понеділок, 29 Листопад, 2021
pluken
Головна / Думки та коментарі / Підсумки Саміту НАТО у Варшаві: оптимістичний скептицизм України
Fot. unn.com.ua
Fot. unn.com.ua

Підсумки Саміту НАТО у Варшаві: оптимістичний скептицизм України

Share Button

У суботу, 9 липня 2016 року, завершився найвизначніший саміт в історії Альянсу. Союзники, держави цивілізованого світу, мали довести на словах та діями свою єдність і принциповість, перетворюючи НАТО на “останній оплот”, високоефективний мілітарний інструмент. Ключовою тезою саміту став перехід до відкритого стримування агресора, яким де-факто, але не в тексті максимально дипломатичної підсумкової декларації, визнана Росія. Україна натомість стає ближчою до Альянсу за духом, але не за статусом.

Найголовніше досягнення для України – всеохоплюючий пакет допомоги. Він настільки об’ємний, що визначена лише кількість напрямків співробітництва – близько 40. Що стосується грошей, то жодних конкретних цифр – лише стільки, скільки Україна зможе ефективно взяти і використати. З останнім завжди була проблема, адже українським корифеям бюрократії не зрозуміла допомога Заходу, яка хоча б частково не осяде в їхніх персональних кишенях. Зрештою, цю особливість двосторонніх стосунків вже вивчили і в Брюсселі, тож допомога цілковито переводиться у площину конкретних проектів, зі встановленими бюджетами, дедлайнами та результатами. Дуже тверезе рішення.

Інший важливий меседж стосується визначення нового статусу України у стосунках з Альянсом. Україна зараз настільки ж далека від членства в НАТО (передусім завдяки агресії Росії), наскільки їй це членство сьогодні не потрібне. Саме тому логічним виглядає бажання Києва потенційно приєднатися до Програми розширених можливостей – це щось на кшталт визначення США пріоритетних партнерів поза союзними відносинами. Вказана програма була затверджена на попередньому саміті в 2014 році, за нею працюють п’ять країн – Австралія, Фінляндія, Швеція, Йорданія та Грузія. Слід визнати – це клуб не найостанніших країн світу. Проте залишаються справедливі сумніви з приводу ефективності роботи Альянсу із зазначеними акторами “в пакеті”, комплексно. Причина цього – надто різні інтереси та регіональна локалізація цих держав.

Серед відносно незрозумілих (гарні за задумом, порожні за наповненням) рішень, декларованих українською стороною як виняткове досягнення, – “запуск програми з деокупації Криму”. До складу української делегації були включені Мустафа Джемілєв та Рефат Чубаров, тож анексія Криму була одним із чутливих та емоційних питань в кулуарах Варшави (іншим емоційним кроком було запрошення до складу офіційної делегації Надії Савченко). Проте незрозуміло, ані що це за програма, ані як вона буде реалізована. Хоча дуже природним виглядає позиціонування проблеми – фінальна декларація однозначно засуджує анексію. Іншим неоднозначним кроком виглядає утворення комісії з питань євроатлантичної інтеграції, яка має координувати питання, пов’язані зі співробітництвом з НАТО (зокрема в межах виконання річних національних програм). За задумом, цей орган має бути своєрідним стимулом (особливо щодо роботи трастових фондів НАТО в Україні) та наглядачем за тим, куди, як та з якою швидкістю рухається Україна у співпраці з Альянсом. Причому назва свідчить, що мета повноправного членства в НАТО зберігається. Проте існують істотні побоювання щодо практичної реалізації задумки. Ще один бюрократичний орган може просто, за звичкою, потонути в паперах – як це сталося з подібними профільними органами часів президенства Ющенко, коли паперові звіти повністю замінювали собою реальні справи. Хоча дуже хочеться вірити, що віце-прем’єр Іванна Климпуш-Цинцадзе, яка є відповідальною за роботу комісії, не наступить на граблі попередників, зважаючи на свій багатий та різносторонній досвід.

