субота, 17 Серпень, 2019
pluken
Головна / Аналітика / Невдалий переворот: турецька історія без позитивних персонажів
Фото: setav.org
Фото: setav.org

Невдалий переворот: турецька історія без позитивних персонажів

Share Button

Що глибше аналізуєш витоки та наслідки невдалого перевороту в Туреччині, то більше питань постає. Врешті доходиш висновку, що в цій історії немає позитивних персонажів, а ми не знаємо, яким насправді прокинулося турецьке суспільство після ночі 15 липня.

Події 15 липня 2016 року багатьох застали зненацька. Частина жандармерії та військових (здебільшого представники сухопутних сил та ВПС) вивели військову техніку на вулиці Стамбулу та Анкари, захопили державне телебачення та намагалися атакувати готель у Мармарисі, де напередодні відпочивав президент Туреччини Реджеп Ердоган. Перші години путчу, що розпочався о 10 вечора, спровокували сум’яття серед громадян, вивели мешканців Стамбулу на вулиці, призвели до паніки в деяких інших містах, запам’яталися вибухами біля державних будівель та польотами військових літаків над Анкарою. Вже зранку проурядовим силам фактично вдалося опанувати ситуацію. Відбулося це не в останню чергу завдяки тисячам турків, які намагалися зупинити військову техніку на вулицях, а також через помилки заколотників. Однак це був лише початок історії. Масові арешти військових і поліцейських, суддів та державних службовців, закриття приватних шкіл та університетів, заборона на виїзд за кордон для працівників публічних інститутів, арешти журналістів, масові звільнення та допити, відсторонення деканів всіх університетів, введення надзвичайного стану – все це чекало турків у наступні кілька днів після невдалого перевороту.

Чому суспільство не підтримало заколотників?

Одне з ключових питань, яке тоді виникало: чому опозиція та суспільство загалом не підтримали заколотників. Причин є декілька. По-перше, військові заколотники використали зброю проти мирного населення. Використання зброї не лише для захоплення державних установ, але й проти громадян, які вийшли на протест – такого не було під час жодного з попередніх переворотів. А їх за останні 70 років у Туреччині було чотири, всі вони відбувалися пізно вночі і доволі безпечно для цивільних. По-друге, попри претензії до стану демократії в Туреччині, у суспільстві існувало чітке розуміння легітимності чинної влади і можливості її заміни лише демократичними засобами. Апеляція до Європейського Союзу та інших міжнародних організацій, щоб вони вплинули на президента Ердогана у сфері дотримання прав людини та ліберальних цінностей, а також активна участь у виборчому процесі – завжди були першочерговими для опозиційних лідерів. Наступний чинник, який став очевидним вже за декілька годин – зв’язок заколотників з рухом колишнього проповідника Фетуллаха Гюлена. Його ініціаторам не вдалося замаскувати військовий переворот під “традиційний”, незважаючи на всі посилання на Ататюрка і заклики захистити демократію в країні. Адже саме про це у своєму телевізійному зверненні говорили бунтівники.

Важливим моментом стало єднання провладних та опозиційних сил, а також підтримка опозиційних медіа в перші години після спроби перевороту. Це був рідкісний в останні роки приклад співпраці влади та опозиції в Туреччині, коли навіть завзяті противники Ердогана виступили проти путчу, а опозиційні телеканали надали ефір для прямого включення президента (державне телебачення було захоплене заколотниками).

Щобільше, Ердоган активно скористався соціальними медіа для зв’язку зі своїми прихильниками і закликав вийти на вулицю з протестом проти перевороту, хоча в останні роки він запам’ятався категоричним неприйняттям і навіть заборонами використання соціальних мереж. Однак, на жаль, Ердоган так і не зміг використати момент єдності, натомість розпочав полювання на відьом, яке затьмарило саму загрозу перевороту.

Фото: tccb.gov.tr

Не останню роль зіграла і відсутність підтримки путчу серед усіх збройних сил. Попередні військові перевороти в Туреччині підтримували всі роди військ та їхнє найвище керівництво. Цей же не мав навіть яскраво вираженого лідера, що є нетиповим для традиційних заколотів та переворотів. Деякі турецькі журналісти навіть припустили, що гюленісти хотіли залишитися в тіні і сподівались, що лідери з’являться у разі успіху бунту. Поширювалась інформація, що військові навіть запропонували голові Генерального штабу Туреччини Хулусі Акару очолити путч, проте він відмовився і був затриманий заколотниками.

