«Не раз казав нашим сепаратистам, що ідентичність не змінюють так часто, як шкарпетки», – Ігор Чорновол

Cепаратистські рухи в Україні в тій чи іншій формі існували з ще з початку дев’яностих. Але лише після Революції Гідності та російської агресії проти України на них звернула увагу не лише влада, але й ширші верстви населення. Про причини появи сепаратистських ідей на Закарпатті на початку 1990-х та у Галичині на початку 2000-х років, використання цих ідей “Партією Регіонів”, а згодом і Росією у власних інтересах “POLUKR.net” розпитав історика Ігоря Чорновола.

– Якими були інтелектуальні передумови виникнення та поширення сепаратистських ідей у Західній Україні?

Мушу сказати Вам, що я не досліджував цю проблему на серйозному аналітичному рівні, лише спостерігав. Очевидно, що інформація, якою я володію, не є повною, і вона є суб’єктивною. Отже, якщо говорити про інтелектуальні передумови виникнення галицького сепаратизму та й інших сепаратизмів у Західній Україні, я розпочав би з Павла Роберта Маґочія, професора кафедри історії України (дослівно у перекладі з англійської – українських студій. – POLUKR.net) в Університеті Торонто, який десь близько 1990 року почав просувати ідею закарпатського сепаратизму та трактувати місцеве населення Закарпатської області як окрему закарпатську («русинську») націю (очевидно, йдеться про неугорськомовне, нерумуномовне та несловацькомовне автохтонне населення. – POLUKR.net). Тоді, на початку 1990-х років, він працював надзвичайно плідно, мало не щороку видавав нову книжку на цю тему, започаткувавши у такий спосіб цілий рух за автономію Закарпаття. Ці ідеї отримали широкий відгук у момент розпаду СРСР і стали, зокрема, однією з підстав для призначення у Закарпатській області 1 грудня 1991 року окремого, місцевого референдуму, що й відбувся одночасно із Всеукраїнським референдумом щодо підтвердження Акту незалежності.

На місцевому референдумі було поставлене запитання: «Чи бажаєте Ви, щоб Закарпаття отримало статус самоврядної території, як суб’єкта у складі незалежної України і не входило в будь-які інші адміністративно-територіальні утворення?», – POLUKR.net

У 1993 році на хвилі ентузіазму прибічники ідей т.зв. «русинського» сепаратизму у Братиславі створили навіть «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі» (створений та підтриманий членами Товариства карпатських русинів та Підкарпатської республіканської партії. – POLUKR.net), що діяв упродовж кількох років. Українські гуманітарії виступили тоді з осудом діяльності Маґочія. Зрештою, він був змушений відмежуватися від активності цих сепаратистів та заявив, що не займається політикою. А втім, він і тоді не призупинив свою видавничу діяльність на предмет пропаганди ідеї окремої закарпатської нації.

Близько 1995 року діяльність «русинських» сепаратистів пішла на спад, хоча ще донедавна, принаймні в Ужгороді чи Мукачеві, у книгарнях можна було знайти великий вибір книжок на цю тематику.

– Так, ті старі «русинські» організації, засновані у 1990-х роках, ще існують, хоча б формально, але не ведуть активної діяльності.

Взагалі терміни «русинство», «русинський» є оксюморонами, адже термін «Русь» у вузькому розумінні – це Київщина, Київське князівство, у ширшому – це Русь-Україна, за Грушевським. Поляки навіть в історичних працях до початку ХХ століття називали «Руссю» територію, яку займала Київська губернія (у складі Російської імперії. – POLUKR.net). Термін цей вказує, мабуть, на те, що, коли Володимир Великий захопив закарпатські землі наприкінці Х століття, то защепив місцевому населенню самоназву «русини». Часто буває, що завойовники дають місцевому населенню самоназву, яку вони й засвоюють. До того ж інтеграція Закарпаття в Україну відбулася лише у 1945 році жорсткими, сталінськими методами. Це, звісно, об’єктивні причини, що пояснюють поширення сепаратистських ідей на початку 1990-х років у Закарпатті. Хоча, на мою думку, їхньому розповсюдженню сприяли значні маніпуляції з термінологією, адже у ХІХ столітті усі галицькі українці теж були «русинами», а самоназва «українці» є новою, такою, що з’явилася лише на початку ХХ століття. Зрештою, на Закарпаття вона прийшла найпізніше, і тому закріпилася там найслабше.

