Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Похід беззмінного куратора України Владислава Суркова «в медитацію», про який звітував його особистий рупор Чеснаков, спричинив справжній медіа-вибух в українських ЗМІ. Натомість призначення на роль куратора відстороненого раніше від віце-прем’єрства Дмитра Козака, отримання ним посади заступника голови адміністрації президента РФ, стало джерелом безлічі конспірологічних теорій, які коливались від капітуляції до федералізації України. Де тут правда? Що очікує Мінський процес? Чи можна сподіватись на мир на Донбасі?
На останнє питання є однозначна відповідь – ні. Стратегія Путіна лишається незмінною – використати Донбас для тиску на Україну. Тому мир на умовах України (а інший є для українського суспільства неприйнятним), повернення до статус-кво 2014 р. є неприпустимим для Москви. Що ймовірно зміниться, це тактика – після успішної багатоходової комбінації в Молдові, де спочатку, за всебічної підтримки Заходу, був усунутий олігарх та господар держави Влад Плахотнюк, потім сформована нежиттєздатна коаліція проєвропейських сил ACUM та соціалістів, а наразі відроджені повноваження соціаліста-президента Додона та сформований проросійський уряд – Козак буде переведений на український дипломатичний фронт.
Точніше, насправді він вже давно тут. Саме він курував Крим в період його анексії, отримував повноваження на Донбасі в 2015 р. після провалів Суркова та Володіна (про це детально йдеться тут). Зокрема на окупованих територіях в його зоні відповідальності була вся економіка, включно з соціальними дотаціями (зарплатами і пенсіями) та торгівлею вугіллям через Південну Осетію. Саме з його тихої згоди «ВЕТЕК» Курченка монополізував всі економічні зв’язки окупованого регіону. А Сурков був відповідальний виключно за ідеологічну складову, локалізацію «руського миру» та кадрові призначення в «ДНР». Зокрема Пушилін – безпосередня креатура Суркова, й саме через це його перспективи залишитись при посаді виглядають туманно (є інформація, що він вже був у Москві, отримавши нові інструкції). На відміну від Пасічника, якого переворотом ставили в «ЛНР» в 2017 р. безпосередньо з Москви замість Плотницького – іншої креатури Суркова. Зважаючи на існуючий неформальний поділ компетенцій – ФСБ займається «ДНР», а ГУР МО РФ – «ЛНР», варто очікувати на оновлення донецької гілки влади. Але й Пасічник з його радикальними поглядами на Україну може опинитись зайвим у контексті майбутньої дипломатичної «гри у примирення» від Козака.
Не секрет, що радник президента Зеленського Андрій Єрмак має контакти в Кремлі. Саме завдяки цим зв’язкам були здійснені обміни утримуваними в вересні та грудні 2019 р., підписана нова газова угода. Очевидно, що цим контактом був або сам Козак – куратор енергетичного сектору, або хтось з його найближчого оточення. Через це перспективи діалогу у форматі Єрмак-Козак виглядають достатньо реальними. Цілком вірогідно, що російська сторона проштовхуватиме придністровський порядок денний врегулювання. Ключовим тут є примус української сторони до прямих переговорів з представниками окупаційних адміністрацій, яких можуть охрестити новою назвою в дусі децентралізації – «громади Донбасу». Це несе в собі декілька небезпек за аналогією з іншим заморожених конфліктом в Молдові.
Найперше, врегулювання за Придністровським сценарієм стане якорем для України. Жодні реформи та турборежими, не кажучи вже про інтеграцію в ЄС та НАТО, не будуть можливими, за умови бажаної для РФ федералізації. Україна, погоджуючись на подібне, навіть під «соусом» особливого статусу в межах децентралізації, підписує себе на повільну смерть – Києву потрібне терпіння та довгострокова стратегія, якої в нього не має. Якщо Україна погоджується на такий сценарій, ми переводимо конфлікт в розряд внутрішніх, Росію – з агресора в медіатори, йдемо на прямі переговори, визнаємо документи, в односторонньому порядку відводимо війська. Чи можна уявити подібне сьогодні? Очевидно, що ні – це означатиме початок реальної громадянської війни в Україні. Сценарій тим більш фантастичний, що не враховує одне чуттєве питання присутнє в конфлікті на Донбасі й відсутнє в Придністров’ї – наявність неконтрольованого кордону з РФ. Це принципове питання для Києва, й здається Москва готує для України пропозицію, від якої буде важко відмовитись (особливо за тиску партнерів по Нормандському формату) – закрити кордон місією ОБСЄ, на виконання Мінських домовленостей, за умови початку політичного діалогу Києва з так званими сепаратистами. Це пастка, на яку Київ не має права погоджуватись.
