Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
За підрахунками ООН, в Україні на сьогодні налічується 1 млн 401 тис. внутрішньо переміщених осіб. Півтора року минуло від початку активної фази переселення людей зі сходу та з Криму, але тільки у вересні в Україні офіційно з’явилися радники міністра соціальної політики з питань переміщених осіб – у кожній області свій. На Львівщині це Оксана Яковець, яка майже 20 років пропрацювала в департаменті соціальної політики області й очолила оперативний штаб із поселення людей, які приїжджали зі сходу України та Кримського півострова у пошуках нового дому. Жінка пригадує, що перші півроку їй телефонували цілодобово. Щойно люди ступали на перон львівського вокзалу – набирали її мобільний і просили підшукати притулок. За день приймала по 200 дзвінків. Тепер їй телефонують набагато рідше, але радниця міністра переконана, що саме прямий контакт без бюрократичних зволікань допоміг їй та вимушеним переселенцям знайти житло, роботу та підтримку.
– Пані Оксано, хто був ініціатором створення посади радника з питань ВПО?
– Така потреба назрівала давно. Ми вже півтора року маємо вимушених переселенців і, на жаль, донині немає ані стратегії роботи з ними, ані жодної цільової програми. Наші сподівання на те, що ця ситуація врегулюється протягом року, – марні. Експерти прогнозують, що ми розбиратимемося з наслідками переселення найближчих 5–7 років. Тому в Мінсоцполітики й вирішили сконцентруватися на цьому. Раніше моніторинг переселених осіб не був системним, тобто нема можливості проектувати нові програми та заходи. Тому, власне, з ініціативи міністерства і за підтримки ООН ми розпочали масштабний моніторинг, який куруватимуть радники в кожній області України. Проект діятиме вісім місяців, ми незалежно упорядкуємо дані і внесемо пропозиції для вирішення цієї ситуації.
– Один із аспектів вашої роботи – налагодження стосунків між переселенцем і владою. Ви навіть оприлюднили свій мобільний номер, аби кожен охочий міг звернутися до вас особисто. Ви впораєтеся з потенційною кількістю дзвінків?
– Це була моя ідея – дати приватний номер телефону. Донедавна я працювала з приїжджими як чиновник. Тепер я повинна з чиновницької позиції перейти на, фактично, громадську, стати рупором донесення інформації до влади. Я чудово розумію, як важко звичайній людині достукатися до чиновника, знайти когось, хто візьме на себе відповідальність за проблеми, тому прямий контакт – це дуже важливо. І, чесно кажучи, не боюся напливу дзвінків. Рік тому я вже пройшла цю школу і впоралася.
– Чи можете озвучити перші дані щодо кількості внутрішніх переселенців: скільки їх зараз на Львівщині і звідки вони?
– Загалом на Львівщині понад 11 тисяч внутрішніх переселенців. Це люди, про яких ми маємо інформацію. Мушу сказати, що іще щонайменше третина не йде до нас реєструватися, оскільки вони не претендують на жодну допомогу з боку держави. 40% переселених осіб живуть у самому Львові, решта – розселені в області. Переважно люди живуть у приватному секторі. Минулого року приблизно 30% жили компактно у відпочинкових комплексах, гуртожитках, оздоровчих закладах. Тепер у нас дедалі менше можливостей селити там людей.
В області досі є три об’єкти, де можна розмістити людей: у Новому Роздолі, в Старому Самборі та у Старосамбірському районі. 97–98% переселенців живуть у приватних оселях на платній основі. Минулоріч іще була можливість оселитися в будинках людей, які готові були прийняти сім’ї на тимчасове проживання. З осені держава почала виплачувати компенсації за житлово-комунальні послуги – практично всі переселенці до того часу знайшли собі орендовані домівки. Ми допомагали шукати квартири й індивідуально. Тут слід сказати, що на наших очах ринкові ціни на житло зросли мало не вдвічі. Якщо раніше ми знаходили квартиру за 1500 грн, то тепер вона коштує 3 тисячі. Йдеться про квартири не в центрі міста – там ціни у кілька разів вищі.
– Львівщина й досі залишається однією з найпопулярніших областей для переїзду?
– Так. У нас, звісно, не так багато ВПО, як у Харківській чи Запорізькій областях, але сюди стабільно приїжджають люди. В Івано-Франківській області, до прикладу, зараз 3,5 тисячі людей, які переїхали. Ця тенденція дуже цікава, адже побутує багато міфів про ворожі стосунки між сходом та заходом. Розкажу цікаву історію. Моя сусідка водить дитину в садочок, де у групі 14 дітей. До них привели хлопчика з Донецька. За два тижні група вже розмовляла російською.
