вівторок, 9 Березень, 2021
pluken
Головна / Аналітика / Коментарі / Як медіа задають тон історикам і політикам у темі Волині
Володимир В'ятрович. Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський
Володимир В'ятрович. Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський

Як медіа задають тон історикам і політикам у темі Волині

Share Button

Голова Українського інституту національної пам’яті, історик Володимир В’ятрович розповів про те, що таке таблоїдизація історії і чому вона небезпечна в сучасних умовах

Автори історичних досліджень сподіваються, що результати їхньої роботи будуть відомі якнайширшому загалові й формуватимуть уявлення про минуле. Проте цільова аудиторія їхніх збірників чи монографій, зазвичай, обмежується людьми, які спеціально зацікавлені темою.

Спробою вирватись за межі вузького фахового кола є науково-популярні книги – як, наприклад, моя книжка «За лаштунками Волині-43». З одного боку, вони містять певну наукову новизну, а з іншого – подають історичний матеріал у доступному викладі. Але в інформаційну епоху уявлення суспільства про проблеми сьогодення та минулого формують засоби масової інформації. Вони пропонують найпростіший для більшості спосіб сприйняття. Цей спрощений спосіб подачі інформації не вимагає від отримувача додаткових зусиль чи спеціальної підготовки. Тому поступово саме мас-медіа стають основним інструментом формування зокрема історичних уявлень для більшості громадян.

Польський музей Другої світової війни у 2009 році провів надзвичайно цікаве соціологічне опитування «Між щоденністю і великою історією: Друга світова війна у спільній пам’яті польського суспільства». На питання «Що для Вас є головним джерелом інформації про війну?» 64% респондентів вказали телебачення, радіо та газети. При цьому науково-популярні видання вказали джерелом 34% респондентів і наукові дослідження – 25%. Це при тому, що у Польщі рівень зацікавлення історією суттєво вищий, аніж в Україні. Зважаючи на це, історики здебільшого позитивно сприймають зацікавлення ЗМІ проблемами минулого. Медіа стають посередниками між ними та суспільством. Але роль мас-медіа у цих процесах не завжди позитивна. Іноді, особливо коли науковці лише починають вивчати певне питання, ЗМІ можуть завдати шкоди. Журналісти підходять до важких і неоднозначних тем з власними професійними стандартами, часом намагаючись зобразити їх якомога стисліше і якнайбільш вражаюче.

Прості медійні схеми швидко здобувають перевагу у впливі на суспільство порівняно з масштабними та важкими працями. Результат – процес, який можна назвати «таблоїдизація історії». Це коли не історичні дослідження формують повідомлення медіа і суспільне уявлення, а навпаки – медійні меседжі починають формувати історіографічні концепції. Такий процес дуже яскраво проявився із ситуацією довкола дослідження польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни і перші повоєнні роки.

Чому це стало можливим?

Протягом тривалого часу вивчення цієї теми як в Україні, так і в Польщі, не проводили. Пам’ять про цей конфлікт була заборонена, бо в комуністичні часи вона руйнувала одну з ідеологем про дружбу народів і могла натомість привернути увагу до діяльності антикомуністичних рухів. Обговорення теми могло відбуватись лише за межами соціалістичного блоку. Зокрема, саме польські та українські емігрантські структури першими почали друкувати спогади про ці події. З українського боку це «Літопис УПА», з польського – збірник документів АК. Але цього було мало для подолання травматичного досвіду цієї війни. Якби не було заборони, можливо, ця тема через кілька десятиліть втратила б свою політичну складову, і її обговорювали б лише науковці. Але невисловлений біль прорвало щойно після падіння Радянського Союзу.

