середа, 25 Травень, 2022
pluken
Головна / redaktorua (сторінка 4)

redaktorua

У міській раді Львова немає більшості і меншості, є конструктивний склад – Андрій Шевців

Share Button

Наприкінці жовтня цього року в Україні відбулися вибори до місцевих рад. Для багатьох міст це означало серйозне оновлення депутатського корпусу. Винятком не став і Львів, де на зміну правій ВО «Свобода», яка мала більшість у сесійній залі, прийшла партія міського голови Львова «Об’єднання Самопоміч». Вона отримала 24 депутати із 64. Заручившись підтримкою колег з президентської «Солідарності» та «Громадянської позиції», фактично сформували більшість. Тож Львів має цікаву ситуацію: більшість у раді де-факто підтримує міського голову. Розмова з керівником фракції «Самопоміч» Андрієм Шевцівим про їхнє бачення розвитку Львова, роботу у сесійному залі та стосунки фракції з Андрієм Садовим.

Shevciv

Пане Андрію, виділіть, будь ласка, три найбільші проблеми Львова, які «Самопоміч» вважає пріоритетними для вирішення за час цієї каденції?

Ми підійшли до розуміння проблем міста та шляхів їх вирішення через спілкування з мешканцями. Ця виборча кампанія була дуже складною. Але ми презентували громаді програму «Львів-2020», і, аби не нав’язувати нічого, закликали давати свої пропозиції. Попросили голосувати за найпроблемніші теми міста. Так природно і вибудувався рейтинг.

Пріоритет номер один – це освіта. Нам потрібно мати освічених львів’ян, які будуть конкурентоспроможними щодо мешканців інших українських і європейських міст. Тому за найближчі роки нам треба максимально оновити обладнання у середніх школах. Йдеться про класи точних та природничих наук – фізики, хімії, математики тощо. Це ті предмети, які допомагають формувати кадри для ІТ та для промисловості. Ми задекларували, що в кожній школі облаштуємо по 4 нових кабінети. У Львові є більше 90 шкіл і зараз ми детально з виконавчими органами влади працюємо над тим, які би це мали бути кабінети, і з яким обладнанням. У січні будемо приймати бюджет розвитку на 2016 рік і вже там хочемо закласти перші гроші на це. Наступний крок в освіті – зробити так, щоб вчителі заробляли більше. Я дуже поважаю працівників сфери обслуговування, але зараз офіціанти заробляють суттєво більше, ніж викладачі у школі. Маємо більше цінувати наших педагогів.

Ми також розуміємо, що маємо у районах розвивати громадські майданчики, аби туди приходили школярі вчитися ІТ, робити бізнес-проекти тощо. Наші колеги працюють над тим, щоб у школах запровадити предмет підприємництво. Це допоможе навчити, як зекономити, як заробити, як створювати і нести за це відповідальність.

Друга найгостріша проблема – транспорт. Йдеться не стільки про транспортні маршрути, як про дотримання графіку і стан транспортних засобів. Тому вирішено, що будемо виділяти більше коштів комунальному АТП №1 і «Львівелектротрансу», аби купувати нові автобуси, тролейбуси, електробуси та трамваї. Ми би дуже хотіли, щоб вулицями їздив сучасний транспорт нашого місцевого виробника – підприємства «Електрон». Для нас дуже важливо, що, крім нового транспорту, отримаємо і нові робочі місця, тобто гроші фактично повернуться в місто через сплату податків. Транспорт – це безпека і комфорт. У 2016 році хотіли би на транспорт виділити не менше 500 млн грн у міському бюджеті, закупити 100 автобусів, а також трамваї та електробуси. Загалом потрібно більше 700 автобусів для міста. Це дозволить повернути перевезення у відання міста. Зараз місто має дуже мало впливу на перевізників, зокрема і в частині тарифу. Міська рада повинна нести відповідальність за транспорт і навіть, якщо треба, його дофінансовувати. Мешканцям важливо, щоб автобус був безпечним, комфортним, чистим, дотримувався графіків руху і коштував стільки, скільки львів’яни можуть платити.

Третій пріоритет – житлове господарство. Маємо перейти на обслуговуючі компанії та створення великої кількості ОСББ. Для цього потрібні програми навчання та підтримки тих, хто буде створювати спілки. І ці програми переплітатимуться з питаннями енергоефективності і енергозбереження. Ресурсів стає менше і вони стають дорожчими, тому мусимо вкладати гроші в теплозбереження, економію енергії тощо. Це треба робити, починаючи з бюджетних установ і закінчуючи приватними будинками.

Ви вже згадали про програму «Львів 2020». Давайте поговоримо про Ваше бачення майбутнього Львова по конкретних напрямках – про економіку, безпеку, медицину і культуру.

Економіка. Це передусім робочі місця: за 5 років ми задекларували створення додатково 30 тисяч робочих місць. Для нас дуже важливими є створення індустріального парку і креативного кварталу у Львові, а також розробка нових ділянок під підприємства. При цьому процес має бути прозорий, без корупційних складових. Сьогодні інвестор може прийти в місто і вкласти гроші у відновлення зруйнованого виробництва, або створення нового.

Якщо говоримо про території, то найперше плануємо розвивати під підприємства ділянки на Рясне-2. Там вже зараз починають створювати індустріальний парк. Місто провело туди комунікації, дорогу, забезпечило усі документи та надало сприяння у старті. Йдеться про створення трьох тисяч робочих місць. Якщо туди зайдуть серйозні фірми, це буде дуже хороша промоція міста і збільшення кількості інвесторів. Поруч, на Білогорщі, є ще одна велика ділянка, площею 50 га. Крім цього, у нас є можливість розвитку Сигнівки – це територія поблизу аеропорту. Там є необхідні комунікації і залізничне сполучення. Також наше бажання – забрати територію «Автобусного заводу», те, що там збереглось, і передати новому інвестору. Розуміємо, що нічого там не відновимо, але це дуже хороша територія для ще одного індустріального парку.

Наш колега Андрій Пундор очолив депутатську комісію конкурентоспроможності, яку вперше створили у міській раді. Її завдання – максимально дати зрозуміти, яким Львів має бути на міжнародній арені. Нас зараз цікавлять такі сфери, як конференц-послуги, ІТ, легке машинобудування, легка промисловість, наука і книговидання. Нещодавно Львів отримав чудовий статус – місто літератури ЮНЕСКО. Наступні роки маємо підсилити роботу з папером і книговидання загалом.

Безпека. Ми говоримо про безпеку Львова як розумного міста. Маємо забезпечити для міста велику кількість відеокамер. Вони повинні гарантувати безпеку на дорозі та громадську безпеку. Щодо першої – наше комунальне підприємство «Львівавтодор» працює разом з ЄБРР і при кожній реконструкції дороги встановлює нові світлофори і камери, які фіксують, що відбувається і трохи корегують рух. У місті є потужний Центр безпеки руху. Сьогодні близько 20 перехресть та довгих доріг мають нове обладнання. Щодо громадської безпеки – ми реанімували роботу муніципальної дружини. Її працівники встановлюють свою мережу оптоволокна, до якої в перспективі буде підключено 1500 камер. 50 камер вже є на вулицях міста і до кінця року буде встановлено ще 50. На перший етап нам потрібно 200 камер, щоб забезпечити моніторинг центральної частини міста. Наступні 100 – це вже вихід у райони. Якщо стається злочин, маючи відео, набагато легше знайти злочинця і ми вже маємо такі випадки у Львові. Зокрема, це стосується вбивства на вул. Коперника, коли вбивцю знайшли за добу, бо було зображення з камери. Але маємо вибухи біля опорних пунктів міліції, винуватців яких не знайшли, бо не маємо ні свідків, ні відео.

Культура. Говоримо, що ми культурна столиця, але інколи квиток у театр коштує дешевше, ніж горнятко кави. У нашій фракції є Юлія Хомчин, яка дуже активно займається культурою і організовує багато заходів.

Один з наших пріоритетів – створення медіатек. Бібліотека має бути цікавою, вона повинна витягти людину з хати і привести до себе. Перша така вже є на вулиці Мулярській. Там щодня повний зал людей. Нам потрібні комп’ютери, інтерактивні дошки, обладнання, екрани, сучасні книги, а також зони коворкінгу. Бібліотеки мають стати центрами розвитку.

Для нас також важливо, аби культура вийшла за межі центральної частини міста. Ми вже не перший рік наголошуємо на необхідності розвитку культури в районах. Там потрібні фестивалі, громадські простори, хороші заходи на вихідні. Це мають творити люди, які живуть у цих мікрорайонах, за підтримки влади. У час, коли у нас війна, культура має вийти на особливий рівень.