До речі, люди поводять себе дуже по-різному: одні приїжджають і просять говорити з ними українською, віддають дітей в українську школу, інші – ні.
– На які пільги і допомогу можуть розраховувати вимушені переселенці?
– Пільг немає. Немає ніякої допомоги, окрім фінансової підтримки впродовж 6 місяців на оплату проживання та комунальних послуг. Це копійчана підтримка, яка не вирішує жодних проблем. Сумарно на сім’ю сума допомоги не може перевищувати 2400 гривень.
Окрім того, у нас дуже непроста ситуація із працевлаштуванням. Міський та обласний центр зайнятості пропонують вакансії, але люди на них не йдуть. У більшості випадків робота не відповідає ані кваліфікації, ані досвіду. Окрім того, на запропонованих роботах пропонують 1,5 – 2 тисячі гривень зарплати. Наскільки я зрозуміла із розмов людей зі сходу, там вони мали набагато вищий дохід.
Ситуація з роботою така, що ніхто вже й не говорить на тему легалізації праці, шукають різні шляхи, аби заробити. Ця проблема тягне за собою іншу: неофіційне працевлаштування стає подвійним злом, люди не отримують соціального пакета і не сплачують податків. Пізніше ми просто не маємо з чого виплачувати їм соцпідтримку.
– Чи є випадки негативного ставлення переселенців до львів’ян?
– Так, на жаль були. Це трапилося минулого року. Люди вивісили російський прапор, писали провокативні гасла на вікнах, дуже категорично відгукувалися про львів’ян. Не думаю, що це результат роботи спецслужб – це, швидше, наслідок того зомбування, яке вони пережили. Взагалі не думаю, що спецслужби можуть тут щось серйозне влаштувати. Людям на сході просто довго втовкмачували, що тут живуть специфічні особи, і вони в це повірили. Ми проводили довгі розмови з такими людьми. Що ж до випадку з прапором і гаслами на вікнах – ми звернулися в правоохоронні органи з проханням припинити хуліганство. А загалом типовою є ситуація, коли люди довго не вірять, що тут можуть приязно ставитися до тих, хто переїхав, думають, що ми прикидаємося і заграємо. Тільки з часом усвідомлюють, що все по-справжньому.
– Які у вас прогнози щодо майбутнього внутрішніх переселенців?
– Настрої дуже різні. Третина тих, хто переїхав на Львівщину, – кримчани. Вони не повернуться, поки не врегулюється ситуація. Частина з них час від часу їздить до Криму, бо там у них квартири та родина. А от з людьми зі сходу все інакше. Припускаю, що третина туди повернеться – навіть якщо їхні домівки вже зруйновані, – бо вони почуваються чужими і важко інтегруються в місцеве середовище. Ще третина не повернеться ніколи – вони пережили шок і тут з ним впоралися. Повертатися у той стан вони не хочуть.
– Чи працюєте ви над механізмами інтеграції людей у нове середовище?
– Так, ми зацікавлені якнайшвидше інтегрувати людей у життя області. Для цього багато працюємо із громадськими організаціями. За останній час в області виникла ціла низка громадських організацій, які, наче клуби за інтересами, об’єднують переселенців і стимулюють їх творити свій простір тут. Наприклад, проводити Дні вулиці – як вони робили це на сході. Особливо колоритно це виходить у кримських татар, які організовують дні своєї культури і роблять це з повною віддачею.
– Наскільки комфортно почуваються тут кримські татари у релігійному плані?
– У Львові є дві облаштовані мечеті. Одна із них розташована біля Ветеринарної академії, оскільки там навчається багато студентів-мусульман. Минулого року я не чула жодної розмови про побудову мечеті, цього року про це почали говорити дуже активно, тож наступного року можна буде очікувати нових кроків. Це, напевно, правильно, адже люди хочуть мати свою сакральну споруду. Однак це може спричинити дискусії у Львові. Тому такі кроки треба робити дуже виважено, публічно, із максимальним обговоренням. Цим має зайнятися громадськість, але в жодному випадку не держава.
Розмовляла Мар’яна Вербовська
Оксана Яковець – радниця міністра соціальної політики України з питань внутрішньо переміщених осіб
