вівторок, 23 Липень, 2019
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / НАТО – 70: нові виклики старому Альянсу
Фото: nato.int
Фото: nato.int

НАТО – 70: нові виклики старому Альянсу

Share Button

У 2019 році НАТО святкує своє 70-річчя. Північноатлантичний Альянс, створений в іншу епоху і з іншою метою, наразі залишається найбільш ефективним безпековим інструментом. Однак майбутнє цієї організації зовсім не безхмарне. Російська агресія проти України в 2014 році запустила процес деформації системи європейської та трансатлантичної безпеки. Гібридні дії Кремля проти України та інших регіональних держав підривають стабільність на просторі від Балтики до Чорноморсько-Каспійського басейну, кидають серйозний виклик миру і безпеці в регіоні. В умовах екзистенційних загроз, які актуалізуються для держав-членів Альянсу на східному фланзі, Організація Північноатлантичного договору повертається до своєї базової оборонної функції.

У новому безпековому контексті члени НАТО поступово переосмислили своє ставлення до Росії; оформилося нове розуміння її ролі як супротивника, а не стратегічного партнера Альянсу. Своєю чергою, Росія також розглядає НАТО як потенційного противника.

Ревізіоністська політика Російської Федерації наразі залишається одним із найбільш актуальних викликів для системи євроатлантичної безпеки. Починаючи з подій 2008 року в Грузії, Росія відверто демонструє готовність силоміць прокласти «червоні лінії» між східними кордонами НАТО і тими країнами колишнього соціалістичного табору, які завжди були у сфері її інтересу (включно з Балтією). Агресія Кремля проти України – анексія Криму та конфлікт на Донбасі – є черговим підтвердженням невизнання Москвою сучасного розподілу сил на міжнародній арені, де Російська Федерація позбавлена ролі «великої держави». Будівництво «багатополюсного світу», чіткий розподіл сфер впливу, повернення статусу гравця, з яким рахуються, – стратегічні інтереси Кремля, ґрунтовані на мисленні в дусі «realpolitik», засвідчують бажання Росії відновити статус-кво часів «холодної війни» в Центрально-Східній Європі. Задля цього РФ проводить цілеспрямовану політику з дестабілізації країн євроатлантичного регіону, надаючи підтримку популістським рухам, а також активно використовуючи засоби інформаційної війни (маніпулювання та пропаганду). Водночас діяльність Москви не обмежується використанням асиметричних атак, свідченням чого є зацікавленість РФ у збереженні й нарощуванні військової могутності (включно з інтенсивною мілітаризацією Криму та Калінінградського ексклаву). Таким чином ревізіонізм Росії з одного боку набуває ознак гібридної війни через використання Кремлем невійськових засобів упливу, а з іншого – залишається конвенційною загрозою через зміцнення військового потенціалу та наявність у РФ ядерної зброї.

Викликом для безпеки євроатлантичних країн залишається неврегульованість питання лідерства Сполучених Штатів у цьому регіоні. Послаблення євроатлантичних зв’язків між країнами європейського континенту і США зумовлене такими факторами:

  • посилення американської риторики щодо нерівномірності витрат членів НАТО на оборону;
  • непередбачуваний і подеколи досить категоричний стиль Д. Трампа у веденні переговорів;
  • німецько-американські протиріччя (через військові витрати, енергетичну співпрацю ФРН з РФ);
  • зростання традиційного антиамериканізму у зовнішній політиці Франції;
  • переорієнтація уваги США з Європи на Азіатсько-Тихоокеанський регіон.

Назагал у євроатлантичному регіоні спостерігаються певні відцентрові тенденції, що актуалізують питання первинності національних інтересів держав («боротьба суверенітетів»).

На тлі змін, що відбуваються в євроатлантичній архітектурі безпеки, виникає загроза для єдності НАТО через відсутність системного концептуального переосмислення ролі Альянсу в сучасному світі, втіленого у конкретних нормативних документах. Трансформація об’єднання після розпаду СРСР – головного стратегічного противника союзників до 1991 року – пройшла здебільшого успішно завдяки налагодженню поглибленого співробітництва з країнами колишнього соцтабору та врегулюванню релігійно-етнічних конфліктів на Балканах. Політика подальшого розширення Альянсу на схід (яка знову порушує питання оборонних витрат), проблема адаптації до нових форм загроз, певна «регіоналізація» викликів та створення «малих альянсів» всередині об’єднання – це фактори, що ускладнюють вироблення нових засад спільного існування союзників у рамках НАТО. Критично важливою темою в цьому контексті залишається питання застосування статті 5 Вашингтонського договору, ускладнене великою кількістю країн-членів Альянсу та перспективою втратити керованість процесом ухвалення рішень у разі збройного нападу на одного із союзників через складний консенсусний механізм і громіздку адміністративну структуру об’єднання.

