Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
1 вересня 2017 року в Марселі, що на півдні Франції, відкриється чергове «представництво ДНР». Після появи псевдодипломатичних установ в Чехії (до слова, місцева влада вже припинила діяльність «представництва» в Остраві), Греції та Італії російські куратори у відчайдушній спробі легалізувати своїх проксі-агентів у міжнародному середовищі вперше вийшли на рівень однієї з країн-учасниць Нормандського формату.
Щоправда, мета зазначеного формату «зовнішньополітичної» акції, завуальованої під місцеву неурядову ініціативу, – не тільки міжнародне визнання «ДНР», що де-факто є безглуздим з огляду на переважно беззаперечне розуміння європейцями коренів проблеми та їхню послідовну підтримку суверенітету й територіальної цілісності України. То для чого ж насправді відкривають «представництва ДНР» на Заході і що з цим робити?
Досліджуючи діяльність (зокрема й віртуальну – в соціальних мережах) вже відкритих «представництв», можна зробити певні висновки. По-перше, коло симпатиків «русского мира» на Заході доволі обмежене. Щодо Франції, то впродовж останніх трьох років тут фігурують одні й ті самі прізвища, які мають переважно негативну репутацію в своїй країні. Небагато політиків (навіть із партій, що відзначаються потужним проросійським лобі) готові «забруднитися» підтримкою «ДНР». По-друге, проведення ситуативних фізичних акцій («круглів столів», брифінгів) істотно обмежене. Такі заходи відбуваються лише з нагоди відкриття самого «представництва». Проте на базі добре обладнаних офісів (крім Греції) діють постійні фотовиставки, присвячені російській візії війни на Донбасі. Власне у поширенні російського бачення подій та історії, відвертій антиукраїнській пропаганді й полягає суть інформаційної роботи «представництв ДНР». Дезінформація, що подається мовою приймаючої країни, намагання видати «фейкову картинку» за справжню має певний сталий вплив на місцеве населення. Особливо в умовах відсутності української контрпропаганди та поміркованої позиції місцевої влади, віддаленої від питань зовнішньої політики (чи не тому «представництва» відкриваються не в столицях (окрім Греції), а в провінційних містах – потужних промислових центрах – Остраві, Турині, Марселі?).
Крім профорієнтаційної роботи з місцевим населенням та вербування на війну за «русский мир» на Донбасі, «представництва» свідомо беруть участь в організації діяльності російських спецслужб на території приймаючих країн (збір конфіденційних відомостей, зокрема і з метою дискредитації/шантажу місцевих політичних еліт). Ще одна мета їхнього функціонування – проведення спеціальних інформаційних заходів пропагандистського характеру, а також використання в якості координаційних центрів для організації різноманітних провокацій, фінансування радикальних кіл, місцевих екстремістських організацій тощо.
Інший важливий чинник – маніпуляція псевдодипломатичним статусом. Наявність дипломатичних представництв за кордоном є ознакою визнання країни в світі. Оскільки «ДНР» не визнана ніким (навіть Росією – на відміну від Абхазії, Південної Осетії чи Придністров’я), немає доцільності відкриття «представництв» у жодній країні світу. Таким чином Москва намагається легалізувати в міжнародному середовищі те, чого не існує. Росія декларує дотримання Мінських домовленостей, а отже – кінцеву реінтеграцію тимчасово окупованих територій. Але при цьому сприяє легітимізації бойовиків і терористичних квазідержавних утворень, що де-факто підриває суть Мінського процесу. Звичайно, знайти російські «вуха» у фінансуванні цих ініціатив не так уже й легко, адже Кремль робить це через треті-четверті руки. Проте, якщо пошукати, особливо відштовхуючись від того, хто отримує зиск…
Росія роз’єднує Європу, підриває єдність європейської спільноти, використовуючи її слабкість та вразливість. І робить це, зокрема, шляхом зовнішньополітичних та економічних маніпуляцій. Відкриття представництв проросійських бойовиків на Заході – пряма загроза ліберальним цінностям ЄС, оскільки це підвищує рівень терористичної небезпеки всередині цього міждержавного утворення. При цьому банально спотворюють деякі базові факти. У той час, скажімо, коли ватажок «ДНР» Олександр Захарченко розбудовує авторитарний режим, базований на страху перед «МГБ», коли «на підвалах» у Донецьку сидять всі інакодумці, «представництва ДНР» розповідають про «звірства та злочини київської хунти», про порушення українськими військовими прав людини на Донбасі. «Молода республіка» в експортному варіанті оповита ореолом романтизму – майже як Куба в 1960-х роках. Звичайне збочення і гра на публіку – нормальна російсько-радянська практика.
