Найбільший страх Порошенка: добробати на вулицях України

Мілітаризовані громадські структури, що виникли в Україні після Революції Гідності, залишаються незрозумілим і неконтрольованим чинником української політики. Відтак, саме вони (можливо, навіть більше, ніж зовнішній ворог чи політична опозиція) є страшним сном для влади загалом і, зокрема, для Президента Петра Порошенка.

В кінці лютого під час підсумкової прес-конференції Президент Порошенко несподівано різко та емоційно відреагував на запитання журналіста Дмитра Гордона щодо новостворених «Національних дружин».

«Коли ви дивилися нацдружини («Національні дружини». – Авт.) на Хрещатику? Чи ви відчували себе в безпеці? <…> У нас були приватні армії окремих олігархів, зі зброєю, яку вони носили по вулицях», – наголосив Порошенко. Також він нагадав, що приватні армії в окремих олігархів були й раніше, маючи на увазі, очевидно, батальйон «Донбас», створений за підтримки Ігоря Коломойського, і однойменну комерційну структуру, якою керує народний депутат Семен Семенченко.

Неочікувано різка відповідь на пересічне запитання вкотре проілюструвала, що, незважаючи на те, що чинний Президент прийшов до влади внаслідок акцій протесту, несанкціоновані, неконтрольовані й непрогнозовані протестні рухи залишаються для нього справжнім страшним сном. Як представник істеблішменту Порошенко добре розуміє, як вистояти перед зовнішнім ворогом, як контролювати політичних партнерів та вести діалог із Заходом. На Банковій уже розроблено кілька стратегій для перемоги на наступних президентських та парламентських виборах. Єдине, що виводить із рівноваги чинного президента (і, відповідно, впливає на дії його команди), – це нерозуміння і навіть страх перед вулицею.

Зрештою, минулої п’ятниці влада продемонструвала, що серйозно ставиться до таких явищ, провівши обшуки в приміщеннях заводу АТЕК, які орендує для своїх тренувань «Національний корпус».

Приватні армії, про які говорив Порошенко, а також різноманітні парамілітарні утворення – явище, що набуло поширення після Революції Гідності. Саме під час акцій протесту почали формуватися спочатку окремі групи під керівництвом «Самооборони Майдану» Андрія Парубія, а пізніше радикально налаштовані активісти об’єдналися в «Правий сектор». Після Революції, з початком бойових дій на Сході України, «майданівські» групи трансформувалися в бойові підрозділи: ДУК ПС, «Айдар», «Азов», батальйон «ОУН» та інші. Паралельно із розвитком бойових добровольчих підрозділів у тилу почали діяти громадські організації, що забезпечували їм постачання амуніції, харчів тощо. Згодом ці організації переросли в політичні рухи і так звані «групи прямої дії».

Уже під час парламентських виборів 2014 року та місцевих 2015-го, коли мілітарний тренд був на висхідній, належність до військового добровольчого формування суттєво додавала бонусів у передвиборчій боротьбі. А наявність «бойового крила» такої напівмілітарної організації давала змогу підкріпити політичні вимоги вуличними акціями.

«Донбас» і Семен Семенченко

Батальйон спеціального призначення «Донбас» був сформований із добровольців у Дніпропетровську в травні 2014 року для оборони Донецької та Луганської областей від сепаратистів.

Засновником батальйону вважається дрібний підприємець Семен Семенченко (Костянтин Грішин). Принаймні саме він ще в квітні 2014 року оголосив у мережі Facebook про створення батальйону та збір грошей для нього. Щоправда, теперішні керівники «Донбасу» заявляють, що Семенченко ніколи не займав жодних керівних посад, а лише виконував функції прес-секретаря. Матеріальну підтримку формуванню надавав відомий український олігарх, у той час – голова Дніпропетровської ОДА, Ігор Коломойський.

Сьогодні «Донбас» входить до 18-го полку оперативного призначення Національної гвардії України. Його перший командир Семен Семенченко – народний депутат від «Самопомочі».