Примітно, що смертей на лінії фронту у січні 2020 р. критично побільшало – за місяць вбито 11 військовослужбовців ЗСУ. Подібна активізація невипадкова – Росія таким чином підштовхує Україну вступити в політичний діалог з тими, хто стріляє й хто командує снайперами «ДНР» та «ЛНР». На думку Москви лише це сприятиме сталому перемир’ю (насправді, звичайно ні). Іншим виміром вбивств на фронті є рівень довіри до головнокомандувача, який йде на замирення з агресором під ворожими обстрілами. Це не просто підриває його авторитет, а й відкриває шлях до другої серії «капітуляції» – патріоти під проводом політичного опонента Зеленського Петра Порошенка не пробачать подібних переговорів. Це призведе до розхитування ситуації в державі, недовіри до влади, поляризації суспільства, а саме це й потрібно Путіну. Ймовірно, останній волів би бачити на чолі України ультранаціоналіста з войовничою риторикою, аніж коміка з тезами «Какая разница» – який, демонструючи альтернативний російському шлях розвитку пострадянської держави, створює загрозу для майбутнього режиму Путіна. Прецедент успішності розвитку України за проектом Зеленського смертельно небезпечний особисто для російського президента.
Що стосується планів Козака на всю Україну, то мета федералізації, фрагментації держави нікуди не ділась. Не дарма Путін методично згадує ментально близький до росіян «Юго-Восток». Точно на порядку денному знову з’явиться російська мова та її права. Ймовірно, актуалізуються російські впливи на національні меншини для того аби заглибити конфлікт в етнічне протистояння. Так РФ робила в Молдові, додаючи до Придністров’я, що населене переважно етнічними українцями з радянським менталітетом, Гагаузію. В Україні РФ вже використовує понтійських греків ДНР з Донецької спілки греків ім. Федора Стамбулжи. Натомість греки Приазов’я – корінний народ України – проживає не лише на окупованих територіях, але й компактно в інших районах Донецької та Запорізької області. Очевидною є підтримка Москвою перспективи надання особливого статусу угорської культурно-територіальної автономії на Закарпатті, що лобіює Будапешт на тлі року національної єдності з нагоди 100-річчя Тріанонського договору. Можливою є спекуляції на фоні ймовірних утисків болгар в місці їх компактного проживання – децентралізація знищує адміністративну одиницю Болградський район. На цій проблемі активно наголошують місцеві активісти, апелюючи як до Києва, так й до міжнародної спільноти. Можлива ескалація й на румунському напрямку, чому додають градусу складності перекладу промови Зеленського з нагоди Дня Соборності, коли його слова в Румунії були однозначно інтерпретовані як, окупація Буковини румунами.
Москві дуже потрібна палаюча Україна, з багатьма феодальними центрами, з недієвим центральним урядом, з добровольчими батальйонами на вулицях міст, що вступають в конфлікт з правоохоронцями. З огляду на подібне, й Суркова рано списувати – його роль стратега занадто значна для Путіна. Козак зовсім не миротворець – його функція більше схожа на троянського коня. На тлі псевдо-мирних ініціатив Україні варто пильнувати за військовими навчаннями біля своїх кордонів – «Кавказ-2020» може завершитись перекриттям Чорного моря, а «Захід-2021» – прямою військовою інтервенцією. Крім того, РФ частково замиряє український вектор лише для того, аби повноцінно попрацювати з Білоруссю, яку хоче додавити у обіймах якнайскоріше. Все цікаве – попереду!
Валерiй Кравченко
