Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Війна України з Росією, навіть не проголошена на офіційному рівні, сильно вдарила по іміджу країни. Той факт, що міжнародні правові гарантії не діють наглядно ілюстрував Будапештський меморандум, за яким Україна за відмову від ядерного статусу (який можна було використовувати як засіб стримування) отримала ефемерні гарантії безпеки від країн ядерного клубу. Через 20 років одна з цих країн – Росія, вчинила агресію, анексувала частину території (Крим), спонсорує сепаратистькі рухи та відправляє власні війська їм на допомогу. Меморандум не угода, тож всі інші підписанти цього документу, замість захисту суверенітету України, знайшли для себе за краще обрати прагматичну позицію замирення агресора. Замість прямої активної військової допомоги Україні США та Великобританія обрали довгий шлях санкцій проти країни-агресора, що не знижує рівень конфліктності та не посилює загальний клімат безпеки у Східній Європі. Україна, опинившись у ролі жертовного козла, зіштовхнулась із потребою балансування власних національних інтересів з реальними геополітичними обставинами, реальною політикою сучасності, в якій знову існують Великі держави (США, ЄС проти Росії, Китая), їх союзники (НАТО проти ОДКБ та ШОС) та країни третього світу (нажаль, до них відноситься й Україна). Світ швидко скочується до блокового мислення часів «холодної війни». Що треба робити за цих умов Україні, аби остаточно не втратити суверенітет? Чи є міжнародні інструменти, які може використати на свою користь Україна?
В першу чергу варто відмітити, що необхідно змиритися із втратою Україною ядерного статусу та припинити безглузді та неконструктивні заяви про прагнення його відновити. По-перше, існують об’єктивні технічні фактори, які роблять таку перспективу вельми примарною. Вони зрозумілі більшості експертів як в нашій країні, так і за кордоном, тому висловлена деякими політиками протилежна точка зору веде лише до втрати довіри до слів цих діячів. По-друге, жоден союзник чи просто дружня до України держава не сприйматиме заяви або ж практичні намагання щодо відновлення українського ядерного арсеналу позитивно – яка б не була їхня точка зору стосовно російської агресії в України, ніхто не хоче розширення «ядерного клубу». По-третє, навіть у випадку наявності в Україні ядерної зброї на нашу думку вона не може гарантовано служити стримуючим фактором, оскільки окрім самого арсеналу для адекватного стримування потрібна ще воля цей арсенал у крайньому випадку використати. Лише це може вплинути на потенційного агресора. Натомість, події останнього року та заяви сьогоднішньої української політичної еліти (накази не піддаватися на провокації в Криму за умови вже існуючої прямої агресії проти суверенної української території; запізнілі реакції на події в Донбасі, відсутність оперативної та жорсткої відповіді на них) ставлять під сумнів наявність такої політичної волі. Ніхто не буде боятися країну з ядерним дрючком, якщо всі знають, що цей дрючок не буде використаний.
Відносини з Організацією Північноатлантичного договору повинні залишатися пріоритетними в зовнішньополітичній діяльності у безпековій сфері, але ціллю такого партнерства повинно стати не здобуття членства в НАТО як якоїсь «мани небесної», що автоматично захистить Україну від агресії, а створення за допомогою Альянсу такої системи національних збройних сил, які повністю відповідатимуть сучасним умовах та принципам ведення війни. Саме ж питання про приєднання до НАТО повинно підійматися лише тоді, коли Україна буде на одному рівні з країнами-членами цієї організації, чесно відповідатиме її критеріям. Говорячи про Альянс, багато українських експертів чомусь акцентують увагу на правах, які дає членство в ньому, забуваючи про обов’язки. Необхідно підкреслити, що Україна має приєднатися до євроатлантичної системи колективної безпеки не як далекий «бідний родич», а як повноправний її член, здатний робити свій внесок у колективні оборонні зусилля.
