середа, 25 Травень, 2022
pluken
Головна / redaktorua (сторінка 5)

redaktorua

Повернення левів: довкола цвинтаря Орлят знову суперечки

Share Button

На польський військовий меморіал, відомий як цвинтар Орлят, що розташований на історичному львівському Личаківському кладовищі, 16 грудня повернули дві скульптури левів. Йдеться про фігури, перевезені звідти понад 40 років тому. Дискусія про їхнє можливе повернення тривала більше 15 років. Окрім елементу історичного вона мала й чітке політичне забарвлення. Адже мова про фігури, які на момент створення містили польські патріотичні написи. Саме повернення стало несподіванкою для багатьох – воно відбулося без представлення цього рішення широкій громадськості, чим і викликало нову хвилю дискусій.

Довга дорога назад

На цвинтарі Орлят обидва леви «поселились» у 1934 році. За інформацією львовознавця Ігоря Мельника, від 1967 р. вони мандрували містом та околицями. Останнє місце розташування одного із них, – поблизу Геотехнічного інституту на вул. Перфецького, 21, іншого – на в’їзді до Львова з боку Винників.

Поверненням левів займався Фонд культурної спадщини, який за гроші Міністерства культури та національної спадщини РП реалізовує проекти не лише в Україні, а й в інших країнах світу. З українського боку питанням займалося управління охорони історичного середовища Львівської міської ради. За словами представника Міністерства культури та національної спадщини Польщі Міхала Міхальскі, переговори щодо перевезення левів тривали багато місяців і особливо активізувалися навесні цього року. Усі витрати (нинішні та майбутні) взяла на себе польська сторона.

«Ці скульптури не консервували щонайменше з 1970-х років, а може навіть і з моменту створення. Тож фігури будуть відреставровані навесні наступного року. Працюватимуть спільно українські та польські реставратори. З польської сторони цим займається професор Януш Смаза, а з української – Олесь Дзиндра. Натомість у місцях, де досі стояли ці фігури, поставлять копії, виготовлення яких ми профінансуємо. Форми для таких копій уже зробили», – розповів у коментарі для polukr.net Міхал Міхальскі.

Про можливе повернення левів говорили ще перед відкриттям цвинтаря Орлят у 2005 році. До цієї теми не раз поверталися під час впорядкування території польських військових поховань, яким займалися з кінця 1990-х років. Однак тема згубилась на фоні гострого конфлікту щодо встановлення на меморіалі меча-щербця, який, як наголошували українці, є польським імперським символом. Нагадаємо, його встановили замість погодженого двома сторонами католицького хреста та незважаючи на активні протести львівської громади.

За і проти

Як розповів Польсько-українському порталу віце-президент українського бюро ІКОМОС Андрій Салюк, рішення про повернення скульптур на початкове місце було ухвалене минулого тижня. Питання розглянули на науково-методичній раді при міському управлінні охорони історичного середовища, у підпорядкуванні якого й перебуває Личаківське кладовище.

«Усі підтримали, що це нормальний крок. Рада прийняла рішення провести необхідні консерваційні та реставраційні роботи», – говорить Андрій Салюк.

Основний аргумент тих, хто відстоював повернення скульптур, полягає в тому, що ні з моральної, ні з етичної точки зору леви, яких зробили для поховального меморіалу, не можуть стояти на вулицях міста.

«У польській, як і в українській традиції, не прийнято щось забирати з цвинтаря. Ми дуже хотіли, щоб на цвинтар Орлят повернулися всі елементи, які там раніше були, тому так опікувались цією темою, – пояснює важливість питання для польської сторони Міхал Міхальські. – Тому ми дуже вдячні владі Львова й високо цінуємо їхню співпрацю. Відсутність цих левів була дуже помітною, багато старших мешканців Львова пам’ятали їх, бо левів забрали лише за радянської окупаційної влади».

Однак із таким рішенням погоджуються не всі. Частина львів’ян вважає цей крок не впорядкуванням могил, а мало не зрадою державних інтересів. Активне обговорення теми розпочалося у відкритих групах у соціальних мережах.

«Дуже прикро, що нинішня міська влада сприяє утвердженню «польськості» Львова. Ці меморіали не так просто поставали, вони – не звичайні військові цвинтарі, а символи перемоги поляків над українцями», – пише львівський історик та громадський діяч Роман Грицьків. Львів’янина також обурює те, що чиновники з Ратуші не розповіли мешканцям міста про плани встановити левів на кладовищі. В офіційному повідомленні Львівської міської ради йшлося лише про те, що скульптури заберуть на реставрацію.

Схожої думки дотримується й колишній директор Личаківського цвинтаря Ігор Гавришкевич, який 10 років тому брав активну участь у переговорах щодо відновлення цвинтаря Орлят. Він наголошує, що нинішнім своїм рішенням міські посадовці фактично порушили попередні ухвали сесії міської ради та міждержавні домовленості.

«Є ухвала сесії, яка забороняє перенесення левів, – пояснює Ігор Гавришкевич. – Йдеться про ухвалу сесії Львівської міської ради щодо впорядкування польських військових поховань на Личакові від 2005 року. Вона забороняє встановлення чи відновлення будь-яких елементів на польських військових похованнях. Меморіал, про який йдеться, будували до початку Другої світової війни. Його основна ідея не лише у вшануванні пам’яті, а й у показі приналежності цих земель до Польщі, зокрема, і мілітарними символами. Можна сказати, він мав політичне призначення. З такою метою використовували і левів. З цих міркувань депутати попередніх скликань не підтримали ідеї їх повернення».

Написи спотикання

І хоча дискусія у львівському середовищі не є надто гострою, виглядає на те, що гарячі суперечки ще можуть бути попереду. Наразі левів повернули на їх первісні місця без проведення реставрації. Директор ЛКП «Личаківський цвинтар» Михайло Нагай каже, вони у доволі поганому стані й потребують допомоги фахівців. І власне під час реставрації постане ключове питання: чи будуть відновлені написи на гербах скульптур? Як відомо, ще до війни обидва леви тримали у лапах щити з гербами та написами на них. На одному був герб Львова, на іншому – герб Польщі і, відповідно, два написи: «Завжди вірні» і «Тобі Польща».  Відновлення цих написів, на думку багатьох, є неприпустимим.

Політичну складову цієї дискусії, зізнається Міхал Міхальскі, розуміють і в Міністерстві культури та національної спадщини Польщі. Хоча, зазначає працівник міністерства, питання відновлення написів слід адресувати передусім до реставраторів.

«То проблема реставраторів, але разом з тим проблема не лише реставраторська. Думаю, буде, як завжди, спільне рішення реставраторів польських і українських. Маю надію, нам вдасться зустрітися навесні у Львові й вирішити це питання. Є така думка, що мають бути відновлені всі історичні елементи, але це питання до дискусії», – сказав Міхал Міхальскі.

Натомість українська сторона стверджує: жодних дискусій бути не може, адже принципове рішення уже є. За словами Андрія Салюка, рада при управлінні охорони історичного середовища ухвалила рішення, що на щитах будуть лише герби Львова, а відновлення старих написів є неприйнятним.

«Могили треба впорядковувати. Але при цьому я противник того, аби відновлювати символи, які мають мілітарне навантаження. Леви, на моє переконання, – це просто елементи композиції. Тому не буде жодного відновлення написів», – резюмував у коментарі для polukr.net директор ЛКП «Личаківський цвинтар» Михайло Нагай.

Довідка:

За інформацією Центру міської історії, Польський військовий меморіал або Цвинтар оборонців Львова (також відомий як Меморіал орлят) був розміщений на землях за Личаківським цвинтарем. Тут були поховані поляки – учасники боїв проти ЗУНР (1918 р.) та проти більшовиків (1920 р.), жертви німецько-польської війни 1939 р. та Руху опору 1922–1944 рр. У 1971 р. цвинтар був знищений радянською владою; тоді ж частиною його території пролягла сучасна вул. Банаха. Протягом 1989–2005 рр. меморіал було частково відбудовано.

Архітектурне вирішення з колонадою, аркою та двома левами було запроектоване в 1921 р. й належить Рудольфу Індруху (Indruch), студентові V курсу відділу архітектури Львівської політехніки – колишньому воякові австрійської армії, який під час Першої світової війни брав участь у боях в ранзі надпоручника саперів.

Мирослава Іваник

Share Button

Причини створення окремих правових норм, що стосуються іноземців

Share Button
Ministerstwo Sprawiedliwości RP, Fot. commons.wikimedia.org
Ministerstwo Sprawiedliwości RP, Fot. commons.wikimedia.org

Кожна сучасна держава створює законодавчі норми загального характеру, тобто такі, що, зазвичай, стосуються кожної людини, яка перебуває на її території. Тому винятки, які застосовуються щодо іноземців, мають бути результатом очевидних положень нормативно-правових актів. Аналогічно, інакше трактування правового статусу певної особи випливає з її відмінної ситуації в порівнянні з громадянами цієї країни.

Окреме регулювання правової ситуації іноземців є наслідком того, наскільки активно держава в принципі регулює життя своїх громадян. Державна система освіти, загальна служба охорони здоров’я, соціальне забезпечення та соціальне страхування (вихід на пенсію, пільги для інвалідів тощо) спричиняють те, що держава обтяжена розлогою і затратною системою соціального захисту. Ще до того, як громадянин вийде на ринок праці й заробить перші гроші, він уже є предметом державної «інвестиції». Тоді як після досягнення визначеного віку або у разі настання певних непередбачуваних подій (серйозна хвороба, інвалідність) – має право на отримання визначених пільг.

Поява в глибоко регульованому суспільстві особи «ззовні» є проблемою не так для економіки й населення країни, як для самої держави й створених нею загальних систем. Держава переважно обмежує для іноземців доступ до ринку праці у зв’язку з бажанням повернути свої інвестиції, вкладені в систему освіти, та задля забезпечення стабільності наявних податкових джерел. Держава передусім побоюється того, що іноземці, які прийшли на місце власних громадян, вимагатимуть пільг, що були обіцяні цим громадянам у випадку безробіття. Ще однією проблемою, безсумнівно, є необхідність гарантування безпеки. Адже навіть безневинний, на перший погляд, іммігрант може мати в країні походження багату злочинну історію, про що відповідні органи держави, яка приймає, можуть дізнатися занадто пізно.