Медицина – це дуже складне питання, бо держава має своє бачення, а місто – своє. Попередні роки у нас забрали з підпорядкування швидку, а тепер хочуть забрати міські лікарні та поліклініки. Вони будуть у віданні області. Я не впевнений, що у такому випадку буде порядок і мешканці будуть задоволені. Адже вже зараз бачимо стан обласних закладів медицини. Лікарні повинні мати фінансову підтримку, щоб робити ремонти та купувати обладнання – це гарантія успіху, що пацієнта вдасться врятувати і вилікувати. Попередні роки місто працювало дуже відповідально: робили ремонти, відновлювали реанімаційні відділення, зробили пологовий будинок тощо.

Основна претензія до Вашої партії – багато чиновників у депутатах Львівської міської ради. Свого часу партія «Пора» змусила своїх депутатів вибирати: залишитись чиновниками чи депутатами. Чи обговорювали в Самопомочі таку можливість? Як даватимете раду з конфліктом інтересів?

У нас немає чиновників високого рангу. У фракції «Самопоміч» з 24 депутатів тільки двоє посадовців, які працюють безпосередньо у міській раді – Вікторія Довжик у сфері економіки і Ольга Посипанко у сфері житлового господарства. В установах міста працює ще троє осіб, і я є радником міського голови Львова. Ці люди не прийшли на роботу з університету. Вони робили себе у певній сфері і тільки після цього приєднались до команди міського голови приблизно років 9 тому. Попри свою роботу у міській раді, вони дуже активні і в громадському середовищі та мають повагу у колег.

Усіх кандидатів ми виставили на обговорення громадськості за два-три місяці до виборів. Ми консультувалися з людьми із різних середовищ. Слухали їх, пропонували свої кандидатури і дебатували. Потім поставили усі прізвища з біографіями на сайт. Щодня наш сайт відвідувало не менше 2,5 тисяч відвідувачів. Було також багато телефонних дзвінків та повідомлень у соціальних мережах. Загалом із 64 людей у списку, з міської влади було семеро. Приємно, що в результаті нас підтримало так багато львів’ян – наші кандидати отримали перемогу на 63 з 64 округів у місті, але за цією виборчою системою до ради потрапили 24 депутати. Думаю, така підтримка була тому, що наш список затверджував не одноосібно керівник міської чи обласної організації, а була робота на окрузі.

Ми не бачимо необхідності у виборі: депутат чи чиновник. Нам важливо виконати програму Львів-2020 та ті програми, які є у наших партнерів по сесійній залі.

Нині маємо ситуацію, що найбільша фракція у міській раді є фракцією міського голови. Чи не вважаєте Ви, що монополія на владу це явище, яке зашкодить місту?

З Андрієм Садовим ми знайомі з 2008 року. Я мав змогу працювати з ним дуже тісно. Зараз я, мабуть, маю найменше уваги від міського голови серед усіх керівників фракцій. У нас є зустрічі міського голови з керівниками фракцій і всі питання виносять за круглим столом.

Ми максимально відповідально підходимо до усіх проблем. Наприклад, якщо питання стосується майна, розуміємо, що усе майно мають продавати з аукціону. Якщо це земельне питання, дивимось, чи не зачіпає воно чиїсь інтереси. Намагаємось, щоб все було максимально прозоро. Тому при фракції у нас є дорадча рада – це люди, які перемогли на окрузі від «Об’єднання «Самопоміч», але не потрапили в раду, а також постійно контактуємо з громадськими організаціями. Ще одне нововведення – прозора робота комісій. Ми зініціювали, щоб не пізніше ніж за день на сайт виставляли порядок денний засідання комісії. І не пізніше ніж за три дні – протоколи засідань депутатських комісій.

Чи можливо, що фракція «Самопоміч» не погодиться проголосувати за питання, яке запропонує мер Садовий?

Кожне питання на сесію виносить виконавчий орган влади, яким керує пан Садовий. Питання є глибше, ніж просто голосування у залі – це питання комісій, колегій, зустрічей керівників фракцій. Коли воно вже в сесійному залі, але до цього не було опрацьоване, то воно не має шансів бути проголосованим. Перед останньою сесією на колегії зняли три питання, бо вони були недопрацьованими. І у сесійній залі не проголосували одне земельне питання, бо там була невідповідність документів. Це депутатський корпус інший – він відповідальний. І ніхто ні на кого не впливає. Передусім можу говорити про свою фракцію, але бачу, що так є і в інших.

Андрій Садовий на засіданні нашої фракції був один раз, коли представляв кандидатури заступників. Міський голова подзвонив, поцікавився, коли у нас засідання і ми домовились, що його прихід внесуть у порядок денний. І навіть на цій фракції була дуже насичена розмова і багато питань до майбутніх заступників.

Як часто Андрій Садовий телефонує до Вас?

Кожного дня до Андрія Івановича дзвоню я (усміхається). Мене насправді турбують проблеми міста і я не проходжу попри складні ситуації. Якщо є якесь питання, котре варте уваги міського голови, я можу собі дозволити йому зателефонувати. Як радник міського голови, також маю можливість відвідувати апаратні наради.

Я говорю з головою і щодо питань фракції. Але моє завдання не керувати нею, а модерувати її. Кожен депутат є самостійний, бере участь у роботі комісії, працює на окрузі та з людьми в місті. Моє завдання – збирати й аналізувати інформацію. Якщо треба щось ще з важливого обговорити з міським головою – я звертаюсь через приймальню і прошу про індивідуальну зустріч.

Насправді у нас є добра синергія, адже ми йшли з однією програмою, яка називається «Львів 2020. Програма дій Андрія Садового та «Об’єднання «Самопоміч». Ми нероздільні у цій роботі. Роздільність може бути в деяких позиціях, бо як депутатський корпус ми маємо функції для здійснення контролю.

Прогнозували, що Самопоміч матиме свого секретаря як найбільша фракція. Але ви поступилися «Громадянській позиції». Чому було таке рішення? 

Ми маємо дуже сильний юридичний відділ і знаємо добре наші можливості. Я не називав прізвища претендентів на цю посаду, бо це право виключно міського голови. Звісно, у нас були достойні особи і я сказав про це Андрію Садовому. Секретар – це партнер міського голови у виконанні програм та контакті міського голови з депутатським корпусом. Про вибір на користь Анатолія Забарила я дізнався, сидячи в залі. Думаю, це добрий вибір. Анатолій Забарило мав досвід роботи у виконавчих органах влади. Він розуміє проблеми і знає, як діяти. Йому зараз дуже непросто, бо у попередньому скликанні був розірваний зв’язок між міським головою та депутатським корпусом, що гальмувало реалізацію програм. Тому його завдання – налагодити конструктивну роботу. Я бачу, що зараз роботу ефективно роблять.

Чи це означає формування коаліції на трьох: «Самопоміч», «Солідарність» і «Громадянська позиція»?

Думаю, це простежується у голосуванні. Я би не хотів вживати поняття більшість і меншість, ми говоримо радше про конструктивний склад ради. Але часто на підмогу приходять інші. Ці три сили голосують за виконання програм, за роботу ради. Очевидно, «Громадянська позиція» відчуває, що має відповідальність, бо їхній колега є секретарем ради. «Солідарність» має дуже сильного голову фракції з досвідом депутатської діяльності. Щодо інших партій, у міській раді немає опозиції, за виключенням дій ВО «Свобода».

Як збираєтесь працювати зі Свободою?

Це єдина фракція, яка не має свого голови комісії. Вони працюють в інших комісіях. Вони мали більшість у минулому скликанні – 61 депутат – і можливість показати свою роботу. Сьогодні у раді 8 їхніх депутатів. У залі вони себе поводять так, як поводять. Це їхнє право. Думаю, оцінку їм дала громада міста.

Найгучніша справа останніх тижнів – війна міського голови Львова проти незаконних забудов. Чому це почали робити вже після виборів, а не перед ними, адже справа не нова?

Якщо щось робити, то робити це якісно. Наполовину робити цього не можна. Були вибори, це завжди напружений і дуже завантажений період. А на таку тему треба мати час і ресурси. Це пов’язано тільки з цим.

Депутати міської ради нарешті прийняли ухвалу про кримський дім. У Львові 3-4 тис. переселенців і приїздять ще люди. Якою є стратегія щодо цих людей?

Ми свою позицію показали позитивним голосуванням. У нас є Юлія Хомчин, яка добре спілкується з організаціями переселенців. У 2014 році Андрій Садовий сказав, що ми підтримаємо кожного, хто приїде і попросить прихистку. Маємо історію Галичини, де діди та бабусі багатьох теж змушені були покинути рідну домівку. Нам це не чуже. Але чомусь у попередній каденції рада великою мірою блокувала питання щодо підтримки переселенців. Це дуже дивно. Ми ж говоримо, що відкриті, привітні та гостинні. Багато працюємо з сім’ями і намагаємось надати усю можливу допомогу і дітям, і дорослим – від підготовки до ЗНО і до опіки літніми людьми.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Хто витягне з болота українську економіку?

