понеділок, 23 Жовтень, 2017
pluken
ГАРЯЧІ НОВИНИ
Головна / Аналітика / Важелі російської агресії в Україні: економічна мотивація
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Важелі російської агресії в Україні: економічна мотивація

Share Button

Економічна залежність України від Росії після розпаду СРСР проявлялася не лише в порушенні виробничих зв’язків промислового комплексу колишньої великої держави, не лише у потребі України в енергетичних ресурсах для підтримання власної важкої промисловості, а й у супутній залежності населення України від російського ринку, який багато років споживав левову частку українського експорту.

За умов застарілої технології виробництва, зношеності обладнання, професійної деградації кадрів, ресурсної обмеженості, якість української продукції часто-густо була не на найвищому рівні. Проте її дешевизна відкривала ринки країн, що перебували у стані, подібному до українського, – становлення ринкової економіки олігархічного типу, яка не перебирає товаром. Часто російсько-українські торговельні оборудки відбувалися за корупційними схемами, з великою часткою «відкатів» та за участю посередників із сумнівною репутацією. Але попри все – заводи диміли, в домнах плавився метал, на машинобудівних конвеєрах збирали обладнання, люди працювали й отримували за це зарплатню. Але в 2014 році все змінилося.

Агресивні дії Росії проти України можна розглядати на різних рівнях. Припинивши закуповувати українську продукцію, вироблену на Донбасі («Азовмаш», НКМЗ, металургійні комбінати групи «Метінвест» Ахметова, хімічні комбінати групи «Ostchem» Фірташа), російська влада не стільки завдала удару державі Україна (зокрема її доларовій виручці від експорту), не стільки українським олігархам (вони мігрували або переорієнтували бізнес на меншу залежність від експорту; скажімо, для Ахметова сьогодні головним активом є енергетична корпорація «ДТЕК»), скільки по звичайному трудязі – найманому робітникові, який втратив роботу через скорочення. Для нього Росія – синонім благополуччя. І зовсім не тому, що він ідейний прибічник «русского мира» або має родичів у Москві, а тому, що Росія опосередковано довгий час забезпечувала його роботою, купуючи продукцію заводу, на якому він працював. Сьогодні заводи важкої промисловості масового закриваються – їхня продукція не може конкурувати на доступних ринках з європейською, а коштів на переоснащення виробництва ніхто не виділяє. Не рентабельна це справа. Захід швидше дозволить важкій промисловості України тихо вмерти, ніж підтримає застарілі виробництва. Україна ж не має на це коштів. Саме тому пріоритет надано розвиткові аграрного сектору та малого підприємництва.

Останнє має мало шансів на успіх через регіональну трудову культуру. З радянських часів у східних промислових регіонах – на Донбасі, в Дніпрі, Запоріжжі, Харкові – розповсюджений і популярний найманий труд. Мільйони людей поколіннями проходили дорогою інженерів, майстрів цеху, забійників. Їхня роль була максимально простою – будувати комунізм. Натомість особисту ініціативу не заохочували, образ «капіталіста» («куркуля» на селі) завжди мав негативне значення. Тож прищепити сьогодні колишнім найманим працівникам модель бізнес-відповідальності – майже безнадійна справа. Між Сходом і Заходом України в цьому контексті – ментальна прірва.

Інший міф, який використовує Росія в економічній мотивації населення східних регіонів, – соціальні стандарти. Установки радянського періоду про участь держави у всіх сферах життя громадянина, де останній – гвинтик механізму, від якого нічого не залежить (тебе можуть замінити на інший), проте залежить багато (будівництво «світлого майбутнього»), міцно вкоренилися у свідомості людей. Більше того – стали основою для самоідентифікації. Держава мала забезпечувати безоплатну освіту, медицину, платити стипендії, зарплати і пенсії у винагороду за соціальну активність населення та його вірність. Водночас той факт, що держава була єдиним джерелом можливостей (отримати роботу за розподілом, отримати квартиру), люди сприймали як даність та безальтернативність. У середовищі цієї групи населення – найманих робітників – СРСР роками прививав вірнопідданство, викорінюючи ініціативу й винагороджуючи їх доступністю «соціалки». Тож, коли Радянський Союз занепав разом зі своїми соціальними стандартами, українцям на Сході лишилося хіба що вірнопідданство власникові заводу – своєрідна сучасна форма кріпацтва, яку підкріплювали переважно емоційно (наприклад, ФК «Шахтар»), а не соціальними благами, які залишилися в компетенції держави (на відміну від виручки підприємств). Але ностальгія за радянським минулим, точніше його симпатичною обгорткою, не минула й досі.

Зважаючи на нинішні процеси дерегуляції та децентралізації в Україні, важливо розуміти цю специфіку. Особливо в зоні АТО, де вона накладається на проблеми внутрішньо переміщених осіб, на особливості відносин місцевого населення з військовими та розповсюджений посттравматичний синдром. Підконтрольні райони Донецької та Луганської областей сьогодні є зонами з максимально несприятливим бізнес-кліматом. Заманити сюди інвестора майже нереально – занадто великі ризики, зокрема через бойові дії на лінії зіткнення. Інвестиційна привабливість України, яка і в мирному минулому ніколи не була на високому рівні через корупцію та непотизм, продовжує знижуватись. Бізнес вимивається з України, незважаючи на досягнення певної прозорості у його регулюванні. Така ситуація вже сьогодні зумовлює відтік кваліфікованих кадрів за кордон (зокрема і в Росію), збільшує безробіття в країні. Це, своєю чергою, поширює протестні настрої в суспільстві, чого гостро потребує Москва для своїх дестабілізаційних планів щодо Києва.

Парадоксально, але, враховуючи зазначену специфіку, цілком очікувано, що робітник на Сході України, якого звільнили на заводі, винними в цій ситуації вважає скоріше українську владу та Майдан, аніж російську агресію. Опозиція підігріває таке сприйняття флешбеками з 2012 року, коли Янукович був при владі, а Росія була братньою країною. Довіра до державних інституцій знижується в міру зубожіння населення. Можливість не виплачувати побутові кредити українським банкам була однією з мотивацій для мешканців Криму та частини Донбасу під час подій весни 2014 року. В самопроголошених республіках досі популярна думка, що Україна має заплатити за руйнування та смерті «захисників Донбасу». Вона набуде принципового значення, якщо Росія припинить фінансувати соціальні витрати «ДНР» та «ЛНР». І ось тоді інструмент невиплати кредитів як акт невдоволення державою може перекинутись за лінію розмежування. Цьому мають сприяти процеси радикалізації політикуму в Києві та досягнення певного рівня суспільної дезорієнтації. Бідність – не вада, а засіб популістів та компрадорів, які хочуть занепаду української державності. Економічна мотивація – важливий фінальний важіль Росії у гібридній війні проти нашої держави.

Валерій Кравченко

Share Button

Також перегляньте

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

В Ополє п’яний чоловік напав на студентів з України

22-річний місцевий мешканець допоміг українцям, ризикуючи власним життям. У центрі столиці Опольського воєводства, місті Ополє, …