Промоутерами обговорення цього питання стали ті, хто протягом років змушені були мовчати, – учасники та свідки цього конфлікту. Однією з перших публікацій у Польщі стала книга Юзефа Туровського та Владислава Сємашка «Злочини українських націоналістів проти польського населення на Волині 1939-1945 років». Вона складалася зі свідчень 350 учасників АК. Мета, як можна зрозуміти з назви, – описати злочинну діяльність УПА та ОУН. Це протистояння подавалося дуже однобоко: поляки – жертви, українці – кати. Цей напрямок поступово почав домінувати в польській суспільній свідомості, а згодом і в історіографії. Дискусії, які наростали з початку 1990-х років, були дуже емоційно заряджені. Долучення до дискусії професійних істориків, яке відбулось у другій половині 1990-х років, додало їй цінності, але не одразу позбавило емоційної складової.

2003 рік

2003 рік став своєрідним апофеозом суспільного інтересу до польсько-українського конфлікту. Ініціаторами стали не історики, а польські ветеранські та громадсько-політичні організації. На це відреагували спершу державні органи влади в Польщі, а згодом і в Україні. Саме вони локалізували події до 1943 року і до Волині. Таким чином всю увагу зосередили на польських жертвах, початки ж конфлікту та його продовження залишилися поза увагою. Інформація про українські жертви так і не звучала. Польські мас-медіа надали темі небаченого досі звучання. У польській редакції це звучало як «волинська різня», і про це писали практично усі провідні польські видання. Фактично, вироблені тоді концепти зберігаються дотепер і не зазнали суттєвого перегляду.

Що ж знали поляки про цю тему в 2003 році? Рівень обізнаності був ще доволі низьким. За результатами опитувань,

49% поляків ніколи не чули про події на Волині

17% щось чули, але не знають, про що йдеться

і лише третина щось знали про цю тему.

Інші цифри ще цікавіші.

61% опитаних вважав, що жертвами були лише поляки,

38% – що жертвами були поляки та українці.

Такими були стартові уявлення польського суспільства про цю історичну проблему. Вони зазнали суттєвих змін передусім унаслідок потужної роботи мас-медіа. Інформаційна хвиля довкола цього конфлікту відіграла позитивну роль, привернувши увагу до цієї малодослідженої теми. Але разом з тим надмірна увага мас-медіа значною мірою зашкодила темі – відбулась її «таблоїдизація». Тема потребувала серйозного наукового підходу, натомість почала подаватись у максимально спрощеному варіанті, аби поміститись на шпальту газети або в хронометраж телевізійного репортажу.

Про небезпеку скорочення контексту та вихолощення інформації писав британський журналіст Нік Дейвіс: «На фабриці новин матеріал вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до головної констатації подій, часто уникаючи значень».

Газети і телебачення вимагали не зваженості, а сенсацій та емоцій. З сенсацією особливих проблем не було – у 2003 році тема була мало відома в обох країнах.

Можливості наситити матеріал емоціями теж були безмежні: йшлося про страшні вбивства тисяч людей. Часто автори свідомо фокусувались на цьому, аби викликати сильні емоції у споживачів інформації. Таким чином факт, що в ході конфлікту гинули також жінки і діти, почав поступово зводитись до представлення жертв виключно як жінок та дітей.

У більшості випадків не подавали інформацію про антиукраїнські акції польського підпілля, які ставили під сумнів позицію поляків лише як постраждалої сторони. Окремі, вирвані з контексту факти, почали набувати зовсім іншого значення. Наприклад, акцентувалась увага на випадку, коли повстанці атакували польський костел. Таким чином формувалось уявлення про українців-дикунів, яких не стримують навіть святині. Але ці події можна пояснити без жодних ритуальних значень: часто костели були єдиними мурованими будинками в селах, тому їх використовували як оборонні пункти.

Постійне спрощення призвело до того, що тему почали представляти приблизно так: сенсаційний заголовок, ілюстрація (здебільшого фото вбитих людей, або живих з підписом на кшталт «Усі вони загинули від рук українців»), невеликий текст зі свідченням очевидців та часом коментар історика. Аби публікація була цілісна, коментарі почали брати в істориків, які пропонували гострі й безапеляційні оцінки трагедії. Чимало маргінальних істориків перетворились на провідних фахівців цієї теми. Інженер за освітою Ева Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї проблеми.