Share Button
kyiv 218
Фото: Андрій Поліковський

Наша країна дедалі більше нагадує віз, який заїхав у болото. Його засмоктує трясовина, і якщо не впрягти дужих і вправних коней, то в багнюці назавжди залишиться усе, що було успадковане чи нажите важкою працею. Насамперед потрібно визначити, хто і в якому напрямку може витягнути підводу української економіки. Інакше кажучи – які галузі спроможні стати локомотивами, здатними активно розвиватися та потягнути за собою всю нашу господарку?

Аби відповісти на ці питання, потрібно звернути увагу на кілька засадничих речей. По-перше, це попит на продукцію конкретної галузі (як у середині країни, так і за межами), а також її вплив на розвиток суміжних галузей. По-друге, наявний природний та виробничий потенціал відповідного сектора. По-третє, соціально-економічний ефект від нарощування виробництва (зростання ВВП, імпортозаміщення чи приріст експорту, нові робочі місця, зниження внутрішньої ціни тощо). Згідно з цими критеріями, Україна має принаймні п’ять потенційних локомотивів (галузей), які могли б не лише вивести нашу економіку з тривалої кризи, але й забезпечити гідне місце на світовому ринку.

Хімічна промисловість

Виробництво мінеральних добрив, світлих нафтопродуктів, пального, окремих видів пластмас та ін. Попит на продукцію галузі стабільний, і, попри загальний спад, подекуди навіть зростає. Прикметно, що з існуючих 7 нафтопереробних заводів зараз реально працює лише два – Кременчуцький (колишній «Укртатнафта») і Шебелинківський (державний, належить «Укргазвидобуванню»). Лисичанський НПЗ припинив роботу з початком воєнних дій, а інші чотири використовуються як нафтобази для імпортного пального (частка якого перевищує 80% ринку).

Ключову роль для запуску цього локомотива повинна зіграти держава: через діалог із власниками НПЗ створити умови для модернізації та виведення заводів на проекту потужність (йдеться про прозорість та конкурентність ринку пального, перекриття контрабанди, контроль якості). Через низку причин досі цього зроблено не було, тож вірогідним (зважаючи на стратегічну важливість забезпечення країни пальним) варіантом є будівництво нових НПЗ коштом бюджету.

Ця ідея раніше обговорювалась в експертному середовищі, однак не витримала натиску лобістів (імпортерів пального і українських нафтових олігархів). Хоча вона цілком життєздатна: збудувавши за 2 роки і $5-6 млрд новий НПЗ, ці інвестиції можна окупити приблизно за 3,5 роки, а у підсумку отримати сучасне підприємство, пальне, що відповідає найновішим євростандартам, здобути важіль впливу (товарні інтервенції) на вкрай чутливий ринок та забезпечити економію кількох мільярдів доларів через імпортозаміщення.

До таких позитивних моментів можна додати й зміцнення не лише енергетичної, але й національної безпеки, адже йдеться про збільшення виробництва стратегічного продукту – пального.

Хіміко-фармацевтична промисловість

Виробництво антибіотиків та субстанцій, які використовуються для виготовлення широкого асортименту ліків. Ця галузь також цілком відповідає зазначеним критеріям «локомотивності»: попит на ліки в Україні зростає, виробнича база у нас достатньо велика (хоча й забезпечує лише до 30% ринку, решта – імпорт), а також може працювати на імпортозаміщення, заощаджувати валюту, стимулювати зниження цін (суттєво завищених через девальвацію гривні) і збільшення споживання медпрепаратів.

З боку держави варто запровадити пакет стимулів для розвитку фармацевтичної сфери. Адже йдеться про високотехнологічне виробництво, кваліфікований персонал і стабільний ринок збуту, який можна розширити за допомогою експорту.

Машинобудівна промисловість

Транспортне літако- та суднобудування, виробництво потягів, вагонів, цистерн, авіадвигунів тощо. Через низьку конкурентоспроможність та технологічну відсталість українське машинобудування багато в чому програє іноземній продукції: експорт цієї групи товарів у 2-8 разів менший, аніж обсяги імпорту. Відчутно позначилася на роботі підприємств галузі й зупинка торгівлі з Росією, куди спрямовувалась левова частка експорту українського машинобудування.

Однак потенціал цієї галузі значний. Зокрема, українські залізниці вимагають кардинального оновлення локомотивного та вагонного парку. Для перевезень на внутрішніх та близькозарубіжних авіамаршрутах необхідно суттєво збільшити парк повітряних суден, оновити транспортну авіацію. На цьому тлі восени з’явились новини про зацікавлення канадської компанії Bombardier, німецької компанії Siemens та корейської Hyundai у налагодженні виробництва в Україні.

Загалом, зважаючи на структуру власності у вітчизняному машинобудуванні, а також політику «вичавлювання» основних фондів при повному ігноруванні потреби в модернізації та інноваціях, прихід потужних іноземних корпорацій в Україну – чи не єдиний шлях розвитку галузі.

Ще однією супутньою проблемою є брак коштів у споживачів цієї продукції: складно оновити парк «Укрзалізниці», вкрай повільно йде заміна парку комунального транспорту. Із поглибленням децентралізації місцеві бюджети розширюватимуть свої фінансові можливості. Проте без дієвого механізму фінансового лізингу та відновлення кредитування зробити з машинобудування локомотив економіки навряд чи вдасться.

Варто також врахувати, що оскільки у світі простежується тенденція до здешевлення сировини (металу), саме готова продукція з вищою доданою вартістю повинна поступово замінювати наш досі переважно сировинний експорт.

Будівельна галузь

Капітальне будівництво та виробництво будівельних матеріалів. Одне робоче місце у будівництві створює 5-7 робочих місць у суміжних галузях. Зокрема, йдеться про виробництво: арматури і металу, будматеріалів, будівельних пристроїв і механізмів, а також про видобуток природних матеріалів (піску, гравію, каолінів), деревообробку та ін.

Зараз у цій перспективній галузі, як і в усій українській економіці, спостерігається тривалий спад. Однак за умови зваженої державної політики усе можна змінити. Чудовий приклад – Китай: там внаслідок масштабного капітального будівництва величезна країна демонструє стабільне зростання.

Наприклад, щороку в КНР будують близько 100 аеропортів – за планом, це має бути 1600 повітряних гаваней за наступних 15 років. Довжина швидкісних автодоріг в останні роки зростає на майже 10 тис. км щороку. Разом з тим будується величезна кількість карколомних мостів – не лише через річки та ущелини, але й через океан: у 2016 році повинен бути завершений найдовший у світі автомобільний міст Гонконг – Макао (довжиною близько 50 км). Ще раніше у Піднебесній збудували найдовший залізничний віадук (164 км) та 28-кілометровий тунель.

За даними МВФ, частка сектора нерухомості в КНР сягає близько 14% ВВП. Але якщо до неї додати сталь, цемент, меблі, домашнє обладнання, транспортну та енергетичну інфраструктури – тоді на будівництво нерухомості припаде близько чверті гігантської китайської економіки.

Україна навряд чи колись досягне таких показників, але забезпечити стабільне зростання ВВП не менш як на 5% щорічно можна завдяки масштабному капітальному будівництву об’єктів інфраструктури (швидкісні автомобільні та залізничні шляхи), транспортних вузлів, енергетичних споруд (електростанції, ЛЕП і трансформаторні підстанції). Якщо цей механізм буде запущено, він сам почне працювати на свій розвиток, потребуючи нового будівництва і зміцнення виробничих ланцюжків.

Харчова промисловість

Виробництво продуктів харчування шляхом переробки рослинної сировини. Цей сектор, разом зі сільським господарством, багато хто називає великою українською надією. Продукція АПК – один із головних експортних товарів України (у 2014 році доходи сягнули $13,6 млрд, перевищивши навіть металургію). Щоправда, за кордон ми продаємо переважно сировину – зерно, олію, що не дозволяє отримувати максимальний прибуток. Зате дає шанс на стрімкий розвиток цього сектору.

В Україні ще бракує потужностей для зберігання та переробки сільськогосподарської продукції (і для зернових культур, і для продукції садівництва), внаслідок чого щороку втрачається чимала частка врожаю. Багатьом господарствам необхідно впроваджувати сучасні технології та підвищувати врожайність (на українських полях збирають у середньому удвічі менше зернових з гектара, аніж у Європі). А враховуючи світовий тренд, Україна має унікальну можливість на міжнародному ринку продовольства зайняти нішу виробництва екологічно чистих продуктів.

