Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Головна річ за майже рік повномасштабного вторгнення, що Україна вистояла як держава. Багато оглядачів та політиків рік тому вважали, що Росія зможе окупувати країну за кілька днів або тижнів. В українців практично абсолютна довіра до армії, як єдиного захисника. Також за рік зросла довіра до СБУ, які борються з ворожими агентами й диверсантами, і до інституту президента, який затьмарив собою роботу уряду та парламенту. У перемогу над агресором вірить 96% українців. У країни попереду складні випробування – встановлення безпеки, відбудова країни, повернення тих, хто виїхав закордон, боротьба з корупцією, особливо в судовій гілці влади. Уже ЄС та інші західні партнери дають Києву кошти на відбудову за формулою «гроші в обмін на реформи». Про це Polukr.net розповів український політолог, історик, журналіст, директор Інституту світової політики Євген Магда.
Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) 4-27 грудня 2022 року провів всеукраїнське опитування громадської думки. Найбільшою довірою в Україні користуються Збройні сили України, ЗСУ. За рік, між груднем 2021 року і груднем 2022 року, рівень довіри до української армії серед українців зріс із 72% до 96%. Далі йде довіра до президента і волонтерів. У грудні 2021 року 27% українців довіряли президенту, а через рік – 84%. До волонтерів за рік довіра зросла з 68% до 84%. Що це говорить про українське суспільство?
Рівень довіри до ЗСУ свідчить, що вона є абсолютною. Українське суспільство повністю поринуло у війну, й добре розуміє, від кого залежить її завершення.
Довіра до президента – радше довіра до інституції, а не до конкретної особи. Українське суспільство показало зрілість у тому, що в країні ні разу за період вторгнення не було розмов про те, щоб скинути президента Володимира Зеленського. Навіть його політичні опоненти на період вторгнення воліють не критикувати його. Це не означає, що претензії зникли, але українці достатньо чітко усвідомлюють, що до завершення вторгнення виборів не буде. Принаймні, я сподіваюсь, що розуміють. Це не можливо ані фактично провести, ані за нормами нашого законодавства.
Рівень довіри до волонтерів – достатньо високий. Це зрозуміло, бо наочно видно ту колосальну роботу, яку вони роблять.
Проте мене в цьому опитування вразило за рік, від грудня 2021 року по грудень 2022 року, зростання довіри до СБУ – з 29% до 63%. До спецслужб на пострадянському просторі завжди ставляться достатньо скептично, але дії СБУ проти ворожих агентів, диверсантів, діячів російської церкви в Україні дали цій структурі за рік вторгнення імпульс суспільної довіри. Із цим можна далі працювати, поглиблювати його в майбутньому, якщо довіру зуміють зберегти та розвинути.
До поліції довіра за рік теж зросла – з 30% до 58%. Українці нарешті побачили в своїх силових структурах тих, ким вони мали б бути від початку незалежності – своїми захисниками, поруч із армією?
Армія й до того, після 2014 року, вийшла на пік суспільної популярності. Тому для ЗСУ злет у 2022 року був від високого до дуже високого рівня.
Радше довіра до силових структур – свідчення, що громадяни України в період масштабного вторгнення розуміють, що саме ЗСУ є обов’язковим елементом державності, без армії її може не стати. Така ситуація не зміниться навіть після перемоги над Росією. Армія залишатиметься ще дуже довго значним елементом суспільного життя.
А крім ЗСУ – СБУ, Національна гвардія, поліція?
Так, вони теж, хоч і в дещо меншій мірі. Усі вони належать до сил оборони України. Обізнаність громадян з результатами роботу ЗСУ – вища, ніж із СБУ, розвідкою, «Нацгвардією» чи поліцією.
Якою може бути роль армії в суспільстві після перемоги над Росією?
Я б дуже хотів, щоб люди, які пройшли війну, стали частиною українського істеблішменту. Армія – частина суспільства. Теза, яка популярна в наших розмовах на кухні, що «повернуться хлопці й дівчата з фронту, і все повирішують в державі», видається мені хибною. Є певні виклики. Маємо розуміти, що війна може бути тривалою. Що в сучасному світі, після війни з Росією, армія не все вирішуватиме в Україні. Нам потрібно буде змінюватись та здійснювати реформи цивілізованим шляхом, подібно до західних сусідів.