Навіть численні реєстраційні зобов’язання, накладені на іноземців, не виходять за рамки того, з чим стикаються громадяни у власній країні. Від народження кожен громадянин повинен бути вписаний до численних обліків, починаючи з РАГСу, видачі посвідчення особи і аж до реєстрації у відповідних податкових органах та у закладі соціального забезпечення. У випадку іноземця, який подає документи на візу або на дозвіл на перебування в Польщі, всі особисті дані, по суті, вносяться одноразово. Цим і зумовлена така велика кількість рубрик у формах відповідних заяв.

Без сумніву, розповсюдженість державного регулювання та високий рівень державних витрат впливають на ускладнення процедури отримання дозволу на в’їзд або перебування в іншій країні. Історія виникнення і розвитку законодавчого регулювання міграції чітко демонструє взаємозв’язок такого типу. Перетікання населення між країнами, зазвичай, – цілком природне і постійне явище, й історія процесів міграції сягає набагато глибше, ніж історія найстаріших країн.

Звісно, можна дискутувати про раціональність надто розвиненого піклування країни про своїх громадян, але слід наголосити, що в теорії відповідного законодавства і міграційної політики не національні інтереси (у вузькому їх розумінні) є причиною того, що іноземці стикаються з великими чергами під час отримання візи чи з прискіпливими чиновниками. Інша річ, що контакт з імміграційною адміністрацією іншої країни може, на жаль, справити хибне враження про цю країну.

Порушені тут проблеми – це не лише вступ до відповідних правових питань. Визначення сенсу призначення цих урегулювань, тобто їх ratio legis, є важливим компонентом процесу інтерпретації відповідних норм, що, без сумніву, впливає на їх застосування. Слід мати це на увазі, оскільки спектр положень, що стосуються іноземців, та їхня складність зумовлені всією сукупністю польської законодавчої системи. Без цієї точки відліку, встановленої в якості загального фону для висвітлення подальших тем, буде набагато важче зрозуміти призначення окремих органів, які займаються законом для іноземців.

солісітор Міхал Лельонек

Гладиш & Жераньскі, Юридична фірма ПТ

Читайте також: Закон Польщі “Про іноземців”

 

Share Button

Війна у стінах Львівської ОДА

Share Button
http://www.dnepr.com/
Джерело: www.dnepr.com

У Львові розпалюються пристрасті довкола новоствореного Центру допомоги воїнам АТО. Структура, яка би мала допомагати бійцям і стримувати сварки та скандали, сама опинилась у їх епіцентрі. Все майже як у гостросюжетному фільмі – підкилимні ігри, погрози гранатою і земельні інтереси. Водночас у програші демобілізовані військові, яким так і не забезпечили центру, який би їм допомагав.

Допоміжна п’ятірка

Уперше про те, що волонтери мають працювати разом з державою і допомагати тим, хто повернувся з АТО, заговорили ще на початку року. У березні 2015 року, з початком перших хвиль повернення військових додому, Президент України Петро Порошенко підписав указ, згідно з яким зобов’язав обласні адміністрації «створити центри допомоги учасникам антитерористичної операції як допоміжні органи та залучивши до діяльності таких центрів представників громадськості».

Бачення, як це має виглядати, запропонували лише через півроку. 5 жовтня Президент Петро Порошенко підписав указ №570/2015, яким передбачив створення центру допомоги воїнам АТО в кожній області і залучення до цих центрів представників громадськості. За задумом президента, центри мають координувати діяльність волонтерів та органів влади для допомоги демобілізованим бійцям. Про яку ж допомогу йдеться? Фактично під контроль волонтерів підпадають кілька напрямків роботи державних органів влади. Передусім медична та психологічна допомога, а також нагляд за присвоєнням статусу учасника бойових дій, нарахуванням пільг, нагородженням вояків і розподілом земельних ділянок та квартир воїнам АТО.

Одразу ж за два дні, 7 жовтня, перший заступник голови Львівської ОДА Роман Замлинський підписав розпорядження про створення центру на Львівщині. Хто саме увійде до нього – у документі не було сказано. Тож 8 листопада у Львові представники 46 громадських, благодійних та волонтерських організацій та окремі волонтери провели збори, на яких обрали п’ятьох координаторів майбутнього центру. Ними стали Богдан Дідич (Волонтерська ініціатива «Допоможи Фронту»), Любов Возняк (волонтерська організація «Коло короля Данила»), Тимур Баротов («Спілка офіцерів України»), Лілія Бойко (волонтер) та Наталя Ліпська (благодійний фонд «Крила надії»). Головою обрано Богдана Дідича.

«Збори відбулись легітимно, у них взяли участь 46 волонтерських організацій і відкритим голосування вони вибрали з-поміж себе тих, кого вважали найкращими», – коментує polukr.net координатор волонтерської ініціативи «Львівський лицар» Андрій Салюк.

«Усі волонтери поставилися до цього дуже відповідально, – розповідає представниця Центру Лілія Бойко, яка волонтерить у Львові ще з часів Революції Гідності. – Ми зібрались, провели рейтингове голосування і вибрали між собою представників центру».

На цьому історія би мала закінчитися і початись рутинні будні та робота. Однак насправді вже після зборів довкола нової структури стали відбуватися дивні речі.

П’ять плюс дев’ять

Спершу, як кажуть волонтери, призначення поіменного складу центру затягував голова ЛОДА Олег Синютка. Розпорядження, яке би надало офіційного статусу п’ятірці обраних, дуже довго не підписували. А коли врешті з’явився відповідний документ, у ньому фігурували прізвища, окрім затвердженої п’ятірки, ще 9 осіб. До його складу ввели  шістьох нових представників громадськості і трьох чиновників. Отже, громадськість у центрі також представляють Володимир Правосудов (ГО «Учасники бойових дій та волонтери Галичини»), Ігор Саврій (ГО «Учасники бойових дій та волонтери Галичини»), Мар’яна Салашник (ГО «Спілка соціального захисту учасників АТО та сімей загиблих Яворівщини»), Леся Турашвілі (ГО «Соціальний захист населення та учасників АТО»), Марта Ярославська (ГО «Спілка учасників та волонтерів АТО»). 

Координаторами центру від державних структур призначені директор департаменту соціального захисту населення ЛОДА Василь Мартиняк, військовий комісар Львівського обласного військового комісаріату Микола Садовський та головний спеціаліст сектору у Львівській області Державної служби України у справах ветеранів війни та учасників антитерористичної операції Володмир Шамрай.

«Вперше волонтери почули про Лесю Турашвілі ще під час першого голосування за склад Центру, –  розповіла polukr.net Лілія Бойко. Тоді вона прийшла зі свою групою підтримки і вимагала посади в центрі, бо вона нібито активна волонтерка. Але за неї ніхто не проголосував, бо її ніхто не знав. І це дивно, бо волонтери, які працюють вже півтора року на допомогу воїнам АТО, добре знають один одного. Тоді були крики, що вона все одно там буде. Фактично, пішовши їй на поступки волонтери проголосували за включення до складу ради бійця АТО Тимура Баротова. Але цього виявилось мало – протягом наступних днів вже на робочих зустрічах Леся Турашвілі з колегами влаштувала кілька скандалів з однією вимогою – включити їх у склад і переобрати керівництво».

Після низки цих скандалів і з’явилося розпорядження Олега Синютки не з 5, а з 14 прізвищами.  Однак навіть на цьому етапі робота не почалася. Добившись своєї присутності у Центрі, нові члени і далі висувають вимоги. Цього тижня вони провели під стінами Львівської ОДА пікет.

«Одними з перших вимог є: переобрання керівника новоствореного центру  допомоги учасникам АТО  згідно з прозорим голосуванням, забезпечення нормальної роботи  Центру, який мав запрацювати відповідно до указу Президента України №150 від 18.03.2015 року, створення моніторингових комітетів щодо питань АТО при ЛОДА, ЛМР та управлінні Держгеокадастру Львівської області», – йшлося у повідомленні організаторів пікету.

Чия земля?

За словами Лілії Бойко, найбільше цих людей цікавить земля. Саме про це говорили і бійці АТО, які підтримують Лесю Турашвілі.

«Постійно звучить тема землі. Нам погрожують, що ми не маємо права лізти до цих питань, бо нас «поховають». Насправді один з них, Ігор Саврій, причетний до будівельної фірми, яка прославилась незаконним будівництвом. Інший – власник магазину військового спорядження «Штурм», де продавали браковані бронежилети. Леся Турашвілі усюди намагається влаштувати скандал і бійку, а не працювати. Нам навіть погрожують і працювати в таких умовах, очевидно, неможливо».

За словами волонтерів, за інформацією Олега Синютки, на п’ять тисяч заяв учасників АТО Львівська ОДА вже видала вісім тисяч ділянок. Лілія Бойко припускає, що основна роль їхніх опонентів – покрити дерибан, який вже відбувся, і дати можливість його продовжити. Однак для цього потрібно усунути з центру незалежних волонтерів. «Ми не маємо повноважень роздавати землю. Але ми у будь-який момент можемо вимагати документи про її роздачу на перевірку. Цього усі й бояться. А реальні військові виявились просто жертвами маніпуляцій».

Опоненти нинішнього керівництва кажуть – за ними бійці, і називають львівські бригади – 80, 24 і кілька добровольчих батальйонів. Проте офіційних заяв командування про таке рішення не було. Ба більше, колишні військові є по обидва боки конфлікту, однак обрана п’ятірка волонтерів наполягає – не хоче захисту від своїх підопічних, аби не загострювати і так не легку ситуацію.

«Ми чітко висловили свою позицію, що не будемо працювати з тими шістьма людьми, яких нам нав’язують. Основна причина – їхня підпсута репутація. Натомість кожен з нас дуже цінує свою. Один з останніх скандалів ці люди влаштували на робочій зустрічі з головою ОДА, де один з них погрожував мені підкласти гранату під двері. І схожі погрози лунали не один раз. Працювати в рамках одної команди ми просто не можемо», – говорить Богдан Дідич.

Через постійні скандали нині Центр, який би мав допомагати демобілізованим бійцям, фактично не працює. Волонтери кажуть, що планували зробити, зокрема, гарячу лінію для вояків, налагодити роботу з надання психологічної допомоги, вирішити питання лікування для тих, кому це вкрай необхідно.

«Нечіткість державних актів зіграла поганий жарт, – переконаний координатор ініціативи «Львівський лицар» Іван Радковець. – Не було чітко прописаної структури обрання членів центру та їхніх повноважень. Відчуття, що Президент створив його просто для галочки. У Львові громада дуже активна і фактично вдалось волонтерам самим організуватись і вибрати своїх представників. Але дехто керується іншою логікою. Мабуть, добре розуміє, що війна рано чи пізно закінчиться і намагається зробити можливість вирішення земельних питань своїм капіталом».

