середа, 21 Жовтень, 2020
pluken
Головна / Думки та коментарі / «Ефект Парижу»: чи буде мир в Україні?
Fot. reuters.com
Fot. reuters.com

«Ефект Парижу»: чи буде мир в Україні?

Share Button
por.merk_.-281x300
Fot. unn.com.ua

Результати зустрічі нормандської четвірки у Парижі оголили проблеми українського суспільства та призвели до бурхливої дискусії в експертних колах. Суть дискусії зводиться до пошуку позитиву від взятих Україною обов’язків влаштувати українські вибори на окупованих територіях Донбасу із залученням до них амністованих колишніх «бойовиків» або «терористів», яких українська пропаганда нещодавно називала проросійськими колабораціоністами. Президент України Петро Порошенко амбіційно заявив, що Україна повертається на Донбас, Крим є наступним! Та чи насправді все настільки райдужно?

Перша проблема, через яку «ламають мечі» українські експерти, це ймовірний блеф Путіна: створення загрози проведення місцевих виборів без України, ніби у розріз Мінського процесу, а потім філігранне вирішення питання. Так само поступив президент Росії, запровадивши режим припинення вогню с 1 вересня, готуючись до асамблеї ООН. Мов зараз існує наступна мета – до саміту ЄС у грудні не давати приводів Заходу апелювати до Росії та звинувачувати її у зриві Мінських домовленостей. Мета – зняти санкції з Росії. Ця проблема української свідомості пов’язана з явною переоцінкою значення санкцій для Росії, які мають економічно задушити агресора, на думку Києва. Насправді санкції хоча й впливають на російську економіку, проте, по-перше, дають змогу розбудовувати альтернативні засоби, реалізуючи фактично радянську модель автаркії; по-друге, сприяють підтримці популярності Путіна за рахунок сталого образу зовнішнього ворога, який «звужує кільце навколо Батьківщини»; по-третє, Росія, незважаючи на всі санкційні негаразди, залишає за собою фактично газову монополію в Європі, а «зима вже близько»; по-четверте, Москва має план «Б» – дестабілізація на Близькому Сході (Сирія) та в Середній Азії (Ірак, Афганістан), яка серед іншого може сприяти зростанню ціни на нафту. Отже питання санкцій не ключове для російських геостратегічних планів, хоча й має певне тактичне значення. Натомість місцеві вибори, призначені на 18 жовтня в ДНР та 1 листопада в ЛНР не дуже схожі на блеф. Навпаки, це шанс проілюструвати Москві наочно, що вона де-факто не є стороною конфлікту, мов ми тиснули та говорили з лідерами сепаратистів, а вони ніяк не погодились. У сепаратні вибори вкладено багато коштів, приведені до порядку виборчі комісії, з біг-бордів у Донецьку та Луганську «громадян республік» закликають приходити та голосувати, а піком підготовки до виборів став загальнореспубліканський форум «Шлях єдності», організований 3 жовтня під прапорами Донецької республіки на РСК «Олімпійський» в присутності 28 тис. делегатів з’їзду. Агресивна полеміка та критика України на окупованих територіях продовжують зашкалювати, а в небі над Донецьком щодня збивають з зенітних установок українські БПЛА (принаймні так заявляють представники сепаратистів). Технічно провести фейкові вибори дуже просто, адже для цього не потрібно майже нічого – ні нормальних спостерігачів, ні нормально підрахунку голосів, адже все підрахують «на око», як це вже робили з «референдумом» та «виборами в парламент».

