середа, 25 Травень, 2022
pluken
Головна / redaktorua (сторінка 3)

redaktorua

Конфлікт довкола «тихотемних»: історія на межі політики

Share Button

старкон (4)

Окремі польські організації та посадовці звинуватили Український інститут національної пам’яті у перешкоджанні вшануванню на Хмельниччині їхніх земляків-«тихотемних». В інституті кажуть: річ не у повазі до пам’яті, а в конкретних людях, які брали участь у боротьбі проти українського визвольного руху і могли бути причетними до злочинів проти цивільного населення. Такий крок може загострити давні суперечки обох народів.

З ініціативи організації «Kresowiacy» та Союзу поляків України 16 лютого у Старокостянтинові (Хмельницька область) на меморіалі пам’яті у центрі міста мали встановити меморіальну дошку двом партизанам-«тихотемним» («тихотемні» – диверсійна частина АК, представників якої готували у Великій Британії). Захід було присвячено роковинам першої висадки польських десантників-«тихотемних». Йдеться про уродженців Старокостянтинівщини Вацлава Копісто та Леонарда Зуб-Здановича. Однак менш ніж за добу до початку урочистостей подію відмінили. Як з’ясувалося, місцева влада та ініціатори не врахували думку частини мешканців, а також фахових істориків.

«Історія почалась наприкінці минулого року, коли польський Сейм оголосив 2016-й роком «тихотемних», – розповідає голова громадської організації «Kresowiacy» Юрій Вуйціцький. – Тоді ми вирішили вшанувати їх і у нас. Для нас це продовження роботи з вшанування людей і подій, які об’єднували український та польський народи. Ми хотіли виключно показати аспект, що поляки та українці боролися проти нацистів і комуністів. Саме це наша мета. У відкритті мав взяти участь заступник міністра оборони Польщі, представники Сейму та Сенату. Але минулої п’ятниці до нас звернувся міський голова Старокостянтинова з тим, що на нього впливає Інститут національної пам’яті. Він був трохи наляканий. У понеділок, за 15 годин до прильоту делегації з Польщі, мер повідомив, що скасовує відкриття. Ми не мали наміру заперечувати, бо не хотіли, щоб була якась провокація. Провели лише локальні заходи у костелі», – розповідає PolUkr.net Юрій Вуйціцький.

У зриві відкриття Союз поляків України звинувачує особисто голову Інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича. Юрій Вуйціцький пояснює: згідно з законодавством України, остаточне рішення у справі відкриття пам’ятників чи пам’ятних знаків на території населених пунктів належить до компетенції місцевої влади. Відповідні дозволи польські організації напередодні отримали і навіть провели громадські слухання. Передумав міський голова Старокостянтинова після того, як до нього зателефонував Володимир В’ятрович.

Міський голова Старокостянтинова Микола Мельничук підтвердив Порталові, що спершу дав дозвіл, а потім, після листа від Інституту та особистої розмови з його головою Володимиром В’ятровичем, скасував. «В Інституті припустили, що ці люди брали участь у волинських подіях. Я мав розмову безпосередньо з Володимиром В’ятровичем, і він сказав, що треба зупинити встановлення знаку», – сказав Микола Мельничук.

У місцевій польській громаді визнають: проти меморіальної дошки мали застереження не лише історики з Києва, але й частина місцевої громади.

«До Києва міський голова звертався на прохання «Просвіти», – розповіла PolUkr.net голова ГО «Об’єднання поляків міста Старокостянтинова» Ірина Ніколайчук. – Але й під час громадських слухань зауваження були. В основному щодо того, що йдеться про воїнів Армії Крайової. В принципі противників було багато, але більшість таки проголосувала за встановлення дошки. Я сказала б, що громада не до кінця позитивно сприймає цей крок. Мабуть, треба більше дізнатись, провести дослідження та конференції, які довели б, що ці люди вартують вшанування, і дати мешканцям більше інформації».

Попри різкі заяви, в Українському інституті національної пам’яті заперечують факт будь-якого тиску на місцеву владу. За словами Володимира В’ятровича, інститут, відповідно до своїх повноважень, лише надав рекомендації, як діяти у цій ситуації.

