Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
У вівторок, 22 липня, Верховна Рада за поданням президента прийняла закон, яким позбавила незалежності антикорупційні органи НАБУ і САП. Від їх роботи залежить інтеграція України в ЄС і західна допомога. У відповідь по містах країни почалися найбільші протести за час правління Володимира Зеленського. Президент сказав, що почув вулицю і подав в парламент законопроєкт, яким відновить незалежність НАБУ і САП. Його мають проголосувати 31 липня.
Атака на ці органи сталася через те, що НАБУ близько підійшло в розслідуванні справ до оточення президента. Одна з причин – зміна президента в США. Після різкої критики західних партнерів і протести президент вирішив відновити їх незалежність. Ці органи можуть стати тепер навіть кращими, а суспільство та влада здали тест на зрілість і демократію. Про це PolUkr.net розповів політолог Олег Саакян.
– Чому Зеленський саме зараз вирішив позбавити незалежності НАБУ і САП, які створювали понад 10 років? Це через розслідування НАБУ про корупцію проти його близького соратника, колишнього міністра єдності Олексія Чернишова?
– Не можна стверджувати, що саме справа Чернишова стала мотивом, щоб підпорядкувати НАБУ і САП генпрокуратурі, бо аргументи влади, що ці органи мали цілу низку вад, була частково правдива.
НАБУ і САП стали наслідком політичного компромісу, що призвело до того, що за рокироботи ці органи не змогли показати високої ефективності. Але попри ці об’єктивні претензії, збіг у часі зі спробою влади зірвати призначення незалежного глави Бюро економічної безпеки (український правоохоронний орган у сфері економічної безпеки держави, фінансова поліція – PolUkr.net), слідчі дії СБУ, підпорядкованої президенту, проти НАБУ, прийняття в надшвидкому режимові законопроєкту, який підпорядкує НАБУ і САП генпрокуратурі, усе це каже нам, що мотиви влади не в площині об’єктивних проблем, а в суб’єктивній зацікавленості в підпорядкуванні цих структур.
Ціла низка журналістських розслідувань стверджує, що причиною атаки на НАБУ і САП могло стати те, що вони підійшли дуже близько до близького оточення Зеленського. Відповідно це могло стати реальною причиною, щоб встановити політичний контроль за цими органами.
Саме тому суспільство вийшло на вулиці, бо не повірило у версію влади, що це зроблено задля наведення порядку в цих органах. Попри те, що в цьому наведенні порядку є певні об’єктивні аргументи,суспільство сприйняло це як наступ на громадянські позиції, ігнорування суспільного інтересу.
– Чим НАБУ загрожувало оточенню президента, і кому? І яку роль в цьому зіграв сам Зеленський, а яку глава Офісу президента Андрій Єрмак?
– Такого рівня рішення не приймає Єрмак, але Зеленський. Єрмак – продовження президента, його руки для вирішення проблем. Але він не приймає стратегічних рішень без президента. Це один з елементів дієвості та зцементованості цієї конструкції Зеленського-Єрмака.
Другий момент, антикорупційна інфраструктура замкнена в собі. НАБУ, САП, Антикорупційний суд фактично держава в державі, де рука руку миє. Весь досвід їх діяльності показує, що в умовах, коли не працюють інші антикорупційні механізми в державі, які мали б виступати превентивними заходами знедопуску корупції, діє інфраструктурадля боротьби не з корупцією, а з корупціонерами. Тобто з наслідками системних явищ, а не явищами. В результаті, боротьба з корупцією стає вибірковою.
Позаяк немає системи, яка займалася би причинами корупції, її викоріненням, позитивною селекцією кадрів, то боротьба з корупціонерами завжди носитиме вибірковий характер.
Антикорупційні органи у нас зазвичай налаштовані діяти по тим із влади, хто відбився від стада, до кого можуть дотягнутися і зловити того калібру рибу, якого здатні проковтнути. Плюс вони зацікавлені в розслідуваннях по нинішній владі, а не ширше по елітам з минулого чи потенційного майбутнього.