Наприкінці вересня 2016 року Семенченко (тоді вже народний депутат опозиційної фракції) з соратниками зареєстрував громадське утворення «Внутрішній корпус батальйону «Донбас». Тоді ж була створена охоронна фірма ПП «Донбас-Безпека». Це дало підстави звинувачувати Семенченка у спекуляціях на назві легендарного батальйону. Саме ця охоронна фірма брала участь у конфлікті з фермерами в серпні 2017 року поблизу Кривого Рогу. Цих же людей було помічено при «прориві» кордону Саакашвілі, на численних маршах Саакашвілі, а також – у блокаді Донбасу.

Зараз очільник «Внутрішнього корпусу батальйону «Донбас» Анатолій Виногродський перебуває під домашнім арештом в очікуванні суду – як і більшість активних учасників цієї структури. Останньою помітною акцією «Донбасу» Семенченка стала організація наметового містечка під Верховою Радою України з вимогами про відставку Президента.

«Правий сектор» та його «уламки»

У 2016 році «Правий сектор», що виник у найбільш буремні часи Революції Гідності, розколовся на три частини. «Державницька ініціатива Яроша», або ж ДІЯ, хоча й має політичний бренд та харизматичного лідера, практично не веде політичної діяльності. Лідер ДІЇ повністю сконцентрувався на військових справах, координуючи залишки добровольчих формувань та їхню співпрацю зі ЗСУ. Час від часу Дмитро Ярош з’являється в ЗМІ, нагадуючи про те, що по завершенні військових дій все ж пробуватиме себе в політиці. Інколи такі появи демонструють цікаві зв’язки Яроша з топ-чиновниками. Скажімо, його скандальний допис на підтримку голови Миколаївської ОДА Савченка, якого звинувачують у доведенні до самогубства директора Миколаївського аеропорту. Рейтинг політичної сили Яроша близький до нуля і, швидше за все, реанімації не підлягає. Усі активні члени його організації зосереджені або на фронті, або у волонтерських організаціях.

Ще один «уламок» «Правого сектору» часів Євромайдану – «Революційні праві сили» – так і не зміг оговтатись після скандалу з перестрілкою на Закарпатті. Не спромігшись залучити до своїх лав харизматичних політиків або ж спонсорів для партії, вони практично зникли з політичної арени. Принаймні на всеукраїнському рівні. У регіонах продовжують діяти окремі осередки партії. Скажімо, Львівська організація бере участь у локальних акціях інших правих формувань, однак для того, щоб повернутися на всеукраїнський рівень, їм не вистачає ані фінансів, ані структури, ані лідерів.

Найкраще після розколу почувається та частина організації, яка залишила за собою назву «Правий сектор». Організація сьогодні є активним учасником вуличної та публічної політики. «Правосеки», хоч і на правах молодшого брата, але присутні в коаліції «Свободи», «Національного корпусу» та, власне, «Правого сектору». В кількох областях партія має потужні регіональні структури, прапори «Правого сектору» присутні на всіх спільних акціях націоналістів. Однак партія практично не проводить акцій окремо від соратників, вочевидь, через брак людей та фінансових ресурсів.

«Національні дружини»

«Національні дружини» – новий, більш вільний формат для політичної партії «Національний корпус». Сама ж партія створена на базі добровольчого батальйону «Азов». Перші бої «Азову» припали на серпень 2014 року. Значну роль в організації батальйону, його фінансуванні та забезпеченні зброєю й амуніцією відіграв Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков. Лідер «Азову», а пізніше й «Національного корпусу», Андрій Білецький має довгу історію особистих стосунків з Аваковим. Однак сьогодні спостерігається дедалі більший дрейф «Нацкорпусу» від представників влади. Партія є однією зі складових союзу націоналістів, і вже впродовж року веде вперту боротьбу за медійну та політичну першість у цьому об’єднанні.

«Національні дружини» – проект, орієнтований на вуличну декларативну позаполітичну діяльність, і створений, вочевидь, для того, щоб організовувати та мобілізовувати активну молодь, яка з різних причин не хоче пов’язувати себе з політичними партіями.

Окрім цього, «Національні дружини» – це ще один крок у дистанціюванні Білецького і «Нацкорпусу» від Авакова. Під час акцій цієї організації її антивладні гасла і заклики значно радикальніші, ніж у старших побратимів.