«5 лютого 2016 року до Українського інституту національної пам’яті звернувся міський голова Старокостянтинова Микола Мельничук із запитанням, чи не заперечуватиме установа проти спорудження в місті меморіальної таблиці […] За результатами вивчення питання Інститут повідомив міського голову, що перший із зазначених підпільників як вояк Армії Крайової відзначився, зокрема, у боротьбі проти структур українського визвольного руху на Волині в 1943-1944 роках. Інший – як вояк Армії Крайової, а згодом і крайньонаціоналістичного угруповання «Народове Сіли Збройні», брав участь у каральних акціях проти українського населення в околицях Лежайська та Замостя в 1943 році.

Зважаючи на ці обставини, Інститут порекомендував у листі-відповіді міському голові відкласти відкриття меморіальної таблиці для подальшого вивчення питання щодо можливої участі зазначених польських вояків у злочинах проти цивільного українського населення.

Участь Вацлава Капісто та Леонарда Зуб-Здановича в антинацистському та антикомуністичному русі є, безперечно, підставою для їх вшанування як героїв польського народу. Разом з тим, їх боротьба проти українців, зокрема на українських теренах, робить неможливим аналогічне їх трактування в Україні», – пояснили свою позицію в Інституті.

В установі також наголошують, що добре розуміють і не можуть заперечувати проти вшанування діячів, які важливі для Польської держави, у самій Польщі. Але спроби меморіалізації таких неоднозначних фігур поза межами польської території викликатимуть очікувану негативну реакцію з боку місцевої громадськості. За словами Володимира В’ятровича, розмови про відкриття пам’ятних знаків УПА в Польщі та тих, хто вів антиукраїнську діяльність в Україні, можуть лише загострити давні суперечки.

«Щирий діалог довкола цих важких питань можливий тільки за умови взаємної поваги до різниці в інтерпретації такого роду подій, у відсутності намагань однієї зі сторін нав’язати своє бачення іншій», – йдеться у заяві Українського інституту національної пам’яті.

Власне, чи готові сторони до «щирого діалогу», стане зрозумілим у найближчі місяці. Нині організація «Kresowiacy» та Союз поляків України сподіваються, що встановлення меморіальних дошок Кописто та Зуб-Здановичу у Старокостянтинові вдасться перенести на початок вересня.

«У польській пресі все прозвучало так, ніби українці забороняють полякам вшановувати своїх героїв. Звичайно, це не так. Я не вірю, що директор Українського інституту національної пам’яті, з яким ми багато працювали по декомунізації, може зробити нам таку неприємну ситуацію. Ми не хочемо, щоб ситуацію використали для ескалації, тому готові до спільних зустрічей, розмов тощо. Хочемо знайти компроміс», – стверджує Юрій Вуйціцький.

Про наміри встановити таблицю на початку вересня 2016 року заявив у коментарі для PolUkr.net і міський голова Старокостянтинова. «Поки що ми все призупинили, але на 2 вересня, коли був другий десант «тихотемних», ми таки плануємо відкриття дошки. До того хочемо науково підтвердити, що ці вихідці з України заслуговують на дошку пам’яті на міському меморіалі», – прокоментував він.

Наразі ж у місті готуються до гарячих дискусій.

Мирослава Іваник

Share Button

Олександр Солонтай: “У країні бідняків громадянського суспільства не буває”

Share Button

За підсумками місцевих виборів 2015 року, молода українська партія “Сила Людей” отримала 225 депутатських мандатів та п’ять мерських посад. Про реформи в Україні, політичну діяльність та особливості партії «Сила людей» POLUKR.net розпитував у її лідера, викладача, експерта із питань місцевого самоврядування Олександра Солонтая. Він саме відвідав Інститут лідерства та управління УКУ з лекцією про розвиток громадянського суспільства та управління у третьому секторі.

– В Україні зараз активно обговорюються реформи, наймасштабніша з яких – децентралізація. Чи готові громади в Україні брати на себе більші повноваження і чи готовий центр їх віддавати?

– Те, що українські громадяни більше готові до цього, ніж центр, було засвідчено ще на Євромайдані. Громадяни були попереду, казали що робити і лише після цього приходили політики.

Наші політики, які вгорі, сьогодні не готові до децентралізації. Вони нав’язують стереотип, що нібито не готове суспільство. Хоча насправді громадяни України давно живуть в умовах децентралізації. Зараз питання у її легалізації.

Нині проводять часткову децентралізацію фінансових потоків. Але вона аж ніяк не стосується, наприклад, поліції чи судів. Центр віддав повноваження щодо архітектури та містобудування, але в інших сферах цього не зробив. Держава досі утримує величезну кількість надавачів різноманітних послуг. Велика проблема також у сфері регулювання економічних правил. У місцевого самоврядування зараз занадто мало можливостей і повноважень займатись розвитком економіки, створенням нових робочих місць, індустріальних парків і витягуванням української економіки. Український уряд далі веде централізовану економічну політику, але вона, на жаль, служить не малому і середньому бізнесу, а секторам, які насправді вже не годують країну.

