понеділок, 10 Серпень, 2020
pluken
Головна / Аналітика / Політика пам’яті: як це працює в Україні та Росії
24 листопада 2019 року українські митці та правозахисники відкрили у Києві інсталяцію «Тріщина дружби». Джерело: facebook.com/maria.tomak
24 листопада 2019 року українські митці та правозахисники відкрили у Києві інсталяцію «Тріщина дружби». Джерело: facebook.com/maria.tomak

Політика пам’яті: як це працює в Україні та Росії

Share Button

Після розпаду Радянського Союзу посткомуністичні країни по-різному вибудовують свою політику національної пам’яті: хтось активніше, хтось більш пасивно. У деяких країнах, як-от у Росії, набирають сили старі, ще радянські міфи та ідеологеми, які лягають в основу вже нинішньої політики та світобачення. Прибалтійські країни та Польща ще у 1990-х пережили швидкі періоди декомунізації. Україна ж, фактично, увійшла у фазу звільнення від радянського минулого після Революції Гідності 2013-2014 років. Нова політика вибудовування національної пам’яті в Україні супроводжується то критикою, то похвалою, а інколи – несприйняттям як певною частиною українців, так і сусідами з-за кордону.

19-20 листопада у Києві відбулася міжнародна конференція «Як домовитись з минулим», яку організували Центр Досліджень Визвольного Руху та Konrad Adenauer Stiftung Ukraine. На одній з панелей обговорювали, зокрема, два дуже різні підходи до формування національної пам’яті в Україні та в Росії. PolUkr.net пропонує ознайомитися з тезами основних доповідачів – Голови Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятровича та історика з Міжнародного історико-просвітницького, правозахисного і благодійного товариства «Меморіал» (Росія) Нікіти Петрова.

Володимир В'ятрович. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Володимир В’ятрович. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Володимир В’ятрович: «Державна політика національної пам’яті має бути тимчасовим явищем»

Листопад багатий на пам’ятні дати. Зараз у багатьох східноєвропейських країнах відзначають столітні ювілеї відновлення державності внаслідок падінь імперій після Першої світової війни. В Україні теж є багато ювілеїв: це і п’ята річниця Майдану, і 85-ті роковини Голодомору. Ювілеї – це певний спосіб та привід пригадати минуле, шлях, яким минуле впливає на сьогодення.

Домовитися з минулим – це нам нинішнім досягти якогось консенсусу щодо наших уявлень про нашу історію. Це також слухати минуле і чути його, а відповідно – максимально його вивчати через документи, спогади, інші джерела. Це лише давати цьому минулому нашу увагу та пам’ять, а й брати від нього те, що важливе, передусім досвід. Але домовитися з минулим – це і стримувати його, не допускати домінування минулого над сьогоденням. Це знайти з ним певний компроміс щодо нашого майбутнього, принаймні тимчасовий. Україна дуже потребує цього діалогу і домовленостей з минулим.

Минуле – це все, що вже сталося. Історія – це спосіб описати минуле, опираючись на спеціальну наукову методологію. Пам’ять – це спосіб пригадати минуле. Надзвичайно важливо розуміти різницю між історією та пам’яттю. Ці речі часто плутають, часом свідомо, часом – ні. Пам’ять не претендує на всеохопне представлення минулого, вона засадничо є вибірковою. Ми пригадуємо те, що нас найбільше вразило, нам найбільше сподобалось чи викликало найбільшу відразу. Ми пригадуємо те, що для нас є красивим та корисним сьогодні. Пригадування має безпосередній вплив на сьогодення, адже ми наново актуалізуємо минуле і робимо його частиною сьогодення. Ці принципи більш-менш однаково діють на індивідуальному і колективному рівні.

Але в колективній пам’яті додається такий обов’язковий елемент, як потреба консенсусу. Тобто група домовляється, що для неї є важливим у минулому. Цей консенсус також передбачає формування спільних оцінок минулого як результат дискусії: що є доброго і що поганого у минулому. Саме те, про що ми домовляємось, стає частиною колективної пам’яті. Якщо цей колектив нація, ми називаємо цю пам’ять національною. Вона стає одним із елементів національної ідентичності поряд із мовою, культурою і спільною територією проживання. Що саме і як пам’ятати – це питання, які формують національну пам’ять, а відповіді на них, по суті, формують націю.

Якою ж має бути політика національної пам’яті та її інструменти? Коли ми говоримо «політика національної пам’яті», то маємо на увазі не politic як боротьба за владу, а policy – зорганізовані зусилля для досягнення певної мети. Це відчутна різниця. Навіщо і де потрібна політика національної пам’яті? Її потреба виникає у тих країнах, де попередньо проводилась політика, спрямована на ліквідацію того, що ми називаємо національною пам’яттю. У першу чергу мова про посткомуністичні країни. Немає Інституту національної пам’яті у Великобританії та Франції, бо немає потреби у цьому. Натомість у нас було переписування історії, ліквідація носіїв національної пам’яті, закриття архівів. Усе це залишає глибокі сліди й потребує опрацювання, додаткових зусиль для відновлення спільних уявлень про минуле. Тому після падіння комунізму у країнах Східної Європи з’являються інституції, які займаються державною політикою національної пам’яті.