На думку автора, корисною для України буде актуалізація регіонального партнерства у військовій сфері у форматі міжнародних організацій та поза ним. Україна може виступити ініціатором розширення рамок співробітництва в ГУАМ до військово-політичного рівня. Звичайно, таке рішення потребуватиме політичної волі не лише українців, а й європейців, з огляду на можливу реакцію Росії. Саме тому вищим гарантом ефективності ГУАМ, його першим адвокатом має стати США. Проте PR-лінію треба буде вибудовувати на європейських цінностях країн-партнерів, їх євроінтеграційному виборі (за приклад слугуватиме Вишеградська група). Всі країни ГУАМ мають активні або заморожені конфлікти на своїй території, тому просто соціально-економічне співробітництво (як у Вишеградській четвірці) з метою поліпшення власних стандартів безпекового сектору є недоцільним. Можливо, за певних умов, ГУАМ перетвориться в ГУМ, та це буде навіть краще. Лишаться тільки на 100% надійні друзі. Якщо говорити про ширший формат, то створення неформального об’єднання на кшталт Малої Антанти після Першої світової, як приклада надання гарантій країнам регіону, що мають різний розвиток але спільні загрози, також є корисним. До цього новоствореного об’єднання можна залучити відповідальних друзів України – країни Прибалтики, скандинавські країни (?), Польщу, Словаччину, Чехію, Румунію, Угорщину, Болгарію, Туреччину, Грузію, Молдову, Азербайджан, Казахстан (?). Це буде регіональна ліга, що матиме на меті запровадження обопільних гарантій, буде координувати та регулювати зусилля у секторі безпеки й оборони, організовуватиме спільні військові навчання тощо. Окремі країни НАТО, що мають гарантії від членства (в першу чергу Естонія та Литва), далеко не певні в тому, що ними не «пожертвують» заради подальшого стримування агресора (хоча це означатиме підрив Альянсу з середини, проте ядерне залякування Росії може переважити). Інші країни Альянсу – мають більші амбіції, ніж ті що вони вже реалізують через членство в НАТО (Польща, Туреччина). Важливо, щоб ініціатива подібної Ліги виходила одночасно від України, Грузії, а також від країн-членів НАТО (Польщі, Литви).
Проте існує проблема ставлення з боку західних країн до ситуації в Україні. Вітчизняні дипломати зробили масу зусиль, надали сотні доказів російської агресії на Сході України. Волонтери гарно виконують свою роботу, поставляючи необхідне на фронт, однак загальний фон життя українців виключно мирний. Багато хто в Україні навіть не розуміє, що конфлікт на Донбасі – це війна України, що має стосунок до кожного. Тим більше не розуміють Україну міжнародні партнери – українське суспільство не має вдавати, ніби нічого не відбувається. Існує нагальна потреба в мілітаризації українського суспільства. Неможливо виграти війну з агресором, коли значна частина населення країни ніяк не задіяна у боротьбі з ним, а просто живе звичайним життям. Але ми говоримо не про пряме залучення населення до війни за рахунок мобілізації чи введення військового стану. Необхідно започаткувати пропагандистську кампанію з довгостроковим результатом, спрямовану на популяризацію військової служби та професії. При цьому, на нашу думку, акцент треба робити не на популяризації української військової служби, а саме на підвищенні авторитету української військової служби. Необхідно розрізняти виховання патріотизму (що також має стати одним із завдань інформаційних державних кампаній) та рекламу армійської професії. Патріотично налаштовані люди й без такої реклами йдуть на військову службу (що на практиці демонструє приклад формування добровольчих батальйонів), патріотично налаштоване юнацтво залучене до діяльності специфічних організацій та структур («Пласт»). Втім необхідно розуміти, що побудова авторитету військової професії лише на основі окремих історичних подій (козацтво, визвольні змагання, боротьба за незалежність УПА) та ідеології в українських реаліях може зустріти спротив деяких верств населення, які б за інших обставин могли стати корисним додатком до потенціалу української армії. Пропонується в окремій інформаційній кампанії зробити акцент саме на піднятті авторитету військової служби взагалі – оскільки її основоположні принципи є спільними для всіх країн. Мілітаризація суспільства має проводитися не незграбними методами із гаслом «Ви маєте любити та захищати Україну!», а більш конструктивно – «Захищати Батьківщину – корисна та поважна справа!». В цьому контексті однаково корисною є й продукція американського кінематографу, й інші культурні здобутки. Тобто демонстрація таких фільмів, як «Падіння чорного яструба» або ж «Врятувати рядового Райана» однаково корисно для пропаганди загальних військових цінностей в суспільстві.
Таким чином, за умов осягнення українцями власного становища, можна розраховувати на формування ефективних інструментів, які нададуть нові безпекові гарантії Україні перед обличчям російської агресії. За сучасних умов, нехтування гарантіями прописаними в Будапештському меморандумі, відкриває нові горизонти відповідальності на міжнародній арені, де, за відсутності рішучого лідера, кожен за себе. Саме на цих засадах, спираючись на власний національний інтерес та апелюючи до національних інтересів сусідніх країн, й треба вибудовувати дипломатичні зусилля, шукати союзників в новій Європі.
Valeriy Kravchenko