– Що, на Вашу думку, треба робити передусім?

– Зараз треба передати більшу кількість бюджетних потоків на місця, але зобов’язати органи місцевого самоврядування робити серйозні інфраструктурні проекти і проекти, пов’язані з економічною діяльністю. Бо маємо наразі іншу проблему: органи місцевого самоврядування фактично проїдають гроші, які отримують. Вони фарбують, ремонтують двори замість того, щоб використовувати гроші на економічний розвиток громади. Треба запровадити стимули для розвитку інфраструктурних проектів.

– Для децентралізації важливі також активні громадяни. У Вас дуже великий досвід власне громадської роботи. Так сталось, що за останні 10 років в Україні двічі говорили про народження громадянського суспільства – після обох революцій. Сьогодні воно є? І наскільки воно міцне та впливове?

– Якщо говорити категорією народилось чи ні, то ще не народилось. Але краще підійти до цього по-іншому. Можна сказати, що воно росте. Громадянське суспільство, думаю, зараз виросло з віку дитячого садочку до шкільного віку. Зараз вже видно його риси, його характер, особливості. Дві його ноги – це громадські організації та місцеве самоврядування. Вже зараз зрозумілі його базові інтереси та хобі. Наприклад, декомунізація, яка допоможе ідентифікувати та назвати себе. Це так, як в підлітка, який шукає себе. Зараз маємо перехідний етап, але наше громадянське суспільство таки стане повністю самостійним суб’єктом. Це станеться, коли відбудеться формування середнього класу. Бо громадянське суспільство і середній клас – нерозривні поняття. У країні бідняків громадянського суспільства не буває.

Solontay 030
Олександр Солонтай – виконувач обов’язків голови політради партії “Сила Людей”. Фото Андрія Поліковського.

– Після Революції гідності був великий сплеск нових громадських організацій. Але частина активістів швидко перегоріла і відійшла. Це нормально?

Це і є незрілість громадянського суспільства, яке ще є підлітком. Багато підлітків беруться за добру справу, наприклад, заняття фізкультурою, а потім кидають. Хтось вивчає мови і потім теж залишає. Багато підлітків мають перший досвід, який буде корисний для них потім у житті: першого кохання, першого сексу. Наші громадяни вперше в житті активізувались, мали першу у житті акцію, першу революцію, першу громадську організацію. Щось прижилось, щось – ні. Але це не підстава кидати заняття фізкультурою, вивчення мов, переставати любити чи займатись сексом.

– Ви були активні у громадському секторі, але з нього перейшли у політику. Ще у 2002 році Ви стали депутатом місцевої ради в Ужгороді. Чому не залишились в громадській організації?

– Займатися місцевим самоврядуванням, наприклад, коли ти депутат міської чи обласної рад, це не політика. Я займаюсь час до часу політичною діяльністю, але я не є політиком. Я – викладач, експерт, спеціаліст у своїй галузі. Я готовий піти у політику як тільки у мене буде така можливість. Я навіть був головою політради у «Силі людей», а зараз – виконувач обов’язків. Але поки що я добре роблю свою роботу, що підтверджує моя декларація. А весь вільний від роботи час віддаю на громадську та політичну діяльність.

Насправді це рідкісні випадки, коли громадські діячі вирішують піти у політику. Найбільше їх у реальному секторі економіки, в освіті, сфері послуг, а також там, де культура і самоврядні ініціативи. Місцевий депутат – це громадська, а не політична діяльність. Вони вирішують питання дитячого садочку, каналізації, скверу, парку, транспорту, захисту бездомних тощо, це не політика. Політика – це коли хтось «за», а хтось «проти». А хто виступить проти реконструкції парку чи будівництва об’їзної дороги?

Наша проблема у тому, що за нинішнім законом депутати місцевих рад можуть бути лише від партій. Це проблема, бо справжніх партій в Україні немає.

Навіть ми говоримо, що «Сила людей» – це майбутня партія, і ми її лише будуємо.

– Ви говорите, що будуєте партію нового зразка. Чим вона відрізняється?