Натомість голова ЛОДА коментарів щодо теми центру активно уникає. Під час цьоготижневого пікету за зміну керівництва центру під стінами ОДА він запевнив, що не розуміє ажіотажу довкола посади керівника центру, адже вона неоплачувана, без особливих повноважень – без права виділяти земельні ділянки тощо, однак пообіцяв найближчим часом вирішити питання з роботою центру.

Мирослава Іваник

Share Button

«У пошуках короля Ліра: Верді». Голос для виключених

Share Button
Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

«Буря! Страшна буря починається! Тікайте! Рятуйтесь!..» Жінки, переважно старшого віку, у капелюшках, чорних сукнях, у рукавичках, з перлами на шиї та чоловіки в чорному починають кричати і в шаленій паніці зриватися зі своїх місць у театрі.Власне, всі ці люди тут через «бурю», яку кожному довелося пережити. Це могла бути буря, яку спричинила війна, інші люди, часом найрідніші, або ж це ті бурі, які «можуть статися в серці».

З цієї сцени починається репетиція опери «У пошуках короля Ліра: Верді». Це соціально-культурний проект, у якому беруть участь не лише професійні актори, а й соціально виключені люди.

У 2013 році польська театральна організація JUTROPERA виграла конкурс, оголошений в межах проекту «Європейська столиця культури – Вроцлав». Режисери Міхал Знанєцкий і Зося Дов’ят розпочали масштабний проект «Голос виключених» і поставили кілька соціальних вистав, у яких водночас працювали професійні актори та соціально незахищені особи – люди з будинків опіки, діти із сиротинців та представники національних меншин.

Деякі вистави були реалізовані в інших містах Польщі, а також в Італії та Аргентині. А вже 3 та 4 грудня прем’єра опери «У пошуках короля Ліра: Верді» за Вільямом Шекспіром відбудеться у Львівському драматичному театрі імені Лесі Українки.

Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

Вперше цю оперу поставили у Вроцлаві в 2013 році. У ній взяли участь мешканці чотирьох будинків опіки. У Львові робота над виставою розпочалася в лютому цього року, й до участі в ній залучено не тільки мешканців Львівського геріатричного пансіонату, а й студентів Університету третього віку, членів Центру інтеграції для жінок у кризових ситуаціях, соціальних працівників та переселенців з окупованих областей України.

«Ми хотіли залучити до цієї вистави ще й хлопців з АТО, проводили зустрічі з психологами, відвідували госпіталь, але так і не вдалося зібрати групу. А ще запросили до участі у проекті переселенців. На зустріч прийшло дуже мало людей, але всі вони залишилися. Загалом у виставі бере участь 40 осіб, а також оркестр. Музиканти і виконавці головних ролей – студенти Львівської консерваторії», – розповідає Юлія Калиш, координатор проекту у Львові.

Щоб зіграти головну роль, до Львова приїде відомий оперний співак Єжи Артиш, якому виповнилося 85 років.

«Ідея цього проекту – щоб його учасники після багатьох годин занять і кількох місяців репетицій виступили на великій сцені, в найкращому театрі міста і попрацювали з професіональними акторами, співаками. А головну роль повинна грати дуже відома особа. Одна із цілей проекту – зацікавити цих людей оперою та театром. Мало хто з них мав доступ до цього протягом свого життя», – говорить режисерка Зося Дов’ят.

Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

Всі учасники активно працювати над виставою. Щомісяця з Польщі приїжджала Зося Дов’ят, щоб провести тренінги та репетиції, але й під час її відсутності робота не припинялася. Заняття проводили соціальні працівники, які пройшли у режисерки спеціальні курси з методики. Вона називає їх соціальними суперменами і сподівається, що вони зможуть проводити такі тренінги й після закінчення проекту.

Після майже року роботи над оперою Зося називає всіх її учасників професіоналами і зазначає, що жоден професійний актор не може бути таким «професійно правдивим», як вони.

«Я буду говорити про війну, я знаю, що це таке», – говорить молода жінка своїй подрузі після репетиції.

Зося пояснює, що в цій виставі звучатимуть реальні історії учасників. Їхні монологи не прописані в сценарії, це їхня правда, їхні спогади чи переживання. Вони навіть не звучать на репетиціях – учасники розкажуть їх тільки під час вистави.

«Більшість цих людей – ліри, хтось залишив їх в домі опіки. Але до цього вони пережили багато інших історій. У Вроцлаві люди розповідали про переселення, які відбувалися перед війною, як їх виганяли з рідних місць, розлучали з родинами. Вони є географічними лірами. У Щеціні живе багато в’язнів сибірських таборів, вони часто не мали дітей і не хотіли їх. Більшість із них хворіє, бо втратили здоров’я через важку працю. У Львові це переважно історії людей, які самі себе виключили, відмежувались від світу, вони у добрій фізичній формі. Чимало учасників також пережили війни, і вони про це згадують», – розповідає Зося.

Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

Ця опера про короля Ліра – дуже печальна і з сумним кінцем, але режисерка роздумує про надію: «Я бачу, як гасне світло у фіналі, а потім вмикається, і вони стоять – всі такі красиві, у капелюшках, з перлами і в рукавичках, і з розчервонілими щоками, захекані, думають, чи все добре зробили. А далі аплодисменти, квіти… І це надія, я вважаю».

Зося Дов’ят також зізнається, що цей проект не залишає учасників байдужими. У Вроцлаві вони просились у кожну наступну виставу, над якою працювала JUTROPERA.

«Після «Короля Ліра» ми вирішили робити з дітьми-сиротами оперу «Петрусь і вовк» Прокоф’єва, але сеньйори з будинків опіки просили взяти й їх до вистави. У 2014-му відбулася прем’єра цієї опери за участі дітей і людей літнього віку, і це мій улюблений проект. А згодом робили виставу, в якій брали участь групи лемків, греків, німців, євреїв та інших національних меншин, а також діти з сиротинців та сеньйори з будинків опіки, які знову просили не залишати їх. Це була «Королева фей», у ній грало 200 осіб. І в підсумку хочемо поставити «Історію солдата» Стравінського. Думаю, будемо залучати в’язнів до цього проекту».

Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

Закінчення кожного проекту режисерка порівнює з закінченням дитячих канікул: «Важко і дуже сумно, коли проект добігає кінця, бо щоразу утворюється нова родина. Це наче літні канікули в дитячому таборі, які завжди мають сумний фінал – пора вертатись додому. Ця вистава – це фабрика спогадів, і це найважливіша цінність – мати сильні спогади. Треба щось зробити, щоб мати в тій голові себе кращого, цікавішого, і мати добру історію».

«Театр – це спосіб спілкування. Світ це зрозумів, ми тільки підходимо до такого розуміння. Побачивши проект «У пошуках короля Ліра» у Вроцлаві, ми ані секунди не сумнівалися, що мусимо таке зробити у Львові. Коли дуже хочеш – зірки сприяють. З’явилася можливість реалізувати проект у рамках програми «Європейська столиця культури – Вроцлав-Львів 2016». А далі – рутинна робота менеджера культури: пошук місця, ресурсів, партнерів, костюмів, волонтерів і ще тисячі дрібних і великих речей. Це перший соціальний проект, який увійшов у святая святих мистецтва – оперу. І увійшов не безкоштовними квитками для соціально вразливих людей, а запросив цих людей вийти на сцену і бути головними учасниками оперної вистави. Тут головний не Верді, не Шекспір, і навіть не Лір – тут головні ті люди, які «грають короля», розповідаючи особисті історії життя, які не менш драматичні й трагічні. Вистава готувалася цілий рік, і думаю, що цей рік змінив ставлення до життя всіх учасників вистави і проекту. У цьому суть», – розповідає Ірина Магдиш, яка була одним з ініціаторів реалізації цього проекту у Львові та його координатором.

У Львові проект реалізовано у межах програми «Європейська столиця культури 2016 – Вроцлав». Співорганізатори: управління культури Львівської міської ради, Львівський драматичний театр ім. Лесі Українки, ГО «Народна допомога», Інститут екуменічних служб Українського католицького університету та Фундація «JUTROPERA» (Польща).

3, 4 грудня, Львівський драматичний театр імені Лесі Українки, 18:00. Опера «У пошуках короля Ліра: Верді»

Оля Вишня

Share Button

Юлія Пішта: «Діаспора надсилала п’ятитонні посилки. Мабуть, діаспора навіть більше, ніж тутешні українці, допомагала»

Share Button

Історії Революції. Військовослужбовець Микола Голіков та волонтерка Юлія Пішта

Два роки тому більше тисячі киян вийшли на головну площу країни – Майдан Незалежності. Це була реакція на те, що тодішній президент України Віктор Янукович заявив офіційно, що країна не підписуватиме асоціацію ЄС. Паралельно з ними львівські студенти вийшли на головну площу Львова.

Сьогодні пропонуємо згадати не лише перший день Революції Гідності, але те, як вона тривала більше трьох місяців. Напередодні річниці в Україні презентували книжку «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».«Українсько-польський портал» першим друкує уривки з цієї книги. Унікальні і зворушливі історії від учасників Революції гідності.

У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія».

Микола Голіков, 1993 року народження, військовослужбовець

Джерело: Інститут національної пам'яті
Микола Голіков (посередині). Джерело: Інститут національної пам’яті

Я був на Майдані з 5 грудня. У нас із Калуша відправлявся автобус, безкоштовно, звісно: на двітри доби люди приїжджали, а хто хотів — залишався довше. У нас був свій окремий калуський намет — постійно відбувалася ротація людей.

У перший же день мене з другом взяли в охорону. Ми стояли на барикадах напроти Лядських воріт, там тридцять другі ворота були — у підпорядкуванні третьої сотні. Я тоді ще навчався у Львівському університеті лісотехнічному, на заочному відділенні. Потім мене звідти відрахували — через те, що не приїхав на сесію.

Тоді ми ще не знали, що таке сотні Майдану, просто стояли на барикаді. В мене було завдання: з такоїто до такоїто години виконувати якісь завдання, охороняти тощо. В інший час хочеш — ідеш до сцени, хочеш — гуляєш по Києву (але повідомляєш, щоб знали, де ти), хочеш — відпочиваєш у наметі. Тоді мене не цікавила структура організації. Коли наприкінці грудня уже став старшим на барикаді, тоді вже почав цікавитися, бо різні люди підходили з різними запитаннями, які треба було розв’язувати.