Вимоги часу

Окреслені п’ять «традиційних» галузей, безумовно, мають значний потенціал. Однак у XXI столітті реагувати на глобальні виклики дідівськими методами минулої епохи щонайменше – неефективно. Тож варто звернути увагу й на більш сучасні сфери, які також можуть принести Україні економічний успіх.

Зокрема, це переробка промислових і побутових відходів: з проблемою їх утилізації зараз намагаються безуспішно боротись усі великі міста України, тож нові технології в цій галузі користуватимуться шаленим попитом.

За кількістю фахівців у IT-сфері Україна кілька років тому вийшла на четверте місце у світі. А за останнє півріччя одразу в декілька українських стартапів та проектів з інформаційної сфери зайшли потужні іноземні інвестори, в тому числі ЄБРР та Джордж Сорос. Щоправда, бюджет від цього наразі отримує небагато: фахівці працюють переважно на аутсорсингу, і в найкращому випадку – у секторі малого бізнесу, хоча зарплати тут – одні з найвищих по країні.

Великі очікування плекають щодо сфери енергоефективності та нетрадиційної енергетики. Країна гостро потребує нових технологій, скорочення споживання енергоносіїв, більш ефективного і ощадливого їх використання, для чого потрібно налагоджувати як їх виробництво, так і монтаж та обслуговування.

Ще один напрямок, що набирає популярності у світі – це біотехнології та генна інженерія. Проте наукова та матеріальна база профільних навчальних закладів України відстала, мабуть, на десятиліття. Хоча в світі не бракує прикладів, коли комплексний підхід дозволяв перетворити нові високотехнологічні галузі на рушії прогресу в усій країні.

Зрештою, складно не погодитись з експертом Інституту Горшеніна Володимиром Заставою, який вважає, що Україна повинна вкладати наявні ресурси у технології майбутнього – такі, як аерокосмічний комплекс та біотехнології, а не намагатися підняти збиткові галузі. Також відомо, що виробництво послуг є набагато вигіднішим, ніж виробництво товарів.

Тож якщо Україна «пролетіла» і не змогла (через відсутність технологічних та ефективних виробництв) посісти гідне місце в епоху індустріального суспільства, то варто зробити крок вперед і активно будувати постіндустріальний уклад. І чим швидше – тим краще.

Юрій Сколоздра

Share Button

У Львові відбувся Парад звіздарів

Share Button

Сьогодні, 8 січня звіздарі та колядники урочистою ходою пройшли центром Львова. До львівських звіздарів долучилися також звіздарі з Івано-Франківська, Стрия, Городка, Соснівки і Сімферополя.

Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

zvizdari 155

zvizdari 021

zvizdari 031

zvizdari 037

zvizdari 052

zvizdari 055

zvizdari 090

zvizdari 107

zvizdari 121

zvizdari 129

zvizdari 132

zvizdari 139

zvizdari 142

 

Share Button

Петро Порошенко відсвяткував Різдво у Львові

Share Button

7 січня, у свято Різдва Христового Президент України Петро Порошенко із дружиною Мариною та дітьми відвідав Львів.

Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

poroshenko 103

poroshenko 083

poroshenko 078

poroshenko 072

poroshenko 069

poroshenko 065

poroshenko 034

poroshenko 024

Share Button

Криголами історії

Share Button
Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

На теперішньому етапі державотворення Україна опинилася перед одним із найбільших випробувань у своїй новочасній історії. Внаслідок активізації сепаратизму на Сході, країна з тягарем дефіциту виразних суспільно-економічних трансформацій увійшла у нову зону турбулентності. Смуга нестабільності у Східній Європі та Південному Кавказі (Придністров’я (Молдова), Південна Осетія, Абхазія (Грузія), Нагірний Карабах (Азербайджан)) розширилась внаслідок вичленування з території України новоутворених Луганської народної республіки (ЛНР) і Донецької народної республіки (ДНР). Ці квазідержавні утворення не лише підважують територіальну цілісність суверенних держав, але й стають інструментом для їх внутрішньої дестабілізації.

Поява ЛНР і ДНР в Україні розглядається не інакше як спроба Росії повернути колесо історії в інший бік для того, щоб відтермінувати на невизначений період модернізацію країни. Устремління більшості українців з різних регіонів країни, які взяли участь у Революції Гідності, зіштовхнулись із реакційною політикою Росії, її імперіалізмом, що досить добре прижилось на фундаменті спадщини, залишеної Радянським Союзом, з опертям на опортунізм місцевої влади та світогляд населення.

Вкоріненість традицій особливого інтересу Росії до України виявляється передусім у привласненні історії Київської Русі для створення міфу про тяглість російської державності. З цією метою за часів Петра І і Катерини ІІ цілеспрямовано переписувалися оригінальні літописи України, що загалом витворювало пласт історичного наративу Росії, через який і розглядається Україна в наші дні. І небагато згадують про той факт, що Лівобережна Україна стала частиною Росії лише у XVII ст., Правобережна – у ХVIII ст., а до цього Україна мала досить тривалий період державності.

Однак навіть після його упадку частини української території перебували під впливами різних політичних систем (монголо-татари, Литва, Річ Посполита, Османська імперія, Австро-Угорщина, Росія). При цьому Київська Русь зародилася набагато раніше від Московії, попередниці сучасної Росії. Міфи Росії, вмонтовані в історію України, незмінно ставлять під сумнів її самобутність та ідентичність сьогодні.

Дивовижно, але українцям під час Революції Гідності вдалося блискавично подолати своє суперечливе минуле, яке разом із культурними, історичними, мовним, релігійним та іншими відмінностями на той час відігравало абсолютно другорядне значення. В таких умовах українці, в тому числі ті, які за етнічним походженням є росіянами, вірменами, білорусами, поляками, досягнули значного рівня консолідації, що генерувало енергію у створенні горизонтальних структур Майдану на основі віри у цінності, які є невід’ємною частиною усталених демократій у Європі (правова держава, верховенство права, соціальна справедливість). Україна зробила цілком природній вибір, який став для більшості українців по різні боки Дніпра важливішим і водночас ідеологічно ближчим за будь-які розбіжності. За допомогою цього соціально активні українці в критичний період існування своєї держави через об’єднання у волонтерські рухи стали „м’язами” у виконанні тих функцій, які вона виявилась інституційно неспроможною підтримувати (оборона, медицина).

Утім, для частини українців у Луганській і Донецькій областях зерна сепаратизму все-таки проросли на ґрунті, який виявився досить придатним для цього. Ще під час національно-визвольних змагань України на початку ХХ ст. на противагу тодішній крихкій Українській Народній Республіці було утворено Донецько-Криворізьку республіку, яка проіснувала неповних 2 місяці.

У наш час цей регіон із властивим йому прохолодним ставленням до України і нахилом до проросійських настроїв підживлювався та генерувався суспільною пам’яттю місцевого населення стосовно індустріального потенціалу Донбасу, возвеличення професії шахтаря разом із поширеним патерналізмом та ностальгією за Радянським Союзом. У цій суміші підноситься штучне уявлення про окремішність населення Донбасу, регіональну ідентичність, що ґрунтується на відповідних світоглядних цінностях, котрі забезпечують стійкий зв’язок між минулим і теперішнім.

Хоча саме тут Україна зазнала одних із найбільших втрат внаслідок Голодомору та репресій (приблизно 20% населення), що згодом „вирівнювалося” через інтенсивне заселення регіону етнічними росіянами, на всеукраїнському референдумі 1991 р. близько 83% населення Донецької і Луганської областей проголосували за незалежність України.

Незважаючи на це, карта сепаратизму неодноразово розігрувалася на Донбасі з боку залишків місцевої комуністичної партійної номенклатури і Росії вже навіть в умовах незалежної України. Для цього використовувано стандартний набір вимог (зміна унітарної форми територіального устрою України на федерацію, утвердження російської мови як другої державної, відмова від ідеї європейської інтеграції на користь союзу із Росією та афілійованими з нею міждержавними структурами), що ретранслювався через канали різноманітних громадських організацій (Донецька республіка, створена 2005 р.), рухи проросійського спрямування (рух за відродження Донбасу), в тому числі й політичних партій (Слов’янська партія). Подальші дії стали не менш важливими для підтримання „життєздатності” сепаратистських настроїв: в Донецькій і Луганській областях у 1994 р. проведено консультативне опитування з приводу федералізації України, статусу російської мови (80% населення проголосували позитивно), а на з’їзді у Сєвєродонецьку 2004 р. здійснено „репетицію” перед подіями 2014 р., де у відповідь на Помаранчеву революцію було прийнято рішення про створення Південно-Східної Української автономної республіки, що вимагало зміни існуючого адміністративно-територіального устрою України.