– В Україні так прийнято, що кожен олігарх, який поважає себе, має свою політичну силу. Той, хто дуже поважає себе, – має інколи і дві, і три. А люди в країні досі не мали своєї політичної сили. Тепер мають. Ми тому так і назвали партію – «Сила людей». На відміну від члена Опозиційного блоку, на запитання чия це сила, наші партійці можуть сказати, що не Ахметова, а моя. Кожен член партії може сказати, що це його партія. Наступне питання, яке задають: а хто вас тоді фінансує? Ми на все скидаємось. У нас є вступні та членські внески. Я щомісяця зі своєї зарплати віддаю 15 тисяч гривень на партію. Великих інвесторів у нас просто немає, бо це заборонено. Максимальний внесок – 49 тис. грн. Такого внеску ще не було, максимальні суми, які вносили – до 20 тис. грн.

Зараз я очолив групу з фандрейзингу в партії. Цього року плануємо зібрати 1,2 млн грн, з розрахунку 100 тис. на місяць. Це необхідно, щоб партія існувала. Це без вступних та членських внесків. Вступний внесок  – стандартно 100 грн, і кожен фінансує діяльність, яку провадить партія. Не може бути такого, що хтось не дає внеску. Партія дуже чітко відсікає олігархів, які хочуть купити її, і безвідповідальних громадян, які не готові платити навіть 50 грн пільгового внеску. Партію середнього класу має фінансувати середній клас.

Solontay 002
Олександр Солонтай – виконувач обов’язків голови політради партії “Сила Людей”. Фото Андрія Поліковського.

– Яка ваша ідеологія?

– У нас ліберально-консервативна платформа.

– Подейкують, що можливе об’єднання «Сили людей» з іншими невеликими партіями, зокрема з «Демократичним Альянсом». Чи ведете такі переговори?

– За півтора року існування партії, не було жодних перемовин з якою-небудь партією про об’єднання. Мій прогноз, що в найближчий час і не буде. Здебільшого лідери власних фан-клубів, приватних фірм і своїх виборчих штабів, коли дізнаються про правила «Сили людей», не витримують. У своїх партіях вони одні приймають рішення, а тут треба шукати однодумців, бо з 2600 членів усі мають право голосу.

– Чи є загалом сенс у об’єднанні малих партій?

– Я не бачу сенсу ні в протистоянні, ні в об’єднанні заради протистояння. «Сила людей» не бореться проти когось. Ми не створені, аби відгризти у когось електорат і не боремось з одним олігархом в інтересах іншого. Ми послідовно відстоюємо нашу програму, а ще дивимось, що є позитивного у наших опонентів і запозичуємо, а не критикуємо.

– Ви в добрих стосунках з Міхаілом Саакашвілі, який теж не відкидає політичного майбутнього в Україні. Розглядаєте можливість бути в одній партії?

– Якщо він напише заяву на вступ у партію, то потрапить під люстрацію, бо він намісник Президента. Думаю, у нього є шанс пройти люстрацію, але, мабуть, йому це не цікаво. Оточення штовхає його створити власну партію як власну фірму, де він особисто визначатиме, хто буде ким. Тому правила «Сили людей», де кожен член партії має право голосу, де є таємне голосування, де кожен може боротись за будь-яку позицію, навряд чи привабливі для Саакашвілі. Я був би радий почути, що це так. Я готовий. Очевидно, праймериз в «Силі людей» він би міг виграти одразу. І це було би добре, якби своїм вчинком він показав, що наші цінності йому близькі. Але наразі ми націлені, що все зробимо без нього.

– Ви часто читаєте новини? Як Ви і близькі даєте раду з вічними зрада-перемога?

У мене завжди установка на перемогу. Можна безкінечно плакатись, а можна з будь-якої ситуації шукати вихід. Як каже мій товариш, навіть якщо вас з’їли, у вас все одно є два виходи.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Роман Баховський: “Потрібно було докладати багато зусиль, щоб твою ініціативу хоча б почули. Про втілення я взагалі мовчу”

Share Button

bahovskyy-roman 045

Роман Баховський відомий передовсім тим, що був одним із небагатьох працівників міліції, який після побиття студентів 30 листопада 2013 року написав заяву на звільнення і поїхав на Майдан. Згодом, після перемоги Революції Гідності, він поновився в МВС, добровільно пройшов так званий “детектор брехні” і долучився до процесу реформування цієї структури на посаді заступника начальника управління кадрів у Львівському обласному УМВСУ. Але нещодавно, уже після перейменування міліції в поліцію Роман Баховський звільнився і пішов працювати в ЛОДА. POLUKR.net дізнавався, чому він прийняв таке рішення і розпитав у Романа як зсередини виглядало перетворення міліції на поліцію.