Антикорупційна інфраструктура працює в режимі не так результату, як інформаційно-політичного вихлопу від діяльності, щоб показати роботу, а не досягнути результату. Це викликає об’єктивне роздратування всередині влади, що така діяльність, з одного боку, породжує низький рівень довіри суспільства до цих органів, а з іншогоріст запитів суспільства на боротьбу з корупцією.
Тоді на нарадах в держорганах лунає – ви, антикорупційні органи, працюйт ефективніше, бо на нас, політиків, суспільство свариться через те, що корупцію не долаємо, а водночас у влади немає достатніх механізмів, бо всі вони винесені в незалежні антикорупційні органи, які мають цим займатися, і за якими немає контролю. Відтак у добрій пострадянській традиціївлада каже, що треба взяти ситуацію під контроль, щоб навести порядок.
Таким чином тут сходяться декілька мотивів. Один – антикорупційні органи не показують бажаного для суспільства результату, і відповідно за це політичну відповідальність несе влада, яка не має можливості керувати цими органами.
Другий – ті результати, які намагаються досягнути антикорупційні oргани, стосуються безпосередньо владної команди, що створює в умовах війни в елітах відчуття осадженої фортеці.Є ряд персонажів у владі, які водночас можуть бути ефективними управлінцями і корупціонерами. Владі бракує широкої лави запасних менеджерів і бажаючих брати відповідальність та працювати.
Третій – НАБУ підбиралося все ближче до оточення президента, що могло розвалити владну структуру і ставило перед складними виборами забезпечення лояльності вкомандіціною захисту від антикорупційних органів. Усе це могло призвести до того, що влада наважилася взяти наскоком антикорупційні органи в свої руки.
– Чому НАБУ і САП неспроможні викорінювати системну корупцію?
– По-перше, корупцію неможливо здолати лише через покаранням корупціонерів. Вона має під собою інституційні та ресурсні підвалини.Відповідно створення виключно антикорупційної інфраструктури для боротьби з корупціонерами – це як намагатися подолати комарів, ганяючись за одним із них, але не осушуючи болото. Тобто ця інфраструктура, навіть якщо була б ефективна, то лише для подолання наслідків.
По-друге, її створювали знизу вверх, зі слідчих органів і завершуючи судом. Поки дійшли до Антикорупційного суду, вже значна частина людей вигоріли, а частина інфраструктури себе дискредитувала, бо коли прийшла перша хвиля слідчих, які готові були боротися з корупцією, то вони побачили, що на рівні прокурорів і суддів беруть хабарі й справи розвалюються. Система почала мутувати. Коли створили САП, то залишався старий суд, тож прокуратура також зазнала змін.
Врешті, створили Антикорупційний суд, але антикорупційні органи на той час вже були уражені низкою хвороб, які в подальшому просто корпоратизувалися в собі. У працівників цих органіввиникловідчуття осадженої фортеці. Вони розуміють, що в них зарплати в декілька разів вищі, ніж у інших органів, привілейоване становище щодо інших слідчих і правоохоронних органів,але ходять тими самими кабінетами, бо обмежена кількість слідчих, прокурорів і суддів, які займаються антикорупційними справами. Вони стали кастою, яка замкнула все в собі. У такому випадку для них втрата крісла – це втрата статусу і великої зарплати, і водночас «вовчий квиток», бопотім влаштуватися в будь-які інші правоохоронні структури, майже, неможливо, бо вони стали чужі. Їх шкурний інтерес став домінувати над державним, і над ціллю – боротьби з корупцією.
Набагато легше уявити ситуацію, що антикорупційний слідчий домовляється з антикорупційним прокурором, що по цій справі на щось закривають очі, а тоді закривають в наступній справі на щось інше, бо вони між собою «каста недоторканих».
Претензія до цих структур, що при їх створенні взяли не найкращий досвід з Європи, не найкращий український, який був і потребував втілення, а ідеальну лабораторну модель.Причому виведену за американськими уявленнями про те, як це мало працювати. Усе це розгорнули в теплиці, і поки теплиця існувала над цими органами, у вигляді зовнішньої підтримки і покровительства США, доти ці органи могли існувати, а влада мирилася з ними. Як тільки прийшов Дональд Трамп, всі ці об’єктивні проблеми, які існували з цими органами, вилізли нагору і владапочала брати реванш, користуючись тим, що ці органи виявилися не такими вже йчистими на руку.
