18 травня на урочистостях до 72-ї річниці депортації кримських татар Президент України Петро Порошенко проголосив про необхідність створення в Криму національної автономії кримських татар. З цією метою буде створена робоча група з підготовки змін і доповнень, що складатиметься з членів Конституційної комісії та представників Меджлісу й експертів, яка розгляне можливість внесення змін і доповнень до 10-го розділу Конституції «Автономна Республіка Крим», що витікали би з права кримськотатарського народу на самовизначення у складі суверенної й незалежної Української держави. Кримські татари могли б отримати власні органи влади, право обирати президента та уряд Автономії, навіть формувати власні збройні сили.
Національна кримська автономія для України – сигнал емоційної підтримки на хвилі перемоги кримськотатарської співачки Джамали, яка виграла для України «Євробачення» з піснею про депортацію 1944 р. Більше того, багато українців насправді співчувають долі кримських татар та їх лідерів, зокрема Мустафи Джемілєва. Проте Крим об’єктивно сьогодні не може бути виключно кримськотатарським, адже там проживають інші етнічні групи, передусім росіяни та українці. Крим – це Україна, й не можна підмінювати поняття, зводячи тематику Криму лише до проблеми кримських татар. Мов це ваша вотчина – робіть з нею, що заманеться. Таким чином Київ розписується у власному безсиллі щодо питання анексії Криму, залучаючи останній аргумент – законодавче закріплення статусу в Конституції України, не замислюючись над тим, що номінальні положення знецінюють основний закон держави.
Деякі експерти зазначають, що Кримськотатарська національно-територіальна автономія надасть Україні і світовій спільноті додаткові важелі впливу на агресора. Бо тоді вже йтиметься про окупацію не частини території, а державного утворення корінного народу. Україна матиме право вимагати значно більших санкцій щодо Росії. Цей аргумент досить спекулятивний, адже законодавчо Київ визнав новий статус окупованих територій пост-фактум, після незаконної анексії. Тож для України це більше символічний крок, саме тому подібний жест не буде сприйнятий міжнародним співтовариством як треба. Особливо, коли світ все більше цікавлять реальні прагматичні інтереси (як то торгівля), аніж ліберальні цінності.
Все це нагадує ситуацію 1918 р., коли мрійники Михайло Грушевський та Володимир Винниченко – батьки-засновники Центральної Ради Української Республіки, ухвалювали нікому не потрібні закони та підписували ідеалістичні укази, що не діяли ніде, за межами приміщення Верховної Ради. Українські ліберали не збагнули відразу, що країни Антанти зовсім не збирається допомагати молодій Українській державі, а допомагають виключно «білим». Україна може знову опинитись в подібній «пастці ілюзій». Тоді, в 1918 р., авторитарні дії Павла Скоропадського,який звернувся за допомогою до німців, врятували українську державність на деякий час. Проте гетьманська Україна була вже повністю державою-маріонеткою, до того ж німці не збирались довго втримувати позиції в Україні – для них Скоропадський був звичайним маневром. Й до влади в Києві прийшли останні мрійники – Директорія, які остаточно поховали українську державність неспроможністю мислити стратегічно під тиском зовнішнього агресора.
Здається, Україна, якою її знали 25 років незалежності, раціонально ніколи б не могла ухвалити подібне рішення. Хоча б бодай тому, що кримськотатарське населення складає всього 15% від всього населення Криму. Так, були революції, голодомори та депортації – штучні фактори, які корінним чином вплинули на демографію кримських татар. Дехто скаже, що є історичний фактор – це історичні землі народу. Добре, тоді до чого тут Україна? Коли ці землі історично належали Кримськотатарському ханству, воно було васалом Османської імперії! Сильна та багатонаціональна, а головне соборна Україна, побудована на засадах толерантності та терпимості, ніколи б не дозволила собі подібний жест відчаю.
Лише так можна розцінювати це намагання вхопитись за соломинку, що висковзує з рук. З одного боку Київ перекладає всю повноту відповідальності за справи в Криму на кримських татар, які насправді дуже активні й багато роблять для протидії російській агресії. З іншого боку, подібним кроком, а саме самовизнанням народу, відкривається вікно можливостей («скринька пандори») для інших національних меншин, які можуть вимагати подібного для себе. Мова йде про угорців Закарпаття, болгар та гагаузів Одещини, румунів Буковини, греків Приазов’я, зрештою навіть про росіян. Особливо про росіян, здатних профінансувати регіональний сепаратизм в Україні для її остаточного розколу (бодай шляхом федералізації, адже таким чином підриваються засади унітарності).
Меджліс кримськотатарського народу подібним кроком демонструє свою високу ефективність та функціональну спроможність (з чим його лідерів можна лише привітати), особливо коли на півострові Крим залишаються кримські татари, які лояльні російській владі. Проте варто відзначити й наступне – Меджліс підсилює власні позиції за рахунок України, яка політично все глибше деградує, зі зростаючою динамікою втрачаючи ознаки державності, керуючись принципом «роби, що говорять» й нехтуючи національними інтересами. А так ідея національної кримської автономії дуже непогана, як на людину з симптомами смертельної хвороби.