Романе, 7 листопада повинно було стати рубіконом для МВС. Стара корумпована міліція, пройшовши через фільтри конкурсів, мала перетворитися на нову чесну поліцію. Була також небезпека, що зміниться лише вивіска на будівлі і форма одягу. Що відбулося насправді?

– Відбувся перехід в Національну поліцію. Не можу стверджувати, що він відбувся у всій Україні так, як у Львові, але тут вдалося максимально відсіяти тих, на кого була інформація у відповідних служб (служби внутрішньої безпеки та інспекції особового складу). За деяких працівників вступилося керівництво, оскільки вважає їх цінними кадрами, і вони залишилися до атестації. Але всі одіозні працівники, зокрема даішники та беркутівці, які поновилися на службі, – всі залишилися за бортом. На січень планувалася атестація. Ми активно готувалися, старалися до нового року зробити всю документальну частину по особовому складу. Але атестацію перенесли на невизначений термін. Сьогодні з’явилася інформація, що нарешті стартує переатестація і у Львові. Тобто чистка кадрів триває, але дуже повільно. Загалом, я передбачав, що чистка не буде такою радикальною, як хотілося б. А хотілося б принаймні оновлення на 50%. За відкритими даними, в процесі переходу з МВС у Поліцію по Україні відсіяно лише 12% правоохоронців. У Львівській області не пройшло близько ста осіб.

– Зі скількох?

– З п’яти тисяч. Багато ще вирішили звільнитися самі, наприклад, через пенсійний вік, плюс були ще скорочення. Скорочення відбувалося у два етапи і загалом було звільнено 18% особового складу. Впродовж жовтня-грудня 2015 року з 5 тис. особового складу було відсіяно 800 осіб.

– Ті, на кого була компрометуюча інформація, і ті, хто звільнився сам – з ними наче усе зрозуміло. А хто потрапив під скорочення?

– Це як рядові працівники, що не були помічені в корупції і теоретично могли працювати в МВС, так і працівники пенсійного віку.

Це у рядовому складі. А що у вищій ланці?

– Вища ланка фактично вся залишилася без змін. Усі чекають атестацію. Відмінність лише в тому, що порядні працівники хочуть, щоб атестація відбулася швидко і очистка була радикальною, а є частина працівників, зокрема у вищому керівництві, хто активно шукає варіанти пристосуватися.

– Як відбуватиметься атестація?

– Спершу відбір проходять члени комісії, котрі будуть проводити атестацію. Документи, які надає система про людину, це лише частина. Великий акцент робиться на інформації, що надходить з різних зовнішніх джерел. Буде поширюватися спеціальне посилання на аплікаційну форму, куди громадяни зможуть надіслати важливу інформацію щодо діяльності конкретних працівників Поліції. В процесі атестації ця інформація підшивається у справу і на співбесіді комісія ставить питання по ній. Врешті, комісія колегіально приймає рішення.

– А хто обирає членів цих комісій?

Центральний апарат Національної поліції, зокрема Хатія Деконоїдзе.

– Тобто є шанс, що в ці комісії потраплять адекватні люди?

– Так, звичайно. В Києві багато адекватних людей потрапили. З частиною з них я особисто знайомий. Вони викладалися по максимуму – з 8 ранку до 10-12 вечора. І так упродовж 2 місяців. Робота невдячна, особливо паперова частина і співбесіди з деякими працівниками. Зрештою, перли з цих співбесід уже поширюються в соцмережах як анекдоти… Але нині стало відомо про іншу серйозну проблему. Арсен Аваков прийняв рішення запропонувати тим, кого відсіяли на атестації, проходити службу поліцейським в Луганській та Донецькій областях, тобто в Краматорськ, Маріуполь (дільничими, слідчими, розшуківцями). А перевестися назад ніхто юридично заборонити не може. Тому це схоже на бажання Арсена Авакова саботувати реформи, легалізувати злочинців і корупціонерів всередині системи, шляхом маніпуляцій і обману.

bahovskyy-roman 033

– Як Ви можете оцінити ситуацію з реформою Поліції загалом?

– Ситуація у проекті Патрульної служби, який започаткувала і здійснює Ека Згуладзе та грузинська команда – добре. Він успішний. Але якщо говорити про системність реформи колишньої МВС, то я не можу дати оптимістичні прогнози. Я б не давав гарантії, що через кілька років ми побачимо позитивні зміни в цій структурі.

