четвер, 23 Травень, 2019
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Примирення на Донбасі: між амністією та прощенням
Джерело: narodna-pravda.ua
Джерело: narodna-pravda.ua

Примирення на Донбасі: між амністією та прощенням

Share Button

Від початку військових дій на Сході України неодноразово підіймалось питання покарання винних, зокрема тих, що накликали на наші території окупантів. Адже саме в такій формі події п’ятирічної давнини відгукуються в українському суспільстві. Поширеною стала контрастна думка про чорне і біле: «всі, хто любить нашу країну – хто хотів виїхати, той виїхав, а на окупованих територіях лишаються лише колаборанти».  Війна продовжується і нікому достеменно не відомо коли вона закінчиться. Але саме цей час варто використати на побудову стратегій для вирішення повоєнних питань на повернених територіях. Врешті, до цього нас підштовхує міжнародна спільнота. І саме тому ми можемо спостерігати генерацію законопроектів про державну зраду та колабораціонізм. 

Говорячи про такі абстрактні поняття, варто чітко окреслювати їх значення. Колабораціонізмом вперше було названо співробітництво французів із німецькою окупаційною владою у ході Другої світової війни. Проте загальновідома не лише добровільна співпраця французів, — але і данців, норвежців, татар, білорусів, українців, росіян та інших народів за умов окупації нацистами їхніх країн. На відміну від загального трактування комуністичні режими Східної Європи були схильні розглядати поняття колабораціонізму також у контексті таких людей як військові чи кримінальні злочинці. В результаті в повоєнний період тоталітарна система покарань продовжувала переслідувати категорії населення, які пасивно виконували свої громадянські обов’язки без скоєння злочинів в той же час як агресор, згідно з міжнародною Гаазькою конвенцією 1907 року, забезпечив такий громадянський лад. Також не уникнули кари й люди, що були примушеними до співпраці з окупантом, хоча це порушення своїх обов’язків агресором, а не окупованим населенням.  Та одним з чинників, що забезпечує  існування колабораціонізму в часі були і лишаються штучно створені державою умови, які становлять загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної групи (наприклад, депортація, репресії, голодомори, геноцид та ін.). Повертаючись до української ситуації сьогодення, не варто відкидати причетність держави, що протягом 20 років проявлялась у бездіяльності. Врешті питання мови, національної ідентичності, історичної пам’яті за час незалежності нашої держави стали лише темами маніпуляцій в передвиборчих гонках, а надалі й причинами розбрату. Саме довготривала відсутність національної політики та історичне «заселення» Східних та Південних регіонів проросійською культурою зробили українських громадян заручниками пропаганди окупантів.

Конфуцій писав: «відправляти ненавчених людей на війну – означає зраджувати їх». На території нашої країни йде гібридна війна, і одним з видів «важкої зброї» в ній є інформація. Чи готові були українці, зокрема на Сході, протистояти цьому явищу? І кого ми врешті маркуємо як зрадника? Відповідаючи на ці питання ми можемо віднайти один з найважливіших елементів майбутньої реінтеграції Донецької та Луганської областей – амністію для українців, що співпрацювали з окупаційною владою.

Не акцентуючи увагу на проблемних нюансах, що тягне за собою процес амністії в Україні, до прикладу – велика кількість справ, недолуга судова система, розкол в і без того не консолідованому суспільстві, експерти та народні депутати від різних фракцій все ж стараються віднайти в історії європейських країн таку модель амністії заколотників, в якій було б якнайкраще розписано «покрокову інструкцію». І як результат – новий законопроект. Та йдучи таким шляхом, ми маємо розуміти специфіку російсько-української війни в сукупності усіх конфліктів на території Європи за останнє століття. Врешті, наш сценарій не має аналогів в Європі, тому і шукати єдиної цілісної панацеї не варто.

На сьогодні для вирішення повоєнних питань України найчастіше застосовують «хорватський сценарій», що асоціюється в першу чергу з широкою амністією. За хорватським законом від 3 жовтня 1996 року амністія допускалась за такі протиправні дії як зрада, заклик до заколоту, повстання, непокора державній владі. Амністії не підлягають злочини, що визначені у Римському статуті Міжнародного кримінального суду, а саме – геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини. Такий формат амністії з боку хорватського уряду був аргументований тим, що за роки конфлікту сталося чимало злочинів, які буде важко довести в суді, до прикладу – побиття, зґвалтування. Між іншим, процес амністії, що поширювався на всі злочинні діяння, скоєні під час або у зв’язку з конфліктом між 17 серпня 1990 і 23 серпня 1996 р., тривав 11 років. Врешті болюче питання реінтеграції колабораціоністів в хорватське суспільство лишилось відкритим. Тож чи доцільно використовувати подібний сценарій в Україні, де й без того високий рівень суспільної напруги? Відсутність справедливого покарання для зрадників та бойовиків може стати лише черговою лінією розколу.

