Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
11 листопада 2018 року на тимчасово окупованих територіях України в Донецькій та Луганській областях відбулися псевдовибори. Громадяни «молодих республік» одночасно «обирали» склад парламенту та лідерів «республік». Фальсифіковане волевиявлення в Донецьку та Луганську є псевдодемократичним фарсом (як завжди, були запрошені іноземні спостерігачі сумнівного походження) та не має нічого спільного з виборами. Про людське око був сформований чіткий пул кандидатів-статистів при живих (чи надовго?) намісниках Кремля – Леонідові Пасічнику («ЛНР») та Денисові Пушиліну («ДНР»). Перший набрав 68%, другий – майже 61%. Очолювані ними громадські рухи-партії («Мир Луганщині» та «Донецька Республіка» відповідно) впевнено здолали «опір» єдиних допущених конкурентів – «Луганського економічного союзу» та «Вільного Донбасу», набравши 75% та 72% голосів. Що це було та які матиме наслідки?
Серед відомих особливостей «виборчого процесу» на окупованому Донбасі – масове заманювання людей на виборчі дільниці, поруч з якими влаштували продовольчі ярмарки, де задешево продавали яйця та овочі. Щоправда, всі товари закінчилися через дві години після відкриття дільниць – саме тоді, коли російські телевізійники вже відзняли свої сюжети про черги до кабінок і непереборне бажання «громадян республіки» обрати своє майбутнє. Насправді на дільниці можна було навіть не приходити, адже звітування про явку й активність «виборців» відбувалося чітко за графіком і відповідно до заздалегідь надісланих із Москви темників. В «ДНР» та «ЛНР» так старалися відзвітувати про виконану роботу, що траплялися відверті курйози. Скажімо, повідомлення про 18% явки станом на 10:00 Луганський «ЦВК» вивісив на своєму сайті о 10:03. Оце оперативність! А загалом явка склала понад 80% у «ДНР» і 77% – в «ЛНР». Порівняно з Кримом ще працювати і працювати…
Слід зазначити, що до «балотування» і «виборчого процесу» не допустили одіозних персонажів, які могли б створити конкуренцію «обраним» керівникам. Так, принаймні, сталося в «ДНР», куди при перетині «кордону» не впустили колишнього співробітника СБУ Олександра Ходаковського. Окремі експерти приписували йому харизму «наступника Захарченка» (Пушилін значно м’якший, а отже – більш поступливий). Те саме можна сказати про людину, яка вигадала «ДНР», – Андрія Пургіна. Щоправда, його опала триває вже третій рік, відколи йому довелося покинути Донецьк через звинувачення у підготовці перевороту. Донецьких комуністів усунули в доволі екзотичний спосіб, влаштувавши на їхньому з’їзді 29 вересня 2018 року вибух. У результаті лідер комуністів Ігор Хакімзянов відмовився від балотування, а комуністи зняли свої списки з виборів. ФСБ Росії влаштувала все за правилами – жорстко зачистивши будь-яку опозицію Пушиліна. Щось схоже відбувалося і в «ЛНР» – з дією поправкою, що Пасічник власноруч усунув свою опозицію ще в листопаді минулого року внаслідок перевороту проти Плотницького. Нових претендентів на луганський трон за цей час не з’явилося.
Безумовно, Росія використає «вибори» 11 листопада як привід для тиску на Україну, примушуючи її вести діалог з обраними «представниками Донбасу». Для Києва ситуація залишається незмінною: говорити там нема з ким, адже керівники «молодих республік» є простими маріонетками Москви. Здається, такої ж думки дотримується впливовий союзник Києва, спецпредставник Державного департаменту США Курт Волкер. Він чітко заявив, що у Мінських домовленостях немає місця для «Л/ДНР», а говорити треба виключно з Росією, яка несе повну відповідальність за ситуацію на Донбасі. Щось подібне (про нелегітимність «виборів») – проте значно тихіше – говорили й у європейських столицях.
Шкода, але Україна втратила чудову нагоду вийти з кабальних і потенційно загрозливих внутрішньою дестабілізацією Мінських угод. Адже в них були зафіксовані конкретні умови проведення виборів виключно за українським законодавством. Виходить, Росія свідомо зриває виконання Мінська-2, а Київ ніяк на це не реагує.
За цих умов відкритим лишається одне питання – навіщо Україна бере участь у засіданнях Тристоронньої контактної групи? В чому сенс її існування для Києва? Незабаром відбудеться ювілейне 100-те засідання у такому форматі. Так, існує гуманітарна складова питання – звільнення українських бранців та заручників, яке, за словами Ірини Геращенко, наразі повністю заблоковане. Так, ми маємо дбати про громадян України, що залишилися на окупованих територіях. Та хіба мінські зустрічі якось цьому сприяють? Навпаки, вони створюють для Росії вікно можливостей, інструмент примусу Києва говорити з Донецьком та Луганськом. І створюють, відповідно, ілюзію громадянської війни в Україні, яку із задоволенням транслюють на Захід російські ЗМІ.
Більше того, неучасть представників вимушених переселенців (у будь-якому форматі – консолідованим представництвом чи, бодай, через присутність фізичної особи, що народилася в Донецьку/Луганську) у складі української делегації частково дискредитує її позицію, дозволяючи Росії легітимізувати власну точку зору. Таким чином «голос Донбасу» протиставляється «утискам хунти». Захід бачить і чує лише російський «голос Донбасу» (особливо він активізується зараз – після «виборів» там і перед виборами в Україні), й не бачить іншого.
Незважаючи на все це, Україна вперто продовжує грати у Мінську партію Суркова. А сам факт проведення фіктивних виборів свідчить про те, що старий куратор не залишає своїх позицій. Невже ми готові допустити чергову зраду чи пробачити злочинну недалекоглядність? Ми граємо чорними: «ферзі» закінчуються, треба ходити «королевою».
Валерiй Кравченко