Сотня сформувалася десь із 1 грудня. Приходили люди, казали: «Я бажаю записатися». Серед них траплялися й підозрілі. Таких ми просто не допускали. Перевіряли, дивилися паспорт, ставили певні прості запитання, судячи з відповіді вирішували, приймати чи ні. Якщо приймали, то призначали, куди, до кого. Було нас тоді небагато, до 8090 осіб. Це вже ближче до початку подій на Грушевського пішов дуже великий наплив у сотню, і так само після Маріїнки, 18-го числа.

Списки сотні спочатку створювались, але потім їх усі знищили — після диктаторських законів 16 січня за цими списками могли всі поголовно сісти. Та ми й без того знали один одного в лице, буквально.

У третій сотні було кілька сотників. Ім’я та прізвище першого не пам’ятаю. Потім був «Буревій», сам киянин, з Академмістечка. Потім «Глобус» — Олександр Ярощук, земляк мій, родом з ІваноФранківська. Структура і організація третьої сотні була така: сотник, два його зами, група швидкого реагування з командиром (складалася з чотирьох осіб), далі чота і рій. Чота — це десь 2030 душ, вона поділяється на рої. Рій — до десятка осіб. Наприклад, на тридцять других воротах були 3 рої: один стояв біля Лядських воріт, другий чергував біля виходу з метро, третій був на заміну, для ротації.

Приходив сотник з наради сотників, проводилися збори. На зборах була наша група швидкого реагування, переважно вся, і чотові з кожної чоти. Обговорювали: робимо отак і так чи не робимо? Що робимо? Чи можна якось краще зробити? Часом сотник сам приймав рішення — якщо до нього не було жодних запитань, то з цим рішенням усі погоджувалися.

На сотню виділялася незначна сума — якщо не помиляюся, тисяча гривень на всіх на добу. Деколи, бувало, треба було закупити, наприклад, лампочки, кабель, щоб світло якесь провести. Порізному бувало. Бували дні, коли кошти не виділялися. Допомагали спонсори. Стояли також скриньки для збирання коштів на Майдані. Харчі виділялися з «профспілок». Загалом кошти йшли на поповнення телефонів, цигарки.

Форми як такої в нас не було. Ходили всі в чому бачили. Потім уже, після 17–18 лютого, почали камуфляжі підвозити. А так, то був звичайний одяг — ми його брали із «профспілок», куди його приносили кияни, з інших областей України присилали. Просто брали кому що підходить і одягалися. Із собою привозили одяг. Спорядження у нас як такого теж не було. Ну, бити, палиці саморобні… Скажімо так, хто на що спромігся — у кого яка фантазія була. Придумали, зробили і все. Потім уже щити з’явилися — коли почали забирати у внутрішніх військ на Грушевського.

Бронежилетів було всього кілька штук. Перші ми закупили саме під час січневих подій. Коли почалася «Груша», тоді закупили буквально десять бронежилетів другого рівня захисту. Всього бронежилетів було до двадцяти штук, їх носила група швидкого реагування, чотові, ройові. Декому на чоту просто виділялися тричотири бронежилети — кому попаде.

Організація була на високому рівні, з військового боку все чітко сформовано: є старші, є зами і нижній рівень, скажімо так. Всі знали, хто які має обов’язки, хто за що відповідає, хто що робить, кому підпорядковується, до кого у разі чого з яких питань звертатися.

Юлія Пішта, 1989 року народження, волонтерка, громадська активістка

Джерело: Інститут національної пам'яті
Джерело: Інститут національної пам’яті

На початку Майдану багато волонтерів стали нам допомагати — здебільшого це були ті самі люди, що й раніше. Вони розповідали про нас своїм знайомим, ті своїм, і так це все організувалося.

Якось ми підходили до стадіону Лобановського, а на барикадах стояли хлопці й не пускали. Моя мама часто приїжджала на Майдан, і ми з нею пробивалися. Мама така пробивнаВона казала їм: «Я тільки подивитися, я подивитися». Проходила до хлопців і зразу: «Хлопці, ми у справі. Кажіть, що конкретно треба». У мене завжди був із собою аркушик, ручка, і я записувала, що потрібно, і телефон — щоб знати, кому передати. Бо одного разу ми принесли те, що просили, і не знали, кому його віддали. Після того номер телефону обов’язково записували.

Я оголосила збір речей у своєму будинку. Люди приносили теплі речі (тоді саме почалися холоди). У мене півквартири було светрів, штанів… Люди зносили речі, а потім друзі мої на машині приїжджали, і ми те все розвозили по барикадах, віддавали хлопцям.

Я на своїй сторінці у Фейсбуці завжди все коментувала. Щоб люди знали. Не люблю, коли один рядок напишуть і все — незрозуміло, що насправді відбувається. Тому я писала завжди детально: що треба, кому, на якій барикаді. І коли я оголосила збір речей, то за вечір мені привезли стільки, що я навіть за пару місяців у дитячі будинки стільки не збирала. Люди навіть штани з бірками приносили — тобто все нове практично було. Люди мені часто кажуть: «Юлю, ми тебе знаємо по дописах з Майдану. В нас таке враження, що ми там були разом із тобою».

Діаспора надсилала п’ятитонні посилки, де було все. Мабуть, діаспора навіть більше, ніж тутешні українці, допомагала. Вони дуже багато грілок для ніг і рук висилали — цілими ящиками. Ліки висилали — протизастудні, від голови… Посилки я вже перекинула на інших людей, бо просто не встигала і з роботою, і з цим усім.

Я сама координувала цю всю допомогу, чоловік тільки допомагав і ще пара друзів. Є такий волонтер Таня Радзієвська. Вона писала: «Юлю, давай я на ту барикаду підвезу. Давай мені номер телефона». Я їй давала номер, і вона вже сама відвозила. Потім вони ще й самі вдома почали готувати — борщі, олів’є — і це також возили на Майдан. Були ще дівчата, які допомагали. Я казала: на тій барикаді потрібне тето, на тій це, я не можу всіх обійти, давайте хтонебудь. Це все вирішувалося через Інтернет. Через Фейсбук долучалося дуже багато людей.

Дехто допомагав не речами, а фінансово. Найбільшу суму нам дали після спроби штурму 11 грудня. Приїхав якийсь чоловік, навіть не назвався, і дав півтори тисячі доларів. Ми тоді накупили масок. До того з масками взагалі була проблема — ніхто не думав, що будуть застосовувати газ. При тому штурмі дуже багато людей газом отруїлися.

Діаспора дуже багато грошей давала — і по 500, і по 1000 доларів. Я розуміла, на які потреби їх витрачати, але не могла охопити весь Майдан. Тому я ходила по всіх точках, бачила, хто відповідальний на барикаді, чи в КМДА хтось із лікарів, чи у «профспілках»… І я їм казала: «Зв’яжіться з тимто, ось телефон». І вони вже напряму контактували.

Запам’ятався один похід у супермаркет. Ми стоїмо, набрали цілу купу шкарпеток, води, харчів… ну, хто що просив. Мається на увазі їжа, яку хлопці могли вкинути у кишеню — якісь батончики… Дівчата з кухні просили купити чаю, бо він швидко розходився — ми дуже багато чаю купили. І от ми стоїмо. Підійшли якісь жінки, питають: «Ви на Майдан?» — «На Майдан». Вони витягнули по 500 гривень, дали нам і пішли. Чоловік ще якийсь два здорові бутлі води нам приніс, поклав і пішов собі.

Share Button

Суперечливі месиджі комісара Гана

Share Button
Фото: Андрій Поліковський
Йоганнес Ган. Фото: Андрій Поліковський

Комісар ЄС з питань Європейської політики сусідства та переговорів про розширення Йоганнес Ган відвідав Львів та Київ. PolUkr.NET з’ясував, з якими месиджами для українського суспільства приїжджав комісар Ган.

В Українському католицькому університеті у Львові комісар Ган 19 листопада прочитав лекцію на тему «ЄС та Україна сьогодні: цінності, реформи, безпека». У Києві 20 листопада він виступив з промовою на відкритті Форуму громадянського суспільства Східного Партнерства, у якій, зокрема, розповів про запланований Європейською Комісією перегляд Європейської політики сусідства. Найцікавішим, проте, був перший виступ, на якому був присутній і кореспондент POLUKR.net.

Прикро, та комунікаційні здібності комісара Гана доволі посередні. Хоч він тривалий час і був партійним функціонером – очолював осередок Австрійської народної партії у Відні, був депутатом земельного парламенту і федеральним міністром, – утримувати увагу великої аудиторії йому назагал складно. У Львові комісар навіть не вибачився за 25-хвилинне спізнення на власну лекцію, що, мабуть, критично налаштувало щодо нього частину аудиторії.

Ключовим месиджем виступу пана Гана стало нагадування, що ЄС, і Європейська Комісія зокрема, надаватимуть Україні фінансову підтримку лише за умови, що тут триватимуть реформи. Від українського парламенту в ЄК чекають прийняття необхідних та узгоджених з Комісією законів, навіть якщо їх ухвалення є складним з політичної точки зору – як це було нещодавно з так званими «візовими» законами. Від уряду чекають належного виконання цих законів – попри опір з боку «вкорінених груп інтересів».

Іншими словами, у Комісії наполягають на реформі державної служби та створенні незалежної судової влади, нульовій толерантності до корупції в політичному середовищі та повній децентралізації влади. Водночас законопроекти, що стосуються цих реформ (включно з тим, який передбачає зміни до Конституції), Верховна Рада повинна ухвалити ще цього року.

У Львові комісар Ган акцентував на ще одній проблемі: український бізнес та уряд надто мляво готуються до 1 січня 2016 року, коли почне діяти глибока і всеосяжна зона вільної торгівлі між Україною та ЄС. Підготовку треба прискорити, інакше можливості для експорту до ЄС у наступному році будуть втрачені, а українські компанії вже невдовзі можуть зіткнутися з конкурентним тиском з боку країн-членів ЄС, для яких Україна буде змушена знижувати імпортні мита. За словами комісара, уряду України слід закінчити роботу з усунення технічних бар’єрів для торгівлі з ЄС, зокрема, привести у відповідність з європейськими санітарні та фітосанітарні стандарти та змінити законодавство у сфері державних закупівель.

Цікаво, що саме у Львові Й. Ган заявив про готовність Європейської Комісії повернутися до «конструктивного партнерства» з Росією, якщо будуть виконані всі положення Мінських угод. Того ж дня інформагенція Reuters повідомила про лист президента ЄК Жана-Клода Юнкера до президента Росії Владіміра Путіна з пропозицією нормалізації відносин між ЄС та Євразійським економічним союзом.