Чи повинна бути тільки державна політика? Ні. Вона буде активною й ефективною тільки у суспільствах, де буде опиратися, сперечатися та інколи конкурувати з різного роду громадськими ініціативами. Чи завжди потрібна політика національної пам’яті? Вважаю, що ні. Це як ліки, які потрібні для її відновлення. Надалі ж має бути достатньо роботи окремих істориків, громадських організацій, університетів. Єдине, що держава має забезпечити, – нормальні, рівні умови для усіх, хто хоче досліджувати своє минуле. Якщо держава надто довго намагається контролювати ці процеси, то тут можливі певні «перепрацювання». Яскравим прикладом того, коли політики національної пам’яті на національному рівні забагато, є Польща. Я завжди вважав Польщу хорошим прикладом для наслідування. Сьогодні питання історії та національної пам’яті є мало не визначальними на політичному порядку денному, а її речниками стали здебільшого політики.

Чому стали можливі динамічні зміни у політиці пам’яті в Україні? Бо це перестало бути питанням лише гуманітарної політики, а стало питанням безпеки країни. Стало зрозуміло, що всі недопрацювання у вивченні радянського минулого використовуються державою-агресором проти України. Рештки міфів і стереотипів – це інструменти боротьби проти нашої країни.

Найкращим запобіжником неповторення злочинів минулого є пам’ять про них. Прикладом забуття минулого є сучасна Росія, Білорусь і була Україна часів Януковича, де стали можливі практики минулого.

Нікіта Петров. Джерело: delfi.lt
Нікіта Петров. Джерело: delfi.lt

Нікіта Петров: «У Росії історія стала інструментом обслуговування Кремля»

У благополучних країнах національна пам’ять формується сама по собі. Там немає потреби втручання держави в історичну науку. У Росії довгий час, коли говорили про політику національної пам’яті, розуміли її як втручання держави в історичну науку, наприклад, у її викладання.

Коли ми говоримо про ХХ ст. – часи тоталітарної системи, то маємо на увазі передусім травму від неї, яка потребує спеціального подолання. Йдеться про політику, яка звільнила б населення від чіткої ідеологічної обробки тих років.

У Росії з 1992 року реалізовувалася політика декомунізації. Навіть Конституційний суд визнав, що радянська система трималася лише на насильстві. Були проведені заходи не лише для заборони КПСС, але й для відкриття історичної правди. І в цьому була дуже велика заслуга громадських організацій. До прикладу, «Меморіал» досі є недержавним хранителем пам’яті. У певному сенсі я навіть можу віднайти момент, коли держава почала відступати в питанні декомунізації, і консервативні сили отримали перемогу.

21 рік тому, у 1997-му, в Росії затвердили програму «Примирення і порозуміння». Це означало припинення ідеологічних суперечок і заклик не займатися більше минулим. Таким чином перемогли консервативні сили, які змінили акценти у розмовах про природу Радянського Союзу і юридичну відповідальність радянської системи, перевели все у площину «історики розберуться». І сталося так, що з року в рік підживлювали старі догми ще радянського минулого. А звідси пішла політика поступової реставрації радянських поглядів.

Держава не заважала історикам у дослідженнях, але знання, які накопичувалися в академічному середовищі, не стали фактором суспільної свідомості. І це показує, що держава має займатися національною пам’яттю, коли ми говоримо про подолання тоталітарного минулого. Бо треба виправити все, що було зроблено за роки.

Сьогодні ж ми маємо в Росії академічні інститути, які є обслуговуючим апаратом Кремля. Чи є політика національної пам’яті у Росії? Так, вона є де-факто. Посадові особи заявляють, що для недругів Росії історія є інструментом. Відповідно інститути – як групи швидкого реагування – відгукуються на те, що відбувається за кордоном.

У внутрішній політиці є історико-культурний стандарт – набір правил, як ставитися до історії та як викладати її у школах. Нинішнє вторгнення Кремля в історичну науку до певної міри безпрецедентне. Це тотальне вторгнення, яке не терпить ніяких заперечень, і вводить кримінальну відповідальність для тих, хто думає по-іншому. Ми маємо реінкарнацію радянської ідеологічної системи. Зараз немає закритих тем, але є теми, які не можна дискутувати під певним кутом зору. Наприклад, не можна порівнювати диктатури Гітлера і Сталіна. Але історик завжди має порівнювати й аналізувати. До того ж Росія хоче всім показати приклад, як слід розуміти нашу, начебто, спільну історію. Це імперський підхід. Адже кожна з колишніх радянських республік має право на власні оцінки, дослідження і висновки. Але Кремль тепер цього не дозволяє. В Росії історія стала не лише інструментом обслуговування Кремля у внутрішній політиці, але й реакцією на те, що називають «викликами з-за кордону».

У своїй історичній політиці держава має орієнтуватися не на створення історичних догм, а на підтримку історичної науки та досліджень. Попри те, що в Росії опубліковано безліч документів про сталінський терор, лише 25% населення визнають радянську епоху як злочинну. Але коли постає питання: пам’ятати чи забути, то історична наука нічого не забуває і мусить пояснити, чому так було. Навіть російська академічна наука абсолютно не може прояснити, наприклад, питання терору 1937-1938 років. Історики не лізуть у це, бо це не підтримує влада. Тож поки не проведемо повну декомунізацію, ми не зможемо навіть вивчати історію.

Підготувала Мирослава Іваник

Share Button

Також перегляньте

PU logo przezroczyste 1080x1080

ПРОЄКТ УЧЕНЬ

ПРОЄКТ «УЧЕНЬ» повстав з ціллю створення всіх необхідних можливостей для учнів та студентів з України, …