понеділок, 17 Лютий, 2020
pluken
Головна / Інтерв’ю / Від шкарпеток до безпілотників – друга армія України
11086098_830570763675733_2059132561_o

Від шкарпеток до безпілотників – друга армія України

Share Button

11086098_830570763675733_2059132561_oНині на боці України воює дві армії. Одна – українські солдати, що ведуть бої у зоні так званої антитерористичної операції, інша – армія волонтерів, які від перших днів війни забезпечують солдат усім необхідним. Коли рік тому Україна стала в один день перед обличчям війни, стало зрозуміло, що країна не готова до цього. Останні десятиліття країна жила доктриною миру і навіть потенційно не розглядала можливості зовнішньої агресії. Скорочення армії, розслаблення та законсервовані склади здебільшого зі зброєю застарілого зразка – те, з чим застав Україну ворог. Тож у перший момент усі клопоти – від шкарпеток та якісних форм для мобілізованих до бронежилетів лягли на плечі рідних та знайомих. Навчені унікальним досвідом Майдану, українці зуміли доволі швидко мобілізуватись і за кілька місяців створили кількатисячну волонтерську армію. Сьогодні волонтери не лише купують одяг чи харчі, але й забезпечують військових автомобілями, запчастинами, ремонтують військову техніку і навіть самі створюють безпілотники. Розмова з Олександром Молодим, волонтером львівської ініціативи «Волонтерська група «Парк», який постійно возить необхідні речі воякам на Схід, про життя волонтерів в часи війни та нинішню ситуацію на Сході України.
– Коли ця війна почалась, Україна не була готова. Тоді волонтери забезпечували солдат практично усім. Якою нині є роль волонтерів?
– Такою ж, як і спочатку. Тільки на початках усі були злякані та розгублені. Ми не знали, що шукати, а хлопці не знали, що їм насправді треба. Зараз всі заспокоїлись, навчились і стали грамотними. Волонтери забезпечують військових усім: медикаментами, харчуванням, екіпіровкою, оптикою, стрілецькою зброєю, безпілотниками. Єдине, чого не возять волонтери – це важка техніка. Є ті, хто займається певними напрямками, а є ті, хто забезпечують певні підрозділи і возять все. Насправді все дуже індивідуально. Зараз йде чергова хвиля мобілізації, а отже з’являться волонтери, які будуть допомагати своїм. Більшість волонтерських ініціатив так і починались – спершу допомагали рідним і знайомим, а потім «обростали» підопічними бригадами і полками.
Зараз в зону АТО їздить сотні екіпажів. Кілька десятків ми вже знаємо, бо постійно перетинаємось. А тих, хто працює в тилу для забезпечення армії, є, мабуть, десятки тисяч.

– Як це починалось у вас?
– Мобілізували колегу. Подзвонив, що немає нічого. Зібрали – повезли. Взяли 5 номерів телефонів тих, хто був з ним. Ще 20 хлопців взяли номери телефонів у нас. Наступна поїздка вже була ширша. І так далі. Зараз вже дзвонять, і ти не знаєш, хто дав телефон. Але треба, значить їдеш. Ми забезпечували 24, 80, 128 бригади. Зараз також займаємось 26 бригадою. Контактуємо також і з іншими армійськими підрозділами.

– Що зараз просять?
– Перестали вже просити бронежилети і шоломи. Просять найбільше оптику: прилади нічного бачення, тепловізори, біноклі, приціли тощо. Хоча інколи ще є замовлення на форму і берци. Особливо це актуально після боїв. Зараз їх просять хлопці, які були під Дебальцеве, бо реально все втратили, а заміну не завжди дають вчасно. Та й, зрештою, ми закуповуємо форму європейських країн, а вона все ж якісніша, ніж українська. Були і цікаві замовлення. Одного разу ми везли на Схід, в Трьохізбенку, кілька великих банок з сирими яйцями. Хлопцям захотілось домашніх курячих яєць. Це було дивно, бо везли ми їх за 1200 км на територію, де постійні обстріли. Але довезли всі – жодне не розбилось (усміхається).

– Були випадки, коли не вдавалось довести вантаж?
– За 16 поїздок у нас було два таких випадки. Це було в Дебальцеве. Вперше в жовтні минулого року. Ми приїхали на останній блокпост перед пунктом призначення і нас не пропустили. У той момент там йшов бій, стріляли танки. Ми ризикували потрапити або під їхній, або під наш вогонь. Другий раз – 6 лютого, коли вже йшов штурм Дебальцевого. Ми просто залишали вантаж недалеко.