Зрозуміло, що у поширенні сепаратистських ідей на Закарпатті певну роль відігравала Москва, адже Маґочій видавав свої роботи у співпраці з російськими істориками та філологами, особливо щодо окремішності «русинської» мови. Очевидно, що в нього є амбіції створити нову націю, стати для неї «батьком», якого вшановуватимуть так, як українці вшановують Шевченка. Поки що в нього це не вдалося, але він далі працює у цьому напрямку.

Другою передумовою для поширення сепаратистських ідей у Західній Україні, про яку варто згадати, є падіння СРСР, відкриття кордонів, і, як наслідок, культурний шок. Зокрема, він виражався у тому, що в українську гуманітаристику почали проникати ідеї модерної концепції нації, згідно з якими нація є «уявленою спільнотою» (термін Бенедикта Андерсона). Чимало українських істориків почали досліджувати те, що історик з Києва Георгій Касьянов з іронією називає «науковим націоналізмом», і більше нічим не займалися. Така надмірна увага до націоналізму зіграла злий жарт, адже якщо нація – це уявлена спільнота, то уявити можна що завгодно. Отже, і національна зрада не виглядає такою страшною. Ці ідеї проникли в гуманітаристику багатьох постсоціалістичних країн без будь-якого опору. У Польщі – ще за часів ПНР, адже одним з перших теоретиків модерної концепції нації був відомий польський історик Юзеф Хлєбовчик (1924-1985). Втім, вони не призвели до того, що поляки почали сумніватися у тому, хто є поляками. Єдиним винятком стали українці.

У процесі засвоєння модерної концепції нації в Україні народилося чимало сепаратистських ідей, зокрема й галицький сепаратизм. Концепція стала інтелектуальною базою, на якій можна було сформувати нову «уявлену спільноту». Прибічники сепаратистських ідей думали приблизно так: якщо всі нації є «уявленими спільнотами», давайте уявимо себе кимось іншими, ніж українцями. У появі цих ідей винна насамперед слабка національна ідентичність українців. Якщо навіть у Галичині, на Заході України, виникають сумніви у власній національній ідентичності, то як вона може бути сильною? Очевидно, що не лише на Сході, але й на Заході вона є слабкою, якщо люди дуже легко від неї можуть відмовлятися – зрештою, далеко не дурні люди.

Третьою передумовою, на мою думку, дуже важливою, є наслідки вбивства Георгія Гонгадзе. Суспільство пережило черговий шок; особливо – після публікацій так званих «плівок майора Мельниченка», від того, що говорив Леонід Кучма у своєму кабінеті, та яким способом керував державою. Багато хто сприйняв усе це як персональне приниження. Багатьом теж видавалося, що період переходу від комунізму до демократії триватиме вічно, і вони житимуть у ньому завжди. Цей шок, мабуть, був останньою краплею, після якої деякі представники інтелігенції середнього віку у Львові почали говорити: «Нащо нам той Київ! Послухайте плівки Мельниченка. Ну ми ж ліпші за них!». Власне тоді, близько 2000 року, почалися гострі дискусії щодо того, чи є галичани окремою нацією.

Газета «Поступ» у Львові надавала свої шпальти для публікацій на цю тему. У цьому невеликому русі за незалежну Галичину відігравав певну роль художник Володимир Костирко, що малював карикатури на козаків та «східняків». Я тоді відреагував на це і розпочав на шпальтах «Поступу» полеміку з Костирком. Зрештою, коли ми познайомилися, то зійшлися в одному – у відродженні української латинки. Ідея полягає у тому, щоб поряд з кириличним правописом існував латинський правопис української мови, яким у ХІХ столітті було видано тисячі книжок. Пізніше з Костирком я ще кілька років спілкувався доволі активно. Він і на початку 2000-х років був вже відомим, а зараз став респектабельним художником. Наскільки мені відомо, він вже відійшов від цього руху, але тоді його картини та карикатури шокували читачів та глядачів; майже так само, як рок-музика, призначення якої, як відомо, – шокувати суспільство.

