середа, 30 Листопад, 2022
pluken
Головна / Аналітика / Росія та її велика гра: військовий вимір
Kryzys migracyjny na granicy polsko-białoruskiej. Operacja Silne Wsparcie. Fot. Wojska Obrony Terytorialnej.
Kryzys migracyjny na granicy polsko-białoruskiej. Operacja Silne Wsparcie. Fot. Wojska Obrony Terytorialnej.

Росія та її велика гра: військовий вимір

Share Button

Дії Російської Федерації щодо країн Центральної та Східної Європи, які здійснюються з метою зміцнення її впливу, мають також військовий вимір, а центром тяжіння цього виду тиску залишається Україна і це не зміниться в найближчому майбутньому.

Армія як інструмент домінування

Військова міць була і залишається важливим елементом зовнішньої політики Російської Федерації, особливо щодо так званого ближнього зарубіжжя, але також і країн, розташованих значно далі. З точки зору російської політики в цьому вимірі, переломним моментом стала війна з Грузією 2008 року: хоча переможна, вона виявила низку слабких сторін тодішньої російської армії. Однак цей конфлікт став поштовхом до організаційних змін у Збройних Силах РФ: на порозі збройного конфлікту з Україною в 2014 році російська армія представила зовсім інший, набагато вищий рівень ефективності з точки зору командування, ситуативної обізнаності про поле бою і мала набагато більш сучасне озброєння та техніку. Ці переваги дозволили Росії почати військові дії не лише на Сході України, а й у Сирії на боці президента країни Башара Асада. Крім усього іншого, завдяки цьому Москва після кількох років ізоляції відновила свою наддержавну позицію, успішно переконавши решту світу, що без її участі неможливо вирішити ключові міжнародні проблеми.

Наступні військові дії Москви, такі як навчання «Захід-17», що циклічно проходять у Білорусі, дали можливість перевірити діяльність новостворених тактико-оперативних об’єднань: як новостворених дивізій у Південному та Західному військовому окрузі (3, 144 і 150), так і армії, зокрема, 1-ої гвардійської танкової бригади, відновленої в листопаді 2014 року. Остання структура має вкрай наступальний характер і готується до виконання наступальних завдань в західному стратегічному напрямку: за припущеннями, її метою можуть бути дії проти України чи країн НАТО.

Тут також варто звернути увагу на роль Білорусі в російській військово-політичній стратегії. Хоча наразі постійна російська військова присутність на території цієї країни є символічною (спільні навчання, як правило, мають відносно невеликий масштаб і тривалість), такий стан справ може дуже швидко змінитися, якщо Москва захоче швидко збільшити свою військову присутність у цій країні. Незалежність білоруської влади, особливо у військових питаннях, стає все більш ілюзорною і, принаймні вже кілька років Білорусь слід розглядати як передовий елемент російського Західного військового округу, що є потенційною позицією для наступу проти України чи НАТО.

Акцент на Україні

Станом на 2014 рік Україна була основною мішенню російського військового тиску. Метою операції, проведеної російськими спецслужбами у першому півріччі 2014 року під назвою «Російська весна», було взяти під контроль східні та південні регіони України, зокрема Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя та Одесу. Як відомо, цього вдалося досягти лише в частині Донбасу разом із Донецьком та Луганськом: спроби штучного запровадження сепаратизму в Харкові були припинені операцією Національної гвардії України та спецназу; з іншого боку, в Одесі відбувалися криваві заворушення, які зруйнували будь-яку надію на який-небудь проросійський поворот, а в Запоріжжі та кількох інших пунктах членів російських диверсійних груп заарештовували ще до початку операції. Зважаючи на такий поворот подій, Росія, незважаючи на досить успішну підготовку на початку квітня 2014 року, вирішила не застосовувати силового наступу в Україні, а лише постачати «сепаратистам» зброю та підтримати їх за участю власних сил спеціального призначення та розвідки. Рішення про напівтаємне втручання було прийняте лише тоді, коли «повстання» було майже повністю придушене українськими військами (кінець серпня 2014 року). Результатом цієї діяльності стало збереження відокремлення від Києва двох сепаратистських республік – Донецької та Луганської республік, а також створення, паралельно з окупацією Криму, зони конфлікту на Сході України, який тліє весь час.

