понеділок, 28 Вересень, 2020
pluken
Головна / Аналітика / Новий курс України у відносинах з Польщею: “нормалізація” за рахунок поступок в історичній політиці?
76685024_569509183803855_4076847802779435008_n

Новий курс України у відносинах з Польщею: “нормалізація” за рахунок поступок в історичній політиці?

Share Button

Після останніх парламентських виборів в Україні та Польщі в українсько-польських відносинах спостерігається певне затишшя. У міжнародній політиці надалі ведеться спільна робота у напрямку євроінтеграції України, співпраця у військовій сфери для протистояння російській агресії і координація зусиль в енергетичній сфері з метою зменшення впливу Росії на енергетичний ринок Європи. Разом з тим, останні кілька місяців у двосторонніх відносинах не спостерігається конфліктів та непорозумінь у сфері історичної пам’яті. Забігаючи наперед зазначу, що ця “нормалізація” стосується перш за все найвищого державного рівня, чого не можна сказати про нижчі рівні.

Перш за все це пов’язано з новим курсом, який проводить новий президент України Володимир Зеленський у відносинах з Польщею. Проте це не означає, що він беззаперечно правильний чи помилковий з точки зору довготермінової перспективи двосторонніх відносин. Для таких висновків потрібен певний час практичної реалізації цього курсу. На відміну від попереднього президента Петра Порошенка, який сповідував не лише дружні й стратегічний рівень українсько-польських відносин, але також наполягав на їх паритетності у сфері вирішення історичних розбіжностей, де Україну виступає рівноправним партнером. З цієї точки зору і логіки побудови відносин між обома країнами новий курс Зеленського виглядає помилковим і програшним для України, при якому історична політика може стати розмінною монетою для нормалізації і гармонізації двосторонніх відносин. Саме такі побоювання висловлюють прихильники курсу Порошенка, зокрема донедавна директор Українського інститут національної пам’яті Володимир В’ятрович, якого за рішенням Кабінету Міністрів України було звільнено 18 вересня із займаної посади. І це варто розцінювати, як ще одне підтвердженням зміни курсу новою владою у сфері історичної політики.

31 серпня 2019 року Володимир Зеленський був з робочим візитом у Варшаві, де провів зустріч з президентом Польщі Анджеєм Дудою. Президенти домовились усунути історичні суперечності між країнами. Зеленський пообіцяв розблокувати надання дозволів на проведення пошукових робіт в Україні (було накладено мораторій після демонтування у 2017 р. пам’ятника воїнам УПА на цвинтарі у Грушовичах поблизу Перемишля і прийняття у Сеймом Польщі змін до законодавства щодо “злочинів українських націоналістів” у 2018 р.), а польська сторона збов’язалась упорядкувати українські місця пам’яті в Польщі під час так званої “війни пам’ятників” (протягом 2015 – 2017 року було сплюндровано 15 українських місць пам’яті у Польщі, жодне з яких досі так і не було розслідуване і не було відновлене польською владою). Сподіваюся звільнення Володимира Вятровича з посади голови УІНП не був предметом цієї зустрічі. Якщо на офіційному рівні це питання не піднімалося, проте на неофіційному і між рядків могли бути присутні сигнали з польської сторони, що це б пришвидшило “нормалізацію” відносин.

У кінці вересня 2019 року заступник міністра закордонних справ України повідомив про скасування мораторію на пошук поховань польських громадян на території України та їхню ексгумацію. У результаті вже 19 листопада команда Відділу пошуку та ідентифікації польського Інституту національної пам’яті приступила до ексгумації братської могили на території старого цвинтаря на Збоїщах у Львові, а також планує роботи на цвинтарі у районі Голоско. Незадовго перед тим також було звільнено голову Українського інституту національної пам’яті, з ініціативи якого було призупинено роботи з пошуку, впорядкування та узаконення польських місць пам’яті в Україні до вирішення проблеми українських місць пам’яті у Польщі. Цей факт не може не тішити керівництво польської держави, яке вимагало цього останні два роки.

Водночас наразі не спостерігається ознак виконання Польщею частини своїх зобов’язань, зокрема у роботі з відновлення українських місць пам’яті на території Польщі. Більше того, у той час як на державному рівні польська сторона перестала робити односторонні дії чи заяви, які ускладнювали відносини з Україною, то на нижчому рівні – органів місцевого самоврядування, нічого не змінилося.

Перш за все йдеться про рішення, які приймають на рівні міст і ґмін у прикордонних з Україною воєводствах – Прикарпатському і Люблинському. Але не лише тут. До прикладу можна навести кілька недружелюбних прикладі, які розходяться з духом останніх двосторонніх заяв про “нормалізацією” відносин на державному рівні. Це перейменування вулиці єп. Йосафа Коциловського у місті Перемишль, розгляд питання демонтажу хреста воїнам УПА керівництвом ґміни Гораєць і розгляд питання встановлена пам’ятника жертвам Волинської трагедії у місті Кельце.