На початку 2000-х років у колі осіб, що цікавилися сепаратистськими ідеями у Львові, першу скрипку грали ті, які не були галичанами за походженням. Ймовірно, вони мали якийсь комплекс меншовартості, який, як відомо, дуже часто призводить до мегаломанії. Тому більшість цих розмов та дискусій тоді не видавалася мені серйозними. Серед поважніших людей, що привертали увагу, був Орест Друль, добрий аналітик. Коли більшість розповідала казочки про бабцю Австрію, Орест Друль (нині – головний редактор інтернет-видання Zbruč) залучав статистику і займався аналітикою.

Усі ці дискусії у Львові припинилися після 2004 року, коли раптово для всіх сепаратистські ідеї почала пропагувати “Партія Регіонів”. Як мені розповідав Василь Расевич, “Партія Регіонів” під час президентської виборчої кампанії 2004 року масово вербувала журналістів, істориків та політтехнологів на Львівщині. Цілком імовірно, що хтось з них продав ці ідеї “Партії Регіонів” за грубі гроші.

– Так, власне у грудні 2004 року Андрій Павлишин писав у редакційному коментарі у «Львівській Газеті», що ці ідеї «продали» “Партії Регіонів” Кость Бондаренко та Олег Хавич.

Расевич мені теж називав прізвище Бондаренка. Але Янукович тоді програв, до влади прийшов Ющенко. Дискусії про статус Галичини стихли, усі очікували, що за поширення сепаратистських ідей каратимуть. Покарань, як відомо, не було, а тому цю тему знову почали підіймати люди із середовища ПР. Чи Хавич теж пропонував “Партії Регіонів” ідеї західноукраїнського сепаратизму для адаптації для власних потреб у 2004 році, можна лише здогадуватися, але він був активним учасником дискусій щодо статусу Галичини, Буковини і Закарпаття ще на початку 2000-х років. Коли вже Янукович прийшов до влади у 2010 році, Олег Хавич отримав посаду у Міністерстві культури, а пізніше в апараті ПР.

Другий етап у поширенні сепаратистських ідей почався з появою інтернет-видання ZAXID.NET (створене у травні 2007 року. – POLUKR.net). Його створив журналіст Ігор Балинський, якого я не знаю особисто, і який був свого часу політтехнологом СДПУ(о) на Львівщині, а пізніше прес-секретарем Петра Писарчука (у минулому народний депутат від СДПУ(о) та “Партії Регіонів”, Балинський був прес-секретарем депутатів Ігора Шурми та Петра Писарчука, обоє в різні періоди часу очолювали ЛОО СДПУ(о). – POLUKR.net). Спочатку дуже обережно, а потім все менш обережніше Балинський починає просувати сепаратистські ідеї, залучаючи і «стару гвардію» галицьких сепаратистів, і гуртуючи молодше покоління.

Пригадую, як мені дзвонила знайома журналістка, що отримала редакційне завдання підготувати для ZAXID.NET розмову зі мною про галицькі гімназії. Запитання були сформульовані у такий спосіб, щоб підштовхнути мене до того, щоб я сам почав говорити, що галицька система середньої освіти за часів Австро-Угорщини радикально відрізнялася від того, що було в Києві. У якийсь момент мене це почало дратувати і я пояснив це відверто. Класична система середньої освіти – універсальна у своїх засадах. Походить вона, очевидно, з Німеччини. Основою є грецька та латинська мови, а далі – все решта. Основна мета класичної системи – засвоїти європейську культурну спадщину. Так тоді виховували дітей в усій Європі, тому засадничих відмінностей між російською та австрійською системами бути не могло. Журналістка ж пояснила мені, що вона отримала завдання написати про принципові відмінності між обома системами. Я зробив висновок, що на ZAXID.NETі ведеться робота у цьому напрямку. У цьому ж інтернет-виданні згодом з’явився Василь Расевич зі своїми федералістськими ідеями та інші дописувачі, що почали дискусію щодо статусу Галичини. Свого апогею вона досягнула, коли на ZAXID.NETі, вже після відходу від нього Ігоря Балинського, з’явився зі своїми безпардонними українофобськими публікаціями «криголам» галицького сепаратизму Володимир Павлів.