– Чому?

– Бо час грає не на руку реформаторам. Час біжить і ті, хто працювали в старій міліції за старими правилами, пристосовуються до змін. Вони відчайдушні пристосуванці і їм вдається прикріпитися до системи, котра позиціонує себе як нова. Але при цьому своєю персоною вони зберігають в структурі старі правила гри, старі процедури, інструкції і підходи до роботи.

– Про що саме йдеться?

– Немає організаційних змін у системі. Люди там не вчаться планувати наперед. Вони постійно працюють в режимі гасіння пожежі. І це ціла система так працює. Це дуже велика проблема не лише для Поліції, а для всієї системи державного управління. Немає стратегічного планування, не визначаються місія, візія структури, не ставляться стратегічні цілі. А в цей час старі працівники системи стають все твердіше на ноги.

– Якщо є людина, на яку є конкретна інформація про корупційні дії – в який спосіб вона може пристосуватися? Чи корупція і тут спрацює?

– Корупція зараз є. Не на такому рівні, як це було раніше, коли корумпованість була запорукою кар’єрного успіху, але є. Раніше, коли ти приходив на якусь високу посаду потрібно було сформувати свою схему і давати постійно хабарі. Такого зараз немає, але у слабших формах – так, вона ще існує. Навіть та ж система переатестації. Одразу після Майдану, коли почалися конкурси, то держслужбовці боялися їх. Але зараз вони зрозуміли, що це таке і придумали, як цей конкурс використати собі на користь. Вони очолюють конкурси відбору і конкурс використовується як легалізація своєї людини на посаді.

– Чому Ви вирішили піти з Поліції?

– Я півтора року лупав сю скалу. Але МВС – це державний орган з жорсткою вертикаллю і в процесі проштовхування правильних, справді потрібних ініціатив ти завжди впираєшся у стіну з вищого керівництва.

– Але зараз Ви пішли в ЛОДА. Це теж державний орган з чіткою структурою і там доля ініціативи теж залежатиме від волі керівництва.

– Не зовсім. В ЛОДА зараз інакше. Я йшов туди, бо глава задекларував, що у нас буде інша організація роботи і повністю нова команда. Робота буде будуватися з нуля: усі процеси, посадові інструкції, алгоритми виконання завдань ми прописуємо нові. І вони будуть ефективніші ніж те, що є зараз.

Яку посаду Вам запропонували?

– Заступника начальника управління з інвестиційної діяльності. Формально управління ще не створено, але реально ми вже доволі тривалий час працюємо над ним. Займатимуся залученням і супроводом інвестицій. Наразі організовуємо службу з нуля з новими, молодими і вмотивованими людьми. Будемо своєрідним містком між інвесторами, громадами та владою.

– Чи було щось ще, що спонукало піти з Поліції?

– Загальне виснаження від того, що потрібно було докладати дуже багато зусиль лише для того, щоб твою ідею чи ініціативу було почуто. Почуто. Про втілення я взагалі мовчу.

– Про які ініціативи йдеться?

– Якщо за хронологією, то починаючи від ініціатив з поліграфом, де я на собі показував приклад, і закінчуючи останніми намаганнями імплементувати систему державних закупівель “Прозоро”. Мені так і не вдалося її проштовхнути. Впровадити цю ідею для допорогових тендерів (до 200 тис. грн) дуже просто, але мої аргументи, що це дуже потрібно, так і не були почуті.

– Ким не були почуті?

– В персоналії вдаватися не хотів би, але говорив про це багатьом. Зокрема тим, хто працює з фінансами і матеріально-технічним забезпеченням.

– Якщо вони не чули, то чому не зверталися до керівника управління Дмитра Загарії?

– Я говорив з ним про це.

– Як він відреагував?

– Сказав продовжувати говорити з тими, хто безпосередньо працює в тих ділянках роботи. Я до них приходив, а вони казали: “в нас реформа йде, наразі мало що зрозуміло, давайте пізніше”. Мовляв, це зараз не на часі. Деякі з тих людей, на щастя, зараз вже не працюють. Проблема була не в тому, що не було результату роботи. Не було навіть зворотного зв’язку. Я далі залишився скалкою в задниці корупціонерів, але руху вперед не було. Зав’язувати себе на структурі, яка системно не реформується, я більше не бачив сенсу.

bahovskyy-roman 031

– А що із “Самбірським проектом”, яким Ви, зокрема, займалися?