Найбільш показовим та скандальним є рішення міської ради Перемишля за перейменування вулиці єпископа Йосафата Коциловського. 28 листопада було прийнято ухвалу 257/2019 “Про зміну назви вулиці бл. єп. Йосафата Коциловського на єп. Івана Снігурського”. Одним з ініціаторів і промоторів цієї ініціативи виступив Анджей Запаловскі, який відомий своїми антиукраїнськими заявами. Основними причинами такого рішення її ініціатори обґрунтовують звинуваченнями в сторону греко-католицького єпископа Перемиської єпархії у співпраці з німцями у роки ДСВ, підтримку українських націоналістів і нелояльне ставлення до польської держави у міжвоєнний період.

78254577_2699444290151466_6542827684076978176_n

Незважаючи на те, що під час обговорення цього питання неодноразово звучали пропозиції не поспішати з прийняттям остаточного рішення і провести професійну наукову дискусію за участі істориків, проте міська рада Перемишля проігнорувала ці заклики, прийнявши рішення про перейменування. Більше того, у первісному варіанті ухвала передбачала зміну назви на честь іншого греко-католицького єпископа Станіславівської єпархії Григорія Хомишина, який не мав жодного стосунку до Перемишля і був опонентом Коциловського та митрополита Андрея Шептицького, на що категорично не погоджувалася українська громада Перемишля. У результаті ініціатори рішення запропонували своєрідний “консенсус”, згідно з яким вулиці було повернено стару назву Івана Снігурського, якою вона була до липня 2013 року, коли тодішня влада Перемишля перейменувала її як знак поваги до української громади. Проте українська громада не оцінила цього “подарунку”, адже в результат цього рішення вулиця Коциловського була ліквідована і зникла з карти міста. За це рішення проголосувало 6 з 19 присутніх депутатів міської ради, п’ятеро з яких є представниками крайньої правої партії “Кукіз’15” і одним представник Громадянської платформи, а саме Анджей Запаловскі, Моніка Яворська-Журавська, Марцін Ковальскі, Томаш Лещинські, Павел Застровскі і Мірослав Майковскі. Дев’ятеро радних утрималися під час голосування, а ще четверо не брали участі у голосуванні.

78458167_536550426898888_6113368569800556544_n

Не викликає сумніву той факт, що рішення про перейменування крихітної вулиці є політичним і було ініційоване кресовими середовищами, які сьогодні перебувають при владі Перемишля, що у черговий раз продемонструвало своє негативне ставлення до української громади міста. І ця позиція не змінюється незалежно від того, про що домовилися між собою Варшава і Київ. Хоча представники фракції правлячої партії “Право і Справедливість” утрималися від голосування це може демонструвати неготовність чи неспроможність центральної влади Польщі докладати зусилля для запобігання та належного реагування на такі інциденти загострення польсько-українських відносин на місцях або бути ознакою її мовчазної згоди й толерування своєї попередньої політики місцевими елітами, закриваючи очі на акти недобросусідського характеру, котрі розходяться з останніми двосторонніми домовленостями. А в разі закидів у їхню сторону запевняти, що Польща це демократична держава і центральні органи влади не можуть втручатися у роботу органів місцевого самоврядування. Саме таку тактику успішно використовує Росія, коли їй це вигідно. Наразі складно говорити про мотиви правлячої партії Польщі, проте у політиці завжди залишають легальні інструменти для впливу на певні процеси, не порушуючи при цьому законодавства (через бюджетні асигнування, поступки, домовленості, депутатів своєї партії тощо). Відкритим залишається питання чи скористалися ними центральні органи влади у даному випадку. Чи ставили вони собі це за мету? Чи розуміють вони важливість виконання домовленостей по усій вертикалі влади і запобігання ініціатив на місцях, які суперечать цим домовленостям? І чи Анджей Дуда не  вважає це сферою своєї політичної відповідальності для “нормалізації” відносин з Україною?

У контексті відповіді на ці запитання важливі також інші дві ініціатива на місцях, які можуть стати причиною подальшого загострення польсько-українських відносин. Мова йде про обговорення питання з демонтажу дерев’яного хреста на могилі братської могили воїнів УПА у селах Верхрата й Радруж і встановлення скандального пам’ятника жертв Волинської трагедії у місті Кельце.

78601585_1445458958945582_4013437717370109952_n

Нещодавно депутати ради ґміни Горинець-Здрій у Любачівському повіті Підкарпатського воєводства звернулися до місцевого війта Роберта Серкіса з вимогою “вжити заходів, спрямованих на усунення порушення польського законодавства щодо заборони вшанування пам’яті УПА”, які встановлені у селах Верхрата і Радруж на території ґміни, а також “ініціювати гідне вшанування жертв геноциду, який здійснювала УПА на території нашої ґміни та надати підтримку усім ініціативами, які скеровані на виконання цього завдання”.

Йдеться про дерев’яний козацький хрест з тризубом у Верхраті, який 3 листопада 2019 року українські та польські активісти встановили на місці колишнього кам’яного хреста, який був зруйнований у 2016 році, а також про легальний пам’ятник на братській могилі у селі Монастир, який був встановлений з дозволу Ради охорони пам’яток боротьби і мучеництва Польщі у 2000 році і сплюндрований у 2015 році під час т.зв. “війни пам’ятників”. 