У 2011 році у Львові Павлів створив та очолив Галицький дискусійний клуб «Митуса». Наприкінці 2012 року «Митуса» влаштувала овацію ідеологові ДНР Володимирові Корнілову (автор книжки «Донецько-криворізька республіка» (2011 р.), директор української філії Інституту країн СНД (2006-2013 рр.), з 2013 р. керівник Центру євразійських досліджень. – POLUKR.net). Засідання клубу зазвичай вели Павлів та Расевич. Відеозаписи зустрічей викладали регулярно на YouTube, подкасти – на веб-сайті клубу. Після початку війни у 2014 році веб-сайт «Митуси» зник. Попри це, на особистому веб-сайті Корнілова досі залишаються фото з цієї зустрічі зі словами щирої подяки на адресу організаторів.

Водночас Павлів почав вихваляти Віктора Медведчука та його організацію «Український вибір», шукав партнерів серед інших сепаратистів України, з якими можна об’єднатися проти спільного ворога – Києва.

– У липні 2014 року Володимир Павлів та Олег Хавич разом реєструють ГО «Європейська Галицька Асамблея», президентом якої стає Павлів. ЄГА починає активну діяльність: наймає журналістів, винаймає офіси, відкриває філії у великих галицьких містах. ЄГА найактивніше діяла до початку 2015 року, у самому 2015 році активність вже була мінімальною. Хавич зі своїм Інститутом діяв активніше фактично до середини 2015 року. На Вашу думку, з якими політичними силами співпрацювали Павлів та Хавич у 2013-2015 роках?

Мабуть, треба в них про це питати. Я можу розповісти лише про свій перший і останній контакт з Хавичем. Він мені зателефонував і від імені свого «Інституту Західно-Українських студій» запрошував на дискусію про Злуку між ЗУНР та УНР, що відбулася 1919 року. На дискусії начебто мали обговорити питання, чи була вона потрібна, чи дала добрі результати. Очевидно, що у програмі дискусії була закладена маніпулятивна і політтехнологічна складова: туди запрошували насамперед істориків, і, мабуть, Хавич розраховував, що хтось з них висловить негативну оцінку Акту злуки. Хавич розповів мені, що його фінансує якийсь угорський фонд на підтримку європейського федералізму. Я перепитав у нього, чи він раптом не той самий Хавич, що працював в уряді Азарова та у “Партії Регіонів”. Він це підтвердив, але заперечив, що і зараз з ними пов’язаний. Я йому відмовив, пояснивши, що не співпрацюю з “Партією Регіонів”. Згодом я довідався, що він обдзвонював чи не всіх істориків Львова, пропонуючи їм взяти участь у дискусії. Треба відзначити, що колектив історичного факультету ЛНУ дуже критично поставився до теми цієї дискусії і поширював заклики з проханням не відвідувати цього заходу. На дискусії, справді, наскільки я знаю, не було істориків, і взагалі було мало людей. Проте, наскільки мені відомо, Хавич далі активно працює на цьому полі.

Ще на початку 2000-х років я не раз казав нашим сепаратистам, що ідентичність не змінюють так часто, як змінюють шкарпетки, а історикам – що добрий історик повинен відрізняти чорнило від крові. Особи, що приймали іншу ідентичність, зазвичай закінчували погано. Наслідком була величезна депресія, нерідко – загибель. На мою думку, проблема, наскільки та в який спосіб були використані “Партією Регіонів” інтелектуальні розмови наївних на початку 2000-х років у просуванні та формулюванні ідей донецького сепаратизму, є й надалі актуальною.

– На Вашу думку, яка ситуація зараз у Західній Україні? Тут є сепаратисти, але немає загрози появи сепаратизму як реального явища?

