субота, 20 Липень, 2019
pluken
Головна / Думки та коментарі / Безпека / Якою буде нова Європа: антисистемні рухи проти популістів
Fot. en.wikipedia.org
Fot. en.wikipedia.org

Якою буде нова Європа: антисистемні рухи проти популістів

Share Button

Меркель іде з посади лідера ХДС і не балотуватиметься на наступних виборах у 2021 році. У час «трампів» та «макронів» вона трималася найдовше серед політиків старої формації. Європа і світ вже ніколи не будуть такими, як були. Змінюється сама сутність політики – епоха старих ідеологічних партій, партійної відданості та дисципліни минає. На авансцену виходять політичні сили, базовані на агресивному мейнстрімі, технологіях Фейсбуку та харизмі лідерів «покоління Х». Вже завтра Європу чекає наступ антисистемних та популістських партій.

Антисистемні сили і популістські рухи – не новина для Європи. Вперше вони з’явилися в 1980-х роках на тлі анти/альтерглобалізаційних рухів та екологічних виступів як своєрідна еволюція пацифістської субкультури хіпі. Однією із перших антисистемних сил була німецька «Партія Зелених» (сьогодні вона знову набирає популярності разом із проросійською «Альтернативою для Німеччини»), яка, втім, швидко зайняла лівоцентристську нішу. Популярність таких рухів зростала пропорційно зі зменшенням впливу традиційних ідеологічних партій. Сучасний світ інформаційних технологій, помножений на досягнення ліберальних західних цінностей, не сприяв консерваторам – на політичну авансцену виходили нові лідери без традиційних партійних комплексів. Проте достатнього впливу вони все ж не мали.

Та все змінилося в 2017 році. Першими окреслили нову тенденцію президентські вибори у Франції та парламентські вибори в Чехії. Вони продемонстрували зростання антипопулістських (насправді – таких самих популістських) платформ, що грають не на ідеологічному полі, а на потребах громадян. На цьому зробили собі електоральний капітал «нові обличчя» – Еммануель Макрон та Андрей Бабіш. Зокрема у Франції Макрон зі своєю антисистемною платформою отримав впевнену перемогу над популістським ультраправим «Національним фронтом» Марін Ле Пен.

Проте популісти можуть активно співпрацювати з антисистемними партіями. Це вперше довели парламентські вибори в Австрії 2017 року, де ультраправа «Австрійська партія свободи» Х-К. Штрахе ледь не здобула перемогу над правоцентристською «Австрійською народною партією» С. Курца, яка використовувала антисистемний електоральний порядок денний. До кабінету міністрів новоствореної коаліції консерваторів і правих популістів увійшли п’ять представників політичної сили Х-К. Штрахе.

За «австрійським» сценарієм відбулися вибори в Італії навесні 2018 року, що завершились впевненою перемогою антисистемного «Руху п’яти зірок» Луїджі Ді Майо, який набрав близько 31% голосів. Друге місце посіла ультраправа «Ліга Півночі» (19%). До парламенту також пройшли правоцентристи з «Вперед, Італія» Сільвіо Берлусконі (13,5%) та націоналісти з «Братів Італії» (4,2%). Альянс правих сил із «Рухом п’яти зірок», який був юридично оформлений коаліційною угодою в травні 2018 року, забезпечив Італії правління євроскептиків під головуванням компромісної кандидатури юриста Джузеппе Конте. Базові цінності нової італійської коаліції – послаблення впливу Брюсселя та антимігрантське законодавство, покликане зменшити рівень безробіття в країні.

Що ж це за нові політичні течії? В чому секрет їхньої популярності? На чому набирають вагу антисистемні партії та партії популістів? Уніфіковуючи електоральні зміни, що відбуваються на просторах від Греції до Швеції й від Португалії до Чехії, можна з великою вірогідністю стверджувати, що антисистемні партії:

  • активно використовують у політичних програмах найбільш чутливі економічні драйвери;
  • не мають яскравого ідеологічного забарвлення, відтак апелюють до широкого електорального поля;
  • ставлять прагматичні цілі, яких можна досягнути в довгостроковій перспективі (до 5-7 років);
  • «розбивають» чинні шаблони поведінки політикуму, використовуючи принцип «ціль виправдовує засоби»;
  • ретранслюють прості й зрозумілі сигнали;
  • обережно критикують досягнення ліберального світу і глобалізації;
  • ведуть пропаганду обережного євроскептицизму – критика політики ЄС з метою її зміни;
  • є партіями лідерського типу, з акцентом на «нові обличчя».

Водночас їхні конкуренти – партії-популісти:

  • використовують у своїх політичних програмах будь-які економічні драйвери (передусім безробіття);
  • діють у чітко визначеному електоральному полі, яке на полюсах перетинається (ультраправі та ультраліві аудиторії однаково вимагають радикалізму);
  • ставлять відверто нездійсненні цілі;
  • відрізняються шовіністичною та радикальною риторикою;
  • ретранслюють прості й зрозумілі сигнали, що мають ідеологічне, часто нетолерантне, забарвлення;
  • відверто критикують досягнення ліберального світу та глобалізації;
  • яскраво виражені євроскептики, готові до радикальних дій (аж до виходу з ЄС);
  • є партіями лідерського типу, з акцентом на «нові обличчя».

Політика та ідеологія і антисистемних, і популістських партій відповідають зовнішньополітичним цілям та підходам реваншистської Росії. Мета російської гібридної війни в Європі – розмити ліберальні цінності та досягнення, протиставити їм сучасну реінкарнацію концепції «Європи націй» Шарля де Голля. Це не просто прискорює дезінтеграційні тенденції в ЄС і популяризує національні рухи, а й сприяє послабленню трансатлантичних зв’язків. Для США наявність колективної «Західної Європи», що поділяє з Вашингтоном спільні цілі та розуміє засоби їх досягнення, є засадничим принципом реалізації спільної політики у сфері економіки та безпеки і значно спрощує комунікацію з європейськими союзниками (навіть незважаючи на «любов» Дональда Трампа до національних суверенітетів). Адже наявність одного «координаційного штабу» Європи у Брюсселі, який говорить від імені ЄС, дає змогу американській адміністрації лише точково корелювати спільну політику в Парижі, Берліні та Лондоні. Вже невдовзі США доведеться окремо домовлятися з кожним європейським актором – від Варшави та Праги до Мадрида і Рима, – самодостатність яких зміцниться, а самооцінка підвищиться внаслідок наступу євроскептицизму.

Ерозія традиційного політичного ладу Європи зумовлює «крихкість» всього політичного ландшафту. Хворобою популізму вражені як заможні країни, так і (особливо!) найбідніші – держави Північного Середземномор’я, що потерпають від напливу мігрантів. При цьому боротьба з мігрантами, «які забирають робочі місця у громадян», є, скоріше, драйвером конфлікту, виправданням багаторічної інертності та соціальної залежності місцевого населення. На цій риториці (а також на імітації захисної реакції проти «атак брюсельської бюрократії») заробляють собі електорат антисистемні партії та популістські рухи, вплив яких дедалі зростатиме.

Валерiй Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Фото: nato.int

Україна як контрибутор безпеки для НАТО: оцінки з Києва

За безпрецедентною кількістю та масштабом військових навчань НАТО в Європі в 2019 р. можна зробити …