До слова, Мінськ ІІ залишається для ЄК головною надією на припинення війни на Донбасі. І це – незважаючи на те, що дія угоди закінчується трохи більше як за місяць, а реалізовувати її жодна зі сторін не поспішає. Й. Ган навіть додав – «від себе», як з’ясував пізніше PolUkr.NET, – що він не бачить жодного військового рішення цього конфлікту, а лише політичне, тобто таке, що може бути досягнуто шляхом переговорів.

Порівнюючи офіційний текст виступу, опублікований пізніше на веб-сайті ЄК, з реальними словами Й. Гана, PolUkr.NET знайшов ще дві вельми цікаві розбіжності. Наприкінці свого виступу комісар заявив, що «Україна залишається головним пріоритетом» для ЄС, а далі додав від себе, що вона є «ключовим стратегічним партнером ЄС» і, як він сподівається, в майбутньому «стане для Союзу чимось навіть більшим, ніж стратегічним партнером». В опублікованому на веб-сайті ЄК тексті виступу останнього фрагменту, звісно, не було, щоб ніхто не подумав, наче Комісія й справді виступає зараз за надання Україні перспективи членства у ЄС.

В інший момент комісар Ган вирішив щиро розповісти про вади української політичної культури. Виявилося, йому набридли зволікання, нескінченні дискусії та обмін думками з українською стороною (і урядом, і парламентом). Від України комісар очікує прийняття рішень у вже визначених галузях, де повинні бути проведені реформи, та їхнього ретельного виконання. Цей недолік української політичної культури, на його думку, має бути ліквідований, і під час лекції комісар наголошував на цьому двічі.

Натомість розмова з аудиторією у пана Гана, схоже, «не пішла». Комісар боявся сказати зайвого й уникав чітких відповідей. Більше того, коли один підприємець поцікавився, чи будуть скасовані імпортні мита на певні українські товари, що так і не потрапили до додатків до угоди про асоціацію, пан Ган порадив йому зосередитися спочатку на пристосуванні до угоди в її теперішньому вигляді й дієвіше спонукати свій уряд до ліквідації технічних бар’єрів для експорту до ЄС. Натомість у відповідь на запитання, чи зможе ЄС та Захід якимось чином вплинути на Росію, щоб вона змінила свою політику щодо України й пережила внутрішню демократизацію, комісар лише порадив «навчитися мріяти»: мовляв, іноді мрії збуваються – як це було, скажімо, із неочікуваним розвалом СРСР у 1991 році.

Європейській Комісії не щастить з комунікацією з українською громадськістю від моменту створення Представництва ЄК (тепер формально – Представництва ЄС) у Києві. Навіть нинішній голова Представництва Ян Томбіньскі, як вважає, наприклад, «Європейська Правда», є слабким та нерішучим комунікатором. Його вплив важко порівняти з впливом, скажімо, посла США в Україні Джеффрі Пайєтта. Що ж до комісара Гана, то зі своїми комунікаційними завданнями під час візитів до Львова та Києва він впорався щонайбільше на трійку за п’ятибальною шкалою. Оскільки на цій посаді йому працювати ще близько чотирьох років, то, можливо, для початку варто вивчити, що слово «Україна» англійською правильно звучить як «Юкрейн», а не «Юкраїн».

Дмитро Борисов

Share Button

Сергій Пітік: «Ми хотіли і хочемо жити по-іншому, і Майдан не закінчиться, він відбувається постійно»

Share Button

Історії Революції. Підприємець Сергій Пітік та Архієпископ Стефан (Негребецький)

Два роки тому більше тисячі киян вийшли на головну площу країни – Майдан Незалежності. Це була реакція на те, що тодішній президент України Віктор Янукович заявив офіційно, що країна не підписуватиме асоціацію ЄС. Паралельно з ними львівські студенти вийшли на головну площу Львова.

Сьогодні пропонуємо згадати не лише перший день Революції Гідності, але те, як вона тривала більше трьох місяців. Напередодні річниці в Україні презентували книжку «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності».«Українсько-польський портал» першим друкує уривки з цієї книги. Унікальні і зворушливі історії від учасників Революції гідності.

У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія».

Сергій Пітік, 1971 року народження, підприємець

Джерело – Український інститут національної пам’яті
Джерело – Український інститут національної пам’яті

Якщо говорити про Майдан, то середній клас відіграв у ньому значну роль. У відсотках її важко оцінити. Дуже сильно допомагали люди — просто патріоти країни, причому як націоналісти (ті, які говорили, що «Україна — для українців, тільки українська мова» і тому подібне), так і російськомовні. Просто люди — патріоти країни. От вони відіграли велику роль, незалежно від доходу.

Помаранчеву революцію і цей Майдан середній клас і небайдужа частина суспільства витягли на своїх плечах. Можна просто прикинути.

У мене на підтримку Майдану пішло близько 100 000 гривень — це те, що я витратив на кухні, генератори, харчування, допомогу. Всі мої друзі, хто в якісь сотні входив, особливо хто має свій бізнес — самі все оплачували і ще й навколо себе утримували все. Тобто це все народний внесок. Партії якщо там і були, то їхня допомога несуттєва.

Без активної частини суспільства Майдан був би неможливий. Активна частина суспільства, я так вважаю, складає у нас десь відсотків 1015. Це так звані пасіонарії — тобто ті, хто готовий віддати більше, ніж отримає. Ми дозріли… я не знаю… Це не можна пояснити якимось одним чинником. Ми дозріли до цього як нація, розумієте? Але нація не в сенсі національності. Я взагалі до національностей ставлюся дуже спокійно. Я маю на увазі націю як щось єдине, суспільство людей, об’єднаних спільною метою, спільною ідеєю, баченням того, як мають жити їхні діти й онуки. Ми просто визріли. Ми хотіли і хочемо жити поіншому, і Майдан не закінчиться, він відбувається постійно.

Було розуміння того, що треба щось робити: стоїть мільйон на Майдані — влада ігнорує — отже, потрібні якісь дії. Коли не знаєш, що робити, є дві стратегії: не робити нічого або робити хоч щонебудь. Я дотримуюся другої. Коли взагалі нічого не робити — нічого не буде. Треба було Януковичу показати, що він тут чужий, що не можна так поводитися з народом. Тому й організувалася поїздка до Межигір’я. Ми просто прийшли і сказали: «Ось ми є! Ти нас на Майдані не бачиш, так тут побач». Ми з друзями брали участь в усіх акціях. Знаєте, таке було відчуття, що все одно ми переможемо, просто треба щось робити. Чіткої стратегії не було, але було розуміння: треба брати участь в усьому, що відбувається, а якщо нічого не відбувається, значить, треба щось організовувати.

Багато всього возилиНаприклад, приходили звідусіль машини, і великі (приміром, фура зі Львова прийшла з продуктами, одягом) не могли заїхати на Майдан — їх розвантажували в певному місці, і ми потім перевозили те все легковими машинами.

Коли вже найбільш напружені дні були, ми возили шини. Це називалося «знайти родовище». «Є нове родовище за проспектом Науки!» Їдеш туди, а там просто конвеєр — не можна словами описати, як це все відбувалося. Коли почали стріляти, був такий стан… Вже ніхто нічого не боявся, і якби на нас там міліція напала, то ми б, напевне, їх били. Нас було багато, ми були організовані й готові до будь-яких дій. Розуміли, що Майдан треба відстояти за всяку ціну.

З 18 на 19 лютого погоріло багато продуктових наметів, і ми возили багато води та їжі. Пам’ятаю, приїхали з черговою партією, виносимо — а весь Майдан зосереджено довбає бруківку, тягає щось, і все це в мовчанні. Звичайного шуму не було. Люди довбають бруківку, носять, організовуються, створюють нові якісь точки харчування — це стоїть перед очима досі.

…Я раніше думав, що влада, яка перебувала під впливом Росії, занадто вкоренилася, а тепер я повірив, що ще за мого життя країна стане іншою, ми її збудуємо. Тобто я завжди знав, що вона буде іншою, що ми рано чи пізно її змінимо. Зараз я вірю, що це станеться.


Архієпископ Стефан (Негребецький), 1942 року народження, архієпископ Київський і Богуславський Апостольської православної церкви в Україні

Джерело – Український інститут національної пам’яті
Джерело – Український інститут національної пам’яті

Цей Майдан дуже відрізнявся від Майдану 2004 року саме цією роллю духовенства. На тому Майдані було багато священиків, але вони були десь на демонстраціях, у колонах. Хтось колись, може, й виступив зі сцени, але щоб така була організована молитва, проповідь… будьяка допомога, яка тільки могла бути з боку священства — такого у 2004 році не було.

Коли ми відчули, що Майдан прагне лідера (так завжди буває — коли є велика невизначеність, народ завжди прагне лідера), то представники Духовної ради Майдану прийшли на без сліду не минуло. І я тепер бачу абсолютно чітко, що це не минуло, і коли, не дай Бог, виникне така потреба, все це дуже швидко знову реалізується.

Ви знаєте, мені здається, цей «вірус» — дух Майдану — залишився сидіти в кожному, і ми всі «заражені» вже цим духом свободи й гідності.

Майдан тривав дуже довго і при цьому залишався цілісним. Потім, звісно, почалися інші історії, але це зустріч із Віталієм Кличком з тим, щоб переконати його взяти відповідальність на себе. Тоді ми сказали Кличкові, що владу не дають, владу беруть: «Бери владу, бери відповідальність і веди народ». Віталій тоді відбрикувався, мовляв, він не вміє гарно говорити. Ми казали, що допоможемо. Розумієте, Майдан хотів бачити якогось лідера. Для нас не існувало добрих чи поганих. Вибір упав на цього хлопця — ми пішли і зустрілися з ним.

Він тоді на Грушевського почав більш серйозно говорити з беркутівцями, давав їм певні гарантії. І це справило враження. Пам’ятаю, після його виступів ми вже змогли поговорити з командиром «Беркута» і його підлеглими — вони вже не стукали щитами, а слухали, у нас почався певний діалог. Я, пам’ятаю, сказав беркутівцям, що ми доживемо до нормальних часів, все це переживемо, і ви ще будете у нас в елітних військових частинах, ви нам потрібні, але тільки не для того, щоб розганяти людей, а для того, щоб боронити державу. І це вже був якийсь крок до порозуміння.

Наступного дня ми зустрілися з Андрієм Клюєвим в РНБО. Розмова була довга, години дві з половиною. Треба було «розрулити» ситуацію. Тисячні натовпи, протистояння, Гімн під ліхтарики — це, звісно, романтика. Але тут «Беркут» — а тут люди. Когось уже побили, у людей жива образа за те, що злочин під стелою не розслідуваний і винні не покарані. Той злочин під стелою був як осколок, що застряг у тілі й не дає ні рухатися, ні щось далі робити. Цей осколок треба було вийняти, і тоді вже можна було говорити про якесь «лікування». От чому ми прийшли на зустріч до Клюєва.

