понеділок, 6 Лютий, 2023
pluken
Головна / Аналітика / «Національний корпус», антипольський марш і Садовий
Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

«Національний корпус», антипольський марш і Садовий

Share Button

Новостворена ультраправа політична сила «Національний корпус» приєдналася до своїх колег з націоналістичного табору в протистоянні з міським головою Львова Андрієм Садовим. Марш, присвячений річниці останнього бою командира УПА Романа Шухевича, що пройшов вулицями Львова минулої неділі, під час підготовки змінив назву на «Марш проти польських панів». А вже після акції на офіційній сторінці львівського «Нацкорупсу» з’ясувалось, що марш проводили на знак протесту проти «категоричної заборони Садовим вивішувати червоно-чорний прапор на адмінбудівлях у Львові».

При чому тут Садовий?

«Мер та його приспішники своїм рішенням дозволили українцям використовувати червоно-чорний прапор лише в окремі дати (29 днів на рік), тим самим принизивши честь та гідність українських націоналістів, які билися з ворогом саме під червоно-чорними стягами і сто років тому, і сьогодні», – йдеться на фейсбук-сторінці політсили. В заяві рішення Львівської міськради (авторства заступника міського голови) про вивішування червоно-чорних прапорів неймовірним чином пов’язано із законом про заборону пропаганди «бандерівської ідеології», який 26 січня прийняв Сейм Польщі.

Очевидно, сакральне протистояння з ненависним лідером «Самопомочі» входить в «обов’язковий набір» націоналістичної політичної сили, що планує стати успішною у Львові. Згадати хоча б багаторічне протистояння місцевої «Свободи» у Львівській міській раді, коли націоналісти, отримавши в 2010 році 55 мандатів з 90, сформували потужну опозицію міському голові. У 2015 році основним конкурентом Андрія Садового на шляху до переобрання на посаду міського голови був свободівець Руслан Кошулинський, який, щоправда, програв чинному мерові міста в другому турі виборів. Слід відзначити, що таке, часом запекле, протистояння «Свободи» та Садового приносило користь обом сторонам. Останній мав можливість завжди пояснити провали у своїй роботі та невиконані обіцянки саботажем найбільшої фракції міськради. Натомість і свободівці звинувачували Садового в саботажі, коли йшлось про їхню ефективність роботи як міських обранців. При цьому обидві сторони мобілізовували на протистоянні свій електорат для голосування на чергових виборах.

Однак сьогодні в звичне і навіть традиційне для львівської політики протистояння втрутилась молода і агресивна сила, яка не має своїх депутатів у міськраді, не обтяжена спільною історією, наявністю бізнесу (а отже, потребою зберігати хоча б формальні відносини з владою міста) і якій не потрібно дотримуватись хоча б якихось усталених правил гри. Оскільки між «Свободою» та «Національним корпусом» вже більше року діє угода про спільну діяльність, під час маршу і з’явились месиджі, спрямовані проти Садового.

Новий ворог

Натомість виразна антипольська складова недільного дійства не є новою формою політичної діяльності для українських політичних партій загалом і для націоналістів зокрема. Найбільшого успіху Всеукраїнське об’єднання «Свобода» досягло на місцевих виборах 2010 року та на парламентських 2012-го, зумівши вперше в своїй історії сформувати фракції у Верховній Раді України. Така підтримка виборців зумовлена, зокрема, перемогою на президентських виборах Віктора Януковича та приходом проросійської влади. Партійці Тягнибока на фоні нерішучості та неспроможності парламентської опозиції та відверто антиукраїнської діяльності оточення Януковича змогли правильно вибудувати пропагандистську кампанію. ВО «Свобода» позиціонувала себе як єдину політичну силу, яка спроможна кинути виклик «донецьким». Такий прийом спрацював і в 2010 році, і в 2012-му, відтак націоналісти продовжували й далі впевнено користуватись агресивною риторикою, мобілізовуючи українців на боротьбу проти спільного ворога. Слід визнати, що й команді Януковича агресивні націоналісти, що постійно погрожують захопити Київ та рушити на Схід, виявились корисними. Політтехнологи Януковича вдало грали на страхах східняків щодо «лютих бандерівців», насаджених ще радянською пропагандою. А отже, таке протистояння додавало електоральних бонусів обом сторонам. Однак у 2014 році Янукович втік до Ростова, а вибудуваний ним режим розсипався впродовж кількох днів.

Парадоксально, але агресія Росії не посприяла зростанню рейтингів націоналістів. В результаті позачергових виборів 2014 року «Свобода» не потрапила до парламенту, а місцеві вибори 2015 року виявились не такими успішними, як попередні. Звання «головного ворога Путіна» в Україні позмінно приміряли на себе вже інші політичні гравці – від Дмитра Яроша до президента Порошенка.

Кандидатуру, скажімо, не ворога, а нового мобілізуючого чинника тепер уже об’єднаним націоналістам «підсунули» самі поляки. Після низки відверто шовіністичних висловлювань польських урядовців, а особливо після прийняття закону про покарання за «пропагування бандеризму» в Польщі. Оскільки традиційні ліберальні партії, так само, як і офіційна влада, доволі стримано реагують на таку позицію правлячих кіл Польщі, націоналісти «Свободи» та «Нацкорпусу» жорсткими заявами та звинуваченнями намагатимуться вирізнитись з-поміж українського політикуму.

«Антипольський марш» у Львові 4 березня – апробація стратегії пошуку нового «спільного ворога», який допоміг би націоналістам, як Янукович 2012 року, на хвилі взаємних звинувачень потрапити до парламенту. І знову ж, як і в 2010 та 2012 роках, обидві сторони – і українські націоналісти, і їхні польські опоненти з лав PіS та «Кукіз-15», спробують спільну гру взаємних звинувачень та образ. У відповідь на заклики проти «польських панів» польське МЗС висловило занепокоєння, «що такі проекти, як марш у Львові, можуть спричинити непотрібну напруженість між громадянами обох країн». В подібному тоні висловились й офіційні представники партії влади «Закон і справедливість».

Така риторика, безумовно, додасть обом сторонам підтримки, адже і в Україні, і в Польщі знайдеться доволі тих, хто більш схильний бачити в сусідові ворога, аніж шукати шляхів до важкого компромісу. Ситуативні політичні дивіденди від розпалювання конфлікту, на жаль, є очевиднішими та привабливішими, аніж риторика примирення.

А отже, спіраль взаємних звинувачень та ненависті буде і далі закручуватись, принаймні доти, поки стратегія пошуку ворога буде вигіднішою, аніж робота на довгу, віддалену і неочевидну перспективу миру та конструктивних відносин.

Віктор Біщук

Share Button

Також перегляньте

Fot. ukrinform.ua

Безпекові виклики України станом на листопад 2022 року: Ймовірний варіант розвитку подій»

  Стаття опрацьована з метою формування теоретичних висновків щодо актуальних безпекових викликів України із урахуванням …