Агресивна політика Росії та її вплив на розвиток міжнародних відносин

Відкидаючи звинувачення та заперечуючи факти присутності російських військ і техніки в Україні, Москва намагається переконати всіх, що саме вона відіграє ключову роль у безпековій сфері регіону й виконує Мінські домовленості.

Відновлення активних бойових дій на Донбасі вказує на небажання Росії припиняти агресію проти України і використати свій вплив, щоб схилити лідерів незаконних збройних формувань до конструктивних переговорів з українською владою. Продовжується політика РФ щодо переведення військових дій на Донбасі у «заморожений конфлікт», розбудови у цих квазідержавних утвореннях органів управління, видачі паспортів громадянства «ДНР/ЛНР» для їх юридичного оформлення.

Росія надає широку підтримку терористичним «ДНР/ЛНР», щоб мати вигідну, на її думку, переговорну позицію з ЄС. РФ шантажує й дискредитує українське керівництво, дестабілізує соціально-політичну ситуацію в нашій державі, щоб повернути Україну в сферу свого політичного й економічного впливу. РФ здійснює подальші заходи з юридичного закріплення статусу окупованого Криму як суб’єкта російської держави.

Посилюється європейський вектор російської зовнішньої політики, який одночасно передбачає розкол у лавах ЄС та НАТО в питанні пролонгації та посилення санкцій проти РФ, ревізію системи європейської безпеки, відновлення співробітництва з країнами ЄС на двосторонньому рівні, оскільки російський бізнес вимагатиме від політичних еліт Росії виходу зі стану «світової ізоляції».

Аби легітимізувати свої дії проти України, а в майбутньому, можливо, і проти інших держав, РФ намагається ініціювати перегляд нинішніх міжнародних засобів – договорів та домовленостей, які стосуються забезпечення регіональної та глобальної стабільності. Така позиція неприйнятна, оскільки свідчить про те, що Москва може нехтувати чинними міжнародними нормами, брутально порушувати їх, а потім розробляти нові, вигідні лише їй правила міждержавних відносин. Російське політичне керівництво реалізовує амбітні плани створення багатополярного світу, посилення місця та ролі РФ у світі. Оскільки нинішній стан економіки Росії не дає змоги впливати на геополітичні процеси, російське політичне керівництво робить акценти на військовій складовій міждержавних відносин, обираючи роль «миротворця».

Реалізуючи свою агресивну геополітику, РФ веде боротьбу із Заходом (ЄС та США) за перерозподіл сфер політичного впливу; дестабілізує безпекову та соціально-політичну ситуацію в Європі, всіляко підтримуючи опозиційні сили в провідних країнах ЄС; фінансує та формує праворадикальні та націоналістичні організації на європейському просторі, допомагаючи тим політичним силам, які закликають до виходу своїх країн зі складу Європейського Союзу або підтримують скасування санкцій проти РФ; створює передумови для напливу сирійських мігрантів в ЄС і активно співпрацює з терористичними угрупованнями. Водночас офіційний Кремль позиціонує себе як «послідовного борця» з міжнародним тероризмом. У системі міжнародної безпеки держава цілеспрямовано витісняє представників ісламських радикальних організацій зі своєї території, щоб підштовхнути їх до активної діяльності в інших країнах. Саме так діє російська влада на Кавказі і в Криму, внаслідок чого чимало ісламських радикалів з Кавказу воює на Близькому Сході на боці ІДІЛ. Крім того, військова операція РФ в Сирії також призводить до витіснення радикальних ісламістів із Близького Сходу до Європи.

У сфері державної ідеології пропаганда агресивного антизахідного, антиліберального традиціоналізму залишається в Росії останнім засобом підтримки лояльності до влади з боку більшої частини російського суспільства; приниження Заходу, зневага до його цінностей, незважаючи на його досягнення, – єдиний спосіб виправдати в очах пересічного громадянина Росії існування системи, яка базується на обмеженні прав кожної окремої людини в країні.

У конфлікті з Україною РФ виглядає як непередбачуваний злочинець – добре озброєний і нахабний. Росія, як свого часу й СРСР, стала страшилкою для всієї Північної півкулі. РФ нехтує взятими на себе міжнародними та міжурядовими зобов’язаннями (анексія Криму), спровокувала й підтримує військовий конфлікт (Донбас), при цьому лицемірно заявляючи про свої благі наміри й виправдовуючи свої дії.

Кампанія Володимира Путіна в Україні складається з тези «профашистського антифашизму» – насаджування взаємовиключних понять, а також тези, що на Донбасі РФ не воює. Росія вважає Захід джерелом постійної загрози для себе, і саме тому Кремль ставить за мету створення буферних зон в Україні та інших пострадянських державах.

Президент РФ зацікавлений в Україні розчленованій, ослабленій війною, економічно залежній та політично суперечливій. Президент Путін нав’язує країнам Заходу політику, спрямовану на знищення української державності.

Події в Україні де-факто перетворили Росію на джерело загрози для всього цивілізованого світу (її лідерам не вірять, політику – засуджують). Війна в Україні забирає тисячі життів російських військовослужбовців та найманців, і коштує державному бюджету РФ мільярди доларів. На багато років зіпсовано відносини між українським та російським народами. Враховуючи агресивно-імперську політику Кремля, українсько-російський конфлікт може перейти на глобальний рівень.

Країни СНД залякані політикою Кремля, який з позиції сили вирішує питання розвитку відносин з державами колишнього СРСР і намагається відродити імперію. Те, чому протистояла Росія після розпаду СРСР (розширення НАТО на схід Європи), стало неминучим явищем через необхідність зміцнення кордонів країн-членів НАТО та убезпечення європейського регіону від загроз з боку непередбачуваної Росії.

Зростає кількість освічених і кваліфікованих людей, які прагнуть покинути Росію.

Міжнародна ізоляція Кремля загрожує негативним впливом на подальший розвиток науково-економічного потенціалу Росії через брак інвестицій та новітніх технологій. Підвищення національного псевдопатріотизму в РФ супроводжується зростанням шовінізму, ненависті, етнічної та релігійної нетерпимості, мілітаризму.

Існує реальна загроза дезінтеграції Росії. Наразі сферою інтересів Китаю є Східний Сибір і Далекий Схід, Японія має територіальні претензії на південну частину острова Сахалін, нестабільна позиція Калінінграда, Уралу, мусульманських республік Кавказу, Татарстану, Башкортостану тощо. Росії загрожує остаточне перетворення на сировино-орієнтовану державу.

Олег Білоус, політолог (Івано-Франківськ)