Складно відповісти. Адже заколот на Донбасі неможливо було передбачити. До кінця лютого 2014 року там були свої невеликі Євромайдани у великих містах. Їх, звісно, переслідували, але не так вже й активно. Сепаратистського руху не було, місцеве населення було цілком пасивне, люто ненавиділо Януковича. Потім раптово – заколот, і ще й так, що сепаратисти почали відразу вбивати. Це вказує на те, що у заколотах був великий елемент інспірації. Як будуть розвиватися події у Західній Україні? Все залежить від історичного контексту. Якщо в Україні ситуація стабілізується загалом, то, гадаю, нам нічого не загрожує. Якщо буде нестабільність, то складно дати прогноз. Три роки тому хтось міг би повірити у те, що ми воюватимемо з Росією? Що Росія анексує Крим? Хто це міг передбачити?

– Є думка, що сепаратизм у Галичині, на Волині, Поділлі та Закарпатті міг би розвинутися у серйозний рух, як реакція на реінтеграцію «ДНР» та «ЛНР» до складу України на російських умовах з правом вето «ДНР» та «ЛНР» на важливі рішення. Чи вважаєте Ви цю перспективу реальною?

Вважаю, що це нереальний сценарій. Якби Захарченка з «ДНР» обрали депутатом Верховної Ради України, то він просто не зміг би там з’явитися. Нинішній невизначений статус «ДНР» та «ЛНР» – буферних зон між Україною та Росією, агресивних «республік» і вкрай мілітаризованих суспільств – становить зараз найбільшу небезпеку для України. Меншим злом була б їхня анексія Росією, принаймні це закрило б для нас проблему людських втрат. Очевидно, що конфлікт у нинішньому стані зупинити швидко не вдасться. Росія має намір тиснути ним на нас, розраховуючи, що українці самі вчинять заколот у себе і знищать самі себе; як це вже, зрештою, не раз траплялося в минулому.

…Якщо порівнювати Україну та Польщу, то сучасна незалежна Україна існує вже довше, ніж міжвоєнна Польща. Та держава була більш-менш такою, як сучасна Україна: безкінечна колотнеча, терор (не лише ОУН), перевороти, авторитаризм. Однак цього двадцятиріччя вистачило для того, щоб згуртувати польську етнічну масу в єдину націю. Поляки були чи не єдиним народом, у середовищі яких нацисти не знайшли колабораціоністів. Ми існуємо довше. Як казав Ренан, «нація – це щоденний плебісцит». Люди, що голосували за незалежність України на референдумі 1991 року, за майже 23 роки голосували зовсім інакше, наприклад, у Криму.

У цьому є об’єктивні причини, але головною, на мою думку, є те, що жоден український уряд не провадив гуманітарної політики. Її немає й зараз. Зрозуміло, що для доброї гуманітарної політики потрібні гроші – наприклад, гроші на зарплати для вчителів. Якби вчителька української мови мала у Криму у 2013 році зарплату у 5 тис. гривень та вище, то ніякого заколоту там не було б. Але уряд тоді хотів заощаджувати на гуманітарній політиці. Зрештою, він і зараз це робить.

Розмовляв Дмитро Борисов, автор фотографій – Андрій Поліковський

Ігор Чорновол (1966 р. н.) – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, керівник Центру регіональної історії Галичини Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України.

Автор монографій: «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.» (2000), «Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1901. Нарис з історії українського парламентаризму» (2002), «199 депутатів Галицького сейму» (2010), «Компаративні фронтири: світовий і вітчизняний вимір» (2015). Сфера наукових зацікавлень: глобальна історія ХІХ століття, компаративні фронтири, польсько-українські стосунки ХІХ ст., регіональна історія Галичини.

*Редакція порталу “POLUKR.net” може не погоджуватися з думками, що публікуються в рубриках “Інтерв’ю” та “Коментарі”. Особи згадані у матеріалах, що публікуються в цих рубриках можуть звертатися до Редакції для оприлюднення їхньої точки зору на сторінках порталу.