78758477_2325966457509937_1552387062664003584_n

Для цього дві депутатські комісії ґміни Горинець-Здрій підготували спільний проект ухвали з вимогою демонтажу обох місць вшанування воїнів УПА, який був скерований до голови громади. Він тимчасово відмовився її виконувати, обгрунтувавши це необхідністю “більш грунтовної підготовки самої ухвали”, тоді як нелегальними пам’ятниками УПА мають займатися “відповідні компетентні органи“, а саме Інститут національної пам’яті і воєвода Підкарпатського воєводства. Разом з тим у коментарі виданню Kresy.pl війти Роберт Серкіс повідомив, що після всебічного й детального обговорення цього питання депутатами ради і якщо вони дійдуть спільної згоди проект ухвали може бути винесений на голосування вже наступної сесії, яка відбудеться у грудні 2019 року.

На прикладі цього кейсу ми бачимо, що польська держава не лише не докладає зусиль щодо відновлення українських місць пам’яті, які зобов’язалась відновити в обмін на зняття мораторію на пошукові роботи. Щобільше, місцеві органи влади ініціюють заходи з демонтажу пам’ятників, які були вже сплюндровані у 2015-2016 роках і досі невідновлені. Крім цього, представники різних державних інституцій, зокрема польського Інституту національної пам’яті роблять заяви, у яких зазначається, що у політиці польської держави не має місця для вшанування пам’яті воїнів УПА, а нелегально встановлені пам’ятники не можуть охоронятися польською державою. Польща не лише не відновила знищені пам’ятники, але й не розслідувала фактів їхнього нищення і жодного разу публічно не засудила такі дії.

Ще однією потенційно конфліктною ситуацією для польсько-українських відносин є ініціатива з встановлення скандального пам’ятника жертв Волинської трагедії у м. Кєльце, що у Свєнтокжиському воєводстві. Ця історія триває уже кілька років і полягає у намаганні кресових середовищ переконати владу великих міст встановити у себе 14-метровий пам’ятник авторства Анджея Пітинського, кошти на виготовлення якого надав Товариство ветеранів польської армії у США. Елементами контраверсійного пам’ятника є зображення дитини, яка заколена українським тризубом, а також стилізований паркан, на штахетах якого також знаходяться заколені діти.

Раніше встановлювати цей пам’ятник відмовились влада Ряшева (Жешува), Єленої Ґури і Торуня, проте останнім часом це обговорюється ініціативною групою міста Кєльце. Вони зібрали необхідну кількість голосів, у результаті чого їхня ініціатива потрапила на розгляд депутатів міської ради. Обранці відхилили прийняття цієї ініціативи на підставі відсутності даних окремих підписантів. Проте як зазначили автори петиції вони повторно зберуть підписи і наполягатимуть на встановлені даного пам’ятника жертв Волинської трагедії у їхньому місці. Наразі, не зрозуміло чим і коли завершиться така ініціатива, проте як видається ця історія матиме своє продовження.

Останні три місяці “нормалізації” двосторонніх відносин демонструють, що поки зміни відбуваються в односторонньому порядку. Ініціатива йде виключно від української сторони, тоді як польська сторона, поки що, залишається на своїх старих позиціях. Якщо Україна вже продемонструвала перші конкретні кроки, то Польща лише спромоглася свідомо не загострювати історичних питань, як вона це робила досі, починаючи з 2015 року. Більше того, політика наступу на українську присутність у публічному просторі зберігається на рівні місцевого самоврядування, що аж ніяк не сприяє нормалізації двосторонніх відносин. Відкритим залишається питання чи це частина свідомої політики центральних органів влади Польщі, яка свідомо відмежовується від відповідальності за дотримання взятих зобов’язань на місцях, які вона не готова виконувати у повному обсязі (скажімо для додаткових аргументів під час ) чи неспроможна впливати на історичну політику на усіх рівнях влади, що викликає сумніви, враховуючи рівень консолідації влади в країні партією “Право і Справедливість”. 

За цих умов поступка України в односторонньому порядку виглядає як слабкий крок, відступ. Особливо, якщо дивитися на це порівнюючи з курсом попереднього Президента. Разом з тим, не до кінця зрозумілим залишається логіка курсу нового Президента. Якщо він завідома передбачає історичні питання як сферу можливого компромісу в інтересах інших пріоритетів у двосторонніх відносинах, тоді це результат свідомої політики. Проте українська сторона нічого подібного не декларувала, а навпаки висловила сподівання, що польська сторона відновить зруйновані українські місця пам’яті. Навіть, якщо це свідома політика подвійних стандартів, тоді у такому разі залишається не зрозумілим, що має стати результатом цих односторонніх поступок у майбутньому.

Тарас Радь

 

Share Button

Також перегляньте

Генконсульство Польщі у Львові. Фото: facebook.com/PLinLviv

Польські консульські установи частково поновлюють видачу віз в Україні

З понеділка, 4 травня, консульські установи Республіки Польщі в Україні поновлять видачу віз. Спочатку прийматимуть …