Навіть напередодні проведення так званих референдумів 2014 р. на частині територій Донецької і Луганської областей, згідно з даними, отриманими в результаті соціологічних досліджень, 65% місцевого населення виступали за підтримання незалежності України та прихильно ставились до збереження існуючого унітарного устрою.

Проте безпосередня заангажованість Росії у розкручуванні маховика сепаратизму на Сході України все-таки принесла очікувані для неї результати. Синхронізована організація мітингів за участю проросійських сил, захоплення адміністративних установ під керівництвом кваліфікованого персоналу Росії призвело до створення ЛНР і ДНР. Сепаратизм у супроводі фінансової, воєнної і технічної допомоги з боку Росії під гаслами самовизначення свідчить про його рукотворність, що не відображає істинного волевиявлення більшості місцевого населення, а більшою мірою просуває інтереси самих маріонеткових режимів та його спонсорів. Самопроголошені республіки – це лише імітація державотворчості, віддалена від загальновизнаних стандартів демократії.

Піднесення хвилі авторитаризму в Росії та її поширення через посібників на територію України та інших країн є викликом для основ демократії. Нинішня боротьба українців спрямована на захист демократії – найбільшого здобутку цивілізованого світу – і матиме далекосяжні наслідки як для майбутнього України, так і для Європи. Незалежність України стане тріумфом демократії в її утвердженні у світовому масштабі, в той час як згортання суверенності України означатиме загрозу існуванню демократичних цінностей.

Тарас Цимбрівський

Share Button

В Україні відзначили 107 річницю від дня народження Степана Бандери

Share Button

У Львові, Києві та ще кількох містах України сьогодні відбулися урочистості з нагоди відзначення 107-ї річниці від дня народження політичного діяча, голови Проводу ОУН, Героя України – Степана Бандери.

bandera 012

bandera 018

bandera 021

bandera 007

bandera 009

bandera 028

Увечері 1 січня в центрі Львова відбулася смолоскипна хода на честь дня народження Степана Бандери, організатором якої стала партія Всеукраїнське об’єднання «Свобода». Колона пройшла маршрутом від вул. Винниченка – вул. Підвальна – вул. Руська – пл. Ринок – пр. Свободи – вул. Дорошенка – вул. Бандери – до пам’ятника Степанові Бандері.

bandera 060

bandera 067

bandera 110

bandera 113

bandera 144

bandera 150

bandera 156

bandera 173

bandera 189

bandera 210

bandera 226

Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський
Share Button

Українсько-польські відносини: погляд із Києва

Share Button
Фото: president.gov.ua
Фото: president.gov.ua

Візит в Україну Президента Польщі Анджея Дуди не викликав у середовищі вітчизняних ЗМІ та громадських активістів такого ажіотажу, як приїзд віце-президента США Джо Байдена. Це й не дивно, адже журналісти добре ловлять сенсації і завжди знають напевно, хто «замовляє музику» в українській політиці. Звісно, до американців за будь-яких умов буде прикута більша увага, адже США – більша сила в міжнародній політиці. Проте й нашим сусідам є що запропонувати Україні, зокрема в контексті політичних зрушень у самій Польщі після перемоги правих консерваторів на парламентських виборах у жовтні 2015 року.

Переконлива перемога на парламентських виборах в Польщі 25 жовтня 2015 року правоцентристської партії «Право і справедливість» Ярослава Качинського істотно змінила конфігурацію зовнішньої політики Польщі. До нового парламенту не потрапили ліві політичні угрупування, натомість посилилася присутність ліберальної платформи «Новочесна» Ришарда Петру та консервативного руху «Кукіз-15» Павла Кукіза.

З огляду на результати виборів можна передбачити, що зовнішня політика Польщі стане більш національно орієнтованою і самостійною.

Це підтверджують кадрові призначення в новому уряді прем’єр-міністра Беати Шидло. Міністр закордонних справ Польщі Вітольд Ващиковський відомий своїми гострими заявами – зокрема, критикою дій свого попередника Радослава Сікорського щодо вирішення українсько-російського конфлікту, будівництва «Північного потоку-2» чи міграційної політики. Активна позиція В.Ващиковського стосовно нашої держави вже проявилася у відкликанні номінації Марчіна Войцеховського на посаду посла Польщі в Україні, що експерти трактують як зведення політичних рахунків.

Позитивну реакцію в Україні викликало призначення на посаду міністра з європейських справ Конрада Шиманського, який у 2007 році, перебуваючи в статусі євродепутата, був одним із авторів проекту резолюції Європарламенту щодо Голодомору в Україні 1932-1933 рр.

Найбільш контроверсійні дискусії викликало призначення міністром оборони Антонія Мацеревича, який у 2005-2007 рр. був уповноваженим уряду з питань розформування Військової інформаційної служби. Під час перебування «ПіС» в опозиції Мацеревич був головою т.зв. «Комітету з розслідування катастрофи під Смоленськом», який проводив альтернативне розслідування катастрофи літака польського президента Леха Качинського і поставив під сумнів офіційно оприлюднені причини трагедії. Мацеревич і сьогодні не виключає, що польські урядовці стали жертвами політичного вбивства. На посаді міністра оборони його увага, як вважають експерти, буде зосереджена, передусім, на питаннях стримування Росії та її агресивної поведінки. Це грає на руку Україні, яка отримає надійного союзника у протистоянні російській агресії.

Питання врегулювання конфлікту на Донбасі, вочевидь, займає пріоритетне місце в порядку денному двосторонніх відносин. У серпні 2015 року президент Дуда запропонував розширити «нормандський» переговорний формат, залучивши до нього інші країни Європи, зокрема і Польщу. У вересні 2015 року Дуда назвав війну на сході України однією з чотирьох найбільших європейських проблем поряд з демографічною кризою, напливом мігрантів та нестабільністю єврозони.

Новий польський уряд зацікавлений у пошуку нових форматів врегулювання конфлікту на Донбасі, якщо російська сторона й надалі гальмуватиме імплементацію Мінських домовленостей. «ПіС» неодноразово критикувала «нормандський формат» через монополізацію Німеччиною та Францією функцій представництва у ньому Європейського Союзу.

Активність Варшави в цьому питанні може бути використана Києвом для посилення тиску на Росію під час багатосторонніх переговорів і засідань керівних органів ЄС та НАТО.

Польща має також спільні з Україною інтереси у протистоянні енергетичному тискові з боку РФ. У вересні 2015 року російський енергетичний концерн «Газпром» уклав угоду з європейськими компаніями E.ON, BASF Wintershall, OMV, ENGIE та Royal Dutch Shell про будівництво «Нового європейського трубопроводу» (т.зв. «Північного потоку-2»). Погодившись на доступ іноземних нафтогазових компаній до родовищ на своїй території, РФ натомість планує позбутися залежності від транзитних країн для доступу на європейський газовий ринок. Для Києва та Варшави запуск цього газопроводу означатиме втрату надходжень від сплати за транзит російського газу. В цих умовах необхідна тісна координація між урядами двох країн з метою тиску на регуляторні органи Європейського Союзу з огляду на явне порушення норм ЄС при реалізації згаданого проекту. Іншим напрямом співпраці може стати створення спільного українсько-польського газового хабу, що дасть змогу обом країнам використати потенціал альтернативних російським шляхів постачання природного газу.

Політика регіонального домінування, що виходить з національних пріоритетів Польщі, диктує більш активне залучення країни до заходів зі зміцнення регіональної безпеки. Надаючи підтримку Україні у протидії російській військовій агресії, Польща в довгостроковій перспективі зацікавлена в ефективності оборонних реформ у нашій державі й активно долучається до організації навчань і тренувань українських військових.

Вагомим елементом, що демонструє рівень та значення регіонального співробітництва, є функціонування багатонаціонального військового підрозділу – Литовсько-польсько-української бригади (4500 військовослужбовців), дислокованої поблизу Любліна. Досягнення операційної спроможності бригади з можливістю її розгортання у разі військової ескалації в регіоні є суттєвим стримуючим фактором. Це свідчить про єдність позицій демократичних держав Центральної та Східної Європи перед загрозою російської агресії. За наявності спільних загроз і викликів військово-політичне співробітництво між Україною та Польщею потребує подальшої формалізації та систематизації.

