Початок лютого цього року був ознаменований радісною новиною для Грузії. Після майже річного очікування країна отримала безвізовий режим з Європейськими Союзом. Радощам грузинів справді можна лише позаздрити. Для них це був доволі довгий шлях, який розпочався ще далекого 2003 року, коли лідер Революції троянд Міхеїл Саакашвілі урочисто обіцяв європейське майбутнє своїй країні. Тоді це здавалось неймовірним, однак зараз європерспективи Грузії отримали чітке підтвердження.
Проте в цій події був і драматичний момент: той, хто чи не найбільше долучився до тріумфу Грузії, сьогодні змушений спостерігати за радісною для своєї країни подією за її межами, у вигнанні. Після отримання українського громадянства та після програшу його партії «Єдиний національний рух» на парламентських виборах в Грузії для Саакашвілі чи не єдиним варіантом залишилось повторити свій феноменальний політичний успіх в Україні. Однак тут він змушений починати з набагато гіршої позиції, аніж у Грузії. Там у нього була розгалужена організаційна структура, президент, від якого втомились усі, ресурси та команда однодумців. Натомість в Україні він не має таких хороших стартових умов. Зате є історія успіху його країни і шалена особиста енергійність.
Після звільнення восени минулого року з поста голови Одеської обласної державної адміністрації Саакашвілі не увійшов у проект «Хвиля», який команда готувала для нього, чим здивував усіх, зокрема і своїх соратників.

Такий крок коштував йому конфлікту з іншими потенційними обличчями політичного проекту – колишнім заступником генпрокурора Віталієм Каськом та нардепом від БПП Віктором Чумаком. Останній, коментуючи демарш Саакашвілі, зазначив: «Ми до нього не приєднаємося, бо Михайло від нас пішов. Ми не можемо йти туди, куди нас не запрошують. Михайло спочатку був в організаторах “Хвилі”, а потім раз – і сказав, що він не знає, що це таке. Для нас це незрозуміло, але сказав – і сказав, це його справа. Організаційна група “Хвилі” в більшій своїй частині залишилась з нами, Сакварелідзе пішов до Саакашвілі, а виконком, який працював від Саакашвілі, був розпущений Михайлом».
Невідомо, чи вдасться залагодити образу і повернути цих двох політиків до своєї команди. Віталій Касько повідомив про те, що вирішив призупинити політичну роботу та зосередитись на професійній юридичній діяльності. Натомість Віктор Чумак залишається на політичному видноколі, позиціонуючи себе як самостійного експерта з питань боротьби з корупцією.
Саакашвілі важко знайти партнерів по політичному проекту. Однак це зумовлено, мабуть, не лише особливостями характеру екс-президента Грузії. Його навіть важко назвати авторитарним. Енергетика та харизма політика, помножені на справді південний темперамент, змушують інших його соратників залишатись у тіні. Тому особливо амбіційним тут не місце.
В будь-якому проекті Саакашвілі завжди буде лідером. Це – основна складність пошуку політичних партнерів. І ця особливість визначає перспективу та шанси на успішність політичних проектів, де він братиме участь. Проте «Рух нових сил» змушений шукати партнерів серед український політиків. В іншому разі він ризикує скотитись у вузьку нішу «суто грузинського проекту».
Попри чутки про перемовини Юлії Тимошенко та Міхеїла Саакашвілі союз «Руху нових сил» та «Батьківщини» виглядає малоймовірним. Щоб зрозуміти це, достатньо згадати позицію партії Тимошенко під час російсько-грузинської війни. Нагадаємо, що тоді фракція БЮТу відмовилась підтримати постанову ВРУ проти російської агресії в Грузії. Намагання Тимошенко вибудувати «антикорупційне крило» партії за допомогою проектів Валентина Наливайченка «Антикорупційний рух» та Дмитра Добродомова «Народний контроль» (наразі спостерігається зближення цих політиків з політичною силою Тимошенко) також свідчить про те, що Юлія Володимирівна розглядає Саакашвілі як суперника.
