Сьогодні, 25 квітня, на базі навчального полігону «Раковець» військової частини 4114 Західного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України розпочався Чемпіонат Національної гвардії України з прикладної і практичної стрільби з бойової зброї.

17 збірних команд загальною чисельністю 140 військовослужбовців представників оперативно-територіальних об’єднань та військових частин прямого підпорядкування Національної гвардії зі всіх куточків України, протягом трьох днів змагатимуться у виконанні вправ зі стрільби з автомата, пістолета та снайперської гвинтівки.

«В цьому чемпіонаті учасники виконують вправи і практичної, і прикладної стрільби. Вони змодельовані з реальних ситуацій, які виникають під час виконання службово-бойових завдань нашими військовослужбовцями. В чемпіонаті беруть участь суто військовослужбовці Національної гвардії України, які проходять військову службу в бойових підрозділах, багато з них учасники антитерористичної операції на сході нашої держави»,- розповів начальник відділу фізичної підготовки і спорту Головного управління Національної гвардії полковник Сергій Лещеня.

В перший день учасники виконували швидкісну стрільбу з автомата одиночними пострілами з трьох положень: лежачи, з коліна та стоячи. З пістолета виконували вправу з переносом вогню подвоєними пострілами.

У другий день гвардійці змагатимуться зі стрільби з автомата та пістолета, функціональної практичної вправи з пістолета та автомата і метання гранати на влучність.

Третій день буде присвячено виконанню вправ з снайперської гвинтівки без оптичного прицілу, спеціальній практичній вправі з пістолета та автомата, підведенню підсумків змагань і нагородженню переможців. Команди переможниці будуть заохочені кубками. Військовослужбовці-чемпіони і призери – медалями та дипломами.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Євроатлантична інтеграція України – безальтернативний вектор зовнішньої політики для Києва. Ця теза лунає в промовах багатьох представників українського політикуму: від Порошенка – до Ляшка і Тимошенко. Вона обумовлена вкрай негативним досвідом «нейтралітету» доби президенства Януковича, який де факто був потуранням російській політиці. Адже навряд чи справді нейтральний уряд, відмовившись від перспективи членства в НАТО, відразу підписав би Харківські угоди щодо розміщення Чорноморського флоту сусідньої держави на своїй території.

Такий недолугий «нейтралітет» у результаті коштував Україні дуже дорого – розвалена й небоєздатна (хоча вже майже «професійна») армія не змогла запобігти порушенню територіальної цілісності держави. У 2014 році Україна втратила Крим і частину Донецької та Луганської областей. Москва чітко показала українцям напрямок подальшого розвитку – лише НАТО з його принципами колективної безпеки здатний задовольнити Київ сьогодні. Особливо тоді, коли не знаєш, чого чекати від Путіна завтра. Ось тільки НАТО вже не так активно хоче Україну.

Організація Північноатлантичного договору має дедалі більше проблем із реалізацією своєї політики розширення на Схід через загрозливу позицію ревізіоністської Росії. Ядерна держава готова використати будь-які гібридні інструменти, аби втримати в орбіті свого впливу країни колишнього Радянського Союзу. При цьому Москва працює на різних інформаційних фронтах, у тому числі й безпосередньо в Європі, де посилює позиції євроскептиків та популістів. Через зростання впливу останніх, а також через консервативні побоювання більшості стосовно власного майбутнього, Україна та Грузія, що найбільше прагнуть повноцінного членства, не мають реалістичних коротко- або середньострокових перспектив вступити до Альянсу. Всі стратегічні рішення в НАТО ухвалюють шляхом консенсусу, а досягнути єдності в питанні розширення за рахунок країни, що має гарячий військовий конфлікт з Росією, навряд чи можливо.

Однак це не вся проблема. Перед Брюсселем стоїть виклик подальшого розвитку відносин з Києвом та Тбілісі. Якщо останнім не давати нових орієнтирів, це вплине на євроатлантичний вектор розвитку зазначених країн. Населення України та Грузії може розчаруватися у своїх політиках і, що гірше, в західних партнерах. Потрібні відповідні віхи (milestones), за якими можна виміряти успіх євроатлантичної інтеграції. Статусу країн-аспірантів замало (що він насправді дає?).

