середа, 30 Вересень, 2020
pluken
Головна / Інтерв’ю / Микола Сунгуровський: 3аморожування конфлікту на Донбасі – поганий варіант для України
88796

Микола Сунгуровський: 3аморожування конфлікту на Донбасі – поганий варіант для України

Share Button

88796З Миколою Сунгуровським, директором військових програм Центру Разумкова в Києві розмовляє Даріуш Матерняк.

Як би Ви оцінили ситуацію, котра панує тепер на Донбасі – після підписання чергових мінських угод і виходу українських військ із Дебальцевого?

Ця ситуація дуже складна, між іншим, через той факт, що пункти мінських домовленостей, підписані в середині лютого цього року, за моєю оцінкою, менш вагомі, ніж вересневі умови перемир′я 2014 року. Бо якщо у першому, минулорічному документі йшлося про повне припинення бойових дій і створення широкої буферної зони, то в другому назагал – лише про відведення важкого озброєння калібром понад 100 мм – і нема мови про виведення усіх військ та бронетехніки, зокрема танків. Питання стосовно припинення вогню й механізму відведення військ фактично не були розв’язані. Через ці прогалини є ризик, що ситуація у зоні конфлікту швидко загостриться будь-якої миті та з будь-якого приводу. Спостерігаючи дії російських військ і сепаратистів, можна ствердити, що вони полягають в удаваному відведенні артилерії, а насправді в перекиданні її на ті відтинки, де заплановано подальші бойові дії, і це дає нам підстави очікувати нового загострення ситуації. Є дві або три ймовірні ділянки, де варто сподіватися відновлення бойових дій: одна з них на кримському напрямку – Маріуполь та його околиці, а решта на донецькому та луганському – з метою збільшити площину окупованих територій і розпорошити наші сили по всьому фронті, щоб ослабити їх на кримському напрямку. Безперечно, якщо Путін спробує пробити «коридор» до Криму, це призведе до важких втрат з обох сторін, – а тоді настане належний момент, щоб сісти за стіл негласних переговорів і змусити Україну віддати цей «коридор» добровільно – як один із пунктів обговорень. Тоді його не доведеться охороняти.

Окрім Маріуполя, поміж подальших вірогідних об’єктів російської експансії називають також Харків?

Як я вже казав, слід готуватися до того, що крім провідного напряму потенціального наступу, яким. вочевидь, стане Маріуполь, буде кілька другорядних, – а все заради того, щоб розсіяти сили української армії й не дати їй сконцентруватися для контрудару. Це може розпочатися на харківському напрямку, запорізькому або й іншому – скрізь, де є надія на успіх. Проблема зумовлює те, що наші збройні сили не в змозі убезпечити усю лінію кордону з РФ, отож противник намагатиметься будь-що розсіяти їх за правилами воєнного мистецтва. Важливе ще одне питання: Росія може сподіватися удару з боку локальних проісламських угруповань у Середній Азії та на Північному Кавказі. Це може статись уже навесні цього року, тому спершу Володимир Путін мусить встигнути реалізувати свої плани в Україні. Становище, в котрому опиниться Росія у такому разі, буде проблематичним, оскільки проісламські суспільні настрої на тих теренах надзвичайно сильні – це стосується не лише, наприклад, Північного Кавказу, а й Казахстану, про що згадували нещодавно наші колеги з цієї країни, а ще таких держав, як Узбекистан, де місцевий ісламістський рух суттєво употужнюється. Поза тим, вони можуть покладатися на підтримку ісламістів на сході Китаю й талібів у Афганістані. Отже. Росія змушена зважати на ймовірну атаку з Киргизстану, Туркменістану й Таджикистану. При такому розвитку подій їй доведеться або дати збройну відсіч, або втратити контроль над усім регіоном, – а Путін ніколи не допустить цього. При такому стані речей, який я описав, той напрям стане важливіший, аніж Україна, й з’явиться доконечна потреба перекинути більшість сил саме туди. До тих пір Росія намагатиметься максимально втілити свої українські плани, щоб відтак отримати змогу заморозити конфлікт.

Яка військова допомога потрібна Україні від країн Заходу?

Звичайно, мова не про те, щоб надіслати до України війська; як усі ми знаємо, в США саме обговорюється змога надсилання до України інструкторських груп, а також постачання зброї. Однак це питання має багато вимірів, зокрема, політичний та економічний, – тим часом не секрет, що у Сполучених Штатах і багатьох інших країнах не бракує людей, налаштованих проти надання Україні допомоги. Це, поміж іншим, перешкоджає чітко окреслити державну позицію і, наприклад, визнати Росію країною-агресором, – бо того, що це зробила Україна відповідною ухвалою Верховної Ради, аж ніяк не достатньо. Таку оцінку може сформулювати на міжнародному рівні Рада Безпеки ООН, де, як нам відомо, Росія має право вето. Проте є інший шлях – резолюція Ради Безпеки ООН 377 (V) (1950), яка називається «Єднання заради миру». У ній закладено, що в ситуації, коли Рада Безпеки неспроможна ухвалити рішення з огляду на вето одного з постійних членів, то сім держав, котрі є членами РБ ООН, – будь-яких держав, незалежно від того, чи мають вони право вето, – можуть звернутися до Генеральної Асамблеї з проханням ухвалити таку резолюцію. У цьому разі сторони суперечки не беруть участі в голосуванні. Уже давно було треба скористатися цією процедурою, тим більше, що проросійську позицію у Раді Безпеки підтримує також Китай. Можна погодитися з твердженням, – мовляв, військового розв’язання цього конфлікту не існує, але варто було б пам’ятати, що коли ми маємо до справи з гібридною, неконвенціональною війною, – то й відповідь на таку загрозу мусить бути неконвенціональна й багатовимірна: на військовій, дипломатичній та інформаційній площинах, відповідно до того, як розгортається наявний конфлікт. Велике значення має й залагодження внутрішніх соціально-економічних проблем в Україні, адже вони можуть стати однією з основних причин дестабілізації.