Окремим викликом для союзників є розширення функцій НАТО з огляду на виникнення безпекових загроз нового формату в різних регіонах світу. Сьогодні місія організації набагато ширша, ніж передбачалося спочатку: увага передових держав-членів змістилася з конвенційних загроз євроатлантичного регіону на тероризм, кіберзлочинність, кліматичні зміни; з європейського континенту – на Азію та Африку. Перед Альянсом стоїть завдання врегулювання своєї функціональної діяльності, класифікації нових викликів, узгодження стратегічних напрямів політики на найближче майбутнє в умовах актуалізації традиційної військової загрози з боку Росії, а також можливості ескалації політичної та соціальної нестабільності на Західних Балканах. Важливим завданням для союзників залишається вибір пріоритетної ролі НАТО між «hard power» («жорсткої сили»), що ставить на порядок денний захист і безпеку власних кордонів, та «soft power» («м’якої сили»), що перебирає на себе функції організації, готової вирішити глобальні проблеми людства.

Пильна увага НАТО прикута і до проблеми міжнародного тероризму. На сьогодні політика Альянсу спрямована на підвищення обізнаності про цю загрозу, розвиток спроможностей для боротьби з нею, реагування й посилення взаємодії всередині організації та з міжнародними партнерами і союзниками. Усунення терористичної загрози – одне із пріоритетних завдань для НАТО у зв’язку зі зростанням кількості терактів у європейських країнах, спрямованих на залякування й дестабілізацію суспільства.

Гібридні загрози залишаються серйозним викликом для Альянсу. Анексія Росією Криму в 2014 році та її агресія на Сході України – типові приклади спільного використання нетрадиційних методів (пропаганди, підривної діяльності та кібератак) і звичайної військової сили для досягнення геополітичних стратегічних цілей. Не менше занепокоєння викликає Китай, який дедалі активніше використовує військові ресурси й технологічну перевагу для просування власних інтересів у Південно-Китайському морі й Азіатсько-Тихоокеанському регіоні загалом. Об’єктивна реальність вимагає від НАТО розробки відповідних засобів протистояння та попередження гібридної агресії.

Актуальним для Альянсу залишається вдосконалення політики реагування на кіберзагрози, чисельність та масштабність яких продовжує зростати. Ініціативи НАТО щодо створення нових центрів кібербезпеки спрямовані як на забезпечення згуртованості у стримуванні кібератак, так і на часткове вирішення проблем внутрішньої інтеграції. Незважаючи на наміри союзників розвивати кіберзброю, не всі країни-члени Альянсу здатні реально забезпечити повну ефективність кібероперацій. Відтак, вироблення чіткої стратегії діяльності НАТО у кіберпросторі, а також механізмів координації цієї діяльності між союзниками залишається нагальною потребою для адекватної відповіді на кіберзлочинність.

Для забезпечення стабільності євроатлантичної безпеки перед союзниками стоїть завдання успішного реагування на проблему міжнародної міграції та контролю над нею. Важливим є подальше визначення пріоритетності й стратегічного характеру цієї проблеми як на державному, так і на регіональному рівнях. Неконтрольовані потоки біженців загрожують внутрішній безпеці держав-членів Альянсу, впливають на культурну ідентичність та сприяють радикалізації суспільств євроатлантичних країн.

Окрім зазначених викликів, украй важливо підтримувати енергетичну безпеку союзників шляхом захисту критично важливої енергетичної інфраструктури, що чітко прописано в чинній стратегічній концепції організації. Актуальними завданнями для Альянсу залишаються врегулювання внутрішніх суперечностей щодо будівництва «Північного потоку-2» та іранського питання, а також формування механізмів, за допомогою яких країни надалі зможуть диверсифікувати джерела і маршрути поставок енергоресурсів.

Аналіз ситуації на світовій геополітичній арені свідчить про подальшу активність Москви у руйнуванні вибудуваної протягом десятиліть системи безпеки за допомогою спецоперацій як військового, так і гібридного (інформаційного, політичного, енергетичного) характеру. Ефективно протидіяти зазначеним впливам можна лише за умови переходу від реактивних до проактивних дій. Оскільки метою ревізіоністської політики Росії є послаблення Заходу, демократичні країни трансатлантичного регіону мають об’єднатися для акцентованої відповіді, що має обов’язково включати застосування військового компонента.

З огляду на тенденції в європейському та американському політикумі, деформацію ціннісних орієнтирів західного ліберального світу, засилля популістських і антисистемних рухів, що набирають популярності, тривалу боротьбу лібералізму, реалізму та радикалізму, можна спрогнозувати кризу регіональної євроатлантичної системи безпеки й Організації Північноатлантичного договору як її уособлення. Подолання цієї кризи пов’язане зі спроможністю Альянсу знайти відповідь на пряму військову загрозу з боку Росії, зокрема й шляхом збереження/посилення впливу США в Європі. Іншою умовою є відповідальне ставлення європейців до своєї безпеки, раціональна оцінка загроз, відокремлення економічних інтересів від оборонної політики (в контексті бажання Німеччини і Франції опертися на власні сили).

Валерій Кравченко, Олександра Давимука

Share Button

Також перегляньте

Фото: nato.int

Україна як контрибутор безпеки для НАТО: оцінки з Києва

За безпрецедентною кількістю та масштабом військових навчань НАТО в Європі в 2019 р. можна зробити …