– Ви їздите часто. Наскільки безпечно волонтерам їздити зоною АТО?
– Головне – їхати швидко і не зупинятись, щоб не встигли прицілитись. На щастя, ми під відкриті обстріли не потрапляли. А хлопці потрапляли. Очевидно, що волонтери – це ціль. Інколи б’ють прицільно. Був також випадок, що волонтери потрапили в засідку: їх розстріляли, забрали машину і поїхали. Волонтери теж на війні, просто вони в основному не озброєні. Безпечних шляхів там насправді не існує. Завжди є загроза якщо не потрапити під обстріл, то підірватись на міні.

– Ти кажеш, що просять оптику. Де її брати? І загалом, що зараз є найбільшою проблемою волонтерів?
– На щастя, ми вже навчились діставати хорошу техніку. Здебільшого з Заходу. Найбільшою проблемою зараз, звісно, є гроші. Все купуємо за валюту, а з тим падінням гривні, яке є зараз, це дуже складно. Гроші жертвують ті, хто і з самого початку. Це бізнесмени, компанії, звичайні люди. Але, очевидно, ресурс не буває безконечним, особливо зважаючи на економічну ситуацію у країні.

– Вперше на Схід, тоді вже в зону проведення антитерористичної операції, ти поїхав в липні минулого року. Це вже майже 9 місяців. Як з того часу там все змінилось?

– Не треба це називати зоною антитерористичної операції, це зона бойових дій. Мені здається, з того часу міста, які підконтрольні Україні, насправді змінились не критично. Там триває життя, працюють магазини, кав’ярні, транспорт. Наприклад у Слов’янську (який на початку був осередком бойовиків, а нині це українське місто) були кількамісячні бої, але руйнувань у самому місті практично немає. Ніхто не обстрілював житлові квартали. І так є в багатьох більших містах. Є підірвані мости, знищені будівлі на окраїнах міста. Однак це не Сталінград чи Берлін часів Другої світової війни. Хоча мені складно сказати про менші населені пункти, як Піски чи Широкіне, де були значно активніші бойові дії. Там руйнування можуть бути суттєво більші, бо це приватні садиби. Але нічого не знесли з лиця землі. Навіть те саме Дебальцеве, біля якого бої йшли дуже довго, поруйноване, але життя там теж триває. Хоча ця територія контрольована бойовиками і ми не знаємо достеменно, яке воно. Ті люди, яким вдається звідти виїхати, розповідають неохоче і веселого в їхніх розповідях мало. А люди намагаються виїхати. Наприклад, в Артемівську, куди ми їздимо останні місяці, є багато мешканців Горлівки, Макіївки, – тих міст, які нині підконтрольні терористам. Очевидно, люди тікають з окупованих територій. Ми говорили з місцевим мешканцем. За його словами, наприклад, у Горлівці залишилось 50 тисяч осіб з 300 тисяч, які там жили раніше. Більшість тікає все таки в Україну і осідають у ближніх до лінії фронту містах. Натомість з тих міст частина людей їде далі вглибину України.

– Ти говориш зона бойових дій. То все ж таки там АТО чи війна?
– Там дивна війна. Дивна, бо торгівля з окупованими територіями, рух товарів не припинився. Таке враження, що окремо йдуть бойові дії, а окремо торгівля. Мабуть, на цьому хтось добре заробляє. Але це не є війна 21 століття. Там воюють дві відсталі армії. Це радше війна середини 20 ст. Насправді, російська армія не набагато сучасніша, ніж наша. Вона має трошки кращу техніку і трохи більше досвіду, але тактика та стратегія нічим не відрізняються. Нам пощастило, що ми воюємо не з іншою армією, наприклад, не з польською. Шансів у нас було би набагато менше. За останні роки озброєння у світі пішло суттєво вперед. Зараз ніхто не воює за принципом «танки на танки», як у Другу світову війну. Америка 20 років тому в Іраку показала нам, як треба воювати: коли нанесли точкові удари високоточною зброєю і розбили іракську армію при мінімальних втратах в американській. Це при тому, що ворог суттєво переважав чисельністю, кількістю танків, артилерії тощо. В Україні це більше війна артилерій, розвідувально-диверсійних груп, спецназу. Прямих бойових зіткнень не так багато, але вони є.