Найпопулярніші міфи

Тематика у 2003 році була дуже популярна і між різними медіа були навіть своєрідні змагання за її висвітлення. Зважаючи, що головні критерії в сучасних ЗМІ – це кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила таблоїдизацію теми. Ще один чинник, який вплинув на негативне висвітлення теми, – природне бажання журналістів надати темі актуальності, через що серед коментаторів переважали чинні політики, а не історики. Їхні нефахові заяви та судження стали головним елементом дискурсу і значною мірою почали формувати цей дискурс. Дослідники ж не встигали за наростанням інформаційної хвилі і не могли приземлити її до рівня історичних фактів, щоб знизити емоційний фактор дискусій. Натомість відбувалося протилежне: розтиражовані у ЗМІ уявлення почали змінювати історіографію й наближати її до свого рівня. Панівною стала одномірна концепція, що передбачає лінійний розгляд проблеми:

  1. основа конфлікту – ідеологія українського націоналізму, що була українською версією фашизму
  2. ідейні засади ОУН від початку створення організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських теренах
  3. реалізація цього – головне завдання УПА
  4. існував таємний наказ командування про ліквідацію усіх поляків, тому так важливо віднайти цей наказ
  5. антипольські дії українських повстанців мали чіткий спланований характер, доказом чого є те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої було знищено понад 180-200 населених пунктів
  6. в 1944 році антипольські акції поширились на територію Галичини, тому з’являється відносно новий термін «галицька різня»
  7. вбивства українців на Холмщині 1942-1943 років не мають жодного стосунку до подій на Волині бо: а) їх взагалі не було; б) вони не були достатньо масштабними; в) вони відбулись тільки після подій на Волині
  8. польське підпілля під час конфлікту проводило лише захисні та відплатні акції, тому запроваджується абсурдний термін «попереджувальні відплатні акції»
  9. депортація 140 тисяч українців у рамках акції «Вісла» була вимушеною військовою операцією, спрямованою проти повстанського руху, а не проти українського населення
  10. усе вище назване – достатня підстава, аби вважати вбивства поляків на Волині геноцидом.

Мій аналіз вищевказаних пунктів свідчить про брак серйозних аргументів на користь всієї цієї конструкції. Її ключові елементи провисають у повітрі через відсутність документальних джерел, які б їх підтверджували. Наприклад, говоримо про акцію в Парослі у лютому 1943 року, судження про яку опираються на вкрай сумнівні джерела. Це принципово для такого історика, як Ґжегож Мотика, який пов’язує цю акцію з першим боєм УПА. Цим він показує, що перша акція УПА нібито була антипольська, а не антинімецька. Висновок ґрунтується на дуже сумнівних документах, але ця подія, з якої нібито почалась антипольська акція, стала канонічним елементом міфу.

Попри багаторічні намагання наразі нічим не закінчилися спроби віднайти наказ командування УПА про всезагальне знищення поляків. Пошуки документа нагадують мало не пошуки святого Грааля. Інколи польські історики кажуть, що знайшли документ, але після його верифікації з’ясовується, що йдеться зовсім не про те. Ще один факт – немає жодних документів щодо масштабу акції з 11 на 12 липня 1943 року. На сьогодні документально підтвердженими є 11 акцій в ту ніч. Не 167 і не понад 200. І тут не різниця в кількості. Коли ми говоримо про 11 акцій, то можна говорити про місцеву ініціативу й координацію на місцевому рівні, а коли говоримо про близько 200 – йдеться про загальну операцію, яка мала б координуватись на найвищому рівні. Основне джерело такого твердження – спогади, записані в 1980-1990-х роках.

Люди схильні шукати прості відповіді, особливо якщо це не стосується їхнього щоденного життя, а лише теми, що інколи виникає в інформаційному просторі. Тому люди довіряють мас-медіа, які говорять, що саме так і було. Багато медійних трактувань прижилося, бо апелювало до попередніх уявлень поляків. Наприклад, волинська різня наклалася на добре знайому уманську різню. У сприйнятті протистояння українців і поляків у ХХ столітті досить часто бачимо накладання на конфлікти між ними у XVI-XIX століттях. Звідси і сцени освячення знарядь убивств у новому фільмі Смажовського.