– Він успішний і зараз масштабується на всю область.

– В чому успіх?

– В кущовій організації структури.  Ідея проекту була в структурній реорганізації вертикалі. Там не йшлося про заміну кадрів на нові чи глобальну зміну процесів. На це не було ресурсів. Суть зміни в тому, що підрозділи поліції в районах мають підпорядковуватися не напряму Львову, а кущовому відділенню в Самборі. Він там вирішує матеріальні, фінансові, кадрові питання. Дрібними правопорушеннями займаються поліцейські на місцях. Важкі злочини – кущовий відділ, а найважчі злочини розслідує головне управління. От і все.

– Така структура працює ефективно?

– Ефективніше, ніж стара. Але це не є зміна системи управління. Якщо говорити про мої не почуті пропозиції, то тут був цілий проект “HR в міліції”, до якого я долучив велику кількість експертів, – не почули, але я і далі буду його лобіювати, вже не будучи в структурі.

– При цьому наскільки змінилися кадри?

– Взагалі не змінилися. Залишилися усі ті, що були раніше. Суть лише в зміні організаційної структури.

– Але чому не ввести нових людей в структуру?

– Триває затяжне реформування МВС. Вказівки згори не було, а без неї ніхто ініціативу проявляти не спішить. Це теж одна з причин, чому я пішов. Без вказівки ніхто нічого не робить. Ініціативу або ігнорують, або блокують.

– Тобто будь-які зміни відбуваються лише у Патрульній поліції, а в загальній структурі колишнього МВС нічого не міняється?

– Сьогодні почалася атестація. Подивимося, як вона пройде у Львові і чи це щось змінить. Але станом на той час, коли я звільнявся, системних змін не було. Всі орієнтувалися по вертикалі виключно на Київ. Тут ще є інша проблема. ВНЗ, які готують поліцейських, залишилися такими, як і були.

– В чому їхня найбільша проблема?

– В тому, що вони вчать корупції. Починається вона при вступі і триває під час навчання. Там культивується кругова порука, приналежність до силової структури, як до касти і т.д. Ми бачимо, що в Києві зараз відкривається нова програма “Лицарі честі” для керівників патрульних служб. Це нова методика. Хатія Деканоїдзе (ексміністр освіти Грузії) знає як правильно організувати навчальний процес. Але це не просто створити нову школу. Це потрібно реорганізувати повністю всю систему відомчої освіти. А це близько дюжини навчальних закладів на чолі з ректорами-генералами, які є людьми старої системи. Вони мають свої лобі в Києві і будуть чинити опір. Я не є прихильником “зради”. Сподіваюся, що Хатії і Еці вдасться втілити зміни. Можливо, у них є якийсь секретний план, до якого я не мав доступу. І, очевидно, що на фоні інших силовиків міліція хоч якось реформується. Словом, сподіваюся Ека і Хатія мають ще якісь козирі в рукаві.

– Але вони втрачають кадри. Наприклад, Вас.

– Це мені теж дивно. Мені здавалося, що для них важливо мати своїх людей у віддалених від Києва регіонах. Але зворотного зв’язку від них добитися теж дуже важко. Можливо, у них якось по-іншому побудована робота. Бажаю їм успіху.

Розмовляли Даріуш Матерняк, Роман Рак. Фото – Андрій Поліковський.

 

Share Button

Парламентська комедія з драматичними наслідками

Share Button
Фото: Андрій Поліковський
Арсеній Яценюк залишається Прем’єр-міністром України. Фото: Андрій Поліковський

Події вчорашнього дня в українському парламенті справді нагадували шоу змішаних жанрів – за буянням пристрастей картинка змінювалась від хорору до мелодрами. Єдина різниця між парламентськими пристрастями та телевізійними постановками у тому, що останні, як правило, мають одного режисера. Натомість шоу в парламенті мало кількох натхненників з кардинально різними цілями та інтересами. Передусім це керівник уряду Арсеній Яценюк, для якого піти з посади саме зараз – це втратити впливи, можливості пояснення своїх дій виборцям і – в перспективі – політичну смерть; очільник держави Петро Порошенко, який не має жодного наміру перебирати усю повноту відповідальності на себе у зв’язку з падінням Яценюка. Водночас простежуються інтереси й інших дійових осіб: олігархів, які зацікавлені в посиленні своїх впливів як всередині парламенту (через «кишенькові» депутатські групи та фракції), так і безпосередньо на уряд; лідерів дрібніших фракцій та груп, які через позиціонування на критиці найбільш вразливого опонента – голови Кабміну – сподіваються заробити додаткові політичні бали. Результат спільного «авторства» цих ключових гравців з абсолютно різними інтересами ми й спостерігали вчора на телеекранах.