Допоки війна на території України триває і ми не знаємо коли і як вона закінчиться, варто відійти від «готових рецептів» в формуванні стратегій, а сконцентрувати свої сили на розбудові фундаменту – принципових моментів і супроводжувати це поясненнями для народу. Тут би став в нагоді своєрідний суспільний договір, в якому для постраждалих сторін були б окреслені гарантії невороття до подібних конфліктів. До прикладу, гарантії щодо статусу української мови як єдиної державної, що в той же час не веде за собою дискримінаційних дій щодо інших мов на території України. Також гарантії роззброєння та не повернення до військових сутичок українських громадян з залученням іноземної підтримки, у відповідь на реінтеграцію колабораціоністів – надання їм можливості здобути освіту, отримати роботу та гідне життя без суспільного осуду.

  Загалом, перше, що варто чітко окреслити – до кого застосовується амністія. Ми можемо амністувати лише злочинців – людей, що скоювали протиправні дії. Відповідно, розуміючи і поважаючи права людини, ми не маємо засуджувати українських громадян лише за те, що вони жили і працювали при окупаційній владі. Вже достатньо часу покладено на розбудову незалежної, демократичної, європейської України і ми не можемо дозволити собі такими жорстокими і нікчемними діями нагадати про своє тоталітарне минуле.

Можна передбачити можливу реакцію суспільства щодо неосудності людей, які при окупаційній владі займали керівні посади, але це в більшості випадків саме той вид вимушеної колаборації, яка в світовій практиці підлягає процесу прощення – відмови від образ, обурення чи гніву щодо людей за скоєні злочини чи провини; припинення вимог щодо покарання та відшкодування. Не можемо ми також зазіхати на права українців-колабораціоністів, попри всі заклики громадськості. Саме таке покарання – поразку в правах, застосовували в УРСР як засіб соціального захисту. Позбавлення людей: активного і пасивного виборчого права; права займати виборчі посади в громадах, організаціях; права займати державні посади; права носити почесне звання; батьківських прав; права на пенсії, які надавалися у порядку соціального страхування і державного забезпечення – такі заходи можуть лише загострити відносини, а для громадян зі Сходу це асоціюватиметься з дискримінацією та репресіями. Єдине, що було б доцільно застосувати – своєрідну люстрацію, забезпечити циркуляцію кадрів аби посадовці, що були залучені до режиму окупаційної влади, надалі не мали можливості лишатись на своїх робочих місцях.

Іншим важливим моментом є і умови надання амністії. З великою повагою до жертв російсько-української війни, ми не маємо лишати без покарання усіх, хто претендує на амністію. Тому однією з можливих умов має бути визнання власної вини, розкаяння та співпраця зі слідством. Також для того аби зробити цю процедуру більш ефективною та максимально пришвидшеною варто чітко окреслити часові рамки, до прикладу – 5 років, за які будуть амністовані всі, хто визнав свою провину та шкодує про скоєне.

Прикладом застосовування подібних умов є Колумбія, де лише 2016 року закінчилась партизанська війна, що тривала півстоліття. Задля реінтеграції колумбійських бойовиків застосовують так зване «перехідне» правосуддя, складові якого – правда, юстиція, репарації, гарантії не повторення. Відповідно до цих пунктів, прописана норма у законодавстві, за якою, виконавши всі умови, бойовики отримують 4-8 років обмеження свободи й соціальних робіт, але це не ув’язнення за гратами, а до прикладу – участь у будівництві, або – така колумбійська ідея – участь в розмінуванні. Розбудова міст на Сході може стати платформою для згуртування українців загалом, особливо місцевих жителів.

Ефективність повернення та реанімації втраченої частини українського суспільства залежить не стільки від дієвої європейської моделі, що адаптували під українську ситуацію, а в більшій мірі від того, як ми здатні створювати нові інструменти, такі як амністія. І в цьому варто орієнтуватись в першу чергу на особливості постраждалих регіонів, вид військового конфлікту та рівень поінформованості всього населення. Впроваджуючи методи світової практики ми спостерігатимемо як вкотре наше громадянське суспільство складає своєрідний іспит. А одне з вирішальних завдань, що покаже чи засвоїли ми уроки історії, звучатиме так: «Оберіть шлях реінтеграції колабораціоністів в українське суспільство – а) європейське прощення; б) радянські репресії.

Владислава Зновяк

Share Button

Також перегляньте

Fot. twitter.com

Завтра, яке може не настати: геополітика на тлі виборів

Доки в Україні тривають останні приготування до другого туру виборів президента, ситуація в регіоні продовжує …