У такому дисонансі стосовно політики розширення Альянс підходить до саміту в Брюсселі. Під час саміту, ймовірно, має бути обговорена нова стратегічна концепція НАТО, адже прийнята на саміті в Лісабоні в 2010 році вже суттєво застаріла. Стратегія має дати відповідь лише на одне питання – як саме Альянс реагуватиме на зростання загрози конвенційної або (навіть) ядерної війни в Європі? При цьому не варто забувати про традиційні для постбіполярної доби асиметричні загрози, пов’язані, зокрема, з міграцією та тероризмом. Подібні дискусії обіцяють нам цікаву битву на саміті між південним та східним флангами Альянсу, кожен з яких буде відстоювати власні безпекові імперативи. Не виключено, що за загальним нагромадженням проблем у НАТО країни-члени приділятимуть на Брюссельському саміті незначну увагу Україні та Грузії. І в цьому буде їхня помилка, адже немає нічого гіршого за стратегічну невизначеність для держав, що фактично стоять перед загрозою припинення свого існування в якості суверенних суб’єктів.

Проте вихід для НАТО є – створити тимчасове «Мале НАТО» для України, Грузії та Молдови. Історичний прецедент існує. Після Першої світової війни Антанта країн-переможниць (фактично, НАТО свого часу) не могла стратегічно контролювати розвиток ситуації в Центральній та Східній Європі. Повоєнна Європа тоді була не менш проблемною, ніж зараз. На Сході постала незрозуміла, але загрозлива наддержава червоного терору – Радянський Союз, а Німеччина ось-ось мала оговтатися від важкої військової поразки, сконсолідована бажанням реваншу. В 1921 році була створена Мала Антанта з метою недопущення відновлення імперії Габсбургів (Австро-Угорщини) в умовах дистанційної відірваності Югославії, Румунії та Чехословаччини від країн-союзників. Оцінюючи стратегічну необхідність створення «Малого НАТО», нескладно зауважити схожість його мети із завданнями Малої Антанти. Сьогодні це недопущення реінкарнації Радянського Союзу, над чим посилено працює Росія, використовуючи російськомовність та соціальні примуси. Крім того, країни регіону об’єднує наявність заморожених чи гарячих (як в Україні) конфліктів – Крим і Донбас, Південна Осетія та Абхазія, Придністров’я.

Серед очевидних аргументів «проти» – розмивання безпеки, ризик неповноцінної євроатлантичної інтеграції та лише часткове виконання критеріїв членства. Проте ніхто не змушує розглядати подібну регіональну інституціалізацію як альтернативу повноправного членства в Альянсі. Більше того, «Мале НАТО» може стати наступним етапом розвитку відносин з Альянсом, форматом регіональної взаємодії для досягнення фінальної мети – членства. Такий формат існував у Вишеградській групі в 1990-х роках для країн ЦСЄ, що прагнули членства в НАТО та ЄС. Разом зі статусом країн-аспірантів, виконанням щорічних річних національних програм (як замінників ПДЧ), створення «Малого НАТО» стимулює відносини України, Грузії та Молдови з Альянсом.

Аргументів «за» значно більше. Найперший із них – це потреба інституціалізувати стратегічний вакуум безпеки в регіоні, яким користується Росія. Діяти потрібно вже сьогодні, адже Росія не чекатиме вічно, щоб завдати удару. Москва може компенсувати поразки в Сирії за рахунок активних дій в Україні, особливо перед виборами 2019 року. Сприятливим фактором є подібність країн та їх підходів до безпеки, що сприятиме сумісності військових підрозділів. Можна запропонувати навіть створити спільну багатонаціональну бригаду на кшталт литовсько-польсько-української. При цьому «Малому НАТО» не треба буде жодних безпекових гарантій від великого НАТО, адже це стосується проблеми консенсусу в Альянсі. Проте між собою країни можуть підписати умовну «статтю 5», як своєрідний сигнал для Кремля.

Символізм створення в регіоні інституційного безпекового об’єднання, базованого на євроатлантичних цінностях, в умовах наростання російської загрози важко переоцінити. Москва має чітко зрозуміти й побачити наявність червоних ліній для своєї поведінки. Захід, ухиляючись від одностайної солідаризації думок, отримує важливий інструмент стримування. Прийшов час для «Малого НАТО»?

Валерій Кравченко

22 квітня, на вулиці Словацького, 6, на фасаді будівлі відбулося відкриття меморіальної таблиці Станіславу Єжи де Туш-Лецу. Таблицю встановили на будівлі, де у 1920-1934 і 1939-1941 роках мешкав видатний львів’янин, польський поет і афорист Станіслав Єжи де Туш-Лец (літературне ім’я Станіслав Єжи Лец).