Єпископ церкви «Нове життя» Анатолій Калюжний прочитав Клюєву уривок зі Старого Заповіту, з книги Есфір: «Якщо ти не зробиш, то хто зробить?» Якщо ти віруюча людина, то мусиш узяти на себе певні обов’язки й організувати цей крок: або ти, або хтось інший з оточення Януковича має вийти на трибуну Майдану (під наші гарантії, тому що нас, священиків, Майдан ще слухає) і сказати, що влада кається і просить у народу пробачення за те, що сталося під стелою, і обіцяє швидко розслідувати й покарати винних… Ну, і почати діалог, щоб обговорити, якою має бути держава, аби більше не брехати людям. Бо чому народ вийшов? Народу збрехали — раз, другий, третій, п’ятий, а потім ще й побили невинних дітей, розумієте? Внутрішній протест, шалений внутрішній протест.

Підготувала Мирослава Іваник (за матеріалами Українського інституту національної пам’яті)

Share Button

Орест ПЕТРИШИН: «Найцінніше – життя. Треба використовувати усі моменти, аби його зберегти»

Share Button

Військовослужбовець Національної Гвардії Орест Петришин – львів’янин, який воював на Сході, побував у Дебальцевському котлі та вісім місяців пробув у полоні в сепаратистів. POLUKR.net розпитав у нацгвардійця про життя у неволі, про те як вдалося вибратися звідти і про плани на майбутнє цивільне життя. 

Фото: informator.lg.ua
Орест Петришин. Фото: informator.lg.ua

– Оресте, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили на фронт, а згодом у полон?

28 серпня 2014 року мені прийшла повістка. Пройшов медкомісію і забрали в військкомат.  Після півторамісячного навчання на полігоні в Раковці Пустомитівського району скерували у Харків, тоді у Запоріжжя. Уже звідти в Бердянськ. Стояв на блок-пості Бердянськ-Маріуполь. Згодом був Слов’янськ, села Нижнє та Світличне на Луганщині. 13 лютого нас завезли у Дебальцеве на Донеччині. На той час там уже був котел. Ми потрібні були для підтримки тих, хто вже був у Дебальцевому. 15 лютого мали бути Мінські домовленості. За цією угодою, території залишалися за тими силами, які на момент її підписання їх охоплювали. До того часу ми мали Дебальцеве втримати за українською стороною. Поселилися на залізничному вокзалі. Нас постійно обстрілювали «Градами», тому треба було шукати інше пристановище. Знайшли підвал на автосервісі. Коли пішов його обдивлятися, сепаратисти оточили з різних сторін. Утекти не було варіантів.

– Які були умови в полоні. Де вас утримували, що їли, де спали?

Мене взяла інтернаціональна бригада «П’ятнашка». Туди входили чеченці, абхази, росіяни. Привезли на загороджену територію, де стояла триповерхова будівля.  На кожному поверсі  – сауна, басейн, кухня. Поселили в літній кухні поруч.  Крім мене, було ще два полонених з Чернігова. З п’ятьма сепаратистами мешкали в одній кімнаті. Вони мали свого кухаря, який слідкував за продуктами, готував. Те, що вони їли, давали і нам. Я довго не знав, в якому населеному пункті мене утримують. Коли побачив місто, зрозумів: в Макіївці. Згодом мене перевезли у Донецьк, поселили в будинку СБУ.

– Що у полоні змушувати робити?

Прибирати в літній кухні, сауні і басейні, машини мити. В СБУ прибирали їхній штаб і КПП. Раз на  3-4 дні в парку громадили листя. Було, що на дахи лазили, лагодили. Самі вони нічого робити не хочуть. Знають, що поки є полонені – ними можна скористатися. Треба стілець переставити – сам не переставить. Піде і випише полоненого.

– Що найважче було пережити?

У мене був струс головного мозку. Постійно крутилася голова, слабкість. А вони змушували вилазити на дах. Також важко було харчуватися двічі на день. Тоді жодні думки в голову не лізли, тільки про голод. Зранку поїв, думаєш як пережити обід, дотягнути до вечора. Спочатку можна було чай робити – була і заварка, і цукор, потім тільки чай, згодом лише окріп.  

– Були моменти, коли здавалося, що ніколи не повернетеся додому? Вірили, що повернетеся живий і здоровий?

Коли мене перевезли до Донецька, спочатку була якась надія на обмін. Повезли нас в «ізбушку» – їхній пункт. Пересадили в іншу машину, але обмін не відбувся. Мене залишили в Донецьку. Були моменти, коли здавалося: мені настав кінець. В Макіївці постійно кричали, що застрелять, приставляли пістолет до скроні, могли вхолосту стріляти. Але я вже тоді зрозумів, що якби хотіли вбити, вбили би ще у Дебальцевому. Значить, я був потрібен їм живим.

– Як відбувалося звільнення? Хто відіграв вирішальну роль в тому, що вас відпустили?

Мені чомусь ніяк не щастило з тими обмінами. Постійно викреслювали зі списків. Я вже втрачав надію. У день обміну на базі сказали поголитися і одягнутися в чисте. Для них чистота і охайність важлива, аби показати, що наших вояків відпускають доглянутими, чистими. Новий одяг видавали.

Потім прибула правозахисник ДНР Даша Морозова. З охороною проїхали кілька кілометрів за Донецьк. Зупинилися, наших довго не було. Серце калатало: а раптом наші не приїдуть? Сепаратисти бігали з телефоном, це обнадіювало. З’явилася машина. Хто відіграв вирішальну роль – важко сказати. В обох сторін є свої певні домовленості. Кого на кого обмінювати – вирішують самі. Нас до відома не ставлять.

– Хто вас чекав вдома? Ви мали з рідними якийсь контакт? Вони знали, що ви живі?

У Львові мене чекала мама, вона хворіє. Є старший брат, племінник. У Дебальцевому був поганий зв’язок. Перед полоном на секунду додзвонився до рідних. Сказав, що тут починається якесь пекло.

У полоні в Макіївці мені одна дівчина дала телефон. Набрав маму, сказав, що в полоні. З нею було неможливо говорити, бо плакала. Тоді ця дівчина взяла трубку, сказала, що я в полоні. Потім дізнався, що до родини дзвонили сепаратисти, погрожували, насміхалися.

У Донецьку частіше зв’язувався з рідними. Колишня братова казала: «Такі обміни довго тривають, дехто вісім місяців сидить». Подумав: це ж так багато, я не витримаю. Витримав.

Джерело: https://www.facebook.com/petrishinorest
Джерело: https://www.facebook.com/petrishinorest

– Чим ви займалися до АТО? Чим тепер будете займатися?

Зараз мені треба полікуватися, виробити військові документи. Хочу звільнитися з армії, далі піду шукати роботу. В АТО мене забрали з біржі праці. У мене медична освіта. Раніше працював у стоматологічній поліклініці зубним техніком, потім підписав контракт на 5 років з військовою частиною, був у медчастині. Після того працював на газовій автозаправці. Тепер ще не вирішив, куди піду. Мрію створити власну родину, одружитись.

– Як ваше здоров’я?

Ліг у шпиталь, щоб мене обстежили і виявили, наскільки серйозні захворювання і наслідки від травм, які треба лікувати. У мене після побиття дуже крутиться голова, слабкість у руках та ногах. Поки не відчуваю психологічних проблем. Боюся, що рано чи пізно вони можуть виникнути. Досі не можу звикнути, що вже вдома. Першу ніч заснув, прокидаюся з думкою, що потрібно йти на роботу. А так мені тепло, не хочеться. Чую: дзвонить телефон і мама говорить.

– Який соціальний пакет обіцяє вам влада?

Зараз виробляю документи учасника АТО. Для мене усі двері відчинені. Обіцяють матеріальну допомогу та путівку на оздоровлення. Звільнили від сплати комунальних послуг. Казали, що Президент України Петро Порошенко збирається вручити грамоту як Герою України.

– Як оцінюєте дії влади у веденні АТО?

На війну би більше не пішов. Зрозумів, що це не війна як війна, а чийсь бізнес-проект. Хтось просто на нас заробляє гроші, а хлопці там реально гинуть. Сепаратисти це теж зрозуміли. Для них ця війна теж несе прозріння. Не показують, але неозброєним оком видно, що давно розчаровані. Раніше думали, що потраплять в Росію, а тепер бачать, що вона їх просто кидає. До України також повернутись не можуть.

В зоні АТО крутяться величезні гроші. На людських життях хтось отримує надприбутки.

– Багато воїнів АТО відчувають розчарування. Мовляв, у країні далі процвітає корупція, населення зубожіє. Ви так вважаєте?

У мене племінник рвався добровольцем на Донбас. Я йому сказав: у жодному разі. У мене вже вбили патріотизм. Життя одне.

– Які висновки для себе зробили після пережитого? Може, щось переосмислили?

Найцінніше – життя. Треба використовувати усі моменти, аби його зберегти.

Розмовляла Віра Вишиванюк

Share Button

Павел Боболович: «Грушевського я називав «чорною барикадою». Вона була чорна за кольором, але дуже світла за силою духу»

Share Button

Історії Революції. Польський журналіст Павел Боболович і українська студентка Любов Галан

Джерело: Інститут національної пам'яті
Павел Боболович. Джерело: Інститут національної пам’яті

Павел Боболович, 1972 року народження, журналіст з Польщі

Коли я в’їхав в Україну, я ще не розумів, який важливий і серйозний процес розпочався. Вже у Києві виходимо з поїзда, зустрічає нас моя українська наречена Іра, я представляю їй священика, з яким подружився під час поїздки. Іра має на собі синьожовту стрічку з європейською символікою і починає дуже емоційно розповідати про Майдан. Нам вона також дає ці стрічки.

Я завжди намагаюся дуже обережно поводитися з символікою, що може в якийсь спосіб пов’язати мене з однією зі сторін чи створити враження, ніби я перебуваю в якомусь там контексті, тому я тут же заховав цю стрічку, а священик одразу її пов’язав. Але я побачив, що людей з тими стрічками навколо багато. Це було дуже символічно і дуже цікаво — я побачив, що між тими людьми є зв’язок, вони щиро посміхаються один до одного. Пам’ятаю сонце і ті посмішки, і те, який великий оптимізм був у цій хвилині. Мені зразу захотілося побачити той Майдан. І це мої перші спогади про нього, а перше враження— великий оптимізм. 1 грудня — хвиля несамовита. Було стільки людей… Приїхали й поляки, офіційна делегація. І знову ніби проявилося нове обличчя Майдану — стало зрозуміло, що це вже революція, вже вийшла велика сила українців. Я мав відчуття, що весь Київ вийшов на вулиці. І весь рухався у напрямку Майдану.