Однак це працює. На відкриття «представництв ДНР» не було жорсткої реакції з боку європейських країн. Цьому сприяє юридичний статус неурядових організацій, під якими зареєстровані установи. В країнах Західної Європи діє лояльне законодавство щодо заснування неурядових організацій, відсутні обмеження на офіційні найменування НУО. Це уможливлює відкриття організацій будь-якого спрямування та змісту. Як зазначила пані Ізабель Дюмон, посол Франції в Україні, реагуючи на новину про ініціативу відкриття представництва «ДНР» в Марселі, «це приватна ініціатива локального значення». Варто відзначити тональність і дипломатичність такої заяви, особливо від представника країни-учасниці Нормандського формату. На жаль, для врегулювання регіональних конфліктів європейці завжди шукають шаблони і прецеденти в минулому. Саме тому вони готові на «боснійський» або «хорватський сценарій» для України, не розуміючи природи конфлікту та штучності ідеологічних засад того, що відбулося на Донбасі. Надмірна налаштованість європейських медіаторів на політику «примирення» шкодить Україні. Хоча така політика у виконанні французів цілком зрозуміла – країни Півдня Європи сьогодні зосереджені на проблемі міграції (особливо зважаючи на дедалі частіші теракти), у той час як російська агресія в Україні сприймається як другорядна загроза. Частково винна в цьому й Україна, яка досі не визначила у своєму законодавчому полі статус «ДНР/ЛНР» як терористичних угруповань або хоча б як проксі-утворень Російської Федерації. Натомість впливати на місцеве населення за допомогою майданної дипломатії (через акції протесту української громади) стає дедалі важче через ресурсну обмеженість таких заходів. Та й на кожен український мітинг росіяни збирають свій – під «колорадськими» стягами, з антиукраїнськими гаслами та вдвічі більший. То що ж робити в цій ситуації?
Є два способи реагування, які варто застосовувати в симбіозі. Перший – традиційний – дипломатичний. Це тиск на державу через дипломатичні канали, надсилання нот протесту, виклик дипломатів до МЗС, офіційні заяви посольства України в державі, яка постраждала від відкриття «представництва ДНР». Причому тональність заяв має наростати пропорційно до міри пасивності місцевої влади – аж до накладання окремих санкцій, обмеження дипломатичних контактів. Сучасна дипломатична практика вже має прецеденти: наприклад, Угорщина відкликала посла з Нідерландів через критику дій уряду Віктора Орбана. Київ повинен навчитися бути жорстким і послідовним у відстоюванні своїх інтересів, а не лише йти у фарватері обіцянок західних партнерів-донорів. Принциповість завжди винагороджується повагою.
Інший шлях складніший і тернистий, але в перспективі набагато більш ефективний. Це застосування арсеналу нетрадиційної, публічної дипломатії. Українська держава в часи російської гібридної та конвенційної агресії як ніколи потребує створення мережі неурядових організацій в країнах Європи, які відстоювали б українські національні інтереси та протидіяли російській пропаганді. При цьому офіси цих організацій треба розташовувати прямо навпроти «представництв ДНР». Очолити роботу зі створення таких установ могли б активні 20-40-річні (тобто молоді) представники української діаспори, а також місцеві мешканці, що мають неприховану проукраїнську (або антиросійську) позицію. Завдання такої організації з філіями в усіх вразливих до російської пропаганди країнах ЄС – охорона миру від гібридних загроз Росії, викриття російської пропаганди, проведення культурних акцій, які демонструватимуть європейське коріння українців і зв’язок України з країною розташування.
У кожній країні цій організації можна було б присвоювати ім’я видатного українця, діяльність якого пов’язана з країною розташування. Для Франції це могла б бути НУО імені Пилипа та Григора Орликів. Пилип – автор першої конституції в Європі, символ встановлення норм права (які сьогодні порушує Росія), однакових для всіх країн континенту. Його син Григор – друг Вольтера, маршал Франції, який брав участь у Семирічній війні й загинув за Францію. При виборі персоналії важливо уникати контроверсійних історичних постатей, що мають (або можуть мати) негативну репутацію в країні розташування. Для Франції, скажімо, неможливо використовувати імена Симона Петлюри або Нестора Махна (тим більше – Степана Бандери), оскільки у французи асоціюють їх з єврейськими погромами. В країні дуже сильні ліві політичні погляди, що може бути використано російською контрпропагандою.
