Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
В українському сегменті соцмережі Facebook набуває широкого розголосу тема протидії замовчуванню насильства. Під хештегом #ЯНеБоюсяСказати користувачі соцмереж розповідають власні історії пережитого насильства чи домагання. Автори дописів – здебільшого жінки, хоча є й чоловічі історії.
Акцію започаткувала на своїй сторінці громадська активістка, журналістка, редакторка альманаху «Жила» Анастасія Мельниченко, яка закликала українок не мовчати про пережите насильство чи домагання, а розповісти свою історію.
«Я хочу, аби сьогодні говорили ми, жінки. Аби ми говорили про насильство, яке пережила більшість з нас. Я хочу, аби ми не виправдувалися «я йшла у спортивках серед дня, а мене все одно схопили». Бо нам не треба оправдуватися. Ми не винні, винен завжди насильник», – написала вона.
За два дні під хештегом #ЯНеБоюсяСказати написали понад тисячу людей, переважно – жінок. Роками замовчувані історії, які нині потрапили в соцмережу, показали, наскільки актуальними є проблеми сексуального харасменту та насильства, а також ставлення до цієї теми в українському суспільстві. Масштаби ж цих проблем вражають.
У дописах є історії про зґвалтування у дитячому та підлітковому віці, домагання вчителів, старшокласників та однолітків у школі, колег на роботі, обмацування у громадському транспорті, чіпляння просто посеред вулиці, демонстрування статевих органів тощо. При цьому жертви насильства найчастіше мовчали про те, що з ними сталося, оскільки боялися нерозуміння найближчого оточення та навіть батьків.
“Мені 8. Я вертаюсь зі школи додому, викликаю ліфт, в останній момент в ліфт затесується пацанчик років мабуть 25-ти. Під приводом якоїсь мнімої перевірки, що мала би відбутись в школі, він везе мене ліфтом на останній поверх будинку де ми жили, потім тащить на горище і там ґвалтує”, – пише Юлія Федорович (правопис збережено).
“Мені 13. виглядаю молодшою: за спиною наплічник хода з підстрибом. вечір. зима. невеликий сквер без ліхтарів – дорога додому від бабусі. з-за якогось дерева вигулькує дядько й хапає мене ззаду між ноги. Я маю гострючі нігті спиляні пірамідками бо щойно змінила клас в школі й життя там швах. От цими пазурями й цілю дядькові в око. Він відсахується. Поцілила в щоку. З-під пазурів тече його кров. Він відпускає мене, я – його. Розходимось”, – розповідає Зінаїда Кривошеєва.
“Від цих історій волосся стає дибки і думаєш, яке щастя, що нічого такого не сталося з тобою. А потім починаєш пригадувати того сусідського хлопчика, який намагався переконати тебе зняти трусики, і того голого незнайомця в парку, і того іншого голого в сквері, і всі оті обмацування в метро, і ту смішну поїздку в потязі, коли п’яний сусід по купе серед ночі пробував на тебе залізти…” – зазначає Teтяна Гураль.
Флешмоб стає дедалі масовішим, він уже вийшов за рамки соцмереж, спровокував дискусії в інтернет-просторі, а надто в чоловічій його частині. Думки кардинально різні – від співчуття до тролінгу, а подекуди й відвертого несприйняття озвучених проблем. Утім тема замовчування насильства та боротьби з цим явищем урешті стала “видимою”.