Криза у єврозоні, зміни у безпековому середовищі, пов’язані з агресією Росії на Сході Європи, зумовили необхідність пошуку Польщею шляхів до рішучого регіонального лідерства на противагу колективній «невизначеності» в рамках ЄС чи НАТО. З огляду на це «ПіС» проводитиме автономну зовнішню політику, орієнтовану на захист національних інтересів. З цією метою Польща готова найрішучішим чином задіяти як двосторонні, так і багатосторонні інструменти співробітництва на регіональному рівні. Прагнення до регіонального лідерства Польщі у поєднанні з реалістичним розумінням сучасних загроз та їх природи, зокрема в контексті гібридної агресії Росії в Україні, бажання Польщі виступити ключовим контрибутором регіональної безпеки сприяють інтенсифікації двосторонніх відносин. У перспективі союз двох регіональних сил – Польщі та України – може стати ядром субрегіонального воєнно-політичного утворення в Балто-Чорноморському регіоні.

Валерий Кравченко, Андрій Каракуць

Share Button

Нерухомі метри

Share Button
Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

Другий рік поспіль одне і те ж: як тільки просиш ріелторів, девелоперів, аналітиків підвести підсумки року для ринку нерухомості – з їхніх облич миттєво зникає усмішка, з’являється стурбованість, що межує з роздратуванням, а добирати слова (зазвичай – говірким людям) стає важко. Натомість кого може тішити нинішня ситуація на ринку житла, то це потенційних покупців, у яких «гроші на руках» і, бажано, у «твердій валюті».

І хоча ситуація на ринку нерухомості загалом вкрай складна, однотипною її не назвеш. Так, житловий сегмент ще намагається триматися «на плаву», тоді як у комерційній нерухомості (офісній, торговій і – особливо! – складській) усе геть сумно. Є й великі регіональні відмінності. Наприклад, якщо в Києві житло хоч і втратило в ціні суттєво, та ринок не зупинився, і операції, хай і в менших обсягах, – відбуваються. Але є регіони, де стагнація цілковита, а декларовані ціни на той чи той об’єкт залишаються суто «паперовими», оскільки просто нема покупців, готових цю нерухомість купувати.

Столиця продовжує продавати

Останні півтора-два роки продемонстрували, що ринок житлової нерухомості Києва був переоцінений. Адже на вторинному ринку ті об’єкти, де покупці не готові знижувати ціну і живуть часами, «коли долар був по 8», так і залишаються без уваги потенційних покупців, а на первинному забудовники, по-перше, зменшили свої апетити, по-друге, схоже, зрозуміли ті характеристики пропозиції (ціна, площа квартир, раціональне планування, найнеобхідніша інфраструктура, нічого «зайвого»), яка відповідає критерію «ціна-якість», і хоч не надто активно, але знаходять своїх покупців.

Так, середня ціна квадратного метра по Києву на вторинному ринку зараз близько 1300 доларів, а в найдешевшому районі столиці (Деснянському) – менше тисячі. І це ціни, які заявляють продавці. Звісно, при покупці, тим більше за умов, коли покупець має, зазвичай, величезний вибір, присутній торг. В середньому знижка становить 5% від вартості квартири, але в деяких випадках може сягати і 10%.

На первинному ринку середня ціна по Києву зараз менше 1000 доларів за квадратний метр, а для об’єктів економ-класу – близько 730 доларів. Але слід розуміти, що такі ціни актуальні для об’єктів, що перебувають на стадії будівництва, і здачі їх в експлуатацію доведеться чекати ще принаймні рік. Але торгуватися можна і з забудовниками.

Якщо порівнювати ці показники з тими, що були на початку року, то середня ціна квадратного метра знизилася на 12%.

Але разом з тим впродовж року для покупців житла в новобудовах, які тримали заощадження в доларах, були дуже сприятливі періоди «завдяки» різкому падінню гривні. Президент компанії «Київміськбуд» (найбільшого київського забудовника) Ігор Кушнір зазначає: «Великий вплив на ринок у 2015 році мав курс долара, коли ми не встигали міняти ціни, а інвестори, в яких на руках була валюта, могли дуже вигідно придбати квадратні метри».

Саме через цей фактор, за словами керівника відділу продажу столичного ЖК Park Stone Дмитра Шості, пік продажів у 2015 році припав на лютий, коли гривня різко девальвувала. «У цей період забудовники приблизно із затримкою на два тижні переглядали ціни й коригували їх по відношенню до долара».

Регіони «буксують»

Свідченням того, що саме столичний ринок нерухомості був найбільш «перегрітим», є значно менш суттєве зниження середніх цін на житло в регіонах України. Скажімо, у великих містах (Львів, Одеса, Харків, Дніпропетровськ) воно не перевищило 5%, відтак ціни на квартири у тій же Одесі чи у Львові потрохи наздоганяють Київ, і зараз середня ціна квадратного метра в цих містах коливається на рівні 1000 доларів.

Найнижчі ціни на житло сьогодні в Кіровоградській, Черкаській та Чернігівській областях. Серед обласних центрів – у Хмельницькому.

«Поріг входу» для покупця житла суттєво знизився

А от чим поки що не можуть похвалитися регіони у порівнянні зі столицею, то це активністю ринку. У Києві кількість операцій хоч і зменшилася порівняно з минулим роком (про 2013-й навіть не говоримо), ситуація загалом не така сумна, як у регіонах, де ринок геть млявий. Це спонукає тих продавців, яким потрібно оперативно продати житло, йти на поступки покупцям і скидати від заявленої ціни більш ніж 10%.

Щодо попиту і пропозиції, то, зважаючи на те, що мінімальний бюджет на покупку житла зменшився, і у людей зараз рідко коли є «зайві» кошти, не дивно, що, наприклад, у Києві 80% покупок квартир у новобудовах припадає на економ-сегмент (у переважній більшості це малогабаритні квартири площею до 30 кв. м вартістю до 30 тис. доларів), а на вторинному ринку ті самі 80% – на квартири вартістю до 80 тис. доларів. Більше половини з них — це варіанти до 40 тис. доларів. Для повнішого розуміння того, наскільки за останні роки знизилися ціни, варто згадати, що у 2007 році, маючи на руках 40 тисяч доларів, у Києві не можна було купити навіть однокімнатну квартиру в найвіддаленішому районі. Натомість за останні півроку кожного місяця продаються квартири у старому житловому фонді в діапазоні 22-26 тис. доларів.

З огляду на те, що рівень заощаджень, необхідних для придбання квартири, знизився, а надійних фінансових інструментів, які дають змогу хоча б зберігати гроші (не кажучи вже про їх примноження), практично не залишилося (наприклад, довіра до банківських депозитів ще не відновилася), не дивно, що чимало людей купують нерухомість з метою вкладення коштів, а не для власного проживання. Так, за словами Ярослави Чапко, директора консалтингової компанії у сфері нерухомості City Development Solutions, на первинному ринку Києва понад третина всіх операцій купівлі квартир – інвестиційні. Переважна більшість – в економ-сегменті.

«Вклавши гроші у будівництво на ранній стадії, через рік-два навіть за нинішніх умов, коли ціни не ростуть, продати квартиру вже в готовому і зданому в експлуатацію будинку можна буде на 15-20% дорожче», – зазначає Ярослава Чапко.

Чи постукають знизу?

Головна загадка будь-якого ринку, що переживає падіння, – чи сягнув він уже свого дна? Зараз це питання дуже часто можна почути і щодо нерухомості – як у експертних колах, так і серед звичайних людей, яким необхідно чи то купити, чи продати нерухомість (перші не хочуть переплачувати, другі – продешевити). І хоча ріелтори в офіційних коментарях схильні говорити, що вже в 2016 році почнеться активізація ринку, а з нею і зростання цін, не ставити під сумнів цю тезу доволі складно. Як і розраховувати на те, що зниження цін принаймні припиниться і вони стабілізуються. Адже ринок нерухомості дуже залежний від загальноекономічної й політичної ситуації. А сподіватися на їх швидке поліпшення наразі нема підстав. Війна в країні триває, добробут громадян не підвищується, гривню стабільною не назвеш, а таке слово, як «іпотека», поволі переходить у розряд архаїзмів. Зважаючи на це, експерти взагалі не схильні робити якісь довготривалі прогнози (навіть на рік).

«Зниження ціни квадратного метра відбуватиметься ще й весною. А от всі позитивні моменти – стабілізація цін, збільшення кількості операцій – швидше за все, ринок відчує восени 2016 року», – переконаний президент Асоціації спеціалістів з нерухомості Сергій Злидень.

Загалом же, оскільки ринок нерухомості де-факто міцно прив’язаний до долара, динаміка цін на житло безпосередньо залежатиме від того, як буде поводитись американська валюта по відношенню до гривні.

«На мій погляд, ціни в гривнях зростати не будуть – за винятком ситуації, коли курс долара вийде з коридору 10%. При можливому стрибку долара, скажімо, до 35 гривень, гривневі ціни зростуть на 15-20%, а доларові на ці ж 15-20% знизяться», – вважає керуючий партнер компанії Arpa Real Estate Михайло Артюхов.

