Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
На підсумковій прес-конференції Нормандського саміту в Парижі 9 грудня 2019 р. французький журналіст задавав питання про кригу, яку ніби вдалось зламати проведенням зустрічі. Авжеж, Зеленський нарешті подивився в очі Путіну, змусив через українську мову українського президента (яку сам щойно вивчив, але вже успішно тролить нею агресора) впасти в істерику Суркова, та припинити Лаврова хитати головою. Саме так й ламається крига – нарешті відкривається вікно можливостей для реінтеграції Донбасу в Україну… Але там де відкриваються вікна, але не зачиняються двері – є протяги, які можуть призвести до тяжкої, навіть смертельної хвороби. На цей раз вже для всієї України.
Очевидно, що Київ у відповідь на російську агресію в 2014 р. мав би давно й відверто зачинити всі можливі «двері» перед Росією: укріпити кордон, почати активні приготування до відбиття масштабної агресії у разі військової інтервенції, розірвати дипломатичні відносини, захистити інформаційний простір, викрити та заарештувати всіх агентів Кремля (а не завести їх в парламент) й т.д. Натомість цього не відбулось – Україна ніби й воює з Росією, а ніби й підписує нову угоду про транзит газу. Ніби судиться за збитки внаслідок війни, а ніби й уможливлює контракти на закупівлю російської електроенергії. Ніби закриває авіаційне сполучення з РФ, але при цьому зберігає залізничне та автомобільне пасажирське сполучення (при чому це состави «Укрзалізниці» їздять в Москву, а не «РЖД» в Київ). До речі, «двері» не зачинила найпатріотичніша влада Петра Порошенка, але «вікна» відчиняє вже Володимир Зеленський.
Президент багато говорить про потребу суспільного діалогу – українці мають досягти консенсусу з приводу майбутнього Донбасу. На жаль, це поле битви недоброчесних соціологів, які маніпулюють питаннями в анкетах та програмують потрібні відповіді. А недосвідчена влада, яка дуже полюбляє будь-які красиві соціологічні дані, просто ведеться на ці маніпуляції. Консенсус по Донбасу в суспільстві побудувати неможливо, доки суспільство не матиме консенсусу по Україні. Хто ми є? Навіщо існуємо? Куди ми рухаємось? Чого хочемо? Якщо такий простий набір питань задати, наприклад, полякам або литовцям – відповіді будуть приблизно (на 90-95%) однаковими. «Ми поляки, бо в нас є польська мова, своя культура. Ми існуємо тому що історично в нас була державність, й ми гідні нащадки своїх пращурів. Ми демократична нація, що вирвалась з тоталітарного комуністичного пекла, віддаємо належне руху «Солідарність», й вбачаємо своє майбутнє у вільній європейські сім’ї народів. Але також розуміємо, що наш найближчий союзник та захисник – США, тому цінуємо євроатлантичну єдність, готові відстоювати цінності як член НАТО». Просто задайте зазначені чотири питання українцям на Сході, Півдні, Заході та в Центрі. Результат буде приголомшливий.
Україні потрібна об’єднуюча ідея, й на жаль, як показує практика, вона з’явиться виключно після кровопролитної війни – коли українці відчують екзистенційну загрозу. Або ні? Гарно любити Батьківщину з теплого закордону. Або й не любити, адже молоде покоління українців, здається, вважає приналежність до національності рудиментом минулого – молоді українці найбільше за все хочуть назавжди виїхати із злиденної країни на квітучій та зрозумілий, прогресивний Захід. Українці (а скоріше українки) впевнено займають перші місця в Європі по рівню інтегрованості в приймаюче суспільство – за цю якість особливо цінують українських мігрантів. Однак чи це є добре для української держави? Якою б скаліченою та хворою вона не була, але вона своя, незалежна. Із таким ставленням, чи надовго?
Ворог не набагато сильніший за нас зсередини. Але за нафтодолари побудував пропагандистську реальність, у якій живе сам й змушує жити своїх громадян, роблячи їх «ватниками». Тих хто не згодний – не так багато, тих хто здатний діяти – ще менше. Й на всіх них вже є теплі російські тюрми. Й для українців також, між іншим.
Росія не має доброї волі у відношенні до слабкої України. Чим щиріше ми будемо вірити в щасливий кінець, в повернення наших територій, тим ближчою до успіху буде російська політика. Стратегія переважає тактику! Натомість в Україні все навпаки – недарма в рейтингу найбільш недалекоглядних націй світу українці зайняли друге місце (поступившись лише Ірану).
Словесна еквілібристика, специфічна казуїстика – й ось вже всі говорять про «безпечну реінтеграцію», будують національну платформу для діалогу тощо. Діалогу кого з ким? З сепаратистами? З росіянами? З останніми діалог простий – вивести всі війська, віддати Крим. Сепаратистів, хто ще не зрозумів, просто не існує – існує окупаційна адміністрація. Може діалог із заручниками на окупованих територіях? Так з ними треба не розмовляти, їх треба звільняти! Примітно, що з дискурсу зникло слово «деокупація». Тепер ми робимо «безпечну реінтеграцію» без неї.
Путін продовжує лякати світ Сребреницею на Донбасі. Навіть окремі надзвичайно поважні українські діячі, як то колишній прем’єр-міністр, представник України в ТКГ Євген Марчук говорять про ймовірність вендети, таким чином цілком підіграючи риториці російського президента. Правда полягає в тому, що подібні слова поглиблюють страх мешканців окупованих територій, тих самих заручників, що все більше страждають на стокгольмський синдром. Реалістично, Сребрениці не станеться – Донбас не Балкани. Менталітет місцевих мешканців, навіть розбавлений пост-травматичним світосприйняттям, є максимально пасивним, толерантним та неконфліктним. Навіть Стрєлков-Гіркін в 2014 р. скаржився на ці місцеві специфічні риси. Ба більше – жодні фестивалі російської культури, кокошники та балалайки, яких було вдосталь в «ДНР» та «ЛНР» за останні п’ять років, не збудували реального канонічного «руського миру». Місцеві сприймали це більше як «фан», вони так само завзято ходили на подібні заходи й за часів України, на День незалежності у Донецьку, наприклад. Звичайно, коли за вікном війна починаєш більше цінувати «маленькі свята» на порожній шлунок.
Здається, ми знову прийшли до «вікна»… Вікно, за яким війна відчиняти не варто. Всі поступки України, всі уповання на компроміси – все це сприймається Москвою як прояв слабкості. Зеленський своїми 73% сам зробив собі проблеми – фрустрація сподівань неминуча. Аби вона не потягнула за собою більш глибинні наслідки. Путін вже потирає руки – найбільш цінна його фраза на прес-конференції в Парижі стосувалась 38% українців, які вважають себе російськомовними. Напевно, більш прозорого натяку геть було очікувати. Росія готова продовжувати й просто чекає на найбільш сприятливі обставини – коли червоні лінії та відсутність Зе-прогресу поляризують суспільство остаточно. Ось тоді з півночі, через відчинене вікно, залетить холодний російський вітер. Зима вже близько!
Валерiй Кравченко
