вівторок, 23 Липень, 2019
pluken
Головна / Аналітика / Боротьба триває
Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський

Боротьба триває

Share Button

Президент Петро Порошенко програв вибори Володимирові Зеленському. Пишу цю статтю як критичний «порохобот», який голосував за Порошенка, щоб почати публічну дискусію щодо майбутньої перемоги державників. Щоб вчасно взятися за голову і не повторити помилок недавнього минулого. Щоб не втратити державу і країну.

Логіка історії

Українська новітня політика має свою циклічність. Погляньмо на три останні цикли.

Після демократичних виборів 1990-го, студентського голодування і здобутої незалежності реальну владу отримав комуніст Кравчук і переформатована «група 239». Десятки українських християнсько-соціально-селянсько-консервативно-республікансько-національних демократичних партій, утворених на хвилі ейфорії, активно сварилися між собою, дерибанячи «Просвіти» і «Товариства української мови» та зникаючи під тягарем економічної кризи. Як результат, у 1994-му переміг червоний директор Кучма з його ідеями двох державних мов і дружбою з Росією.

Кучма створив олігархічну економіку, що породила Януковича. У дуже непростій революції-2004 народові вдалося потіснити їх. Однак конкуруючі «мільйонери», що повстали у 2002-му за «Нашою Україною», не дійшли згоди. У 2006-му – не минуло й двох років від фальшування – Янукович став прем’єром, а у 2010-му, на фоні поділеної і остаточно розсвареної «помаранчевої» спільноти – президентом.

Нахабство «сім’ї», її зухвале розкрадання держави і рух у бік Росії породили Революцію гідності. Проте вчорашні союзники по Майдану пішли на парламентські вибори більше ніж п’ятьма силами, створивши лише на рік проєвропейську конституційну більшість, відголоски якої ми бачимо і в подальших рішеннях Верховної Ради. І ось – перемога у президентських виборах-2019 тих, хто не був на Майдані.

Кожного разу влада реваншу – чи то червоні директори, чи олігархи Кучми, чи сімейка Януковича – тягнули Україну до Росії.

Коли нам вдавалося перемагати? Всі три наші революції були насамперед моральними – проти хамства, брехні і беззаконня. Втім, їм завжди бракувало позитивного порядку денного і конкретики. І як тільки питання доходило до кадрів – програми й ідеї ставали неважливі.

Кожного разу цикл починався з вищого рівня. У мітингах за незалежність України брали участь десятки тисяч людей, у Помаранчевій революції – сотні тисяч, а Революція гідності та Війна за незалежність залучила мільйони. Однак спроби створити організацію чи мережу кожного разу перехоплювалися та руйнувалися на місцях і в центрі – чи то “Рух” 1990-х, чи “Пора” і “Наша Україна” 2005-го, чи Самооборона Майдану і “Правий Сектор” 2014-го. Наша поразка – це поразка наших інституцій.

Чому після наших перемог, здобутих неймовірними зусиллями, настають провали? Причини ті самі: інкорпорація і толерування старих систем у новій владі. У 1992-му не було суду над комунізмом. У 2005-му не сіли в тюрму фальсифікатори виборів. З 2014-го і досі не завершені кримінальні справи проти клану Януковича. Це свідчення глибокої кадрової кризи й адміністративної нездатності нашого середовища.

Коли у проукраїнському таборі була єдність, він неминуче вигравав: за нами була правда національного відродження, сила морального духу поколінь, що боролися за Україну, досвід протесту і роботи з людьми. Проте політика – великою мірою психологія, і коли амбіції брали верх над логікою, цей табір дробився. Ми самі руйнували себе.

Що далі

Найперше потрібно подолати розгубленість. Як і раніше, у нас є два табори – проукраїнський і антиукраїнський, і вони не збігаються з голосуванням за кандидатів у президенти. Перший хоче, щоб Україна була частиною Європи та євроатлантичного простору миру, а ми жили в гідності, свободі і справедливості. Другий думає про свої статки, які найкраще заробляти в союзі з Росією і в подібній корупційно-авторитарній реальності: під це підтягується двомовність і радянська історія.

Зеленський з Коломойським мені скоріше нагадують Леоніда Черновецького, який популізмом двічі технологічно вигравав Київ, аніж твердого прихильника союзу з Росією. Кандидат-«противсіх», він намагатиметься бути однаково своїм для різних громадян, однак персонажі навколо нього вже сьогодні представляють «другу Україну». Телевізійна механіка робить його схожим на раннього Путіна, антикорупційна риторика – на раннього Лукашенка, власний бізнес-інтерес і зв’язки з Росією – на Іванішвілі.

Ми не повинні ставитися до Зеленського як до поганого царя, бо він – не цар. Зеленський – керівник однієї з важливих інституцій влади, яку можна і треба стримувати. Саме час на Закон про імпічмент та створення Комітету ВР з парламентського нагляду за розвідкою.

Для людей Майдану йти на парламентські вибори «десятьма колонами», взаємно знищуючись – шлях до поразки. Не вірю в одну-єдину «колону», але піти на вибори двома «колонами» (консервативною та ліберальною) було б розумно. Чи вдасться, як у 2007-му, не поборювати одне одного і збудувати не ідеальні, але достатні коаліції? Чи вдасться отримати більшість у наступній Верховній Раді, а відтак й утримати крісло прем’єра у парламентсько-президентській республіці? Це наразі незрозуміло, але саме таким має бути план.

Насамкінець

Нас чекають великі випробування. Фізичні – адже фронт, навіть у режимі окопної війни, приносить смерть і поранення щодня. Бо російські вбивці будуть цілити в людей нової України. Економічні – бо від некомпетентних авантюристів чекати успішних рішень не доведеться: вони будуть зайняті тим, на кого ефективніше перекинути відповідальність за провали, а Путін, як зараз з дизелем, закручуватиме гайки. Моральні – бо переможець виборів не припиняє казати неправду. Юридичні – бо нелюстровані суди будуть сильним репресивним інструментом в руках Портнова-Ківалова-Медведчука.

Ця поразка є великим шансом для очищення: відпадуть випадкові персонажі, мета яких завжди бути при владі. Тиск очікувань дуже великий. Ми знаємо, які ризики може нести так званий «третій Майдан», тому новий парламент мусить сам дати такий ефект тиску і контролю.

Національне відродження і побудова української держави тривають.

Остап Кривдик, політолог, активіст

Share Button

Також перегляньте

Фото: POLUKR.NET / Андрій Поліковський

Сьогодні в Україні обирають новий парламент

Українці 21 липня обирають новий склад парламенту. Вибори відбуваються за пропорційно-мажоритарною системою. Згідно з даними на сайті …