– Прихід Трампа пів року тому і його певна байдужість до антикорупційних інституцій, порівняно з Джо Байденом, спонукала команду Зеленського зважитись на цей крок?
– Вона не спонукала, а створила умови, коли всі інші фактори змогли взяти гору. Один з ключових запобіжників просто злетів і бажання влади реваншувзяли гору над здоровим глуздом.
– Зеленський погодив текст нового законопроєкту про відновлення незалежності НАБУ і САП, який Верховна Радамає проголосувати 31 липня. Президент дав задню і піде на поступки вулиці та західних партнерів? Він справді відновить незалежність цих органів, чи це буде гра з західними партнерами і українським суспільством?
– Думаю, дійсно відновить незалежність і навіть дозволить створити додаткові механізми для подолання частини хронічних проблем цих органів. Далеко не всіх, алена виході можемо отримати закон, який не просто поверне статус-кво, а навіть трішки покращить ситуацію відносно того, що було.
Оскільки, з одного боку, суспільство показало суб’єктність і те, що владу занесло на повороті. З іншого, у владі зрозуміли, що у якщо йти далі в лоб, то наслідки будуть абсолютно зворотними від бажаних. Тоді можна позбутись політичного захисту і своєї легітимності.
Зараз намагання підпорядкувати антикорупційні органи не вирішує навіть питання захисту своїх для влади, а навпаки наводить на них ще більше різкості, підсвічує їх.
Удари по антикорупційній інфраструктурі викликають теж роздратування у західних партнерів, яким і так складно знаходити аргументи серед своїх виборців для підтримки України.
– Донедавна ЄС закривав очі на нападки на антикорупційні органи. Це щоб не давати харч російській пропаганді й таким лідерам як Віктор Орбан у Європі, які блокують допомогу Києву?
– Це один із факторів. Значна частина мовчання могла бути виправдана воєнним часом чи слабкістю і неефективністю самих антикорупційних інституції.
Частина з того, що можна вважати за намагання сконцентрувати владу в Києві, часто на перевірку виявляється просто заміною неефективних моделей, які існували, на більш ефективні, іноді більш централізовані моделі. У більшості випадків немає однозначності, що це саме булинаступи на демократію.
Ставлячи себе на місце української влади, значна частина західних колег, наприклад, також сходяться на думці, що вони не знають, як діяли б їхні уряди в ситуаціях великої війни та загрози державі. І вони не певні, що їх уряди діяли б інакше, ніж українська влада.
Але випадок з головою БЕБ, слідчими діями СБУ, швидкістю прийняття закону по НАБУ і САП, усе в сумі стало дуже контрастним. Стало зрозуміло, що мотиви влади однозначні, і вона радше прикривається в цьому випадку війною, тож реальні проблеми радше є виправданням, а не мотивом для цих кроків.
Стало зрозуміло, що плюс до того, що антикорупційні органи є одним з маркерів для наших західних партнерів, священною коровою, торкання до якої брудними руками викликає одразу спротив, атака на них стала переходом червоної лінії.
Тож це не те, що раніше закривали очі на дії влади, але ставились із більшим розумінням через неоднозначність ситуації. Поки була підтримка суспільства, реальні потреби воєнного часу, то стандартні кальки формул мирного часу не діяли. У цьому партнери в Європі – свідомі.
– Чого зараз досягла влада? Це виявлення деталей справ, що накопали НАБУ на соратників з оточення президента? Перевірка градусу толерантності суспільства?
– Влада нічого не досягла, а призвела до суспільного консенсусу – перемир’я на політичному водопої. Досі суспільство було готово поблажливіше ставитись до дій влади в умовах війни, щоб не розхитати ситуацію, не підважувати безпеку.А влада не заходила в питання, які не стосуються напряму сфери оборони. Цей консенсус зламано. Влада залізла в сферу антикорупційної боротьби, де суспільство не задоволене цементуванням антикорупційних органів, але ще більше невдоволене тим, що влада взялася не за вирішення проблеми, а вирішила викинути детальу машині, вважаючи її зайвою.