Участь у відкритті взяли сини Станіслава Єжи Леца – Томаш Лец та Ян Лец, письменник Андрій Павлишин, ініціатор проекту «ЛЕЦ. XX століття» Віктор Шендерович, міський голова Львова Андрій Садовий, польський громадсько-політичний діяч, Адам Міхнік, представники українського ПЕН-центру та влади міста.

«Хочу подякувати всьому Львову, що так швидко – від ініціативи до створення цієї таблиці, і в такій атмосфері, без дискусій, важких тем, в толерантності до усіх народів та мов. Я був дитиною, коли помер батько. Але батько відчував себе більше поетом, ніж афористом. Є багато рецензій, що як поета його недооцінюють. Тут, на вул. Словацького, 6 він писав. Тут створив перші свої вірші, в них чутно мелодії. Батько був дуже приятельський, дружній до людей, він не мав ворогів. Але він мав одного ворога – тих, хто фальсифікує слова, які використовують слова у фальшивих цілях, дуже гонорові і великі слова використовують до дуже малих речей. Це важливо, що ми тут разом можемо показити, що ці слова можуть  бути у потрібному місці, тоді ми будемо вірні Лецові. Дякую Львову», – розповів Томаш Лец, син Станіслава Єжи Леца.

Довідка

Станіслав Єжи де Туш-Лец народився у Львові у 1909 році, помер у Варшаві в 1966 році. Навчався у Львівському університеті, тут дебютував поезіями, співпрацював у різних довоєнних часописах. Упродовж 1947-1966 років створив близько 5 тис. філософських парадоксів-афоризмів, об’єднаних загальною назвою «Незачесані думки», частково перекладені українською ще за життя поета його приятелем Ігорем Костецьким і опубліковані в журналі української діаспори «Сучасність». Афоризми Станіслава Єжи Леца вважаються у сучасній Європі класичними зразками жанру, публікуються щороку багатотисячними накладами.

Кожного року традиційно до Великодня у Львові організовують багато цікавих тематичних заходів, безліч атракцій, майстер-класів та фестивалів.

У суботу, 7 квітня, християни східного обряду почили освячувати кошики із пасками та іншими смаколиками, приготовленими до великоднього столу. Богослужіння та освячення у храмах Львова в цей день почались ще з 7-ї ранку.

На святкування «Великодня в Гаю» у неділю, 8 березня, у Шевченківський гай прийшло 13,7 тис. осіб. За підрахунками адміністрації Музею народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького, це рекордна кількість відвідувачів.

9 квітня, традиційно уже п’ятий рік поспіль перед входом до Ратуші у Львові влаштовують загальноміське свято «Поливаний понеділок», яке відзначають на другий день після Великодня.

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Мирне врегулювання на Донбасі, деокупація та реінтеграція тимчасово окупованих територій – пріоритетне завдання не лише для української держави, а й для всієї західної цивілізації. Росія, розпочавши агресію проти України в 2014 році, зруйнувала міжнародний порядок біполярної та постбіполярної доби, що проіснував майже 75 років.

Сьогодні Москва продовжує демонструвати спроможність для силового реваншу за поразку в «холодній війні», про що, зокрема, свідчить риторика переобраного російського президента Володимира Путіна. Україна, на думку Кремля, має стати однією з головних авансцен для такої демонстрації й відновлення сфер впливу та біполярного status quo. Здатність витримати російський пресинг і не скотитися до відкритої військової ескалації з ядерною державою – головне завдання Заходу в підтримці України. Найкращий шанс повернути собі впевненість – врегулювання конфлікту на Донбасі. Від результату цього іспиту залежить майбутнє всієї Європи.

Ключем до мирного врегулювання на Донбасі вважають виконання Мінських домовленостей, підписаних Нормандською четвіркою в лютому 2015 року. Проте сама природа «Мінська» спрямована на вирішення суспільно-політичного «внутрішнього» конфлікту, який призвів до «обмеженої громадянської війни» в Україні. Це бачення Москви, на яке вимушено пристав Київ під тиском зовнішніх чинників та внаслідок кількох прикрих військових поразок (Іловайськ, Донецький аеропорт, «дебальцевський котел»). Наразі мантра безальтернативності виконання Мінських домовленостей відверто перешкоджає пошукові реальних практичних інструментів для мирного врегулювання. Натомість Мінські домовленості в їхній першій і найважливішій частині – припинення вогню – продовжують систематично порушувати проросійські сили на Донбасі, які, фактично, не є стороною-підписантом документа. Чергові домовленості тристоронньої контактної групи в Мінську про Великоднє перемир’я бойовики знову цинічно зірвали, застосувавши важку артилерію.

