неділя, 9 Серпень, 2020
pluken
Головна / Аналітика / Чому Україна не програла від перемоги Трампа
Дональд Трамп. Фото: facebook.com/donald.tramp
Дональд Трамп. Фото: facebook.com/donald.tramp

Чому Україна не програла від перемоги Трампа

Share Button

Українська реакція на перемогу кандидата від Республіканської партії Дональда Трампа на президентських виборах у США була очікувано негативною. Більшість «експертів» одразу почали посипати голову попелом, пророкуючи проросійську спрямованість політики новообраного глави Білого Дому. При цьому серед реальних аргументів на користь такого відчаю фігурували два: колись, дуже давно, Трамп сказав про можливість визнання анексії Криму (потім, щоправда, спростував це), а нещодавно не захотів зустрічатися з Президентом України Петром Порошенком під час візиту останнього на Генеральну Асамблею ООН.

Напруження викликали й коментарі окремих американських дипломатів. Скажімо, колишній посол США в Росії Майкл Макфол однозначно заявив, що «єдиною країною, яка по-справжньому постраждала від обрання Трампа президентом США, є Україна». Крапка. Тепер не буде ані летальної зброї, ані статусу спеціального партнера. Загальний негативний настрій настільки передався українському соціуму, що британський кореспондент BBC ледве знайшов на вулицях Києва людину, яка сказала про перемогу Дональда Трампа щось нейтрально-позитивне – мовляв, «усе буде добре». Інші респонденти відповідали на запитання журналіста пригнічено-негативно, мовляв, «усе пропало», знову збираємо гроші на армію…

Однак автор цієї статті переконаний якщо не в протилежному, то, принаймні, позитивно сприймає результати виборів. На те є п’ять аргументів, хоча на них, звісно, скептики легко знайдуть свої контраргументи. Проте спробуймо все ж конструктивно проаналізувати ситуацію.

  1. Республіканське лобі в оборонному секторі. Великі гравці ВПК США завжди були тісно пов’язані з Республіканською партією. Такі корпорації, як «Northrop Grumman», «Lockheed Martin», «Raytheon Co», офіційно інвестували у виборчі кампанії обох кандидатів у пропорції 60 на 40 на користь республіканців. Президенти-республіканці завжди збільшували оборонний бюджет, починали війни (які приносили надприбутки оборонним промисловцям), на відміну від миротворців-демократів. Обама на посаді президента не лише скоротив військовий бюджет з 721 млрд доларів у 2010 році до 610 млрд у 2013-му (незначне зростання відбулося в 2015 році), а й проголошував секвестр військових видатків (у тому ж 2013 році). Тож виробники зброї навряд чи погодяться із заспокійливою зовнішньою політикою в дусі мирної угоди про розподіл сфер впливу («Ялта-2»). Радше вони підштовхуватимуть президента США до активного відстоювання, відновлення втрачених позицій світового гегемона.

  2. Геополітика як нова гра для Трампа. Безумовною запорукою перемоги республіканця на виборах стала внутрішня риторика – боротьба з бюрократією, створення робочих місць, протидія міграції. Натомість Гілларі Клінтон не раз звинувачувала Трампа в тому, що він є абсолютним профаном у зовнішній політиці (особливо порівняно з самою пані колишнім державним секретарем США). Однак існує велика вірогідність, що для Дональда Трампа лозунг про «Америку для американців» (який багато хто трактує як нову доктрину Монро – мовляв, США будуть займатися виключно справами своєї півкулі) залишиться просто трюком політтехнологів. Натомість Трампу, як азартному гравцю та бізнесмену, має сподобатись вирішувати «долю людства», балансувати у відносинах та діяти з позиції сили. Особливо щодо Росії, яка, якщо уважно придивитися, за вуаллю ядерної держави та антизахідної риторики, зовсім нічого не має. І тут Україна може розраховувати на повну підтримку Вашингтона.

  3. Битва характерів. Над Володимиром Путіним вже 15 років сяє ореол харизматичного політика, «свого хлопця», який розуміє росіян та вирішує їхні проблеми (ще більш «своїм» кремлівські політтехнологи намагалися зробити Дмитра Мєдвєдєва, але перестаралися). Він твердо стоїть на захисті «русского мира», російської мови та законних інтересів усіх «ватників» світу. Саме тому електорат Трампа (біле населення з сільської місцевості без вищої освіти) ставився до Путіна ледь не з повагою. Але тут з’явився сам Дональд – нова інкарнація «дядечка Сема». Трамп, на відміну від президента Росії, насправді має неабияку харизму, тому у відкритій битві «ватників» перемога першого очевидна. Новообраний президент США не проявлятиме гнучкість там, де вона не потрібна (як це часто робив Обама), натомість жорсткість позиції США піде на користь Україні.

  4. Майк Пенс. Віце-президент Дональда Трампа, як і будь-який консервативний республіканець, дуже «любить» росіян. У певному сенсі позиція Пенса (який, імовірно, і відповідатиме за зовнішню політику) є відлунням позиції великого друга України сенатора Джона МакКейна (з яким Пенс приятелює вже понад 10 років). У дебатах віце-президентів 5 жовтня 2016 року Майкл Пенс провів паралель між сирійською кризою і протистоянням в Україні й зазначив, що все це – наслідки політики Гілларі Клінтон на посаді Держсекретаря США. Пенс порівнював Росію з агресивним ведмедем і пропонував розгорнути протиракетний щит у Польщі та Чехії (план, від якого відмовився Обама в 2009 році). Новий віце-президент чітко пов’язує події в Сирії та Україні, демонструючи рішучість «зустріти провокації Росії силою», заявивши, зокрема, що «США мають бути готовими використовувати військові сили для удару по військових цілях режиму Асада». Цікаво, хто після цього все ще називає Клінтон «антипутінським яструбом»?

  5. Система, яку ніщо не зламає. За свою багатовікову історію США знали багатьох президентів, які поводились досить непрофесійно та непередбачувано (Уоррен Гардінг, Річард Ніксон, Джордж Буш-молодший). Проте система управління державою в США побудована лише на одному чиннику – професіоналізмі, що нівелює політичний лобізм, непотизм, лояльність як ключові чинники зовнішньополітичного вектору держави (що присутнє в Україні). Більше того, нинішній статус Америки в світі, глобальне охоплення політики та економічних зв’язків просто не дозволяють США діяти якось інакше, аніж вони діють сьогодні. Тож зовнішня політика великою мірою застрахована від раптових змін настрою президента. Адже останній – лише частина системи (хоча, без сумніву, дуже важлива і з «червною кнопкою»).

Зазначені аргументи мають не просто заспокоїти українців, а й вселити українським політикам і дипломатам оптимізм та впевненість. Адже Київ надто часто демонструє свою фізичну та номінальну залежність від когось (Росії, США, ЄС), і це вже, на жаль, стало звичкою. Республіканці цінують у партнерах рішучість та впевненість у власних силах (на відміну від демократів, які традиційно намагаються брати вершини гнучкістю й компромісами). Українська дипломатія має довести свою спроможність, і тоді підтримка й повага нового президента США обов’язково прийдуть.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

76685024_569509183803855_4076847802779435008_n

Новий курс України у відносинах з Польщею: “нормалізація” за рахунок поступок в історичній політиці?

Після останніх парламентських виборів в Україні та Польщі в українсько-польських відносинах спостерігається певне затишшя. У …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.