Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Красногорівка – невеличке містечко в 10 км. від Донецька в українській «сірій зоні». В серпні 2014 р. українські збройні сили внаслідок наступу звільнили цей населений пункт. Тоді декому здавалось, що війна на Донбасі закінчиться швидко, а Донецьк буде взятий до дня незалежності. Натомість війна «поселилась» в оселях місцевих жителів надовго. Сусіднє село – Старомихайлівка, що примикає до Кіровського району м. Донецька вже рік підконтрольне бойовикам ДНР. Відразу за межею міста починається так звана «нульовка» – нейтральна смуга в 500 м. У бінокль можна розгледіти, що діється на тому боці, тут регулярно працює ворожий снайпер. Красногорівка – особливе місце – тут закінчується Україна. Що відчувають люди, які стоять на захисті своєї землі, та ті люди, що опинились на передовій війни несподівано для себе – місцеві мешканці.
До війни населення Красногорівки складало 15 тис. чоловік. Через військові дії багато людей покинуло місто, виїхавши як на територію України, так й в Донецьк, а дехто ще далі – в Росію. Проте на місце цих людей, які оцінили своє життя дорожче за кинуте майно, прийшли інші люди – переселенці з ДНР. Небагато з них живе в місті, більшість просто зареєстровані, отримуючи від держави Україна соціальну допомогу та пенсії. Ще на передовій живуть волонтери – ті хто не словом, а ділом доказує свою відданість українській державі, допомагаючи армії усім необхідним. Тож на відміну від багатьох інших міст на фронтовій лінії Донеччини – Авдіївки (на північний схід від Красногорівки – Піски, далі Авдіївка) чи Маріїнки (на південний захід), кількість населення Красногорівки порівняно не змінилась – близько 12 тис. чол.
Порівняно з зазначеними населеними пунктами Красногорівці дісталось найменше. Хоча й тут ви знайдете типові для воєнного пейзажу Донбасу картини – напівзруйновані багатоповерхівки, одна з яких, новесенька, навіть не встигла заселитись. Так і стоїть собі з пофарбованими синіми балконами та вибитими шибками на лінії обстрілу. Сильне враження справляє залізнична станція – щойно відремонтована в 2013 р., із залом очікування, якому знесло стіну внаслідок прямого попадання з танку. Місто несе на собі тяжкі позначки війни – тут побачиш зруйнований приватний будинок, там вигорілий вщент супермаркет «АТБ», а на центральній вулиці Красногорівки зустрінеш найвизначнішу пам’ятку – кратер діаметром в 9 метрів та глибиною в 4 метри від детонації снаряда гаубиці. Проросійські терористи не дуже ретельно обирають куди саме стріляти, незважаючи на той факт, що в центрі міста немає позицій українських військових.
Майже кожна місцева родина має когось з родичів, хто воює на стороні ДНР. Тож й настрої відповідні – вдень, коли українські військові патрулюють центральний ринок, ці люди посміхаються «своїм визволителям». Натомість вдома, за кухонними розмовами, чекають коли «їх звільнять наші». За цих умов звичайними стали рейди по визначенню посібників терористів та корегувальників вогню. Всю брудну роботу роблять регулярні підрозділи армії, звітність та славу оформлює собі СБУ. Керівництво ж СБУ й відпускає на волю потенційних сепаратистів після розмов, підкріплених матеріально. Подейкують, що саме Служба безпеки «кришує» всю контрабанду, домовляється про коридори для вантажів з сепаратистами, за її вказівками дуже повільно працюють контрольно-пропускні пункти.
Насправді Україна дуже своєрідно «дбає» як про своїх захисників, так й про місцеве населення. Перші воюють «за свої» – всю екіпіровку, патрони та навіть гранати мають шукати «на стороні». Адже коли солдат отримав 4 рожки для автомата – має повернутись та розписатись за їх використання. Система підготовки кадрів відсутня, постачання – виключно через волонтерів. Найбільші проблеми у військових з водою для пиття, а також з санітарними нормами. Баня по графіку – раз на місяць, більше бійцю не треба. Величезна проблема з рівнем дисципліни та п’янством – 40 відсотків втрат на фронті – не бойові. За цих умов відносно «радує» те, що на тій стороні крім повального п’янства є ще й наркоманія, тож не бойові втрати відповідно ще більші – близько 70 відсотків. Цікаво, що підрозділи ДУК «Правий сектор», які діють в цьому квадраті, набагато більш професійні та краще екіпіровані – мають на озброєнні навіть американські М-16 з такою оптикою, що решта зброї на озброєнні нашої армії здається за металобрухт.