– Наскільки коректно взагалі говорити про АТО?
– Зовсім некоректно. АТО – це блокування силами міліції вулиці, будинку, які захопили терористи. Далі переговори чи знищення терористів і звільнення заручників. В АТО не беруть участь танки, артилерія, нема кілька сотень кілометрів лінії фронту, не знищуються міста. Це війна. Але її бояться так називати, бо тоді треба говорити – а війна з ким? Можна оголосити війну Росії. Але Україна її самостійно не зможе вести і виграти. У Росії більша армія та більше техніки. У нас не так багато авіації та систем ППО. Якщо би Росія зараз почала застосовувати авіацію, думаю, нас би швидко розбили.

– ООН називає цифру жертв цієї війни біля шести тисяч. Офіційна статистика говорить про півтори тисячі загиблих українських солдат. Наскільки, на твою думку, це реальні цифри?
– Думаю, це не зовсім реальні цифри. Але і називати якісь інші не можу. Очевидно, коли говорять, що весь день працювали «Гради» і «Смерчі», чи танки і міномети, то не буває троє загиблих і 15 поранених, як у нас деколи говорять. Але щоб говорити про жертви, особливо серед мирного населення, треба мати докази. Була інформація, ніби в Дебальцеве виявили у підвалах в один день 500 загиблих. Але я їх не бачив і тому говорити про це буде голослівно. Хоча припускаю, що це може бути правда. Місто брала російська армія. А ми знаємо, що їхні методи не мінялись десятиліттями. Мабуть, при зачистці жертв було дуже багато. Зачистка в росіян це завжди було так: спершу кидали гранату, а потім заходили і стріляли. Якщо йдеться про підвал, заповнений людьми, які ховались від обстрілів, то можемо уявити, про яку кількість йдеться. Але треба мати реальні свідчення, фото- та відеодокази.

– Ми говоримо, що там воюють російські війська. Натомість у західній пресі здебільшого кажуть про проросійських сепаратистів. Хто ж воює на сході України проти української армії?
– На щастя, російської армії, думаю, не більше третини. Якщо там по іншу сторону воює приблизно 30 тисяч осіб, то російської регулярної армії – 7-8 тисяч. Передусім це елітні підрозділи: спецназ, артилерія тощо. Треба розуміти, що добре стріляти з артилерії не навчишся за кілька днів. Таке озброєння є і в найманців, але, як кажуть українські військові, дуже легко зрозуміти, хто стріляє. Якщо це найманці, вони випадково можуть влучити. Натомість, якщо стріляють професіонали, то це прицільний вогонь з великими втратами у нас. Тоді це вже регулярні війська. Але вони не йдуть в атаку в перших рядах. Передусім йдуть найманці. Це люди з України, Росії, Білорусі, Молдови, є також нібито серед них і європейці, і люди з арабських країн. Це ті, хто звикли воювати, вони цим живуть. Їм платять гроші, і для них це робота. Хоча їм не завжди платять, часто намагаються просто ліквідувати за певний час. Офіційні докази присутності російських регулярних військ на Сході України – це вже питання до держави. Зрештою, про це не раз вже говорили на світовому рівні і показували докази. Є полонені, захоплена техніка тощо.

– Зараз маємо чергове перемир’я. Чи означає це , що на Сході все спокійно?
– З нашого боку це розслабленість. Україна справді виконала свої зобов’язання і відвела важке озброєння. Натомість бойовики активно передислоковують свої сили передусім у напрямку Маріуполя, Артемівська та Щастя. Там війська концентруються вже в ударні групи. Бойовики також активно будують фортифікації: бетонні доти, системи укріплень по лінії фронту. День і ніч працює будівельна техніка. Це залізобетонні конструкції. Будують дуже грамотно і добротно.
Мабуть, пріоритетом для них буде захоплення території. Йтиметься про міста, де є заводи, склади зброї, величезна кількість людей. Зважаючи, на рівень їхньої готовності, думаю, наступу можна чекати у найближчий тиждень-два.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Також перегляньте

Юрист-міжнародник Олексій Роговик. / Фото www.lmn.in.ua

«Справа Мазура – провокація та інформаційна спецоперація росіян», – юрист-міжнародник Олексій Роговик

Для оголошення в розшук ветерана АТО Ігоря Мазура Росія виставила не червону картку Інтерполу, а …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.