У 2003 році ця потужна інформаційна хвиля перекинулася на Україну і змусила українське суспільство реагувати на себе. Рівень обізнаності українців щодо цієї теми був катастрофічно нижчим, ніж у Польщі. Лише менше 8% респондентів говорили, що мають достатньо інформації, і близько 15% – що мають загальне уявлення.

Тоді стало зрозуміло, наскільки українські історики ще менш готові до дискусії, порівняно з польськими. Практично неготовими виявились політики. Але попри це більшість із них вважали за потрібне висловитись. Частина українців намагалася виправдатись, інші, не розібравшись у ситуації, вирішили просто покаятись.

Політичним підсумком дискусії 2003 року стала прийнята обома парламентами спільна заява. Але вже перше речення показує, що українські політики не вийшли за рамки, окреслені польськими колегами: «60 річниця трагедії польського населення на Волині і в Галичині в період німецької окупації схиляє до роздумів про минуле і майбутнє польсько-українських стосунків». Лише в наступному реченні декларації маємо інформацію і про вбитих українців. Як прояв готовності йти на компроміси польські політики перед голосуванням відкинули пропозицію замінити слово трагедія на геноцид. Кульмінацією стало відкриття обома президентами меморіалу загиблим полякам у селі Павлівка. Але, на жаль, заяви на найвищому політичному рівні не спинили подальшу політизацію цієї теми. З 2003 року 11 липня стало неофіційним днем поминання жертв польсько-українського конфлікту і майже обов’язковим для польських політиків.

Історія одного пам’ятника

Однобокий підхід до цих подій почав дещо вирівнюватись з приходом до влади в Україні Віктора Ющенка у 2005 році та Леха Качинського в Польщі у 2006 році. Тоді було вперше відкрито пам’ятник українцям, замордованим у селі Павлокома. Згодом відкрили пам’ятник полякам у селі Гута Пеняцька на Львівщині. Наступним мав бути пам’ятник у Сягрині, який мали відкрити у березні 2009 року, але, спорудивши, так досі й не відкрили.

Однак спекуляції довкола цієї теми не припинились. Один із показових сюжетів – історія зі спорудженням пам’ятника жертвам ОУН-УПА у Варшаві. Основою мала стати фотографія нібито польських дітей, прив’язаних колючим дротом до дерева. Це фото розтиражували безліч видань. Незабаром з’явилися навіть спогади людей, які стверджували, що вони це бачили. Було локалізоване нібито місце вбивства. А дехто навіть стверджував, що це було не одне дерево, а ціла алея, і вона називалась Алея до незалежної України. Це перетворилось у певний символ страждань поляків від рук українців. Лише завдяки старанням журналістів газети «Rzeczpospolita», які дослідили історію світлини, стало зрозуміло, що вона не має жодного стосунку до УПА чи польських дітей. Це фото зробили задовго до Другої світової війни; медіа взяли його з підручника з психіатрії 1926 року, в якому ним ілюстрували страшне вбивство, вчинене божевільною жінкою.

Але тема геноциду періодично ставилась на порядок денний політиками. 15 липня 2009 року Сейм прийняв ухвалу «У справі трагічної долі поляків на Східних кресах». Очевидно, вона не була результатом історичних чи юридичних досліджень, а передусім стала наслідком політичного компромісу. У ній не йдеться про геноцид, як того вимагали окремі праві партії, але вже й не йдеться про трагедію обох народів. Там є дивне формулювання про «масові вбивства з характером етнічних чисток і ознаками геноциду». Попри приязні стосунки з Віктором Ющенком Лех Качинський не забував і про власні президентські вибори, які мали відбутися 2010 року, та про важливість мобілізації правого електорату.

2009 рік

Опитування, проведені польськими соціологами в 2009 році, засвідчили суттєві зміщення у сприйнятті цієї теми в польському суспільстві. Позитивний результат роботи медіа – більшість людей вже щось знали про цей конфлікт. Але, на жаль, зросла не лише обізнаність суспільства, а й однобокість в оцінці цього конфлікту.