Фальстарт заколотників

Місцеві експерти також вважають, що однією з причин невдачі міг стати поспіх: переворот планували реалізувати пізніше, але ініціатори були змушені поквапитися. Останнім часом в Туреччині тривало розслідування та відбулося декілька арештів військових, які були задіяні у фабрикуванні доказів проти офіцерів в так званій Ізмірській шпіонській справі 2012 року. Були підстави вважати, що плануються масовіші арешти і що в серпні під час засідання Верховної Військової Ради багато гюленістів буде звільнено з лав збройних сил. За деякою інформацією, арешти планувалися на ранок 16 липня 2016, тому існує версія, що саме бажання уникнути цього змусило заколотників розпочати переворот раніше.

Спроба заколоту актуалізувала багато контроверсійних тем. Наприклад, чи була Туреччина Кемаля Ататюрка ліберальною демократією? Чи був Ердоган ісламістом? Чи був Гюлен поміркованим мусульманином? Чи залишається армія головним інструментом стримуванням ісламістів та запорукою демократичного і прозахідного курсу Туреччини?

Усі попередні перевороти в Туреччині робили військові, за якими перший президент Туреччини Кемаль Ататюрк закріпив особливу роль. Вони мали бути охоронцями прозахідного, секулярного курсу держави, стримувачами ісламістів. Останні перевороти в історії Туреччини мали на меті повалення проісламських урядів, хоч і законно обраних. Партія “Справедливості і Розвитку” на чолі з Ердоганом свого часу отримала шанс, балансуючи на межі цих двох основних настроїв суспільства. Вони називали себе консервативними демократами, але не залишалося сумнівів, що вони сповідують ісламські цінності і дотримуються мусульманської етики. Насправді це була партія поміркованих ісламістів.

З часом Ердоган поставив собі за мету мінімізувати вплив армії на державу, в чому гюленісти стали йому в нагоді. За роки при владі, і проведення реформ за європейськими зразками зокрема, Ердогану вдалося розвінчати культ армії у суспільстві, при цьому не сильно атакуючи соціальні привілеї військових. Це одна з причин, чому люди в ніч перевороту не боялися вийти на протест.

Основою цього політичного руху проти військових стали відомі судові процеси “Бальйоз” та “Ергенекон”, а також супутні судові справи. Уряд Ердогана надавав політичну підтримку, в той час як процеси були організовані гюленістами, що займали високі посади в поліції та судовій гілці влади. Так, наприклад, у 2010 році суд засудив 237 офіцерів (справа “Бальйоз”) за звинуваченням у підготовці до заколоту у 2003 році проти партії “Справедливості та Розвитку”. У 2014 році офіцерів звільнили за рішенням Конституційного суду, який наголосив на порушенні їхніх прав. Згодом було доведено, що майже всі докази було сфальсифіковано, однак більше 400 офіцерів, включаючи 37 генералів та адміралів, провели декілька років за ґратами. Це були безкомпромісні секуляристи, більшість з яких – кемалісти (адепти Ататюрка), що тоді втратили контроль над армією. 83 бригадні генерали та контр-адмірали, які були затримані після заколоту 2016 року, отримали свої посади саме внаслідок політичних чисток у рамках тих двох процесів. Існує версія, що гюленісти фабрикували справи, щоб не лише позбавитися секулярістів, а й поставити на високі пости своїх союзників, які б отримали значний вплив на армію. Однак ті справи поставили багато питань і до прихильників Ердогана, які були залучені в процеси.

Мережа Гюлена

Як вже зазначено, одним зі слабких місць заколотників стало несприйняття суспільством їхньої приналежності до руху колишнього ісламського проповідника Гюлена. Проблема цього руху не так в його ідеологічній складовій, як у методах та цілях. За 30 років існування він так і не був інституціоналізований. Маючи на меті політичні цілі, він не перетворився в політичну партію, хоча фактично проник у політичний спектр країни, у найважливіші для контролю за владою сфери – поліцію, прокуратуру, суди та освіту. Ще у 1980-х роках у своїх проповідях Гюлен закликав прихильників йти працювати до цих інституцій та віддавати туди своїх дітей, кажучи, що прийде їхній час. Відомий турецький журналіст Кадрі Гюрсел називає рух соціально-політичним ісламським рухом, підкреслюючи його зацікавленість більше соціальними, ніж релігійними питаннями.