Що стосується місцевого населення. Найголовнішою проблемою є відсутність світла, води та газу. Цієї зими були проблеми із опаленням, які вчасно вдалось вирішити в теплий проміжок часу. Електрику Красногорівка отримує від Курахівської ТЕС (знаходиться на українській території), проте струм постачається по високовольтній ЛЕП спочатку на Донецьк, а потім в Красногорівку. Змінити схему постачання ДТЕК не бажає, тож місто залежить від ДНР у цьому питанні. Навіть коли є світло, рівень напруги в розетці буває й в 100 вольт. Звичайно, цей факт не додає популярності Києву. За 2015 р. місцева влада так і не приступила до відновлення зруйнованих боями дорожнього полотна і приватних будинків місцевих жителів, налагодження інфраструктури міста. Є проблеми й з регулярною роботою, хоча вакансій у волонтерських пунктах вдосталь. Але місцеві не поспішають йти допомагати українськім військовим через особисті мотиви та прохолодне ставлення до України. Стереотипом серед місцевих залишається складовий образ українського солдату з західної України, що прийшов їх захищати проти їх волі від «своїх». Над комунікацією з місцевим населенням та іміджем українського воїна ще треба сильно працювати.
За соціологічними опитуванням «Рейтингу», 75 % мешканців неокупованих частин Донецької та Луганської області підтримують єдність країни. З іншого боку – лише 7 відсотків вважають за необхідне приєднати окуповані території до Росії. Подібна соціологія дуже поверхнева, адже не відображує всієї картини життя на Донбасі – залякані війною люди навчились боятися відкрито висловлювати свою думку. Більш красномовно говорить про настрої інша статистика – 25 жовтня і 29 листопада в населених пунктах Донбасу (що знаходяться під контролем ЗСУ) пройшли вибори мерів міст та депутатів місцевих рад. За даними ЦВК України, на Донбасі явка населення склала 37%. Традиційно в регіоні з серйозним відривом перемогу здобув «Опозиційний блок» (фактично колишня Парія регіонів Януковича). Приміром, в Маріупольській міськраді «Опозиційний блок» отримав 45 з 54 місць, а мером Маріуполя (який повсюдно рекламується як останній оплот України) став колишній співробітник ММК ім. Ілліча (входить до холдингу «Метінвест» олігарха Ріната Ахметова) Вадим Бойченко. Аналогічна ситуація і в інших містах. Примітно, що мерами багатьох великих міст Донеччини стали люди, які раніше відкрито підтримували ДНР. Зокрема, Андрій Аксьонов (мер м. Добропілля), Олександр Ермольченко (мер м. Краматорськ), Валерій Гнатенко (мер м. Дружківка), Володимир Слєпцов (мер м. Дзержинськ), Олексій Рева (мер м. Артемівськ), Руслан Требушкін (мер м. Красноармійськ).
В Красногорівці виборів не було – містом фактично керує військовий комендант Олег Ліванчук, або «одинокий шериф», як його називають українські військові. Він є закон та порядок, економіст та енергетик, поліцейський та медик для Красногорівки, маленького містечка на лінії фронту, яке чекає миру, натомість вже призвичаїлось жити по-військовому. Що чекає на Красногорівку в майбутньому? Місцеві дуже сподіваються, що політики домовляться й мир нарешті прийде. Для них Мінські домовленості, це не просто листок паперу, – це надія на мир, на можливість пустити час назад, туди де «Шахтар» вигравав Кубок УЄФА, Донецьк був містом троянд та проводив півфінал Євро-2012. Нажаль, але перспективи сьогодення та дня завтрашнього для Красногорівки реалістично малюються зовсім в інших тонах.
Валерий Кравченко