Загалом тональність саміту для України була обнадійливою. Хоча є окремі речі, на які важливо звернути увагу. По-перше, найрадикальнішими прибічниками України показали себе поляки – передусім міністри оборони та закордонних справ цієї країни. Їх риторика була спрямована на “відкривання очей” інших, зокрема через історичні порівняння та паралелі. Здається, Польща цілком усвідомлює масштаби та терміновість загрози з боку Росії, закликаючи працювати над зміцненням безпеки не лише на Балтиці (де Альянс вже зробив реальні кроки, розмістивши батальйонні групи та бригаду постійної дислокації), але й у чорноморсько-каспійському регіоні, де багато вразливих місць. Саміт НАТО в столиці Польщі проходив під більш ніж зрозумілим слоганом – Щит НАТО у Варшаві. Навіть завжди стриманий Анджей Дуда, президент Польщі, у вступній промові згадував Томаса Гоббса, стимулюючи інші країни Альянсу фразами на кшталт “безпека – це не товар”, “ізоляція веде до конфлікту”. По-друге, багато країн, на жаль, не поділяють подібну риторику польської сторони. Це засвідчила фінальна декларація саміту, де забагато (як на нинішній важкий передвоєнний час) дипломатичних зворотів та намагання не образити того, кого не треба. Це зумовлює потенційну загрозу єдності, зокрема на тлі вагомих політичних подій в країнах НАТО. Як справедливо зауважив у своєму виступі британський експерт Джеймс Шерр, позиція Заходу може бути зруйнована в 2017 році, “якщо Марін Ле Пен або Ніколя Саркозі очолить президентську адміністрацію у Франції, соціал-демократи виграють вибори в Німеччині, не кажучи вже про наслідки ймовірної перемоги на президентських виборах у США Дональда Трампа”. По-третє, Росія й надалі залишається пріоритетом для НАТО, з якою все одно будуть шукати діалог та компроміс. Загалом поєднання діалогу та стримування у відношенні до Москви виглядає досить кумедним. У вступній промові генеральний секретар Єнс Столтенберг зауважив, що Росія є найбільшим сусідом Альянсу та інтегрованою частиною міжнародної безпеки (!). Аби не дратувати “ведмедя”, питання України вмістилося в одне речення Столтенберга, яке цілком може бути трактовано й на користь Кремля: “Україна, Грузія та Молдова зіштовхуються з тиском ззовні”. Все, крапка! І взагалі, найбільш проблемний регіон Європи згаданий після Тунісу та Лівії (яким генеральний секретар приділив набагато більше уваги). На пряме запитання, чи буде переглянуто рішення Бухарестського саміту (Грузія та Україна в майбутньому стануть членами НАТО), Столтенберг не відповів. Підсумкова декларація не містить згадки про Україну в контексті членства, тоді як Грузія, як країна-аплікант, знову отримала подібні запевнення. Столтенберг акцентував увагу на особливому шляху України, що базується на реформах. Він зауважив, що Україна “сама фокусується на реформах”, Альянс натомість їй в цьому допомагає. І чомусь знову в слові “сама” автору примарюється Росія. Як і в формулюванні назви проросійських терористів на Донбасі, яких декларація називає “Russia-backed militants”. Здається, Альянс ще лише вчиться бути прагматичним та реалістичним, замість дипломатичним та ліберальним. Москва не вибачає подібну слабкість.

Наступний Саміт відбудеться не як зазвичай, через два роки, а вже за рік, у новій штаб-квартирі НАТО в Брюсселі. У своїй промові на саміті видатний американський дипломат Мадлен Олбрайт зауважила, що Brexit був наслідком прорахунку правлячих британських політиків (маючи на увазі Девіда Кемерона) та Європи в цілому. І вірогідність інших прорахунків значно зростає, поки європейські дипломати керуються іншими фразами пані Олбрайт (за всієї поваги до авторитету і досвіду пані державного секретаря). “Росія є країною, яку зрадили власні лідери. Ми маємо готуватись до співпраці з Росією, якщо вона зміниться, але передусім вона має заплатити велику ціну (за власні справи)”. Не можна заманювати ведмедя гвинтівкою, змащеною медом. Якщо тільки не планувати раптово вистрілити з цієї гвинтівки. Ведмежата вже підростають, зима наближається…

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Володимир Путін, Віктор Медведчук. Фото: jankoy.org.ua

Реванш Росії в Україні – реальна загроза

Доки світ повільно виходить з кризи, спричиненої пандемією COVID-19, Європі варто готуватись до наступних криз, …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.