Крім цього, за рік покращилося серед українців довіра до уряду і Верховної Ради. До уряду зросла з 14% до 52%, а до парламенту із 11% до 35%. Порівняно з президентом і силовими структурами, ріст не такий великий, чому?
Їхню діяльність значно менше бачать. Практично немає їхньої присутності в мас-медіа, бо левову частку уваги перебрав Офіс президента. Система радників президента в інформуванні громадян замінила собою уряд. Тому українці у владі бачать насамперед президента.
Як виявилося, що єдині українські інституції, яким найменше довіряють – це судова гілка влади. Судам довіряють 25% українців, прокурорам 21%. Наскільки вірогідно, що після перемоги у війні за допомогою Заходу Україні таки вдасться провести судову реформу за принципом «гроші на відбудову країни в обмін на продовження реформ»?
Уже зараз ЄС поставив відповідні умови «гроші в обмін на реформи». Якщо 3 млрд євро Україна зараз отримає авансом, то далі зможе отримувати тільки в обмін на реформи. Зокрема, в судовій системі.
Рівень реформ у судовій галузі досі є недостатнім. ЄС має причини підтримувати Україну. Зокрема, бачить країну після війни як майданчик для відбудови, і хоче на ньому бути активним гравцем. Але для цього потрібно, щоб західні гроші не осіли на рахунках корумпованих українських чиновників. Щоб Україна поступово ставала нормальною країною Євросоюзу. А для цього обов’язковою умовою є верховенство права.
Чи маєте оптимізм щодо успішності проведення судової реформи після перемоги України?
Боюсь, що частину представників нашої влади, зокрема, її судової гілки, війна нічого не навчила. Тому хотів би сподіватися на краще, але буду оцінювати по факту змін. Не знаю всіх підводних течій, але навіть ситуація з ОАСК не дуже добра (13 грудня 2022 року Верховна Рада ухвалила законопроєкт про ліквідацію Окружного адміністративного суду Києва, відомого сумнівними і скандальними вироками; українське суспільство розділилося – із однієї сторони, була радість від рішення парламенту, а з іншої, занепокоєння правників щодо законності рішення. – Polukr.net). Щоб українська влада прийняла рішення про ліквідацію цього суду, США мусили дати Києву інформаційний стусан. Це не додає оптимізму. Боюся, що з судовою реформою буде так само – довга, складна й тривала боротьба за впровадження в Україні чесних суддів.
За цим же опитуванням, довіра до українських ЗМІ за рік зросла з 32% до 57%. Довіра до російських медіа впала з 3% до 1%. Чи це означає, що російська пропаганда втратила вплив навіть у традиційних регіонах сходу та півдня, де колись голосували за проросійські Партію регіонів, а потім за «Опозиційний блок «За життя»?
Радше російська пропаганда в Україні набула тепер нових форм і шляхів поширення. Вона поширюється не через мас-медіа чи телебачення, проти якого достатньо ефективно боролися СБУ. Тепер потрапляє до українців через анонімні канали в месенджері Telegram. Тут ще багато роботи для нашої влади, силових структур і медіаекспертів, які мають пояснити суспільству небезпеку, яку несуть такі канали. Вони не відкрито показують свою проросійскість, але маніпулюють громадською думкою, поширювати фейки та дезінформацію, підривають моральний дух та єдність суспільства.
Також за рік українці стали більше довіряти звичайним людям у своєму населеному пункті – довіра до сусідів зросла з 63% до 71%. Про які фундаментальні зміни в українському суспільстві це свідчить?
Люди під час війни й тривоги шукають тих, на кого можна опертися, хто поруч. Коли бачать сусідів, які не виїхали, продовжують жити, підтримують зв’язки з ними, стають більше залученими в суспільні процеси. Навіть сидіння годинами в підвалі під час численних повітряних тривог і обмін думками зближує людей спільністю переживань. Люди стараються допомагати один одному, розуміють біль та переживання інших.
Це абсолютно нормально, хоча абсолютизувати процеси теж не варто. Часто проблеми стосунків між співгромадянами під час війни загострюються. Багато хто час від часу сприймає процеси в країні в чорно-білих тонах, добро та зло, переживає емоційні гойдалки від надмірного піднесення та розпачу.
