понеділок, 28 Вересень, 2020
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Консультативна (з)рада й примирення: Україна на шляху до колапсу
Fot. president.gov.ua
Fot. president.gov.ua

Консультативна (з)рада й примирення: Україна на шляху до колапсу

Share Button

Доки західний світ (зокрема Європа) борються з пандемією COVID-19, для України настають важкі часи випробувань. Для агресивного сусіда України – РФ, що вже загарбав частину території суверенної держави та інспірував на її теренах військовий конфлікт, в якому приховано бере участь, відкривається надзвичайно сприятливе вікно можливостей. Ситуація з коронавірусом грає на руку Росії і її експансіоністським планам. З одного боку, США і Західна Європа відвернені боротьбою з епідемією, внутрішньою кризою. З іншого – Україна входить в складний економічний період, що загрожує країні дефолтом. Модель управління державою від Зеленського-Авакова наштовхується на дедалі більший спротив у суспільстві, що загрожує політичною дестабілізацією, яка повністю влаштовує РФ. Не варто очікувати поступок з боку РФ на Донбасі – трек Козака-Єрмака потрібен виключно для розхитування ситуації в Україні. Варто зазначити, що Москва за 2016-2019 рр. накопичила стабілізаційний фонд в розмірі понад 150 млрд. доларів, що дозволить їй якийсь час «пересидіти» кризу. При цьому «обнулення» Путіна при падінні його рейтингів буде штовхати президента РФ на зовнішньополітичні авантюри.

Тактичні розклади для авантюр можуть бути різними – однак найзручніший спойлер для цього є. Це Мінський процес й намагання України (точніше її істеблішменту) за будь-що вирішити «проблему Донбасу». Останній тиждень видався плідним на ініціативи з примирення. Спочатку група депутатів ОПЗЖ відвідала Москву, де на зустрічі Путіна-Медведчука-Володіна президент РФ запропонував запровадити такий собі парламентський рівень «Нормандської четвірки». Ідея не нова, РФ у різні часи намагалась долучити до ініціативної групи депутатів з «Народного фронту» Лє Пен та «Альтернативи для Німеччини». Депутати з AFD навіть їздили в окупований Луганськ. Тож легко уявити, що це буде за парламентський рівень. Ще більш цікава реакція на цю ініціативи «Слуги народу» – монобільшості в парламенті. Чому пропозиції вносились через ОПЗЖ зрозуміло, але для їх практичної реалізації потрібна підтримка правлячої партії, що вже мала досвід співпраці з ОПЗЖ по окремим голосуванням (наприклад, під час зняття з прокурорства Руслана Рябошапки та призначення на цю посаду Ірини Венедиктової).

12 березня 2020 р. наступ пішов за внутрішнім фронтом – Сергій Сивохо, той хто відповідає у Зеленського за Донбас, позаштатний радник секретаря РНБО, презентував свою «платформу примирення». Все б добре, але перебіг заходу зірвали представники «Азову», в тому числі ті хлопці, що воювали у добробатах й мають походження з Донецька та Луганська. Для будь-якого патріотично налаштованого східняка захід Сивохо сприймався однозначно – провокація. Натомість реакція ветеранів АТО була цілком природньою. На Сивохо навіть написали декілька заяв в СБУ, звинувативши його у державній зраді. В чом були помилки авторів платформи? Найперше – в самих авторах, серед яких, наприклад, була присутня така собі «конфліктологиня» Марина Черенкова, колишня помічниця «регіоналів» Єфремова та Близнюка та співзасновниця руху «Відповідальні громадяни».  Цікаво, як тези від таких людей мали бути сприйняті суспільством? Чому вона й подібні до неї узурпують представництво так званих «донецьких» та «луганських» переселенців? Проблеми й в самих тезах.

Представляючи платформу, Сивохо  (виступаючи російською мовою) назвав її національною, адже крім Донбасу в Україні є багато проблем – «бурштинова республіка на Волині, гранітна на Житомирщині, Закарпаття». Цікаво, як взагалі можна порівнювати зазначені аспекти (які, треба визнати, реально присутні), пов’язані виключно з економічним інтересом та слабкістю владної вертикалі, феодальним устроєм в регіонах, із безпосередньою військовою агресією сусідньої держави, що призвела до понад 13 000 вбитих громадян. До речі, жодного разу протягом виступу Росію не згадали у якості саме агресора. Виявляється, проблема зводиться до припинення війни, а конфлікт на Донбасі нічим не відрізняється від сотень вже врегульованих конфліктів. Очевидним були й «вуха» Ахметова, як учасника та бенефіціара платформи. Теза про чесність та відкритість (ні першого, ні другого не було на етапі розробки), зацікавленість бізнесу в її реалізації – відвертий натяк на це. А той факт, що Ахметову, за окремими свідченнями, почали повертати його власність в «ДНР», забираючи її безпосередньо у Пушиліна, свідчить про багате тло закулісних «договорняків». Зокрема, недвозначно вказується місце «лідера ДНР», людини Суркова. Тепер всім заправляє Козак з Єрмаком, тож Ахметов зробить все, аби план примирення від Сивохи запрацював. План в якому є Донбас та його інтереси, але не має Росії як агресора. Де є прирівнювання агресивної українізації до руського миру (?!). При цьому немає неупередженої соціології (індекс SCORE від ПРОООН???), а всі хто працював у цій сфері до них – провалились, в тому числі МінТОТ. У окремих уривках профанських ангажованих текстів можна побачити одне – «Слуга народу» (принаймні крило Єрмака) зійшовся з колишніми ображеними «регіоналами» в образі «професіоналів» з метою виграти місцеві вибори на Донбасі у ОПЗЖ. Вибір для реально смертельно хворої людини – ганьба та сором («регіонали») чи зрада (ОПЗЖ). Союз-вирок для «Слуг» або план Козака в дії?