Фєтуллах Гюлен – сунітський клірик, що почав свою активну діяльність у 1970-х в Ізмірі – місті, яке ніколи не було територією розповсюдження політичного ісламу. А після заколоту 1960 року активна релігійна діяльність у країні взагалі не віталася. Однак багатьом представникам малого бізнесу та середнього класу не подобалася тодішня політична ситуація, тому вони шукали альтернативу в релігії, але із прозахідною орієнтацією. Імаму вдалося зайняти цю нішу, а свою мережу створити на базі благодійної організації, яка спершу вкладала багато коштів у початкову освіту, а згодом відкривала школи та університети. Така діяльність легко отримувала фінансову підтримку серед місцевого бізнесу. В 1999 році Гюлен добровільно переїхав до США, але продовжував через створення освітніх інституцій та колишніх учнів, які досягли певних посад, впливати на ситуацію в Туреччині та розширювати діяльність свого руху на інші країни з тюркським населенням. Офіційною причиною від’їзду Гюлена була медична необхідність. Проте вже тоді йому звучали перші закиди щодо прихильності до створення ісламської держави (це було ще до приходу до влади більш проісламськи налаштованого Ердогана). Тоді до ЗМІ потрапили аудіозаписи, на яких Гюлен говорив, що “наші друзі, які займають посади в законодавчих та адміністративних інституціях, повинні вивчати їх та бути пильними, щоб у потрібний час мати можливість їх трансформувати, щоб бути більш продуктивними від імені Ісламу для відновлення нації. Однак вони повинні чекати, поки не буде більш сприятливих умов, ми не повинні почати занадто рано”.

Звичайно, Гюлен відмежувався від заколотників та зробив численні заяви щодо своєї неучасті та не підтримки. Та фахівці, які багато років досліджували цю сферу, дуже скептично налаштовані. Вони наголошують, що рух гюленістів завжди був дуже ієрархічним і рішення в організації рідко приймалося без благословення її лідера.

Важливо зазначити, що до 2013 гюленісти і прихильники Ердогана не просто спокійно співіснували, а навіть були союзниками проти лівих сил та кемалістів. Особливо проти секулярних військових та державних службовців. Фактично руками гюленістів Ердоган боровся з політичними опонентами. Проблеми почалися кілька років тому, коли, як вважається, Гюлен захотів більше влади. На це, звісно, не міг погодитися Ердоган, для якого влада важливіша, ніж ідеологія. У грудні 2013 року складнощі у відносинах переросли у відкриту конфронтацію, коли судді – прихильники Гюлена відкрили корупційні справи проти Ердогана, його родини та найближчих ділових партнерів. Як наслідок, почалися переслідування гюленістів у лавах поліції та суддівському корпусі. Утім, тоді репресії не торкнулися військових.

У 1990-2000-х роках багато журналістів та прихильників лівих поглядів проводили власні розслідування щодо діяльності руху Гюлена, попереджаючи про небезпеку проникнення його у всі гілки влади. Однак на той час учасники руху були потрібні владній партії, тому ті, хто робили розслідування, стали жертвами переслідувань з боку влади. Так, у березні 2011 був заарештований турецький журналіст Ахмет Сик, а його книга “Армія імама” була заборонена.

Деякі турецькі військові експерти зазначають, що однією з проблем, яка мала б турбувати союзників Туреччини, було проникнення гюленістів в армію, при чому у ті підрозділи, які входили до складу сил НАТО. Вони зазначають, що загроза полягала в тому, що ці військові фактично підпорядковувалися одній людині – проповіднику, а не турецькій державі. А отже, вони були абсолютно непередбачувані.

“Дегюленізація” Туреччини

Введення надзвичайного стану внаслідок путчу не здивувало суспільство, хоча залишило багато питань щодо законності. Положення про надзвичайний стан прописані в Конституції не чітко. Там йдеться про те, що спеціальна постанова може визначати рамки дії надзвичайного стану. Так, наприклад, не відбулося введення комендантської години, яку всі очікувати. З іншого боку, цього разу надзвичайний стан був введений на всій території країни, а не лише на її частині, як це було раніше.

Насправді Ердоган потребував лише двох речей. Перша – можливість монополізувати владу через декрети уряду, що прирівнюються до законів, яких не може оскаржити Конституційний суд. Друга – можливість звільнити державних службовців та працівників публічних інституцій (наприклад, університетів) лише за підозрою, без пояснень, ігноруючи трудове законодавство, та без права оскарження. Як результат – десятки тисяч поліцейських, викладачів, військових, суддів, інших державних службовців були звільнені або відсторонені. Державним службовцям заборонили виїжджати за кордон, а багатьом навіть скасували щорічні відпустки.

Вже за тиждень після заколоту третина генералів та адміралів турецької армії були затримані, що, звичайно, негативно вплинуло на спроможності армії. Президент постав перед вибором: кого призначати на високі військові посади. Це спровокувало чутки, що до керівництва армією можуть повернути деяких генералів-кемалістів, звільнених 5 років тому.