Це тепер збережеться, джина випустили з пляшки.Викликає захоплення, що суспільство проявило себе вкрай відповідально.Бачимо, що це не революційний протест.Суспільство вийшло не з вимогами відставки, не з вимогами повалення політичного режиму, а з набором креативних гасел, які можна звести в один меседж – «Ви, влада, нас почуєте, бо у вас немає вибору, окрім як нас почути!». Це люди сказалив директивному тоні. Суспільство показало, що не боїться влади, навіть в умовах війни, в умовах централізації. Суспільство в Україні – запобіжник від авторитаризму, бо будь-які такі діїодразу помічає та відкидає.
З іншого боку, захоплення викликає і реакція влади, дуже не характерна для української історії, для пострадянського простору. Влада показала, що не боїться свого суспільства, не було жодного автозаку, не було поліції зі щитами і кийками, не було того, що могло б показати, що влада відмежувалася.
Тобто суспільство і влада показали, що не бояться один одного, і разом, що не бояться ворога – Росії. Усе це під час війни, коли літають російські ракети і дрони, можуть бути теракти, провокатори, інші речі безпекового характеру. Але люди вийшли.
Цей протест контрастував з заголовками в західних медіа, де писали, деякі через російські впливи і гроші, а дехто через реальні занепокоєння за долю української демократії, що українці нібито збунтувалися проти Зеленського, що вони проти диктатури. Сам протест вийшов не дестабілізуючий, а навпаки – на захист держави.
Влада сказала – ми чуємо, визнаємо, не вибачилася, але показала кроки з визнання помилковості своїх дій і запропонувала рішення.
Ми побачили реальну демократичну країну, в якій є живе громадянське суспільство, жива влада, здатна на помилки і їх виправлення, обидві сторони однаково поставили державний інтерес вищеза свій власний. Це яскраво контрастує з заголовкамив західних медіа про бунт проти Зеленського.
– Якої шкоди завдано Україні? Чи навпаки це перспектива для очищення влади і створення справді більш дієвих і незалежних антикорупційних органів?
-Із цієї ситуації ми вийшли найкращим з можливих способів, принаймні наразі. Ще може щось зламатися, ситуація змінитись. Поки не вирішено все, не вирішено нічого. Але динаміка виглядає позитивною, зважаючи на те, що все могло піти в куди гіршому керунку.
Бо окрім іміджевої втрати перших днів на Заході через те, що увага всіх була прикута до України, і до того, що тут може бути авторитаризм, якого всі бояться, цього не сталося. Саме через цей страхвсі в Україні та на Заході різко зреагували.
Україна зараз показала зворотне – щеплення від авторитаризму. В залежності від того, наскільки владі вдасться це далі показувати, пояснювати і підтверджувати діями, а також продати інформаційно – від цього залежить, чи зможемо ми як країна подолати той іміджевий негатив і примножити позитив.
З точки зоруеволюції політичного процесу, взаємовідносин влади і суспільства, антикорупційної боротьби, то Україна від цієї ситуації виграла. Як то кажуть, не було б щастя, так горе допомогло. Систему характеризує непомилка, ареакція на неї – і суспільство, і держава здали цей іспит на високий бал.
– Як і коли росіяни використають цю історію для своїх цілей, і чого будуть хотіти досягнути, як будуть цю історію викручувати для себе?
– Росіяни з перших годин почали використовувати це в пропагандистських цілях, розповідаючи, що українці йдуть скидати Зеленського. Вони очікували, що це буде бунт,і Україна горітиме у вогні внутрішніх протиріч.Вони цьому зраділи. І навіть два дні поспіль не було масованих обстрілів столиці. Таке враження, що намагалися не зірвати протести.
Росіяни побачили в протестах власні страхи, бо там судомно бояться свого суспільстваі протестів. Російський режим міряє всіх по собі та вважає, що люди, які вийшли на вулицю, це загроза для влади. Але Україна – не Росія. У нас все навпаки. Виявилося, суспільство не збиралося зносити владу. А якщо влада не боїться людей, а громадяни відповідально розуміють свою роль, то виявляється, що протест може бути формою діалогу і політичної участі. Це нормальне явище для демократичної країни, в якій всі налаштовані на конструктив. Це не створює загрозу, а навпаки посилює демократію. Тепер росіяни будуть в гніві, що протести дали зворотний ефект.