 

Тут ми працювали разом, разом захищалися, допомагали один одному, передавали інформацію. Так само було з українськими колегами, і з російськими також.

Велика частина журналістів, які там були, спілкувалися між собою, була дуже велика взаємодопомога. Бо одночасно на Майдані відбувалося багато подій, і не було можливості наперед знати, що буде наразі. Кожна група щось своє організовувала. Але солідарність журналістів була така, що ми навіть просили один одного зробити фото, записати щось важливе, хоча були з різних редакцій. Такі вчинки в Польщі взагалі неможливі, а тут іще й у форматі міжнародному. То було дуже цікаво і дуже приємно.

На Майдані почалося відновлення духовного життя в Україні. У столиці того не вистачало. Каплиці на Майдані, служба Божа — це було дуже важливо. Те, що священики були присутні поміж людей, що була Духовна рада МайдануОсобливістю і феноменом Майдану було те, що там було вироблено такі правила, які ти не можеш порушити, і духовенство постійно наголошувало, що це мирний протест.

Я як журналіст був здивований, як довго може тривати той мирний протест, багато моїх колег також казали, що вже доста того мирного протесту. Але так чи інакше, це дуже важливий формат, який показував відмінність між мирним суспільством, що вийшло на Майдан, і агресивною владою, яка хоче просто задушити цей Майдан і цей мирний протест.

Для мене один з великих людей Майдану — отець Павло. Тоді він дуже часто в хвилини моєї слабкості допомагав мені, підтримував своєю енергією і Божим благословенням. Для нього не мало значення те, що я римокатолик, а він православний. Були такі хвилини, коли я завдяки йому відчував присутність тієї вищої сили, що допомагає в ситуаціях дуже важких і критичних, в яких я не думав, що братиму участь, як, наприклад, події на Грушевського.


Одного разу, саме на різдвяні свята, приїхали мої знайомі з Польщі, і ми трішки випили, небагато. Але так, що було чутно. Я їх забрав в одне місце, біля Львівської барикади на вулиці Інститутській, хотів показати організацію штабу однієї сотні. Сотник 31 був моїм другом. Підходимо, питаюся про того сотника, а чоловік, який там стояв на варті, каже: «Немає такого сотника, але я вам щось покажу, ходімо зі мною». Ну добре, то йдемо. І ми йдемо, підходимо до виходу з барикади, а він: «То є тут, нам треба вийти за барикаду». Виходимо за барикаду, і він каже: «Вибачте, випили горілки — не можете зайти на Майдан». Ми навіть не знали, що на те сказати. З нами там були дівчата, які не пили, то він сказав: «Дівчата можуть зайти, а від вас чутно горілку…»

Ми там постояли з годину, порозмовляли з хлопцями, і тоді вони вже сказали: «Ну, ви вже не можете бути п’яні. Як постояли годину, то можете зайти». І це також важливий був момент. То була революція, у якій було дуже багато таких позитивних речей, можливість яких в умовах, коли по суті не функціонує закон, важко собі уявити (адже на Майдан не могла б приїхати міліція і якось там вплинути на ситуацію).


Ще для мене Грушевського — то дуже безпосередній «контакт» із «Беркутом». 22-го зранку (я тільки проснувся у «профспілках») прийшла інформація, що є перша жертва на Грушевського. Я не знав, що робити: чи бігти туди, чи робити репортаж на основі того, що вже було в ЗМІ, з посиланням на ВВС. Я вже вирішив давати з посиланням на ВВС. Але оскільки у мене перший блок новин з 8-ї до 10-ї ранку, я завжди старався бути в місці, де щось відбувається.

Мені не хотілося йти, бо я був дуже змучений. Але так чи інакше, я зібрався й побіг. Під барикадою з правого боку був медпункт. Там мені підтвердили, що є жертви. І от перший дзвінок з редакції — запитують, чи я на місці. Кажу, що так, і що на Грушевського є жертви. Кажуть: «Добре, зателефонуємо до тебе через дві хвилини». Бо там треба було під’єднати телефон до системи і таке інше. І от дзвонять вони до мене з того другого телефону, а тут починається штурм «Беркута» — в ці хвилини, і я не знаю, що робити. З одного боку, в мене була та камізелька з написом «Преса», і я міг не тікати від них, але вже був різний досвід, то й не знаєш, що «Беркут» може зробити… І це певною мірою інстинктивне: коли починають бігти люди, ти теж починаєш бігти.

Я кажу, що не можу говорити, бо іде штурм «Беркута». А мій головний редактор: «Дуже добре, то виходиш на ефір». Він мені не дав вибору, то насправді не був мій вибір — що я маю говорити. Просто він зрозумів, що то добра хвилина для репортажу, ну, і я біг з тим телефоном, а в другій руці камера, тікав перед тим «Беркутом»…

От я біжу і намагаюся розповідати, що відбувається, і все чути, що він каже — що там іде в студію. І тут… (По правді, я цього не хотів, так сталося — не дуже швидко тікав.) Я вже бачу краєм ока, що переді мною «беркут», і він ніби йде далі. А біля мене людина, і я вже її на камеру записую, починаю про це розповідати. Беркутівець це бачить і кидається на мене з дубинкою. Ударив, а я почав кричати: «Преса! Преса!» — це є у мене на камері.

Я заслонився камерою, тому не дуже відчув цей удар, але другий «беркут» мене вдарив ззаду. Цього на камері не видно, але це було гірше, бо він мене ударив по спині й то так, що я дуже добре відчув. Але як я почав голосно кричати: «Преса! Преса!», — вони мене облишили, і я почав просто реєструвати те, що відбувалося. Спочатку боявся вгору тримати камеру, то так трохи опустив, а пізніше, коли пішов той наступ у бік Європейської площі й навіть далі, до самого початку Хрещатика, то я вже почав нормально знімати всі події.

Один з тих «беркутів» у такому плащі був… Не знаю, як то сказати… таке маскування в нього було… Він виглядав як снайпер, але думаю, що це була не вогнепальна, а травматична зброя. Я це зареєстрував. Для мене то було просто шоком, особливо поведінка беркутівців. Грушевського я назвав для себе «чорною барикадою». Дуже цікаво, що вона була чорна за кольором (бо всі хлопці були з чорними обличчями), але дуже світла за силою духу. Я знав тих хлопців. На жаль, багато з них загинули на Сході.

Любов Галан, 1996 року народження, студентка Національного університету «КиєвоМогилянська академія»

Джерело: Інститут національної пам'яті
Любов Галан (друга зліва). Джерело: Інститут національної пам’яті

…Четверта ночі. Холодно. (Це такий найстрашніший час взимку). Я тоді ще, пам’ятаю, зустріла учасника Революції на граніті, Ігоря Коцюрубу, він також там був. Ми з ним стоїмо зверху на «Глобусі». І тут бачимо, що з боку Хрещатика їде якась машина, і хлопці починають дуже швидко бігти туди. Ну, я спускаюся — мені ж цікаво. Кажу: «Піду подивлюся, що там відбувається». — «Іди». Я підходжу, а там стоїть якась машина, повна реманенту — вони там йолку ставити збиралися…

Я повертаюся і бачу, що з боку Інститутської починає рухатися хмара міліції. Саме «Беркута»… Ми вже тоді відрізняли «Беркут» від ВВшників. Тоді всі дуже гарно скооперувалися: всіх дівчат запхали в стелу, а хлопці навколо них стали. І поки я добігла, ця група людей просто пульсувала. Їх не били, їх просто виштовхнули і почали нещадно добивати.

У мене панікаЯ бачу, що мої хлопці знайомі біжать.

Я собі подумала: «“Беркут” — це ж міліція, вони такі самі, як ВВ-шники…» — і кричу хлопцям: «Давайте я стану наперед… Ну, вони ж дівчину не будуть бити!» І тут я бачу, що вони починають лупити якусь журналістку.

Я стала кричати… Коли в мене паніка, то я намагаюся із себе ще більше зробити героя і прорватися вперед. Звичайно, стратегічного сенсу в цьому жодного, алев той час я про це не думала. Тоді мене друг урятував — просто взяв попід руки і виніс звідти.

Я думала, вони нас тільки виженуть з Майдану. Так вони далі за нами почали бігти! Я пам’ятаю, поряд зі мною бігла дівчина, з віночком на голові, і весь час кричала: «Слава Україні», — і за спиною було чутно, що когось б’ють…

…Ми вибігаємо з Майдану, в бік Володимирської. А ці матюкаються, ржуть, і б’ють, і голосно так б’ють. Там жінка одна була старша, вона кричала, що ви мені як сини, то вони й старшій жінці так добряче надавали!

Біжимо ми вгору, в бік Михайлівського. Поруч зі мною мій друг і ще один дядько старший. Я вже задихаюся, не можу бігти, думаю: «Ну, все…» Мені це нагадало Білорусь — от коли у них розганяли. І думаю собі, що це у нас диктатура, і завтра про це ніхто навіть не знатиме. І тут цей дядько каже, що ні, люди вийдуть, все буде нормально! Я йому, чесно, тоді не повірила.

Тут до нас під’їхала машина, а я закатала істерику — що ми повертаємося, і я буду шукати свою колежанку. Нас машина забрала з моїм другом Андрієм і підвезла назад до Майдану. Ми отак, у прапорах на собі, вийшли на Хрещатик, до цього «Беркута», пройшлися гарно поміж ними

Вони нас не били, не чіпали, вони стояли в строю. Ми так прогулялися між ними, вони на мене дивилися просто. І тут стоїть міліція наша. Я кажу: «А ви, хлопці, молодціЧого ви нас не захистили? Отак ви нас бережете?» І тут він до мене таким страшним голосом каже: «А ти іди й “Беркуту” це скажи, коли така смілива!» Вони самі цього перелякалися. Вже після того, коли я говорила з ВВшниками київськими, вони казали, що для них це теж був шок. Вони такого в житті не бачили. Я знаю навіть хлопця із цих ВВшників, який допомагав людям утекти: вони просто відкривали щити, і тоді люди могли тікати. І тому київське ВВ не так однозначно сприймало Майдан, на відміну від іншої частини міліції. Вони побачили всю цю «жесть», і вони якось лояльніше до нас ставилися.