Під великим сумнівом і ефективність спостережної місії ОБСЄ, яку часто намагаються використати як засіб політичного тиску на Україну. Останній приклад із цього ряду – ініціатива запровадження місії СММ ОБСЄ на Закарпатті, де немає військового конфлікту. Очевидно, що простий моніторинг ситуації (причому не лише на окупованій території, а й загалом в Україні) та звітування – це зовсім не те, чого очікували в плані ефективності від спостерігачів. Місія ОБСЄ в жодному разі не є інструментом мирного врегулювання, який потрібен Донбасу.

Чотири роки російської агресії в Україні та гібридної війни у світі змусили Захід не лише висловлювати занепокоєння, а й перейти до дієвіших дипломатичних акцій на свій захист, як-от висилання російських шпигунів. Між тим найголовніше завдання з мирного врегулювання на Донбасі залишається невиконаним. Відсутність ефективних рішень і рецептів подолання кризи наближає колапс системи мирного врегулювання, ґрунтованої на Нормандській четвірці та виконанні Мінських домовленостей. Натомість план запрошення на Донбас «блакитних касок» заблокований через неконструктивну позицію Росії в Раді Безпеки ООН.

Вирішення конфлікту на Сході України треба шукати не в Мінську, який уже ставав ареною фіаско дипломатичних спроможностей ОБСЄ в азербайджансько-вірменському конфлікті. Питання Нагірного Карабаху заморожене в часі, але не вирішене. Щось схоже може статися і з Донбаським врегулюванням. Для прогресу потрібна еволюція – ефективні інструменти і таймінг досягнень. Прості правила гри, прозоре виконання етапів і простий алгоритм їх реалізації. А ще – дієві санкції за невиконання.

Ясна річ, багато що залежить від Росії, яка керує політичними маріонетками на Донбасі. За чотири роки навіть найбільш проросійськи орієнтовані мешканці окупованих районів зрозуміли, що Москві ці території у складі Росії не потрібні, відтак жодного «кримського сценарію» на Донбасі не буде. Більше того, час від часу Москва декларує бажання реінтегрувати ці території до України, але на своїх умовах. Таким чином, якщо Росія хоче мирного врегулювання на Донбасі – потрібні реалістичні пропозиції України, спрямовані на втягнення Кремля у гру під назвою «реінтеграція Донбасу».

У цій грі Київ має свої термінові завдання, особливо напередодні президентських та парламентських виборів 2019 року. Очевидними є намагання Росії дестабілізувати ситуацію всередині України, посіяти зерна недовіри до правоохоронних органів, заслати «троянських коней» з революційними та антиурядовими гаслами. Улюблена тема для таких спекуляцій – майбутнє Донбасу. Велике завдання держави – примирити українське суспільство, послабити «чорно-біле» сприйняття ситуації та радикалізм, який лише шкодить. Натомість привити конструктивізм думок і суспільну толерантність, підвищити цінність українського паспорта.

Міжнародні тимчасові адміністрації (МТА) – доволі розповсюджена практика цивільного управління територіями під міжнародною юрисдикцією. Від Саарської області й Трієсту до Східного Тимору і Косово – міжнародне управління територіями сприяло налагодженню мирного життя в регіонах, що постраждали від військових дій. Адже військова або поліцейська місія на Донбасі – це лише половина справи. Відновлення довіри до українського уряду з боку мешканців окупованих районів, що пережили руйнівний вплив ворожої пропаганди і мають ознаки посттравматичного синдрому, – довгострокове завдання для української влади. Саме тому посередництво міжнародних управлінців вкупі з застосуванням досвіду найкращих світових практик буде корисним на початковому етапі.