Попри зниження очікувань щодо заробітку українців, який необхідний одній особі на місяць, щоб нормально жити, із $630 в грудні 2021 року до $340 в грудні 2022 року, українці покращили свої оцінки економічної ситуації в країні. Якщо до війни 58% низько оцінювала економічну ситуацію в країні, то в грудні 2022 року 53,9% вважали, що економічна ситуація більш-менш нормальна. Це нове вміння задовольнятися меншим та розуміння причин економічного спаду?
Це нові зміни в розумінні економічної реальності серед українців. Це розуміння, що війна триває, й може тривати ще довго. Але не варто абсолютизувати дані соціологічних досліджень, бо суспільне поле в країні достатньо викривлене. Багато українців покинули країну (в Україні 4,7 млн внутрішньо переміщених осіб, понад 14,5 млн. українців виїхали після 24 лютого, а мінімум 11,7 млн. – до країн Євросоюзу, 7,7 млн зареєстровані в ЄС як одержувачів тимчасового захистку, заявив 1 грудня 2022 року уповноважений Верховної ради з прав людини Дмитро Лубінець. – Polukr.net). Ці цифри треба враховувати.
На жаль, не бачу поки що ефективної державної політики щодо перспектив повернення наших співгромадян.
Мабуть, воно маловірогідне, доки тривають активні бойові дії, існують загрози ракетних ударів, маємо регулярні відключення електроенергії?
Так, але має бути світло в кінці тунелю. Маємо спільними зусиллями створювати умови, щоб ці люди хотіли повертатися. Попри те, що їх із відкритими обіймами прийняли по цілій Європі, але в цьому теж є ризики відтоку робочої сили та ще великих демографічних проблем для України. Наші громадяни, молоді та освічені, можуть бути теж потрібними для сусідів у країнах ЄС, тож слід створювати умови, аби хотіли повертатися додому.
Для Польщі українці, які залишаться там після війни, це теж можливість частково вирішити їхню демографічну ситуацію.
За даними соціологів з іншої соціологічної групи «Рейтинг», які проводили опитування в листопаді 2022 року, 82% українців вважають, що справи у країні рухаються в правильному напрямку, а 97% переконані, що Україна зможе витримати російську агресією. Тобто єдина перемога над Росією, яку прийме українське суспільство, буде вигнання окупантів із усіх окупованих земель, включаючи Крим і Донбас?
Мені здається, що ті, хто говорять, що «справи в Україні рухаються в правильному напрямку», говорять насамперед про війну, і наша країна має в ній перемогти. Але точно люди не задоволені своєю ситуацію та наслідками бойових дій, нинішнім життям, постійними тривогами, зубожінням та стресом.
Не думаю, що люди, які втратили багато чи все можуть вважати, що справи в країні йдуть в нормальному напрямку. Але те, що українці масово вірять у перемогу – абсолютно нормально.
Як загалом оцінюєте суспільно-політичні зміни в країні, які відбулися за 11 місяців війни, які головні висновки для себе зробили про зміни в суспільстві?
Головний висновок буде неприємним. Найскладніше в нашій державі почнеться після перемоги. Це треба розуміти вже зараз. Ми сьогодні не помічає низки проблем, які все більше накопичуються.
Коли бойові дії завершаться нашою перемогою, мине ейфорія, й зіткнемося з рядом проблем – ефективності державної влади, компенсацій людям, які втратили рідних, близьких і майно, відновлення інфраструктури, проблеми, що залишаємося найбіднішою країною Європи. Це все буде потребувати нагального вирішення.
Яким суспільством і країною крізь війну стають українці та сама держава?
Головне в усьому цьому, що українська держава вистояла. Це надзвичайно важливо. Якщо пригадати публікації в західних медіа перед вторгненням та заяви провідних світових політиків, то всі пророкували нам поразку і окупацію, а ми вистояли, ЗСУ захистили нас. Це, попри все, дає надію на розвиток держави і суспільства. Українці зі зброєю в руках довели, що для них їхня держава є важливою, що вона відбулася. Це показовий момент.
Біографія
Євген Магда – народився 11 листопада 1974 року в Києві. У 1996 році закінчив Історичний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. У 2006 році в Інституті світової економіки і міжнародних відносин захистив дисертацію як кандидат політичних наук. У 2007-2010 роках – асистент кафедри нової та новітньої історії зарубіжних країн історичного факультету Київського університету ім. Тараса Шевченка. З 2012 року – викладач у Київському політехнічному інституті ім. Ігоря Сікорського. Був виконавчим директором Центру суспільних відносин. З грудня 2017 року – директор Інституту світової політики.