Андрій Бойко

 

Share Button

Гривня-2016: втримають чи впустять?

Share Button
Фото: Андрій Поліковський
Фото: Андрій Поліковський

Напередодні 2016 року доля української національної валюти знову під питанням. При цьому основних сценаріїв лише два: гривня подешевшає плавно й несильно або різко обвалиться. Від чого це залежатиме?

Уряд молиться на МВФ

«МВФ Україні зараз дуже потрібен. Без нього ми не зможемо забезпечити стабільність нашої економіки, стабільність національної валюти, зменшувати рівень інфляції», – так оцінила роль наступного траншу від МВФ Міністр фінансів України Наталія Яресько.

Іншими словами, від подальшого кредитування Фонду в українській економіці залежить буквально все. І навіть трохи більше. У разі відмови для України закриються й інші фінансові можливості – американські кредитні гарантії, макрофінансова допомога ЄС тощо.

Залучити кошти в інший спосіб зі зрозумілих причин не вдасться – зовнішні ринки запозичень для країни закриті (дефолтні рейтинги, перемовини про реструктуризацію попередніх боргів, бойові дії на сході України). А випуск облігацій внутрішньої держпозики (ОВДП) означатиме запуск друкарського верстата, інфляцію й різке здешевлення гривні. Та й покупців на них знайти буде практично неможливо.

Тож доля гривні безпосередньо залежить від того, чи вдасться переконати МВФ у тому, що Україна виконує всі його приписи і рекомендації.

Валюти обмаль

На жаль, сьогодні цей кредит – фактично, єдиний шанс для підтримки української грошової одиниці. Адже валюти в країну надходить обмаль, а обсяг золотовалютних резервів Нацбанку хоча й відповз від критичної позначки (зараз це $13,1 млрд – проти $5,6 млрд у березні), однак загалом це вкрай незначна сума, якої не вистачить на серйозну підтримку гривні. Та й витрачати ці гроші на інтервенції НБУ, по суті, не має права.

Підстав для оптимістичних очікувань немає: хоча сальдо зовнішньої торгівлі України вже певний час позитивне, насправді це просто імпорт обвалився набагато сильніше, ніж експорт. Окрім того, внаслідок війни на Донбасі наша країна втратила близько чверті експортних потужностей – підприємств металургії, машинобудування. І в найближчі роки цей потенціал не відновиться.

Під кінець 2015 року також проявились дві фатальні тенденції для основних українських експортних галузей: на світових ринках помітно дешевшають як металургійна продукція, так і сільськогосподарська. Окрім погіршення збуту, проти аграріїв грає і майже повне припинення кредитування в самій Україні. Тож через брак ресурсів майбутня посівна кампанія опинилась під загрозою, а загалом ми ризикуємо втратити цілу експортоорієнтовану і дуже перспективну галузь (АПК).

Для повноти картини додамо, що з 1 січня мала б запрацювати в повному обсязі зона вільної торгівлі з ЄС. У зв’язку з цим очікується кількаразове збільшення потоку імпортних товарів, що також сприятиме вимиванню валюти з України, ослабленню місцевих товаровиробників, зменшенню обсягів виробництва – далі продовжувати не хочеться.

Ну і ще один момент із розряду зовнішніх чинників – іноземні інвестиції, які могли б забезпечити і притік валюти в країну, і нарощення виробництва. Але й тут не склалося: другий рік поспіль обсяги інвестування в Україну скорочуються – зі всіма відповідними наслідками.

Внутрішні проблеми

Окрім зовнішніх чинників, не на користь українській національній валюті грає й ціла низка внутрішніх факторів.

Насамперед це загальне ослаблення економіки: падіння ВВП за підсумками 2015 року очікується на рівні 12,5-15%, інфляція може перевищити 50%.

Далі вибудовується очевидний ланцюжок: спад у промисловості веде до зменшення заробітків у працівників і – зрештою – їх звільнення. Через скорочення доходів і зростання цін та житлово-комунальних тарифів у населення знижується купівельна спроможність, відповідно – обвалюється і роздрібна торгівля: протягом січня-листопада вже зафіксовано її скорочення майже на 22% від попереднього року.

А це означає зменшення збуту в харчовій і легкій промисловості, будівництві, сфері послуг тощо, внаслідок чого їм доводиться також скорочувати обсяги. І ситуація виходить на новий виток.

Проте українські урядовці випромінюють оптимізм: вони переконані, що у новому році на зміну падінню економіки прийде зростання – на 2% за рік (ВВП). При цьому інфляція буде в межах 12-14%, дещо зросте середня зарплата, а соціальні виплати будуть проіндексовані принаймні на прогнозований рівень інфляції.

Стосовно обмінного курсу, то міністр фінансів обіцяє нам у наступному році коридор 24-25 грн за долар. Нагадаємо, проект бюджету-2016 верстався на базі курсу 24,1 грн/долар. Тобто в Кабміні вважають, що протягом року гривня буде суперстабільною, і її позицій ніщо не похитне.

На чому ґрунтується такий оптимізм – сказати складно, хоча найрізноманітніших прогнозів зараз вистачає. Однак їх автори одностайно попереджають: усе залежатиме від того, як будуть розвиватися події на Донбасі, яка доля спіткає проект бюджету, чи виконуватимуться домовленості з МВФ та чи допустять технічний дефолт в Україні.

Окрім того, Кабмін намагається «протиснути» новий варіант Податкового кодексу, який може лише поглибити проблеми в економіці. Наслідками його впровадження стане, зокрема, скорочення малого і середнього бізнесу, зростання безробіття та подальше зубожіння населення. Дедалі частіше при цьому українці проводять аналогії з початком 1990-х, коли Україну накрила стагнація економіки та гіперінфляція.

У цій ситуації Нацбанк не втомлюється хвалитися «стабілізацією» фінансового ринку. І закриває при цьому очі на такі «дрібниці», як неймовірно ускладнена робота експортерів та імпортерів, зв’язана грошова маса і безліч обмежень («родзинкою» є можливість фізичній особі придбати офіційно лише $120 доларів на добу). Результат – маємо два валютних ринки. На одному українці масово продають валюту, чим дуже тішать статистику. Другий функціонує на засадах попиту і пропозиції, але в «тіні», і його обсяги в рази більші за офіційний. Проте, схоже, НБУ це влаштовує.

Періоди підвищеної небезпеки

Такими періодами обіцяють бути кінець зими, весна і кінець літа. Доопрацювання і прийняття нового Податкового кодексу, чергова місія МВФ і початок посівної кампанії можуть задати тон на весь фінансовий рік – як це було на початку 2015-го, коли курс стрибнув майже вдвічі. Ситуацію можуть ускладнити й профінансовані напередодні нового року бюджетні видатки-2015 (занадто багато їх уряд відклав на останні місяці – зате можна було хвалитись «перевиконанням» бюджету).

НБУ планує продовжити практику «очищення» банківського сектора, тож виплати вкладникам через Фонд гарантування вкладів будуть тривати – ця готівкова гривня майже стовідсотково перекочує на валютний ринок і створить додатковий тиск на курс.

Оскільки можливі перевибори Верховної Ради навесні, найвірогідніше, вже не відбудуться, політичні ризики зміщуються принаймні на осінь, хоча й залишаються високими. Зрештою, на курс вони впливатимуть радше позитивно – влада захоче продемонструвати стабільність.

Ну і дві статті видатків нависатимуть дамокловим мечем над гривнею – це чимала сума обслуговування зовнішнього боргу (99 млрд грн – майже $4 млрд), а також кошти, необхідні для поповнення запасів газу в українських підземних сховищах після зими. Небезпека в тому, що вони потребуватимуть валютного забезпечення.

Загалом Нацбанк декларує вільний курс. Зважаючи на скромні золотовалютні резерви та обмежені можливості їх використання, навряд чи ми побачимо масивні валютні інтервенції в разі форс-мажору. Тож час звикати до ширшої амплітуди коливань курсу: тут ближчим до істини може бути прогноз Мінекономрозвитку – середньорічний коридор 22,25–29 грн за долар.

Хоча за несприятливого збігу обставин (гіпотетична світова криза, тиск сусідньої Росії тощо) ближчим до істини буде прогноз 40-50 грн/долар. Такі цифри називала таролог, прогнозуючи долю гривні з допомогою карт Таро. І вже невдовзі ми побачимо, хто ближчий до істини – Кабмін чи карти?

Юрій Сколоздра

Share Button

Останній олігарх

Share Button

Ринат Ахметов – постать для Донбасу більше, ніж знакова та одіозна. Протягом останніх 20 років, після вбивства на стадіоні Ахати Брагіна, його племінник був абсолютним господарем регіону, успадкувавши величезну кримінальну бізнес-імперію.