При цьому МТА може стати як інструментом для виконання Мінських домовленостей, елементом їх еволюції, так і їх альтернативою. В 1995 році схожу роль відіграли Дейтонські угоди щодо Боснії після провалу планів Венса-Оуена. Боснійська криза – типовий етнорелігійний конфлікт кінця ХХ століття, зав’язаний на дезінтеграційних процесах на уламках колишньої Югославії. Дейтонські угоди хоча й принесли мир у Боснію, проте не забезпечили успішний розвиток цієї країни в майбутньому. Сьогодні Боснія і Герцеговина – одна із найбідніших країн Європи зі стабільними показниками безробіття понад 50%. Західні Балкани досі залишаються регіоном із високим рівнем конфліктогенності, де мир забезпечений впливом західних країн як гарантів безпеки та дотримання мирних угод, присутністю міжнародних місій ЄС (EUFOR), НАТО (KFOR) і частковим зовнішнім управлінням (Боснія і Герцеговина). Парадигма мирного співіснування для більшості держав передбачає інтеграцію всіх балканських країн до ЄС та максимальну євроатлантичну інтеграцію. Однак через те, що внутрішнє примирення між сторонами конфлікту так і не відбулося, а мир забезпечений зовнішнім впливом, регіон залишається внутрішньо нестабільним і дуже вразливим для зовнішнього деструктивного втручання.

Міжнародні партнери мають врахувати уроки Боснії для України. Тим більше, що, крім моральних зобов’язань перед Києвом, вони мають і певні юридичні – Будапештський меморандум. Про цей документ варто час від часу нагадувати країнам Заходу, навіть якщо це їм не подобається. Приклад конфлікту на Донбасі істотно відрізняється від Боснійської кризи своєю штучністю та маніпулятивністю. Та й навряд чи сучасна Росія погодиться на «Дейтонську угоду» для Донбасу. Москва має великий досвід і дедалі більше можливостей для влаштування подібних криз у будь-якому регіоні, де існує російськомовна меншина. Адже для Росії Україна – зовсім не кінцева мета. Про це мають пам’ятати держави західного світу.

Валерій Кравченко

Сьогодні, 26 березня, Лоукост Wizz Air відкрив три нові рейси. Зі Львова авіаперевізник полетить у польські міста Катовіце та Гданськ, а також у німецький Дортмунд.

Усі рейси заплановано здійснювати двічі на тиждень, оголошена ціна на квитки в Польщу – від 279 гривень (менш ніж 40 злотих), у Дортмунд – від 719 грн.

Сьогодні рейсом з Гданська до Львова прилетіли 160 пасажирів, у зворотному напрямку полетіли 155 осіб.

“Перемовини щодо впровадженням цього маршруту ми вели орієнтовно рік. Отож завдяки цьому рейсу, а також польотам до Катовіце вже маємо сім авіанапрямків до Польщі. У зимовому розкладі нам додадуть декілька, відтак подорожуватимемо до десятка міст цієї країни”, – зазначила директорка Львівського аеропорту Тетяна Романовська.

“Аеропорт у Гданську – третє за величиною летовище на території Польщі, яке щороку обслуговує понад 5 мільйонів пасажирів. Зичу Львівському аеропорту, аби в недалекому майбутньому він також зміг оформляти таку ж кількість тих, хто подорожує авіатранспортом”, – зазначив директор Гданського аеропорту імені Леха Валенси Томаш Клосковські.

Також на відкритті були присутні львівський голова Андрій Садовий, президент міста Гданськ Павло Адамович, Генеральний консул Польщі у Львові Рафал Вольський.

Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Затримання 8 березня на КПВВ «Майорськ» керівника штабу громадської організації «Офіцерський корпус», відомого переговорника Володимира Рубана за кермом мікроавтобуса, завантаженого вогнепальною зброєю та мінометними боєприпасами, стало каталізатором нової політичної кризи в Києві. Емоційний виступ голови СБУ Юрія Грицака, який оповів про масштаби кривавих планів Рубана з дестабілізації ситуації в столиці, захоплення Верховної Ради, вбивств перших осіб держави, мав значний резонанс. «Тисячі трупів та ріки крові», що мали «текти до Майдану», – таку апокаліптичну перспективу змалював очільник спецслужби. Грицак наголосив, що метою терористів «ДНР» та їх російських кураторів було спровокувати хаос у столиці й повернути війська зі Сходу України до Києва.