Понад 56% – чули про польсько-український конфлікт

89% респондентів вважали, що жертвами були тільки поляки

9% респондентів вважали, що жертвами були поляки та українці.

Таке сприйняття мало масштабний вплив на розуміння минулого наших народів. За результатами цього дослідження, саме українців, а не німців, назвали головним ворогом поляків у Другій світовій війні на основі родинних спогадів. Таку відповідь дали 63% респондентів. Але при цьому родичі лише 14% респондентів у роки війни перетиналися з українцями, що свідчить не про реальні висновки на основі спогадів, а про вплив медіа.

Третя сила

Починаючи з 2010 року в дискусію активно включаються прокремлівські медіа та проросійські політичні чинники в Україні. Для Росії це стало зручним інструментом протидії спробам України досягнути міжнародного визнання Голодомору геноцидом. У квітні 2010 року, після приходу до влади Януковича, в Українському домі в Києві було відкрито виставку «Волинська різня: польські та єврейські жертви ОУН-УПА». Її ініціатором виступила відома проросійська організація «Русскоязычная Украина», керівником якої був Вадим Колесніченко, і «Товариство увічнення пам’яті жертв українських націоналістів» з Варшави, яке представляло праві політичні сили Польщі. Це стало, фактично, зведенням порахунків нової проросійської влади зі своїми попередниками. Ніхто не ставив собі за мету з’ясувати причині та наслідки війни, а хотіли лише представити ОУН-УПА як злочинців. З іншого боку, користуючись зміною влади в Україні, польські праві сили почали активніше провадити свою пропаганду.

Найяскравішим прикладом втручання в дискусію проросійського українського політикуму стало звернення 148 депутатів з Партії регіонів та Комуністичної партії України до польського Сейму з проханням визнати антипольські акції УПА актом геноциду.

2013 рік

Відзначення 70-ї річниці трагедії супроводжувалося медіакампанією, що назагал нагадувала 2003 рік. Але вона була більш масштабною в хронологічному вимірі – почалася в лютому, нібито від акції в Парослі, і тривала до липня. Також було ширше використано новітні засоби мас-медіа: відео, ТБ, інтернет та соціальні мережі. Деякі передачі, очевидно, мали певну історичну та пізнавальну цінність. Але чимало з них далі сприяли таблоїдизації історії.

Своєрідним ноу-хау стала реконструкція знищення польського села, яку в прямому ефірі транслювали на кількох польських телеканалах. Не оминули цю тему й політики. Вони знову порушили питання про визнання подій на Волині 1943 року геноцидом. 12 липня 2013 року з цього приводу ухвалили спеціальну постанову Сейму, де знищення поляків назвали етнічною чисткою з ознаками геноциду. Цей документ містить твердження про 100 тисяч польських жертв. Жодних серйозних підрахунків, на які спиралася б ця цифра, просто немає. Але вона має округлу привабливість, і стала майже каноном та необхідним елементом польського законодавства. 20 липня аналогічну ухвалу прийняв і Сенат РП, у якій також першою антипольською акцією названо знищення села Парослі. І це теж стало елементом національного канону.

У 2013 році були тисячі публікацій у медіа, політичні дебати, заяви, натомість не з’явилося жодного наукового дослідження цієї теми. Політизація й таблоїдизація цієї теми продовжились, натомість фактично припинились її наукові дослідження.

Соціологія за 2013 рік:

Вже 69% респондентів щось знають про Волинь

52% – вважають жертвами лише поляків, що свідчить про збереження однобокої оцінки подій

2% – вважають жертвами українців

9% – вважають жертвами поляків та українців

Водночас

52% – вважають винними у конфлікті українців

3% – вважають винними у конфлікті українців і поляків

1% – вважають винними у конфлікті поляків.

Після Євромайдану

Ситуація з вивченням теми почала змінюватись після переломних для України подій Євромайдану. У 2014 році відновлено діяльність Українського інституту національної пам’яті та одразу ж відновлено співпрацю між ним та польським Інститутом. У 2015 році ми започаткували українсько-польський форум істориків, до складу якого входять по 6 істориків з українського та польського боку. Ще дуже рано говорити, який буде вплив істориків на сприйняття цих тем суспільством. Адже тема надалі перебуває у зоні небезпечної політизації і таблоїдизації.