Наступного дня після перевороту під час емоційного виступу на майдані перед прихильниками Ердоган заявив, що він підтримує їхні вимоги щодо повернення смертної кари, яка була скасована відповідно до вимог членства у Раді Європи. Однак це викликало різке обурення у європейських столицях. Передовсім потрібно розуміти, що йдеться принаймні про дві речі – момент часу та юридичну можливость. По-перше, навіть в умовах надзвичайного стану Ердоган не може внести такі зміни одноосібно, оскільки це потребує змін до Конституції. По-друге, закон не буде мати зворотної дії, тобто смертну кару не можна буде застосувати до заколотників, бо на час заколоту вона була заборонена. Що стосується моменту часу, то схожі заяви в перші дні є швидше піаром та екзальтацією натовпу, щоб якомога довше втримати їхню безапеляційну прихильність та відволікати увагу від інших моментів. Тим більше, що Ердоган відразу передав це питання на розгляд до парламенту, щоб перекласти зі себе відповідальність, якщо рішення не буде затверджено.

Промахи Ердогана

Проблемою Ердогана під час цієї кризи стала повністю програна зовнішньополітична інформаційна кампанія. З одного боку, йому не вдалося донести до світу всю небезпеку путчу та єдність турецького суспільства проти заколотників. З другого – не вдалося зламати стереотип, який існує в багатьох країнах світу, що Гюлен – це політичний опонент, проти якого виступає Ердоган, бо не хоче втратити владу. Окрім того, не було чіткого пояснення необхідності надзвичайного стану. А через численні порушення прав людини під час арештів Ердоган ще й налаштував західне суспільство проти себе. Водночас він образився на європейських лідерів, що підтримка в ніч перевороту була меншою, ніж  критика наступних днів.

Джерело: https://www.tccb.gov.tr
Джерело: tccb.gov.tr

Не будучи сильним у зовнішньополітичних питаннях, Ердоган був впевнений, що США діють так, як і він. Тому був надісланий запит на екстрадицію Гюлена без надання адекватного юридичного обґрунтування. Навіть при наявності обґрунтування, відповідно до американських процедур, потрібно було б досить багато часу для реалізації екстрадиції. А без нього – ніхто в США навіть не візьметься за таку справу. Натомість президент Туреччини очікував ледь не моментальної видачі свого опонента. А коли цього не відбулося – образився на Вашингтон.

Точка біфуркації

Нині Ердоган стоїть перед персональною дилемою. З одного боку, він тяжіє до посилення особистої влади, закручування гайок проти опозиції та армії, зменшення свобод та нехтування правами людини. З другого, в теперішній безпековій ситуації він вкрай потребує підтримки всього суспільства й арміі, яка перебуває у кризі. Тому він буде намагатися загравати або принаймні акуратніше поводитися з лівими силами та кемалістами.

Що стосується міжнародної підтримки, то тут Ердоган потрапляє в пастку власних дій. Через неспроможність пояснити західним партнерам ситуацію та своє ставлення до неї, президент Туреччини став об’єктом звинувачень у порушенні прав людини (щодо заколотників та опозиції) з боку міжнародних правозахисних організацій. Водночас активізувалися російські партнери, які не тільки мовчать про права людини, але й намагаються запевнити Ердогана, що США брала участь у заколоті. Ердоган, який і так болісно сприймає будь-яку критику, може знову різко переорієнтуватися у напрямку налагодження відносин з Москвою. Такий сценарій не може влаштовувати ані Україну, ані велику кількість європейських країн. Водночас європейські партнери не можуть закривати очі на ті порушення прав людини, які лише посилилися в Туреччині через масовість арештів, а сфера прав людини завжди була проблемною у відносинах Туреччини та ЄС.

Загалом, наступні три місяці надзвичайного стану стануть вирішальними для майбутнього Туреччини на найближчі 5 років. Основною характеристикою сьогодення є страх та невизначеність, які особливо відчуваються у середовищі інтелектуалів, журналістів та політиків. Увімкнувся найвищий рівень самоцензури серед вчених та журналістів, які раніше критикували політику Ердогана. Запанував страх масових арештів і тортур, тривога щодо закриття університетів та масових звільнень. Боязнь того, що станеш наступним, навіть якщо не мав жодного стосунку до заколотників або гюленістів, але був критичний до ісламізації держави та політики її президента.

Ганна Шелест, експерт-міжнародник,

головний редактор журналу UA: Ukraine Analytica

Share Button

Також перегляньте

Поле рапсу на Тернопільщині / Фото Ігоря Тимоця

Зеленський: “Земля стане товаром”

Президент Володимир Зеленський під час візиту до Туреччини пообіцяв, що цьогоріч в Україні розпочнуть земельну …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.