четвер, 12 Грудень, 2019
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / План Зеленського для Донбасу – врегулювання з людським обличчям
Володимир Зеленський. Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський
Володимир Зеленський. Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський

План Зеленського для Донбасу – врегулювання з людським обличчям

Share Button

Доки все прогресивне людство очікує на проведення зустрічі у Нормандському форматі, основні непримиримі опоненти – президент України Володимир Зеленський та президент Росії Володимир Путін – на різних майданчиках, прямо або опосередковано озвучують своє бачення та умови мирного співіснування чи реінтеграції України з тимчасово окупованими територіями Донецької та Луганської областей. Звичайно, треба робити поправку на досвід та цілі гри, однак загальну картину вже сьогодні можна побачити. Й коли для Путіна Донбас є всього лише елементом складної геополітичної вистави, на рівні з підтримкою Б. Асада в Сирії чи Х. Хафтара в Лівії, то для Зеленського все зводиться до дилеми повертати сьогодні чи завтра / післязавтра чи ніколи окуповані  території. Й що з цього буде самому президенту України?

Почнемо із оцінки намірів. Для чого Путіну Донбас? Чи хоче Росія миру? В стратегічному вимірі РФ Донбас не потрібен. Москва ледве перетравлює незаконно анексований Крим, який є глибоко дотаційним регіоном, тож додати сюди ще й зруйнований, індустріальний Донбас дорівнює навісити на себе ярмо, яке легше викинути, аніж нести. Власне це й робить Кремль – роздає паспорти РФ місцевим мешканцям, за якими не можна ані отримувати пенсії, ані їздити світом. Фактично, з точки зору права, оці отримані місцевими книжечки з гербом РФ не відрізняються від  книжечок з гербом «ДНР/ЛНР». Навіть в самій РФ носія цього «паспорту» навряд чи будуть вважати рівним до перм’яка чи челябінця. Але який символізм! Саме він є основним посилом дій РФ – Україна не зможе реалізувати силовий сценарій повернення територій, адже тоді ЗСУ будуть вже мати справу з РФ, яка стане на захист своїх «громадян». Отже Росія тримає Донбас для того, аби лякати їм Київ, стримувати євроатлантичний поступ України, поляризувати українське суспільство у ставленні до проблеми, спекулювати та провокувати радикалізм та невдоволення патріотів. Мирний «ДНР/ЛНР» для цього навряд чи потрібен. Тож щирість росіян відсутня, коли вони говорять про розведення та діалог. До речі, здається, це нові дві умови, які Путін висунув Києву для проведення зустрічі в Нормандському форматі. Без масштабного розведення (а не лише на трьох ділянках), та встановлення безпосереднього контакту Києва з Донецьком та Луганськом зустріч не відбудеться. Ба більше, вірогідно, якщо Київ у якомусь фантастичному сценарії погодиться на це, Москва висуватиме все нові умови. Причина тому лише одна – Росії не потрібен мир на Донбасі! Донбас це засіб дестабілізації, тиску на Україну з метою дискредитації чинної влади, створення керованого хаосу, реваншу лівих проросійських сил. Зрештою й сама Україна не є ціллю – вона лише спойлер для тиску на Захід, дезінтеграції ЄС та НАТО, ревізії світопорядку. Київ або повернеться у сферу російських впливів, або буде беззмістовним буфером, країною без майбутнього, failed state у просторі inbetween.

Тепер щодо намірів України. Зеленському потрібен Донбас – це його передвиборча обіцянка. Він знає менталітет людей, що там живуть (адже сам із такого самого промислового Кривого Рогу) й щиро вірити, що про все можна домовитись, якщо не заважати. Вірить в Нормандський формат та Мінські домовленості, оскільки це єдина договірна база яка є. Але терпіння Зеленського не безмежне, й притискання його до самих «червоних ліній», а інколи й змушення відступати назад через них істотно виснажує гаранта. Зустріч з Путіним у присутності лояльних до України Е. Макрона та А. Меркель вбачається Зеленському ледь не панацеєю. Проте реальність така, що Меркель та, особливо, Макрон скоріше лояльні будь-якому сценарію швидкого вирішення конфлікту. Й м’яч на полі Путіна, який грає нападника, пропонуючи подібний рецепт – Київ має просто домовитись про все з іншою стороною конфлікту – Донецьком та Луганськом. Зі свого боку Москва гарантує невтручання, таким чином тримаючи дистанцію від конфлікту. Й Берлін з Парижем, «втомлені» Україною готові до такої гри. Зеленському треба реалістично готуватись до тиску. Але до зустрічі ще далеко, як вбачається в середині листопада 2019 р. І все ж , які наміри українців? Чи хочуть вони повертати Донбас? З цим є проблема, тому що соціологія доводить, що українці самі не знають, чого вони хочуть. Ледь не єдиним рішенням, яке підтримує більшість громадян України, є повернення у статус-кво січня 2014 р. – до анексії Криму та окупації Донбасу. Але це нездійсненна утопія. Щодо реалістичних сюжетів реінтеграції визначеності немає. Є лише людське співчуття.

Здається останнє й хоче взяти на озброєння президент Зеленський. На інвестиційному форумі у Маріуполі він окреслив перші нариси власного «людиноцентричного» підходу, над яким працює його команда на чолі з Сергієм Сивохо – відомим донецьким гумористом, ще одним вихідцем з КВК (як й сам Зеленський), якого призначили радником з реінтеграції в РНБО. Що передбачає цей план? Пройдемось по його ключових елементах та етапах, про які говорив президент, спираючись на «міжнародний досвід збройних конфліктів та війн у будь-якому куточку  планети».