Крім фізичної діяльності установ people-to-people diplomacy, необхідно таргетувати спеціальні меседжі в соціальних мережах серед популярних локальних груп. Перехоплення ініціативи в соціальних мережах матиме суттєвий вплив на рівень сприйняття російської пропаганди на Заході. При цьому важливо для дискредитації діяльності «представництв ДНР» використовувати прямий інтерес громадян Франції, що долучені до процесу, – їх психічний стан, фінансові труднощі, наявність родичів у Росії тощо. Також важливо вести просвітницьку роботу щодо наслідків штучного сепаратизму, породженого Росією на Донбасі. Адже для Франції проблемними залишаються такі історично та (умовно) перспективно сепаратистські регіони, як Французька Басконія, Корсика, Нормандія, Бретань. Важливо демонструвати зв’язок і подібність російської політики в Україні зі сценаріями сепаратизації та регіоналізації ЄС, нав’язування хибних оцінок та результативності процесів дезінтеграції, передусім для економіки країни, добробуту її мешканців.
Інший аспект – демонстрація згубних наслідків подій, коли третя країна (нацистська Німеччина, путінська Росія) впливає на Францію через самих французів. Йдеться про такі французькі проросійські організації, як Novopole зі Страсбурга (інформаційний ресурс цієї організації – франкомовна сторінка Novorossiya Today – має 2600 підписників) або Action Francaise («Французька дія»). Важливо проводити паралелі з симпатіями агресору періоду 1933-1940 років, які призвели до катастрофи Третьої республіки, найганебнішої військової поразки Франції за всю її історію, колабораціонізму режиму Віші. У випадку з роялістами Action Francaise це зробити особливо легко, адже саме ця ультраправа партія за гроші нацистів готувала заколот проти чинної влади в 1934 році. Сьогодні вони публікують антиукраїнські матеріали, прославляючи «вставання з колін» Росії. Саме з Action Francaise вийшли «кагуляри» – впливова група підприємців (один із їхніх спонсорів – засновник парфумерної імперії «Л’Ореаль» Євген Шуллєр), послідовники яких влаштовували підпали паризьких синагог в 1941 році.
Політика Кремля на експорт сьогодні мало відрізняється від дій нацистської Німеччини. Скажімо, Другий відділ Абверу з 1935 року здійснював оперативну роботу з дезінформації та дезорієнтації можливого супротивника. З цією метою військова розвідка Німеччини використовувала у Франції, США, Норвегії реакційні політичні сили пронімецької орієнтації, пронацистські групи «закордонних німців», терористичні угрупування емігрантських та національних організацій (меншини). Нічого не нагадує?
При цьому Росія в контексті сучасних подій дуже часто апелює до історичної пам’яті цього періоду. Росію у Франції ментально сприймають як союзника крізь призму, передусім, Другої світової війни. Таким ставленням росіяни мають завдячувати Шарлю де Голлю, який мав особливі відносини з СРСР і не довіряв західним лідерам – спадок голлізму й досі впливає на суспільно-політичне життя Франції. Однак у Другій світовій війні брали участь не тільки росіяни, а й білоруси з українцями. Тепер їхні нащадки страждають від російського імперіалізму «нацистського типу», в той час як Москва стверджує протилежне – ніби це Київ розбудовує нацизм нової формації у Європі.
Політика Росії щодо Західної Європи – це сіяння розладу (desordre), підмивання ціннісного фундаменту Європейського Союзу. Безлад і анархія мають замінити міжнародний порядок. Росія керується споконвічним правилом – розділяй і владарюй. У цьому алгоритмі «представницькі центри ДНР» в країнах Західної Європи – інструмент гібридної війни Росії. З огляду на теплі двосторонні відносини Москви з окремими європейськими країнами можна прогнозувати появу таких «представництв» в Угорщині (Мішкольц або Дебрецен), Словаччині (Кошице), Болгарії (Варна), можливо, в Іспанії. Україна в цій псевдодипломатичній війні має грати на випередження, мобілізуючи українську громаду й апелюючи до центральної та місцевої влади вразливих країн. Це новий інтелектуальний фронт боротьби проти зовнішнього ворога – не менш важливий, ніж лінія зіткнення на Сході України.
Валерій Кравченко