13 березня 2020 р. Україна дізналась про ще один удар від Єрмака – узгоджена й підписана концепція Консультативної ради при ТКГ. Незважаючи на той факт, що остаточне рішення буде ухвалене 25 березня у Мінську, той текст, під яким поставив свій підпис другий президент України Леонід Кучма та голова офісу президента Андрій Єрмак викликає подив на межі із відчуттям зради. Під соусом голосу переселенців та простих громадян з окупації Україні продають реальну легалізацію «ДНР/ЛНР». Навіть представники квазі-утворень, що поставили підпис під документом, названі «повноважними представниками окремих районів». Цікаво, хто їх уповноважив? Те, що політична підгрупа, очолювана між іншим новим міністром реінтеграції Олексієм Резніковим, потребувала підсилення – факт. Реально, у цій підгрупі Україна та РФ, ще з часів Володимира Горбуліна та Романа Безсмертного, зайшли у глухий кут, маючи діаметрально протилежні позиції щодо природи агресії та відповідальності. До останнього часу Зеленський декларував принциповість, але вона, вочевидь, заважала прогресу. Ідея залучити в Мінськ переселенців з окупованих районів як проксі-візаві «ДНР/ЛНР» не нова. Але це єдиний рівень неофіційних зв’язків, що можливий. Пункт 3 концепції консультативної ради однозначно позначає, що представників окремих територій в цей орган призначають на власний розсуд. Тож замість очікуваних місцевих лідерів думок, діячів культури, знаних донеччан та луганчан, на кшталт Вадима Писарєва, там завтра може опинитись якій-небудь Едуард Басурін (чи хто там ще з відомих бойовиків живий?). Зрештою, Москва визначить, кого краще туди відрядити від Донецька та Луганська. При цьому РФ залишається за дужками, переходячи у категорію медіаторів.

Так ось, давайте уявимо сценарій, в якому умовно 25 березня (або пізніше) остаточно підписуються зрадливі для українського патріотичного суспільства положення, що де-факто виводять Київ на прямий діалог з Донецьком та Луганськом, легалізуючи громадянську війну в Україні та виводячи РФ з під дії санкцій. За «законом Радуцького» про запобігання розповсюдженню COVID-19 всі зібрання заборонені – люди, що виходять під Банкову на майдан та протест опиняються поза законом. До того ж, варто зважити, що організатори можуть отримати кримінальні статті за організацію подібного зібрання. Поляризоване та збуджене суспільство, загнане в рамки боротьби з короновірусом, не матиме шансів на легальний протест. Будь-який нелегальний протест – не лише ризик поширення інфекції, але й підмивання засад держави, довіри до влади. З іншої сторони – Зеленський відкриває собі шлях до узурпації владних повноважень (разом з міністром внутрішніх справ Арсеном Аваковим), придушення виступів. Будь-який розвиток подій задовольняє Москву – примусове злиття патріотів або реальна громадянська війна в Україні. Все це буде передумовою для подальшої реакції Кремля.

Оскільки жителі України в новій конституції РФ будуть вказані як носії російської мови, то гуманітарна військова інтервенція з метою стабілізувати Україну буде прикриватися турботою про «братський слов’янський народ». Оптимальний часовий інтервал для інтервенції – осінь 2020 року (навчання «Кавказ-2020», зокрема в Чорному морі) – літо 2021 року (навчання «Захід 2021»). При цьому під загрозою не тільки Україна, але і Молдова з Грузією. Ймовірно, РФ буде використовувати вікно можливостей на повну, створивши додаткову ескалацію на одному з відволікаючих напрямків (Сирія, Лівія, Балкани), реалізуючи свою політику на основному – українському.

Таким чином плани Москви окреслені та конкретизовані – зараз або ніколи. А недолугі кроки української влади лише наближають загальний колапс. Тож українцям нема коли хворіти – краще закуповувати патрони замість туалетного паперу. Інакше завтра ми прокинемось у іншій країні, що носитиме назву Малоросія.

Валерiй Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Владислав Сурков. Фото: rf-smi.ru

Зміна кураторів: як вплине Козак на політику РФ в Україні

Похід беззмінного куратора України Владислава Суркова «в медитацію», про який звітував його особистий рупор Чеснаков, …