Попри те, що цього року не було ювілею, тема знову опинилася в епіцентрі політичних баталій. Ініціативу вкотре проявили польські праві політичні сили.

Листи українських президентів та очільників українських церков, які з’явилися на початку червня 2016 року, не дали жодного результату; навпаки – викликали заяву Дворчика, що кати не мають права просити пробачення. Не зрозуміло, кого він назвав при цьому катами. Запропонована українцями фраза «Вибачаємо і просимо вибачення» знайшла відгук лише в колах опозиційних політиків. Проігнорували і пропозицію українських депутатів про спільну заяву обох парламентів та запровадження спільного дня пам’яті. 6 липня цього року в Сеймі відбулися парламентські слухання. Кожен вважав за необхідне кілька разів впродовж виступу згадати слово «геноцид». Оригінальністю відзначилась молода депутатка від партії «Кукіз-15» Ельжбета Боровська, яка використала свої дві хвилини для перелічення способів вбивства. Врешті 22 липня цього року Сейм ухвалив рішення про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків, які стали жертвами геноциду, вчиненого ОУН-УПА на східних кресах Другої Речі Посполитої. З 442 присутніх депутатів «за» проголосували 432, 10 – утримались. Ніхто не проголосував проти. Це яскравий приклад того, наскільки тема формує уявлення політиків. Результат – тепер ця тема буде актуалізуватись на найвищому державному рівні кожного року.

Волинь утверджується в свідомості поляків мало не як найважливіша сторінка Другої світової війни. Не так через важливість подій, а передусім тому, що вона відносно нова і завдяки розкрученості в медіа є кращою в справі здобування політичних дивідендів. При цьому немає жодних резолюцій Сейму про мільйони поляків, убитих комуністами чи нацистами.

Але є польські політики, які вважають, що ухвалення цієї резолюції є недостатнім. У вересні депутати від «Кукіз-15» запропонували ввести кримінальну відповідальність за заперечення геноциду, організованого ОУН-УПА. Цей законопроект вже пройшов через комітет і найближчим часом має голосуватися у парламенті. Переконаний, якщо дійде до розгляду, є висока ймовірність, що він набере потрібну кількість голосів. Паралельно відповідальність хочуть запровадити за заперечення участі українців у голокості. Це чітке бажання зачепитись за голокост, аби досягти визнання антипольського геноциду.

На жаль, ескалація конфлікту минулого провокує конфлікти й сьогодні. З кінця 2014 року в Польщі тривають плюндрування українських могил, які вправно і професійно висвітлюють російські медіа. Зафіксовано 14 таких випадків, і, на жаль, на жоден не було реакції з боку польської влади.

Соціологічні опитування показують суттєве погіршення ставлення поляків до українців. Понад третина опитаних відверто демонструють неприязнь до українців, і тільки близько 27% відчувають до них симпатію. Це ще до того, як на екрани вийшов фільм «Волинь».

Зважений голос істориків, які намагаються пояснити, що, як і чому сталося, чути значно менше, аніж голоси тих, хто здобуває собі дешеві дивіденди. Але це не означає, що історики мають замовкнути. Навпаки – саме зараз надзвичайно важливо активізувати свою діяльність, і я дуже радий, що кілька тижнів тому в Києві пройшов форум українських та польських істориків. Дискусія відбулася. Говорили про події на Волині 1943 року. Дискусія була дуже гаряча і дуже цікава, і це набагато корисніше, ніж дискусії між політиками. Сподіваюся, незабаром дискусії переростуть у взаємовигідний діалог для розуміння цього конфлікту обома сторонами.

Підготувала Мирослава Іваник

Share Button

Також перегляньте

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Відновив роботу пішохідний пункт пропуску на українсько-польському кордоні

Сьогодні опівночі відновив роботу пункту пропуску «Шегині-Медика» на кордоні з Польщею у Львівській області, в …

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.