Як би Ви оцінили теперішній стан української армії, – якої мірою вона готова виконувати сьогоденні завдання?

Варто зауважити, що це питання треба розглядати у двох аспектах: ми говоримо водночас і про регулярну армію, і про добровольчі сили, батальйони, а також про всю систему, яка їх підтримує, на яку спирається сьогодні, правду кажучи, значна частина української обороноспроможності. Оборонний потенціал невпинно зростає, оскільки військові підрозділи отримують нові танки, бронемашини та важке озброєння, виготовлені нашою промисловістю і реконструйовані для армійських потреб. Часто можна почути запитання, – як від наших західних партнерів, так і всередині українського суспільств: якщо українська армія володіє такою силою, то чому вона не може зупинити агресію? Проблема стосується військово-політичного керівництва. Ці претензії насамперед до Генштабу, а також до Президента як Головнокомандувача Збройних Сил. Проблема у нестачі політичної волі, і це справа, за яку хтось мусить понести відповідальність, – а поки цього не буде, складно розглядати позитивні перспективи.

Яка саме зброя потрібна Україні – йдеться про постачання із країн Заходу?

Якщо узяти, приміром, артилерію, то вона вистріляла впродовж року стільки снарядів, що гарматні дула зужились, а це впливає на точність вогню. Ми довго обговорювали не стільки постачання озброєння, скільки так звану нелетальну зброю. Тепер треба чітко сказати собі, що триває війна – і ми розглядаємо тут питання оборонного та наступального озброєння. Україна як держава, що зазнала агресії, потребує передусім другого, тобто протитанкової і протиавіаційної зброї, бойового спорядження, систем радіоелектронної розвідки, зв’язку та управління, захисних систем тощо. Як відомо, НАТО не заборонило своїм членам постачати озброєння до України. Однак треба звертатися до конкретних держав з реальними проханнями, а заразом із такими, які можна задіяти в українській армії у короткий термін. Приміром, нема сенсу замовляти гелікоптери цілком інших конструкцій, аніж ті, що застосовувалися в Україні досі, позаяк навчання й підготовка особового складу обслуги відібрало б забагато часу, – а тут треба діяти швидко. Нам залежить передусім на зменшенні числа жертв, як поміж військовиків, так і серед цивільного населення, – а кожна одиниця спорядження, котра допоможе захистити себе й вивести з ладу наступальну зброю противника, означає менші втрати з нашої сторони. Слід прийняти те, що наша теперішня ситуація триватиме довго, – Путін або його наступник, швидше за все, й надалі вестимуть таку політику стосовно України, отож треба сподіватися, що цей конфлікт у тій чи тій формі не припиниться щонайменше впродовж п’яти найближчих років, – або й довше. Увесь цей час постачання зброї є украй потрібним. Ми не бажаємо, врешті-решт, покладатися лише на допомогу, натомість воліємо, щоб наша внутрішня оборонна промисловість завдяки співпраці із західними партнерами, – зокрема з Польщі, – могла б успішно працювати на підвищення нашої обороноспроможності. Є й інші напрямки співробітництва, окрім європейських, – наші заводи, які виробляють гелікоптери, ведуть переговори з підприємствами у ПАР, хоча така інформація мусить залишатися конфіденційною.

Чи варто сподіватися заморожування конфлікту на Донбасі?

Це поганий варіант для України, адже тоді Путін отримає змогу тиснути не лише на нас, а й на ЄС, – будь-якої миті дестабілізувати ситуацію в регіоні, отже, найкраще було би просто не допустити цього. Як це зробити – зараз складно говорити про методи або конкретний розв′язок.

Чи реальне повернення Криму та Донбасу до складу України?

Якщо дійде до заморожування конфлікту, що фактично вже відбулось у Криму і чим може скінчитись усе на Донбасі, – то це буде тривалий процес. Ішлося про те, що коли Україна стане заможною державою й почне швидко розвиватися, то ці території якимсь чином повернуться до нас самі. Проте насправді ніхто не підтримає такий розвиток подій на цих територіях. У Криму відбуваються «чистки» в суспільстві – ті, що можуть, виїжджають, замість українців приїздять росіяни, а півострів практично перетворюється лише й виключно на російську військову базу. Кримськотатарська меншість, на жаль, неспроможна врівноважити цей процес. Молодь або виїде, або її призвуть до армії й відішлють кудись на Далекий Схід, старші люди поступово вимруть. Прибульці з Росії не захочуть реінтегруватися з Україною. На Донбасі будуть схожі явища. Тому треба замислитись уже тепер, яким чином підтримувати на різних площинах – від громадської до інформаційної – людей, що там зосталися.

Share Button

Також перегляньте

Крайній блокпост українського війська в Пісках під Донецьком і волонтери / Фото Ігоря Тимоця.

«У Кремля є три стратегії для Донбасу – конфедерація, федерація і війна різного роду інтенсивності», – експерт Центру Разумкова

Помічник президента РФ Владислав Сурков, який відповідав у Кремлі за політику щодо України, йде у …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.