неділя, 22 Липень, 2018
pluken
Головна / Аналітика / Коментарі / Україна-Польща: від історії до геополітичного союзу
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Україна-Польща: від історії до геополітичного союзу

Share Button

Долі української та польської держави переплетені настільки близько та химерно, що складно уявити українців без поляків. Те саме, напевно, можна сказати й про українців та росіян. Але в той час як союз Богдана Хмельницького з російським царем на Переяславській раді історики старанно підносили протягом століть, то спільні сторінки героїчного спротиву українців та поляків тим таки росіянам старанно замовчувались. Сьогодні, коли Україна та Польща існують як суверенні держави, ніби й настав час виправити це історичне протиріччя. Особливо після піднесення спільною організацією Євро-2012, після подій на Майдані в 2014 р. та гібридного нападу Росії на Україну. Проте Москва зіграла навипередки, розсваривши Київ та Варшаву на історичному ґрунті. Замість будувати геополітичний союз, Україна та Польща сьогодні займаються, передусім, питаннями порозуміння та історичної пам’яті. А Росія готується до нових завоювань.

Історія – предмет політики. Політики-популісти роблять історію стержнем державності. Проте це є істиною у випадку держав-націй, що мають певні комплекси самореалізації. Комплекси України та Польщі однаково пов’язані з Російською імперією, реінкарнацію якої ми зараз спостерігаємо. Для України політизувати історію не просто складно, але й небезпечно. Директор Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович каже про несформований історичний наратив для України, неоформлену політику історичної пам’яті. Українці продовжують плекати радянську інтерпретацію історії України, представлену в шкільних підручниках. Проте формування агресивного наративу з викресленням всього радянського – шлях у нікуди для сьогоденної України. Гасло «геть від совка» правильне по суті, проти застосовувати його на практиці набагато складніше, аніж виголошувати.

Чи не правильніше буде для України не вибудовувати власний історичний наратив, протиставляючи українську правду польській чи російській? Адже антагонізм в історії, це легкий шлях до звеличення держави на тлі ворожості сусідів, але шлях, по суті, у нікуди, якщо за звеличенням немає економічного підґрунтя чи ядерних ракет.

Немає в Європі інших двох націй, що мають найбільші умови для історичного антагонізму, аніж Франція та Німеччина. Протягом 70 років, з 1870 р. по 1940 р. Франція тричі вела війну проти Німеччини та двічі була повністю завойована. Тим не менш, незважаючи на мільйонні людські втрати з обох сторін, обидві країни дістали примирення та порозуміння в другій половині ХХ ст. Передусім через економічну інтеграцію в межах ЄС та під захисною парасолькою НАТО. Але це зовні – куди складніше було історикам. Ані Франція, ані Німеччина (друга з обєктивних причин) не будували власний історичний наратив на ворожнечі до сусідів. Історики збирались у м. Шпеєр, ФРН в 1950-1960 рр., а в 1970 рр. був заснований Інститут європейської історії в м. Майнц (ФРН). 50 років історики Франції та Німеччини писали спільний підручник історії, заснований на концепції Abenland. За цією концепцією сучасна Європа представлялась як спадкоємниця християнського Заходу, де століттями плекались принципи християнської етики. Таким чином був збудований фундамент наднаціонального трактування історії. При цьому не варто забувати про релігійні відмінності, які не стали на заваді історикам – більшість французів є католиками, в той час як більшість німців – протестанти. Чи можливо побудувати подібний підхід для Польщі та України? Коли польські та українські діти в школах будуть навчатись за спільним підручником історії?

Почати можна з субрегіональної інтеграції, проте вона має стосуватись, передусім, політичної та оборонної площини, аніж економічної (про економіку можна буде говорити паралельно та більш активно, коли «проблема Росії» буде вирішена). Проекти Міжмор’я або Балто-Чорноморського союзу, базовані на існуючих організаційних спроможностях (ГУАМ, Вишеградська четвірка), чи засновані «з чистого листа» мають втілюватись у життя якнайшвидше. Ядром інтеграції є співпраця двох найбільших регіональних держав – України та Польщі, що мають спільно нести вагу відповідальності за лідерство та розвиток проекту. Та чи готові вони до цього?