Етап 1. «Завершення гарячої стадії конфлікту та припинення вогню».  Саме на нього спрямоване розведення сторін, яке триває сьогодні, створення демілітаризованої зони уздовж лінії розмежування. Питання лише в тім, що в цю зону потраплять багато населених пунктів, й Володимир Путін дуже чітко дав зрозуміти, що українська поліція не зможе потрапити у разі чого туди. Тож яким буде статус цієї зони, й наскільки смуга сприятиме стійкому миру?

Етап 2.  «Примирення людей та пошук консенсусу». Зеленський порівняв цей етап з нейрохірухічним процесом, відзначивши його чутливість. Проте саме до цього етапу чи не найбільше претензій – хто з ким має примірюватись. Вочевидь, Київ не буде миритись з Пушиліним чи Пасічником, хоча й вони теж не в захваті від такої перспективи. Московське бачення примирення полягає в тому, аби всі – в Києві, Львові, Житомирі та Донецьку – взявшись за руки почали рух до Росії, повернення в її культурне та геополітичне лоно. Київське бачення примирення не сформовано, але точно відкидає російський варіант. Тут питання до влади – чи буде вона спроможна поєднати непоєднуване – західний вектор розвитку з прихованими проросійськими настроями частини мешканців Сходу та Півдня України та відвертим русофільством тимчасово окупованих територій.  Місія нездійсненна?

Етап 3. «Реінтеграція, але безпечна і реальна, а не на папері». Здається, ключовою тут є обмовка «не на папері». Ймовірно, Зеленський вже морально готовий до сценарію «замороження конфлікту» – відмовитись від непотрібних ризиків сьогодні, аби мати ілюзію успіху завтра, коли Україна заживе як Швейцарія. Умовний сценарій Південної та Північної Кореї, ФРН та НДР. Колись об’єднаємось, але не сьогодні. Для цього треба мати відповідні умови (хоча б гарантії безпеки), яких немає  Київ.

Що готовий запропонувати Київ в контексті наведених етапів? Зеленський озвучив чотири складові успіху прозорість та публічність, консенсус, реалізм та імплементацію. З приводу прозорості зрозуміло, що повна публічність перемовин не піде їм на користь. Політика завжди робиться в коридорах, але принаймні рамки переговорів, позиція України мають бути чітко окреслені. Аби не було жодних сумнівів, що в Мінську домовляються не про бізнес Пінчука, Коломойського чи Ахметова, а про долю простих людей, суверенітет й майбутнє держави. Консенсус стосується українців, які мають визначитись як ми будемо повертати Донбас й Крим (з останнім ще складніше). Це напряму пов’язано з першою складовою – які інструкції отримають наші дипломати, що може стати питанням компромісу, а що не стане їм за будь-яких умов. Реалізм – це те, чого бракувало попередникам Зеленського. АТО не тривала місяць, після звільнення Слов’янська та Краматорська ЗСУ переможним маршем не йшли на Москву (як комусь здавалось у липні-серпні 2014 р.). Прагматичний та зважений підхід, реалістична оцінка де ми є та які маємо спроможності, інструменти, хто є наша аудиторія на окупованих територіях – абсолютно необхідні речі у питанні реінтеграції Донбасу. Четверта складова – імплементація – відображує брак стратегічного планування, який був присутній до цього часу. Компетентні фахівці-державотворці мають все розписати у тематичних стратегіях для тимчасово окупованих територій (інформаційній, культурній, економічній), визначити індикатори ефективності, призначити відповідальних виконавців, видати їм бюджет на реалізацію та час на тривалу клопітливу роботу (3-5 років мінімум).

Очевидно, що План Зеленського будується на пріоритеті людей над територіями. Спочатку забираємо звідти «наших» – продуктивних проукраїнських громадян, а коли будуть створені умови – повертаємось до питання територій. Лише б було з ким повертатись, адже забравши звідти всіх «наших» там залишаться лише агенти впливу РФ. Проте сам гуманістичний підхід імпонує західним союзникам України. Преференції переселенцям, пенсії тим, хто лишився на окупованій території – Україна вкладатиме гроші в «показне піклування», намагаючись грати на контрасті між передовим контрольованим урядом Донбасом та закинутими РФ, невизнаними квазі-державними утвореннями. Гра на довгу від Києва – це і є План Зеленського. Потрібен час, якого на жаль немає.

 План a priori передбачає фіксацію статус-кво станом на зараз, відмову від експансіоністських та реваншистських намірів РФ. Насправді все інакше – РФ критично посилює військові ударні угрупування на кордоні з Україною, готуючись до інтервенції (гуманітарної?) у найближчі 2-3 роки. Напруженість у Європі зростає – НАТО готує грандіозні за масштабом весняно-літні навчання «Defender Europe-2020» з значним десантом американських сил та техніки в Центральну та Східну Європу. Очевидно, що Росія буде відповідати симетричними кроками  – на 2020 р. заплановано 136 військових навчань, а в перспективі – «Захід-2021», що може перейти у відкриту агресію РФ. Україні б варто було б подумати, де буде її місце у випадку масштабного військового зіткнення НАТО та РФ. Й вже сьогодні реалістично, як й хоче президент, будувати плани захисту. В контексті Донбасу, зовсім не зайвим запобіжником були б миротворці ООН. Варто зафіксувати просту істину – Україна буде або у колоні переможців, або буде переможена та знищена, ставши глобальним полем битви. Вибір за нами!

Валерiй Кравченко

Share Button

Також перегляньте

131366-660x330

Чим закінчиться гра у розведення на Донбасі

29 жовтня 2019 р. в Золотому розпочалось розведення військ сторін конфлікту – збройних сил України …