Під час масової приватизації за президенства Кучми Ахметов примусово збанкрутив та купив за безцінь перші державні металургійні та енергетичні активи, що стали основою майбутніх концернів «Метінвест» та ДТЕК. Наприкінці 1990-х років Ахметов вже був істотним гравцем фінансового сектору, володів двома крупними банками – Донгорбанк та ПУМБ, що керували його капіталами. На початку 2000-х рр. олігарх вийшов на медіа-ринок, купив ТРК Україна та друковані ЗМІ (газета «Сегодня», місцева преса). Для закріплення успіху він створив управляючу компанію, надбудівлю основних активів – компанію Сістем Кепітел Менеджмент (СКМ), зареєстровану в офшорі. Крім бізнесу, Ахметов захопив найголовніший іміджевий актив Донбасу – ФК «Шахтар» й почав гратися у FIFA Manager. За 15 років він збудував сучасну футбольну базу, готелі, стадіон за 200 млн доларів, інвестував в іноземного тренера та дорогих футболістів. Це дало свої дивіденди – за 10 років «Шахтар» витіснив київське «Динамо» з українського футбольного олімпу, бренд став упізнаваним у Європі.

Цікавим є той факт, що очільниками секторів бізнесу Ахметова завжди ставали українці, директори заводів – Олег Попов у ДТЕК, Сергій Палкін в ФК «Шахтар». Проте всю верхівку топ-менеджерів у кожній корпорації Ахметова – від футболу та мас-медіа до металургії – становили висококваліфіковані іноземні фахівці, які відпрацьовували контракт на 2-3 роки, навчали місцевий персонал веденню бізнесу, а потім їхали з України. Подібна стрункість системи управління і постійне стремління до перфекціонізму різко контрастує з іншими олігархічними групами України, наприклад, Пінчука та Суркісів, які влаштували в управлінні ледь не всіх найвіддаленіших родичів, чи Коломойського, що працевлаштував своїх друзів по двору та релігійній громаді. Не можна стверджувати, що Ахметов забував про друзів – Янукович та Колесніков є давніми товаришами господаря Донбасу. Обидва побудували власні бізнес-імперії, політичні проекти, а Янукович навіть був президентом України. Проте останній і підставив Ахметова, коли почав будувати бізнес-корпорацію («сім’ю») на зразок структур Ахметова (МАКО Олександра Януковича) та на конкурентних засадах.

Загравшись у «сите життя» (за 4 роки президенства Януковича статки Ахметова виросли втричі й досягли в 2013 р. 30 млрд доларів) Ринат Ахметов «проспав» революцію в Києві та «бунт на кораблі» – сепаратизацію регіону. Не визначившись з підтримкою Євромайдану, зайнявши нейтрально-негативну позицію, Ахметов не зміг діяти рішуче протягом подій у Донецьку в березні-травні 2014 роки.

 Коли уряд запропонував олігархам пряме керівництво регіонами (Коломойський став намісником Дніпропетровщини), Ахметов відсторонився від цього процесу, направивши на цю посаду Сергія Таруту – олігарха на спаді своєї кар’єри (колись ІСД Тарути навіть конкурував з «Метінвест», проте в 2014 р. від минулих часів не лишилось і сліду). Говорячи гарячі промови про любов до Донбасу та піклування про його долю, Ахметов нічого не зробив на практиці, аби втримати регіон в Україні. Вкарбувалася в пам’ять лише акція «Гудок», коли заводи бізнесмена на хвилину припиняли виробництво та гуділи на знак «підтримки миру». За це в Києві Ахметова проголосили ледь не спонсором сепаратизму, адже спочатку проект «Киев, услышь Донбасс», що ґрунтувався на героїзації Беркуту, антиукраїнськості, протиставленні Донбасу всій іншій країні, здається, координував саме він. Цим бізнесмен намагався «вибити» від нової влади збереження всіх привілеїв, упередити «полювання на відьом». Батальйон «Восток», який згодом очолив зрадник Олександр Ходаковський – перша зброя сепаратистів, схоже, перебував на утриманні Ахметова. Це збройне формування й зараз є більшою мірою «охоронною фірмою», яке не втягується у військові баталії із ЗСУ, а натомість захищає майно олігархів на теренах ДНР.

Коли ж у квітні 2014 р. на Донбас прийшли російські куратори від ГРУ, Ахметов остаточно втратив нитки гри, ставши перед дилемою – очолити сепаратистів на Донбасі та втратити бізнес в Україні, чи виступити проти сепаратистів та зберегти свою бізнес-імперію. Ахметов, як завжди, вибрав третій варіант – балансувати між Донецьком та Києвом.

Від ДТЕК все ще залежать теплі зими в українських оселях, тому вугілля з ДНР без перешкод потрапляє на ТЕС в Україні. ДТЕК є на 100% приватною компанією, що належить СКМ Ахметова. Питання контролю ДТЕК державою не стоїть на порядку денному. Окремі судові процеси щодо незаконної приватизації окремих обласних енергокомпаній («Дніпроенерго», «Донбасенерго», «Закарпаттяенерго») не закінчились на користь держави або інших гравців ринку. Наприклад, в листопаді 2015 р. Коломойський програв суд Ахметову щодо приватизації «Дніпроенеро». Найбільших збитків зазнав металургійний бізнес, передусім через зупинку найбільшого у Європі Авдіївського коксохімічного заводу. Через непостачання коксу, незавантажені металургійні комбінати Маріуполя, на підконтрольній сепаратистам території простоює Єнакіївській металургійний завод. Металургійною столицею Ахметова стало Запоріжжя, де розташовані нині офіси компанії «Метінвест» та великий актив компанії «Запоріжсталь».

Варто відзначити, що теперішня влада на місцевих виборах політично «злила» Запоріжжя та Маріуполь, а також низку інших міст на Сході України, де має інтереси олігарх, «Опозиційному блоку», який фінансує Ахметов. Тож деолігархізація навряд чи найближчим часом торкнеться донецького бізнесмена. Порошенко вважає за краще використовувати Ахметова як противагу владі Коломойського, що відкрито продемонстрували вибори в Дніпропетровську та Кривому Розі, де Вілкули стали серйозними конкурентами для людей «Привату».

За останній рік Ахметов значно збіднів фінансово, війна на Донбасі передусім вдарила по металургійних та машинобудівних активах, втрат зазнала й енергетична галузь. Політико-гуманітарний проект «Поможем», що вражає масштабами надсилання гуманітарки, яку видають пенсіонерам на величній «Донбас-Арені», є платформою, через яку олігарх не втрачає вплив на свідомість людей, що опинилися на окупованій території. Тисячі працівників в Харцизьку та Єнакієвому, Сніжному та Авдіївці досі отримують зарплатню на підприємствах Ахметова, що зареєстровані в Україні. «Влада» ДНР дивиться на це крізь пальці, лише інколи публічно дозволяючи собі покритикувати Ахметова за те, що він не платить податки в казну «республіки». Щоправда, зарплатня вже йде в російській валюті. Ринат Ахметов мріє повернути ФК «Шахтар» на «Донбас-Арену», побудувати міст довіри та примирення між розділеними та ошуканими українцями. Найголовніше, щоб ці добрі наміри були пов’язані не з особистими амбіціями, а зі справжньою метою реінтеграції окупованих територій. Держава має нарешті стати вище бізнесу, уроки марнославства Ринат Ахметов, здається, вже отримав на багато років уперед.

Ринок експорту окремих виробництв Ахметова, наприклад, Харцизького трубного заводу, Єнакіївського металургійного заводу, Маріупольського вагонобудівного заводу («Азовмаш») орієнтований на Росію. Від війни на Донбасі, звичайно, Ахметов програв, адже експортні замовлення через нестабільність впали. Що стосується політики, то незважаючи на різні думки експертів, ситуативні заклики лідерів ДНР до реєстрації бізнесу Ахметова в псевдо-республіці, його підприємства, навіть ті, що розташовані на окупованій території, справно платять податки в Україні. Більше того, після активізації критики на адресу Ахметова в ДНР одразу зробили його емісара Олександра Ходаковського секретарем місцевої РНБО. Це свідчить про те, що впливи Ахметова на окупованих частинах Донбасу лишаються без змін, а сам він вміє балансувати, лишаючись лояльним до України через те, що тут знаходиться його основний бізнес.

Безумовно, Ахметов хоче відігравати роль політичного лідера Донбасу в складі України, проте не особисто очолити цей рух, а, як і раніше, бути сірим кардиналом політики. Всі гуманітарні кроки Ахметова спрямовані на перспективу повернення олігарха на Донбас, а «екс-регіоналів» до активної регіональної політики.

Валерій Кравченко

Share Button