Польща все глибше «закопується» в євроскептицизм через своїх консервативних правителів, проте відмовлятись від ЄС, за прикладом Великобританії, зовсім не збирається. Навпаки, успіх та добробут для сучасної Польщі прийшов саме внаслідок європейської інтеграції та суттєвих вливань Брюсселю в економіку та інфраструктуру. Мета зовнішньополітичних зусиль Польщі – отримати більшу вагу та повагу в європейських інституціях, на тлі стримування зі сторони традиційних лідерів – Німеччини, Франції, Італії, Іспанії. Проте засоби орієнтовані на конфронтацію, які обирає для цього Варшава, достатньо контраверсійні. Ствердження Польщі в якості лідера Центральної та Східної Європи за рахунок нового геополітичного проекту (Міжморя) додасть ваги словам польських дипломатів в європейських бюрократичних установах. А допомога проекту зі сторони США змусить європейців прислухатись до цих слів.

За цих умов викликом для України є рівність партнерства. На користь Києва говорять як розміри країни, так й чисельність її збройних сил. Але мінуси більш обтяжливі – вони виходять з природи сучасної української держави.

Варшава, за міркуванням Валентина Балюка директора центру Східноєвропейських досліджень Університету Марії Кюрі-Складовської, все ще переживає демократичний транзит, як й Україна. Стан, в якому знаходиться Польща він характеризує як неконсолідовану демократію. Автор цих рядків додав би ще, з рисами авторитарного управління. Проте це все ж таки демократія, при чому ліберальна. Що стосується України, то Балюк назвав політичний режим в Києві гібридним, олігархічним. Найбільша загроза сьогодні для України – консолідація цього гібридного режиму, що загрожує зривом реальних реформ, які субсидуються сьогодні Заходом. Так сталось, що в Україні олігархічна система монополізувала економічний та політичний простір. Відповідно розвиток державності відбувається не природньо, як це відбувалось в Польщі, а штучно. Навіть феномен двох майданів не зрушив Україну з олігархічної дороги, а лише призвів до переділу влади та фінансових схем. Розвиток українського етнічно-культурного державного проекту сьогодні прямо протиставляється проекту держави-економіки, що викликає відторгнення частини населення, та розвязує руки для маніпуляцій ворогу – Росії. Головна проблема України – деолігархізація, але вирішити її в умовах наближення російської інтервенції неможливо. Тож Польщі та іншим державам ймовірного Міжморя доведеться приймати Київ таким, який він є.

Чим більш реальних обрисів набуває загроза конвенційної війни в Європі, тим швидше питання субрегіональної інтеграції для України стає питанням виживання суверенної держави. З Україною зрозуміло, але навіщо це Польщі? Хтось може зауважити, що Польща та країни Балтії є членами НАТО. Це так, на щастя для них, але хто сказав, що війна розпочнеться з її проголошення. Росія сьогодні діє зовсім навпаки, використовуючи гібридні інформаційні та економічні інструменти, в той час, коли військові готуються до танкових проривів сувалкського коридору. Так сталось історично, що військові завжди готуються до війн, які вже відбулись. Колись Франція побудувала величну лінію Мажино на кордоні з Німеччиною, пам’ятаючи уроки Першої світової війни…

Але політики діють не краще за військових. Слабкість НАТО полягає в принципі консенсусу голосування, де 29 країн-членів мають дійти абсолютної згоди стосовно війни з Росією. На жаль, справжніх «буйних» небагато, всі інші, знаходячись за тисячі кілометрів від східного кордону Альянсу, цілковито ведуться на російську риторику залякування ядерною загрозою.

Польща зробила головним лозунгом саміту НАТО в Варшаві в 2016 р. слоган «щит Альянсу». Настав час перейти від слів до справи, адже краще зупиняти ворога на Донбасі, аніж в Малій Польщі. Україна та Польща – природні союзники, але, на жаль, часом Росія розуміє це краще, за нас самих. Менше історії та популізму в відносинах – більше стратегічних проектів, тому що просто говорячи про історію, ми можемо втратити майбутнє. Це ми – Варшава та Київ – східний вал Заходу. Тож згадаємо з історії те, що насправді варто сьогодні згадати українцям та полякам – гасло часів повстання Тадеуша Костюшка: Za naszą wolność i waszą.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Польща відмовилася від будівництва огорожі на кордоні з Україною та Білоруссю

Польща не будуватиме огорожу від диких кабанів на своєму східному кордоні, оскільки така стіна не …