповідальних людей. І наша участь у Євросоюзі під загрозою. Думаю, він скоро поділиться на ті країни, які інтегруються, мають спільну валюту, і на союз «Б». Боюсь, цей потяг поїде далі без нас.

– Як почались Ваші стосунки з Україною?

– У дитинстві їздив з батьками на відпочинок під Заліщики. І навіть не зауважив, як навчився розмовляти українською. Зрозумів це тільки у старшому віці, під час навчання в університеті, коли зі своїми приятелями українцями напивався горілки і починав говорити українською.

Через ті відпустки Україна була завжди для мене близькою і важливою. І коли подорослішав, Україна стала першим місцем подорожей – це був Крим, Одеса, Київ. Як був на першому Майдані в Україні, місяць мешкав у Києві. Загалом був в Україні 45 разів. І митники дуже часто на мене дивляться, як на «човника», але потім бачать, що я ще був у Болівії, Перу, США, значить щось не те.

– А про що пишете зараз?

– Працюю над книжкою про кухарів диктаторів – Поль Пота, Фіделя Кастро, Іді Аміна, Енвера Ходжі, Садама Хусейна. Про історію їхнього життя і рецепти тих страв, які готували для своїх правителів.

Наприклад, улюблена страва Фіделя – молочне порося, яке тільки народилося. Це поросятко душили і кидали в гарячу олію.

Стосунки з кухарями – це щось особливе. Кухар часом заміняє маму, адже це той, хто готує їжу – те, що колись робила мама в дитинстві. І вони дуже цікаві люди, мають свої погляди на життя диктатора, на більшість його вчинків. Кухар Енвера Ходжі запевняє, що це саме він керував країною, бо за допомогою відповідних смаків міг вправити диктатора у добрий чи злий гумор.

– То в межах цього дослідження ви заїжджали в гості до бабці Барака Обами?

– Так, я їздив до кухаря Іді Аміна, який мешкав за 20 км від бабці Барака Обами. Відвідав її з цікавості. То було тоді, коли у США тривала президентська кампанія і кузен Обами Малік розповів, що буде голосувати за Трампа.

Бабця мого перекладача походила з того ж села, що бабця Обами, тому вона дуже щиро з нами розмовляла. Казала, що Малік – дурень і чорна вівця в родині, що ніхто його не шанує. Він найстарший і за традицією має бути головою родини. Тому йому важко змиритись, що його молодший кузен має повагу, є президентом США. І заздрячи, підтримав Трампа.

Бабця – фермерка, має 92 роки. За два дні до нашого приїзду приймала пологи у корови, має велику силу, дуже весела та привітна.

Розмовляла Оля Вишня

Довідка

Вітольд Шабловський – польський журналіст і репортажист, автор книг «Вбивця із міста абрикосів» про життя і культуру Туреччини, «Наша маленька ПНР» про життя у Польщі 80-х, «Танцюючі ведмеді» про Болгарію та інші посткомуністичні країни. Книги перекладені українською і вийшли у видавництві «Темпора».

Дістав низку престижних нагород за свої репортажі – Melchiora, Amnesty International, Нагороду імені Беати Павляк, премію Ришарда Капусцінського, номінований на «Ніке».