У словах керівника СБУ багато емоцій, абсолютно недоречних для його посади, та мало логіки. Навіть незрячому видно, що човен у Києві сьогодні розхитують праві націоналісти і радикали («Національні дружини», «Азов»), влаштовуючи показні акції проти російських структур (банки, культурний центр). Вплив Рубана, якого пов’язують із кумом Путіна Віктором Медведчуком, у Києві незначний. Де «боївки»? Де те саме «путінське кодло»? Хто мав виконувати плани з дестабілізації? Може, сам Рубан мав виступити в ролі Рембо? Чи активісти «Українського вибору»? Ця організація, до слова, давно дискредитована. Між тим, єдина роль Медведчука – неофіційний статус переговорника в питаннях заручників у гуманітарній підгрупі Тристоронньої контактної групи в Мінську (офіційно підгрупу очолює віце-спікер Верховної Ради Ірина Геращенко).

15 березня на обрії скандалу із затриманням Рубана виникла Надія Савченко, яку той попри офіційну заборону возив до ватажка «ДНР» Олександра Захарченка. Її заяви – у кращих традиціях жанру ФСБ: прес-конференція перед будівлею СБУ, гучні звинувачення проти спікера парламенту Андрія Парубія (заводив снайперів у готель «Україна» на Майдані) та генерального прокурора Юрія Луценка (став генеральним прокурором, аби не розслідувати злочини на Майдані, які сам і скоїв, принісши зброю). Натомість Юрій Луценко звинуватив Савченко у підготовці теракту: «У слідства є незаперечні докази того, що Надія Савченко особисто планувала, вербувала, давала вказівки, як провести терористичний акт у стінах парламенту, знищивши бойовими гранатами дві ложі. Мінометами планувалось обрушити купол Верховної Ради і автоматами добивати тих, хто виживе». Дуже схоже, що запрошена на допит в СБУ колишня бранка Кремля перетворюється на колективного цапа-відбувайла.

Навіть якщо не відкидати зв’язки Савченко з Москвою (завербована за два роки перебування під арештом), цільове призначення зброї Рубана (хоча він говорить про просту «підставу» СБУ), сценарій Луценка-Грицака виглядає просто неймовірним. Для його реалізації мали б бути створені відповідні умови, головною з яких є параліч правоохоронних органів та спецслужб. А це дуже малоймовірно, бо означало б змову Медведчука (як основного замовника заворушень) з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим.

Ось тільки Аваков, Парубій, Турчинов і Яценюк – це одна команда політичних «яструбів», яка ситуативно взаємодіє з силовим фронтом підтримки Порошенка – Луценком та Грицаком. Політичні оглядачі відразу згадують про президентські та парламентські вибори в 2019 році. Порошенкові потрібен емоційний гачок, яким можна «зачепити» електорат. Йти проти націоналістів означає наступити на горло власному образові президента-патріота. Найнадійніше – знайти більш спокійного внутрішнього ворога. Медведчук та Рубан із Савченко – ідеальні кандидати на цю роль.

Дії спецслужб можна сьогодні розглядати й під іншим ракурсом. На 2018 рік була анонсована реформа СБУ, у Верховній Раді вже лежить законопроект Президента Порошенка «про національну безпеку». Законопроект нібито погоджений з європейськими та американськими партнерами… Та саме «нібито», адже в останню редакцію вносили правки, яких ніхто зі сторонніх експертів не бачив. Є побоювання, що реформа СБУ піде не демократичним шляхом, а в інший бік – посилюючи авторитаризм президента й узаконюючи політичні переслідування. Перше правило роботи спецслужб на Заході – механізми демократичного нагляду і контролю (зокрема парламентського) за такими органами. Крім того, усунення командної вертикалі та побудова горизонтальних зв’язків. Немає певності, що сьогодні, особливо в умовах реальної війни на Сході держави та антикорупційної війни в Україні, Президент та його оточення готові до таких змін.

Кейс Рубана-Савченко виправдовує існування СБУ у тому форматі, в якому вона функціонує зараз. Викриття доводять її ефективність. У загальний контекст успішності роботи органів лягає й інша резонансна справа на периферії. Співробітники Служби безпеки України спільно з прокуратурою АР Крим задокументували і блокували підривну діяльність учасників антиукраїнської мережі, причетних до організації провокаційних акцій. Мережу координував такий собі Артем Бузіла. Як зауважили в СБУ, «у рамках відкритого кримінального провадження було проведено 28 обшуків у фігурантів справи в різних регіонах України. Під час них виявили докази причетності учасників мережі до вчинення протиправних дій в інтересах спецслужб РФ».