Друге питання пов’язано, власне з перевагами повернення України на окуповані території. Чи є там взагалі що робити? Однозначної відповіді немає, адже доки там буде «гуляти» зброя, жоден українець не буде почувати себе у безпеці. Звичайно варто відмітити неприпустимість порівняння сучасної ситуації на Донбасі з подіями 60-річної давнини на Заході України, а саме насильного насадженням на цих землях комунізму. Тоді діяли національні українські повстанські загони, й власне  все трималось на ідеології національно-визвольної боротьби українського народу проти окупантів. Натомість на Донбасі імперативи «ватності» населення, безініціативності та байдужості до політичного контексту, не сприятимуть масовому свідомому партизанському спротиву. Проте такий спротив знову може бути симульований за рахунок Росії. Тож небезпека відновлення української влади пов’язана з прямою загрозою життю українських адміністраторів, що повернуться на окуповані рідні землі. Якщо брати інформаційну складову, то відновлення мовлення українських каналів суттєво не вплине на населення, що добровільно роками зомбується російською пропагандою. А відповідні реакційні дії, на кшталт заборони російських каналів, приведуть до ескалації та дадуть привід Москві звинуватити Київ в агресії проти російськомовних. Наразі складається враження, що Україні не потрібне скоре повернення на Донбас, відповідно найвірогідніше буде підтримуватись своєрідний статус кво, де президент Порошенко буде демонстративно «кидати» сміливі популістські гасла, а насправді проводити вкрай обережну обмежувальну політику. Швидко наладити діалог не вдасться.

Третє питання є найбільш болісним, спрямованим на розпалювання ворожнечі в українському суспільстві – амністія та допущення до виборів «представників місцевих громадських рухів». Не зрозуміло як амністувати та кого амністувати, як повернути українське судочинство, що робити з суддями ДНР/ЛНР й взагалі всіма, хто працював на «невизнані республіки». Чи варто тут застосовувати презумпцію винності? Це питання – плодотворне поле для гри популістів в Україні, мета якого підготувати та реалізувати «третій майдан», поставити на президенті України клеймо зрадника та привести до влади радикалів. Вочевидь, до вирішення цього питання мають долучитись олігархи, на кшталт Ахметова, Колеснікова та Єфремова, що мають знайти аргументи аби вмовити сьогоднішніх бойовиків не йти на українські вибори. Тоді б перемогу отримали безальтернативні колишні «регіонали», й з ними вже довелось би будувати той самий діалог. В будь-якому разі, українські партії будуть фактично не допущені до висування на окупованих територіях Донбасу, відповідно Україна буде відкинута у своєму розвитку знову на багато років назад. Такий Донбас – це гальмо на шляху до НАТО та ЄС, це цвях у безвізовий режим й всі інші досягнення України.

Нарешті четверта проблема пов’язана з пресловутим статусом Донбасу та змінами в Конституції України, або ухваленням спеціального закону для організації відновлення процесу державного управління на окупованих територіях. Всі елементи, за запевненням Кремля, мають бути узгоджені з сепаратистами, яких Київ має визнати стороною діалогу. Це ще одне каміння на адресу президента, спрямоване на розхитування політичної ситуації в Україні. Оскільки мирний процес з терористами надто неоднозначно сприймається суспільством, на фоні заяв про розбудову збройних сил, знову посилюються заяви окремих радикальних елементів про необхідність силового вирішення проблеми окупованих територій, або зараз, або, за прикладом Хорватії 1990-х рр.., за декілька років.

Таким чином, приблизний «ефект Парижу» кожен трактує по своєму – або як беззаперечну перемогу України, або як її беззаперечну поразку. Для одних Париж був ефективним, для інших це «зрада»! Одне є очевидним, ментально примирити Україну з Донбасом навіть у середньостроковій перспективі, навіть за умов позитивного сценарію, буде неможливо. Тож на нас очікує чергова порція дипломатичної гри та запевнень у мирних намірах, на тлі чергових військових приготувань. Зрештою війна може не знадобитись Росії у якості ключового інструмента, якщо Київ на тлі стимульованих ззовні протиріч та внутрішніх спекуляцій наважиться на ще одну революцію проти діючої влади, яка зрадила «ідеали майдану». Й це є справжню метою російської дипломатії, в цьому для Москви й полягає «ефект Парижу».

Валерий Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Fot. polukr.net

Чи готова Україна до деескалації у відношенні до Росії та їх проксі на Донбасі?

На тлі чергових заяв про заплановані обміни утримуваними між Україною та Росією перед українським суспільством …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.