«Самопоміч» Садового найбільше підходила б на роль союзника Саакашвілі через політичну кон’юнктуру. В обох лідерів зараз єдиний ворог – Президент Порошенко. Відносини з ним і в Садового, і в Саакашвілі уже давно вийшли за межі звичайного політичного суперництва. Тепер це питання політичного виживання. Тому обох могла б об’єднати спільна потреба вибудовувати ефективний захист проти Банкової. Однак централізована політика «Руху нових сил» та схильність його лідера перетягувати на себе увагу, очевидно, відлякують ліберальну «Самопоміч». М. Саакашвілі не розірвав остаточно зв’язків і з командою «Демократичного Альянсу». Попри певні розбіжності, пов’язані з різним баченням стилю управління партією, очільники двох політичних рухів не заперечують можливості об’єднання. Зрештою, це був би найбільш гармонійний союз. Нещодавня зустріч лідера «Демальянсу» Василя Гацька, Михеїла Саакашвілі та Андрія Садового у Львові, яких «неочікувано» зустріли і сфотографували журналісти видання, що належить міському голові Львова, це швидше демонстрація намірів створити спільний фронт опонування Банковій, аніж кроки до об’єднання.

Справді, трьом політикам є чого ображатись на Порошенка. Надто різні погляди на управління політичними структурами, різна історія формування, різні, однак доволі амбітні, лідери в цих політичних силах. І навряд чи спільний ворог зможе надовго їх об’єднати. Такий союз може бути ефективним лише на короткий термін передвиборчої кампанії. Проте команда Президента зробила усе, щоб не допустити дострокових парламентських виборів принаймні цього року. Тому підготовка до виборів сьогодні – це забіг на довгу дистанцію. Найімовірніше, виконувати його Саакашвілі доведеться наодинці. В Україні мало політиків, які погодяться грати другорядну роль поряд з експресивним та яскравим грузином. А інші ролі для політиків у команді Саакашвілі навряд чи знайдуться.
Натомість сьогодні «Рух нових сил» формує команду в областях. Судячи зі сайту політичної організації, критеріїв відбору лідерів місцевих осередків є кілька, один з яких – молодий вік і енергійність на громадській ниві. Саме на громадській, а не політичній, оскільки до політиків з власним бекграундом у партії Саакашвілі ставляться з недовірою. Зважаючи на брак часу, команда Саакашвілі робить ставку на вже сформовані команди волонтерів, громадських активістів, які з різних причин виявились поза наявними політичними проектами. Наприклад, у Львівській області основою партійного осередку стали активісти сформованих під час Революції гідності організацій «Варта-700», «Народна самооборона», які продовжували діяльність упродовж трьох років та досить відомі серед львів’ян.
Сам же Саакашвілі здійснює турне Україною за чітко випрацюваною шаблонною програмою, що свідчить про проектну побудову діяльності партії. Ключовою точкою візиту грузина є не прес-конференція, мітинг чи зустріч з виборцями, а локальна проблема, важлива для місцевих мешканців.
Зокрема, на Волині – це була проблема незаконного видобутку бурштину, у Львівський області – багатокілометрові черги на митниці, на Хмельниччині – забруднення целюлозної фабрики. Показовим є те, що хоча проблема й локальна, але основним винним у ній завжди виявляється Президент Порошенко. Воно й зрозуміло – навіть якщо людину такого масштабу і змусили їздити селами та містечками, спаринг-партнер в Україні для нього один. З огляду на це, останній візит екс-очільника Одещини до місць блокування залізничних потягів з зони АТО повністю вкладається в цю канву.
«Головна проблема України – не тимчасове перекриття руху поїздів, а енергетична, економічна, політична і медійна блокади всієї України з боку олігархів. Вся ця свистопляска навколо «блокади» пов’язана зі спробами прикрити злочинний «міжсобойчик» між владою і одним з головних розпалювачів війни – кривавим Ринатом Ахметовим», – зазначив Саакашвілі на своїй сторінці в мережі Фейсбук.
Чи виправдає себе така тактика – покаже час. Надмірна персоніфікація української політики ще з радянських часів залишається чи не найбільшою вадою суспільних відносин. Для більшості українців набагато простіше пояснювати бідність, корумпованість та неефективність вітчизняної економіки «не тими людьми при владі», аніж шукати раціональні пояснення, легше домагатись чергової зміни облич, не задумуючись над системними змінами. А отже, і політика для українського суспільства – це стосунки між тими, хто уособлює партії чи владу, а не суспільний діалог, в якому звичайні українці є не просто об’єктом, або стороннім глядачем, а безпосереднім замовником та учасником. Тому яскраві харизматичні постаті на кшталт Саакашвілі і далі будуть затребувані українським виборцем.
Віктор Біщук