На жаль, спецслужбам не вдалося запобігти низці терактів (підриви автомобілів) у Києві минулого року. Кияни все ще почуваються в небезпеці. Майже немає сумнівів, що сьогодні в столиці України аж ніяк не менше шпигунів, ніж було в Берліні в 1914-му. Працювати в цих умовах справді важко. Аби було кому працювати… Ефективна робота органів правопорядку має бути неупередженою та політично незаангажованою. На жаль, в Україні органи безпеки (як і суди) часто стають знаряддям політичних маніпуляцій. Тож якщо нинішні викриття є реальною роботою органів – браво! Однак все ж здається, що це цілеспрямована акція збудження популізму напередодні виборів. «Рубанізація» країни спрямована на посилення у виборця чорно-білого сприйняття реальності та спонукання його до консолідації навколо «білого короля».

Валерій Кравченко

Сьогодні, 11 березня, вулицями міста Львова пройшла молитовна Хресна хода. На спільну молитву зібралися кілька десятків тисяч мешканців Львівщини, представники чернецтва, представники влади, духовенство Львівської архиєпархії УГКЦ, студенти Львівської духовної семінарії святого Духа, Українського католицького університету та інших львівських вищих навчальних закладів. Очолив Хресну ходу Високопреосвященний владика Ігор, Митрополит і Архиєпископ Львівський.

Масова весняна молитовна Хресна хода, під час якої провадять роздуми над страстями Господа Ісуса Христа, відбувається у Львові щороку у Хрестопоклонну неділю – третю неділю Великого посту.

Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Сьогодні, 9 березня, у Львові тривають урочисті заходи до 204-ї річниці від дня народження Тараса Шевченка.

Вшанувати великого українця на площі перед пам’ятником Шевченкові у Львові зібралися представники влади, лауреати Національної премії імені Тараса Шевченка та представники громадськості.

Під час заходів встановили рекорд наймасштабнішого виконання «Заповіту» – одночасно Шевченків твір виконали більш ніж тисяча учасників із близько 4 десятків хорів, які долучилися до встановлення рекорду.

Також відбувся конкурс двійників Тараса Шевченка й акція – «Вільний мікрофон», під час якої всі охочі зачитували поезії Кобзаря.

Цими днями у Львові відбуваються літературно-музичні вечори, концерти, поетичні читання та творчі майстерки, присвячені поширенню та інтерпретації культурного доробку Тараса Шевченка.

Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Сьогодні, 20 лютого, у Львові, на Личаківському кладовищі, на полі почесних поховань №67 представники влади, громадських організацій, учасники Революції Гідності та учасники АТО, родини героїчно загиблих, студентська молодь поклали квіти та віддали шану Героям Небесної Сотні й новітнім борцям за незалежність. Присутні запалили лампадки на могилах Героїв Небесної Сотні Андрія Дигдаловича, Юрія Вербицького, Володимира Бойківа, Богдана Ільківа, а також генерал-майора Сергія Кульчицького та полковника Андрія Соколенка. Опісля представники духовенства відслужили чин панахиди.

«У цей сонячний день ми зібрались на тому місці, де поховані наші Герої, щоб вшанувати пам’ять тих, хто віддав своє життя за волю України. Триває перший тиждень Великого посту, у який прийнято просити прощення, без якого немає справжньої любові. Ми зараз на цьому місці, тому що маємо віру в те, що ці наші Герої не вмирають. Сьогодні ми просимо у них прощення. Ви злетіли у небеса, а ми залишились тут, на землі, для того, щоб засвідчити, що ваша справа, ваш поступ був за те, щоб ми жили краще. Сьогодні схиляємо перед вами наші голови, просимо прощення і молимося за вас», – наголосив Митрополит Львівський і Сокальський Димитрій (Рудюк).

Супроводжував урочистості хор, який виконав пісню «Пливе кача по Тисині». Саме цю пісню вперше виконали на київському Майдані під час Революції Гідності. Також усі присутні виконали Державний Гімн України.

Увечері, на площі перед памʼятником Тарасові Шевченку відбулося віче Памʼяті, присвячене 4-ій річниці вшанування Героїв Небесної Сотні. Вшанування розпочалося спільною молитвою. “Ми сьогодні вшановуємо не тільки полеглих на Майдані, сьогодні ми дякуємо їхнім братам і сестрам, їхнім дружинам і батькам, їхнім матерям. А також братам, сестрам, матерям тих, хто зараз захищає нашу Державу у війні”, – наголосив Архиєпископ і Митрополит Львівський УГКЦ Ігор Возняк. У знак вшанування Героїв Небесної Сотні також відбулася акція «Запали свічу».