Незважаючи на це, загроза російського військового втручання проти України повністю не зникла: як зазначалося вище, Росія постійно прагне розвивати власний наступальний військовий потенціал, а нові дивізійні та військові об’єднання утворюються переважно біля кордонів з Україною. Перш за все, створюються нові бронемеханізовані об’єднання, а також повітряно-десантні війська, а існуючі модернізуються сучаснішою технікою (наприклад, бронетанкові частини отримують модернізовані танки, наприклад, Т-72Б3, а ракетні полки — набори зразка «Іскандер»). Росія також розширює свій потенціал в окупованому Криму: там з’являються як нові військові об’єкти, так і нові підрозділи (повітрянодесантні та морські).

Якщо говорити про військові проєкти з потенційними військовими ризиками, то перш за все слід згадати навчання «Захід-17». Їх масштаби за кількістю задіяних підрозділів (особливо тих, що прибули з внутрішніх районів Росії, включаючи Центральний військовий округ) були безпрецедентними. Ще одне таке зосередження сил, хоча і в менших масштабах, відбулося на рубежі березня та квітня 2021 року. Це було пов’язано – і правильно – з навчаннями «Захід-21», хоча, всупереч думці деяких коментаторів, не становило прямої загрози масштабних військових дій проти України. Власне, частина підрозділів, які на той час досягли кордонів України, згодом взяли участь у цих маневрах, які, варто зазначити, були меншими, ніж у 2017 році. Подібно як це відбувалось навесні, не всі повернулися до постійної дислокації після завершення тренувальних заходів.

Перспектива: зростання напруги та деескалація?

Дії Росії – як з весни 2021 року, так і пов’язані з міграційною кризою, штучно створеною білоруською владою, а також ті, що очікуються в найближчі тижні та місяці, слід розглядати як частину одного цілого. З високим ступенем вірогідності можна припустити, що Росія діє за простою і перевіреною схемою: створює кризу і стан напруженості, а потім пропонує її вирішення і виступає посередником (Москва вже відіграє цю роль в переговорному процесі у Мінську, який має допомагати у врегулюванні конфлікту на Донбасі, який, як відомо, сама спричинив).

На жаль, правила цієї «гри» нав’язуються Москвою, також коли йдеться про застосування військової сили чи потенційну загрозу її застосування. Немає іншого способу зменшити цей ризик, окрім як вжити подібних дій у відповідь на тиск з боку Росії. Цій меті служать такі інструменти, як постійна присутність сил НАТО на Північному Сході Польщі, а також у Литві, Латвії та Естонії. У рамках нинішньої кризи на польсько-білоруському кордоні подібну роль відіграли навчальні проекти, реалізовані в Польщі, зокрема, 12-ою механізованою дивізією (навчання на полігоні в Новій Дембі наприкінці вересня цього року), а також швидке перекидання сил 10-ої бронекавалерійської бригади зі Свентошува до Бяла-Подляська наприкінці жовтня цього року (особливо, як випливає із спостереження за новинами, останній епізод став несподіванкою для білоруської сторони).

Питання про те, чи дійсно Росія буде здійснювати наступальні дії проти України, поки що залишається відкритим. Звісно, російський потенціал у кілька разів більший за український, до того ж Київ не може розраховувати на військову допомогу — він не є членом НАТО чи будь-якого іншого військового альянсу, а гарантії, подібні до Будапештського меморандуму, не гарантують будь-чого. Тим не менш, Збройні Сили України мають значний потенціал з точки зору здатності відбити російське вторгнення, навіть у великих масштабах і, безперечно, значно більший, ніж у першому півріччі 2014 року, коли, як ми пам’ятаємо, Росія, незважаючи на високий ступінь готовності і набагато вигідніше, ніж нинішнє, співвідношення сил, не наважилася на масштабний силовий варіант. На даний момент (хоча це може змінитися в найближчі кілька тижнів) найімовірнішим сценарієм є те, що Росія створює атмосферу неминучого конфлікту лише для того, щоб у ключовий момент довести до деескалації з метою отримання певної вигоди у відповідний момент. Яким буде результат такої «війни нервів» також залежатиме від позиції країн Європейського Союзу, особливо Франції та Німеччини, а також Великобританії та США, які мають найбільші можливості, коли мова йде про надання Україні військової підтримки. Поки що заморожування процесу сертифікації газопроводу «Північний потік-2» видається позитивним сигналом у плані формування жорсткої позиції щодо дій Москви.

Даріуш Матерняк

Share Button

Також перегляньте

a

Воєнно-технічна співпраця України та США

З початку російської агресії з 2014 р., США залишається основним безпековим донором для України у …