Якісні однострої, потужний медійний супровід свідчать про стабільне фінансування організації. Акції «Нацкорпусу» та «Національних дружин» стають дедалі радикальнішими, адже лідери партії розуміють, що боротися на виборах доведеться на електоральному полі, яке давно обробляє «Свобода», «Правий сектор» та інші праворадикальні організації. І перемогти тут можна, лише пропонуючи радикальніші, яскравіші, помітніші дії (адже гасла й розмови серед цієї частини виборців не користуються популярністю).

«Національний корпус» сьогодні намагається поєднати в своїй діяльності радикальні гасла й риторику, властиві націоналістам загалом, і водночас задовольнити суспільний запит на порядок і дисципліну. Розхитуючи і майже відкрито закликаючи до повалення чинних владних структур, націоналісти Білецького пропонують виборцям своє бачення «залізного націоналістичного порядку», який підозріло нагадує диктатуру гітлерівської Німеччини чи Італії часів Муссоліні.

«Соколи» Тягнибока

Партія з найдовшою історією, з досвідом парламентської та позапарламентської роботи, з розвинутою структурою, стійким електоральним ядром та стабільним фінансуванням сьогодні змушена змінюватись і пристосовуватись до нових політичних умов. Молоді конкуренти (які наразі є союзниками) – «Національний корпус» та неполітичні націоналістичні організації – витісняють «Свободу» зі звичних політичних ніш. Тому поважним і досвідченим політикам-«свободівцям» доводиться згадувати радикальне минуле, знову виходити на вулиці, захоплювати приміщення, битися з правоохоронцями й «тітушками».

Тут націоналістам Тягнибока і стала в пригоді створена колись «молодіжка» «Сокіл». Львівські активісти «Сокола» беруть участь у націоналістичних маршах, демонтують «комуністичні» монументи, штурмують сесійну залу міськради тощо.

Характерно, що на афішах, які анонсують спільні заходи, ГО «Сокіл» прописана окремо, на рівні зі «Свободою», «Національним корпусом» та «Правим сектором». Очевидно, таке позиціонування мало б виглядати як відповідь «свободівців» на створення «Національних дружин» – своєрідне відновлення паритету в непростому об’єднанні.

Однострої на вулицях українських міст

Окрім структур, які діють у спілці з політиками та партіями, в Україні існують десятки дрібніших формувань, що «спеціалізуються» на вуличних акціях прямої дії. Це, зокрема, праворадикальна організація С14, яка раніше діяла лише в Києві, однак нещодавно почала «наводити порядок» і в інших містах України. Активісти цієї структури надають перевагу акціям прямої дії й можуть побити тих, кого вважають сепаратистами, або ж силою розігнати «ватну» імпрезу.

Ще одна подібна структура – «Закарпатська січ», яка нещодавно почала свою діяльність на Закарпатті маршем «зіґуючих» активістів під нацистською символікою. Засновники організації стверджують, що борються з угорським сепаратизмом на Закарпатті. Однак масові заходи в одностроях та з фаєрами лише викликали стурбованість у сусідніх країнах.

У Львові діє організація «Розвиток громади», яку пов’язують з основним спонсором партії «Свобода» Ігорем Кривецьким. Кістяк «Розвитку громади» становили футбольні фанати і члени спортивного клубу «Легіон». У 2014–2016 роках ця структура разом зі «Свободою» не раз брала участь в акціях, спрямованих проти міського голови Львова, давнього опонента «Свободи». Однак у 2016 році організація «перекваліфікувалася» на культурно-просвітницькі заходи та волонтерство.

Вулична політика – один із основних трендів постмайданної України. І хоча рядові члени, очільники, а надто – засновники таких структур – дуже часто переслідують свої фінансові чи політичні інтереси, молодики в одностроях ще довго ходитимуть маршем вулицями українських міст. Проте в умовах гібридної війни, загальної радикалізації суспільства та великої кількості нелегальної зброї із зони бойових дій «мода» на силовий стиль у політиці й справді може стати загрозою – і окремому громадянинові, і суверенітетові країни загалом.

Віктор Біщук