Потім я знайшла свою колежанку в переході, і коли ми дійшли до Золотоверхого, там уже збоку стояла Руслана. Представникам собору, звичайно, велике спасибі, бо вони нас і в туалет пустили, і допомогли, й зігріли (теплі речі дали).

Підготувала Мирослава Іваник (за матеріалами Інституту національної пам’яті)

Share Button

“Коломієць витратив 600$ на рекламу допису Мустафи. Тож заклик вийти на Майдан замість кількох тисяч побачили 100 тис.”

Share Button

Історії Революції. Журналістка Наталія Соколенко та адвокат Артем Ясиновський

Два роки тому більше тисячі киян вийшли на головну площу країни – Майдан Незалежності. Це була реакція на те, що тодішній президент України Віктор Янукович заявив офіційно, що країна не підписуватиме асоціацію ЄС. Паралельно з ними львівські студенти вийшли на головну площу Львова.

Сьогодні пропонуємо згадати не лише перший день Революції Гідності, але те, як вона тривала більше трьох місяців. Напередодні річниці в Україні презентували книжку «Майдан від першої особи. 45 історій Революції гідності». Українсько-польський портал першим друкує уривки з цієї книги. Унікальні і зворушливі історії від учасників Революції гідності.

У збірнику подані фрагменти спогадів учасників протестних акцій, що відбувалися в Україні з 21 листопада 2013 року до 22 лютого 2014 року і названі Революцією гідності. Інтерв’ю були зібрані Українським інститутом національної пам’яті у рамках проекту «Майдан: усна історія».

Наталя Соколенко, 1975 року народження, журналістка, громадська активістка

Джерело – Український інститут національної пам’яті
Джерело – Український інститут національної пам’яті

Для мене Майдан розпочався, напевно, з першого тижня інавгурації президента Януковича, оскільки ми усвідомлювали, яка халепа прийшла. Причому за Тимошенко ми вболівали не дуже, позаяк розуміли, що загрозу демократії, гідності, демократичним цінностям і стандартам несуть однаково й Тимошенко, і Янукович. Десь за два місяці по тому утворився рух «Стоп цензурі» — у відповідь на прямий і жорсткий тиск Адміністрації Президента на редакційну політику ЗМІ, передовсім телеканалів. Я працювала на телеканалі СТБ у програмі «Вікна-Новини». Ще за часів Ющенка був сформований у нас такий нормальний дух свободи слова в ньюзрумі. Не можна сказати, що за Ющенка взагалі жодних проблем не було — проблеми, звісно, виникали, та журналісти колективними зусиллями їх долали. Але з приходом Януковича ситуація почала стрімко погіршуватися.

…На момент початку подій на Майдані я працювала в «Центрі ua», брала участь у програмі, завдання якої, власне, полягало 15 в популяризації змісту угоди про асоціацію між Україною і Європейським Союзом. Ми дуже перейнялися цією темою і десь уже з вересня почали сильно нервувати: підпишуть — не підпишуть…

…Чому так багато людей вийшло на Майдан? Мустафа Найєм написав свій заклик: «…Хто сьогодні до півночі готовий вийти на Майдан? …Зустрічаємося в 22.30 під монументом Незалежності», — і його, як ми потім з’ясували, побачила одна людина — Володимир Коломієць, який коли й був знайомий з Мустафою, то побіжно (тобто він Мустафу знав, а той його навряд чи). От Коломієць узяв своїх власних 600 $ і кинув на рекламу цього допису Мустафи, і тому цей заклик замість кількох тисяч побачили 100 000. Відповідно, зі ста тисяч одна назбиралася. Отакий от цікавий факт.

Коли кажуть «вашингтонський обком» і таке інше, це, звісно, неправда. Все робилося своїми силами. І, до речі, в цю першу ніч на Майдані, коли вже наближався час останнього поїзда метро, люди почали говорити: «Розходимось, розходимось». Але знайшлися такі, що сказали: «Ні, ми не розходимося!» Серед них були, зокрема, й демальянсівці, мої однопартійці, кілька осіб з партії «Воля».

І вони залишилися ночувати під цією стелою на Майдані, і переночували. Це було непросто — листопад, холодно. Одразу поставили таку коробку для збирання грошей, так би мовити, на підтримку Майдану. Принесли термоспот для чаю, принесли стільці… Власне Демальянс і «Воля» й почали оцей уже справжній революційний рух.

Які проблеми були далі? Проблеми були зі звуком, і ми звернулися до всіх із закликом принести колонки. Тоді «Удар» пригнав таку невелику машинку вантажну, з колонками й імпровізованою сценою. Всі вилізали на цей «броньовик» (ми казали: «Як Ленін на броньовику»). Він стояв не біля самої стели, а трохи нижче, на Майдані. От із цими колонками й імпровізованим мікрофоном ми і проводили мітинги. Пам’ятаю, це був другий чи третій день, сіявсь чи то сніг, чи дощ, стояла мряка, і треба було виходити і щось говорити, бо люди збиралися й збиралися. І от я виповзаю на цей «броньовичок», розповідаю про угоду — якраз я багато над тим працювала…

Потім уже ми почали думати, що робити з цією поїздкою до Вільнюса, оскільки ми всі готувалися, у нас в усіх були квитки туди. Причому ми не у відрядження їхали, за власні гроші купили квитки, забронювали готелі… Ми вважали, що це історична подія. Зрештою ми вирішили, що у Вільнюс поїде лише частина людей, а ми всі залишаємося тут, на Майдані.

І ви знаєте, відчуття трагедії, катастрофи, «всьо прапала» тоді ще не було. Ще ми вірили, що оце ось повстання, тиск Європи… щось там, може, Януковичу пообіцяють, і він іще підпише. І наші поїхали туди, до Вільнюса, Мустафа Найєм у тому числі. Я пам’ятаю, ми постійно були на зв’язку, і він розповів, що вночі зустрів Арбузова, там, у Вільнюсі. Арбузов говорив, що підпишуть. І ми цю останню ніч жили з думкою, що підпишуть.

Гідність — це та штука, до якої кожен день звертаєшся. І я думаю, що питання саме в цьому: Янукович просто показав, що він нас вважає ніким і нічим, а ми-то себе вважаємо людьми. І я думаю, мільйони українців, які зібралися і в Києві, й на своїх майданах по містах — в Одесі, Дніпропетровську, Львові, — вийшли на вулиці саме за наказом своєї гідності.

Проблеми будуть завжди. Але те, що українці нарешті остаточно сформувалися як нація і — тепер уже поза будь-яким сумнівом — заслуговують на свою державність, на право бути господарями у власному домі, визначати свою долю і нести за неї відповідальність, показав і Майдан, і сценарій, що розгортається зараз, який ми багато в чому самі формуємо. Звісно, на нас тиснуть зовнішні сили, але ми вже стали суб’єктом, а не об’єктом.

 Артем Ясиновський, 1986 року народження, адвокат, музикант

Артес Ясиновський (крайній зліва). Джерело – Український інститут національної пам’яті
Артем Ясиновський (крайній зліва). Джерело – Український інститут національної пам’яті

Рада адвокатів Києва розпочала активну діяльність із захисту постраждалих 30-го числа. Завдяки цій раді та особисто Інні Рафальській, яка її очолює, більшість адвокатів — у тому числі й я — весь час відчували потужну підтримку. Рада адвокатів давала впевненість.

Михайло Алєксєєв — яскравий приклад бунтівника. Я й досі злий на нього. Бо коли я йому сказав: «Щоб я тебе не бачив на Майдані хоча б 10 днів, ти взятий на поруки», — він відповів: «Так, так, пане адвокате!» — і вже через півтори години зупиняв БТР «коктейлями Молотова».

До речі, в момент, коли Алєксєєва схопили, він просто прогулювався, хоча й був активним майданівцем — входив до групи швидкого реагування. Загалом гарний сім’янин, має дружину, дитину. Із Львівської області приїхав. І його схопили десь біля Софіївської площі, коли він просто прогулювався.

Справи, щоб Ви розуміли, всі робилися під копірку. Свідками «безчинств» були правоохоронці: «…за свідченням правоохоронця такого-то…» А в іншій справі той самий правоохоронець свідчить уже проти іншого… І от вони так один одного опитували, п’ять чи шість осіб.

У справі Алєксєєва записаний якийсь один понятий, телефон без підпису — потім уже слідчий сам його дописав. Я тому «понятому» дзвонив — його взагалі не існує в природі. Такий собі Вася Пупкін.

І от слухання справи. Дивлюся на суддю — суддя молодий. Я розумію, що той спіч, який я заготував — про права, конвенцію, доказову базу, — взагалі не потрібен, що цей протокол можна викинути. Бувають гарно сфальшовані справи, а ця сфальшована на рівні третього класу. Я кажу: «Ваша честь, дуже хотів би, щоб ви прочитали цю справу». А потім таки не стримався і сказав свій спіч.

Слідчий заспівав ту саму пісню: «…вичерпність доказів, докази вагомі, проведена спецоперація…» У них усе було спецоперацією. Суддя виходить, минає менше хвилини, і він повертається з готовим рішенням — 2 місяці. Отак. І таких справ було… Вони всі були однакові, як під копірку. Судді, мабуть, кидали їх один одному електронною поштою.

Адвокатське об’єднання «Юридична консультація», до якого я входжу, захистило, мабуть, більше сотні людей. Не всі справи були проблемними, більшість, завдяки набутому досвіду, ми вирішували вже на перших етапах. Загалом наші справи можна розподілити за категоріями: постраждалі 30 листопада; затримані 1 грудня і після; автомайданівці.

Одна справа взагалі дуже показова. «Затримали» жінку, учасницю Автомайдану. Жінка — супер-лікар. Вона приймає новонароджених від акушера і перевіряє їхній стан — чи потрібна реанімація, чи ні. Я приходжу до Ірпінського суду, з’ясовую, що в неї права забирають. Кажу судді: «Ваша честь, чому нас викликали?» — «От у такій-от справі: незупинення на вимогу». Погрожує штрафом або позбавленням прав. Справа тривала… 3 хвилини, щоб ознайомитись, і 2 хвилини спілкування. Апеляція падала від сміху — з одного боку, а з іншого — плакала отакими сльозами. Тому що судді була дана чітка команда — позбавити жінку прав. Але проти журналу реєстрації новонароджених, проти показань свідків, камер, які зафіксували, що в момент «порушення» вона була за 80 кілометрів від місця «злочину», проти того, що машина стояла на стоянці, — не попреш. І вони повернули їй права.

Підготувала Мирослава Іваник (за матеріалами Українського інституту національної пам’яті)

Share Button