– Яку Україну будують Зеленський та його соратники на фоні 3,5 років війни, і загроз окупації та знищення країни, якою керують?
– Біда в тому, що команда Зеленського під час війни не будує Україну. Вони звели все до захисту країни. Це створює вузький стратегічний горизонт – день би протриматися і ніч простояти. Поки це був перший рік війни, це була ефективна модель. Але коли це довга війна, вже не спринт, і навіть не марафон, а тріатлон, де необхідно одночасновоювати, готувати сили, жити, і відновлювати сили, і все в постійному режимові, бо люди народжуються, вмирають, одружуються, живуть, вчаться, випускаються, шукають роботу… то система не працює.
Зараз управлінській розрив, вірніше, криза. Необхідні довгі стратегії, а влада реалізує короткі антикризові заходи, як уміє. А вміють в Україні з її пострадянським спадком, вбитим колись інститутом приватної власності, управляти в ручному режимі, через повний контроль і мікроменеджмент. Тому часто-густо кроки пов’язані з тим, що в системному режимі нічого не робиться,а всім управляють вручну.
Замінити інституції, реформувати і зробити нову систему влада не може,й намагається спрощувати модель управління для того, щоб втримати керованість чи принаймні ілюзію керованості процесами. У цьому зараз ключовий виклик, що не будують Україну, а лише захищають.
– Які бачите сценарії подальшого розвитку подій з незалежністю НАБУ і САП, відновлення довіри суспільства та партнерів у ЄС?
– Усьому цьому вже нанесли удар, повернути пасту в тюбик неможливо. Ми вже принципово в новій реальності, де суспільство буде пильно слідкувати за діями влади і показало, що готово виходити на вулиці, і буде виходити на акції за потреби.
Влада зараз має показати не лише наміри, а прийняти законі дати більший простір автономності антикорупційним органам. Суспільство буде до цього ставитись вкрай ревнісно, як і зовнішні партнери.
Саме, аби ситуація не просто повернулася в статус-кво, а щоб стала кращою, лежить відповідь на питання, як повернути довіру чи створити нові хороші відносини.
Суспільство зараз буде значно більш вимогливим до влади, що вже видно по лідерам громадської думки.А також більш вимогливим до антикорупційних органів. Бо досі вони існували в режимі формальної логіки, коли зобов’язані займатися боротьбою з корупцією, і якось нею займалися. Це булаформальна відповідальність держави – боротьба з корупцією. А зараз суспільство вступилося за них, і відповідно дивиться через призму, що мають виправдати довіру, щоб ця антикорупційна інфраструктура стала дієвою.
Вірогідно, найближчим часом побачимо значно кращу ефективність боротьби з корупцією, ніж раніше. Можливо, зможе створитися певний ситуативний союз через стиснуті зуби між владою і антикорупційними органами в тому, що слід показати результат. Антикорупційні органи в такому випадку зможуть обирати цілі, які не будуть вкрай болючими для влади, щоб швидше показати результат.А влада може піти на те, щоб не покривати частину корупціонерів зі своїх лав, віддати їх на поталу та обійтися малою кров’ю. Усе це разом може створити позитивний прецедент, і дати змогу наростити м’язи антикорупційним органам.
– Які наслідки матиме ця атака на антикорупційні органи для подальшої інтеграції України в ЄС, фінансової і військової допомоги від Європи Україні?
– Сильно вони не постраждають, бо ситуація розвивається так, що Україна встигла швидко встати на шлях виправлення проблеми. При правильній комунікації країна від цього може навіть дещо виграти. Бо один з гальмуючих до цього страхів для підтримки Києва, був в тому, що ми вкладемося в країну, а завтра вона стане, якщо не Росією, то умовною Угорщиною.
Зараз суспільство показало, що навіть за всіх складних умов, Україна не стає не те щодругою Росією, а навіть другою Угорщиною. Останні події можуть стати додатковим аргументом для підтримки Києва.