Вимоги та заклики зняти Яценюка лунали давно і з різних сторін. Варто згадати кумедні біґ-борди з гаслом «Біжи, Сєня, біжи!», розвішані українською столицею напередодні візиту американського віце-президента до України на початку грудня минулого року. Однак, всупереч сподіванням різних сторін, Джо Байден не висловив жодного чіткого посилу щодо подальшої долі Яценюка. Відтак відповідальність за відставку або подальше збереження на посаді Яценюка таки довелось брати на себе українським політикам. Водночас кілька середовищ всередині парламентської коаліції заявили про ініціативу відкликання з посади Прем’єр-міністра України. Передусім тут варто відзначити міжфракційне об’єднання депутатів «Єврооптимісти», члени якого послідовно критикують дії уряду, акцентуючи на корупційній складовій. В унісон з ними звучать заяви голови Одеської облдержадміністрації Міхеїла Саакашвілі, якому пророкують лідерство в майбутньому всеукраїнському антикорупційному політичному проекті, який має виступити такою собі чарівною «паличкою-виручалочкою» для Президента України у випадку дострокових парламентських виборів. Подібну позицію займають і депутати «Самопомочі» та «Батьківщини». Критично висловлювались про діяльність уряду і представники Радикальної партії Ляшка.

Передчуваючи, що звіт уряду не пройде безпроблемно, сам Арсеній Яценюк завчасно почав підготовку до цього дня. Масована медійна кампанія про здобутки уряду та участь представників уряду і самого Прем’єр-міністра у ток-шоу найбільш рейтингових телеканалів, повернення міністрів, що раніше писали заяви про відставку (передусім Квітавшілі та Пивоварського), мали продемонструвати, що Яценюк наразі контролює ситуацію в Кабміні.

Однак масове незадоволення діяльністю уряду, майстерно підігріте напередодні звіту кабміну опонентами всередині країни та масованою зовнішньою пропагандою, неможливо було ігнорувати. Досвідчені ж політичні гравці отримали шанс використати ситуацію на свою користь. Про серйозну налаштованість частини президентського Блоку Петра Порошенка (навіть без врахування внутрішньої опозиції «Єврооптимістів») на зняття Яценюка, свідчить навіть те, що ті комітети, які очолювали представники партії Порошенка, негативно оцінили попередньо надісланий їм звіт уряду. І це стало ще одним формальним кроком для незадовільної оцінки уряду загалом. До прикладу, комітет з питань транспорту, який очолює представник партії президента Ярослав Дубневич, нещадно розкритикував діяльність профільного міністерства інфраструктури, рекомендувавши визнати звіт уряду в цій частині незадовільним. Подібна оцінка звучала і в інших комітетах від представників БПП.

Зустрічі Порошенка та Яценюка з фракцією БПП напередодні дня голосування також не внесли ясності щодо позиції найбільшої парламентської фракції в оцінках дій уряду. Показовою стала відмова Порошенка проводити зустріч «зі своїми» депутатами разом із Яценюком. Президент пояснив таку позицію небажанням тиснути на народних обранців. Відтак прем’єру довелося самому «віддуватися» перед фракцією БПП.

Першою сенсаційною новиною сесійного дня 16 лютого став відкритий лист Порошенка до Яценюка і Шокіна. Останньому Президент прямо запропонував піти у відставку, зважаючи на (увага!) «незадоволення суспільства». Незабаром стало відомо, що Шокін, начебто, послухав Президента і написав заяву на звільнення. Однак пізніше з’ясувалося, що генпрокурор перебуває у відпустці і фізично (та й формально) не міг подати у відставку. Що ж до Прем’єр-міністра, то Порошенко вкотре зробив спробу уникнути будь-якої відповідальності й просто натякнув, що Яценюк мав би зробити так само і з тих самих причин.

Саме пленарне засідання розпочалося з розгляду так званих «безвізових» законів, серед яких варто виокремити Закон про внесення змін до Закону «Про запобігання корупції», яким передбачено подання та оприлюднення чиновниками електронних декларацій. Попри демонстрацію благородних намірів, обранці в останню хвилину внесли правки, які абсолютно нівелюють антикорупційний ефект від пропонованих змін.

Після обіду депутати все ж приступили до найцікавішої та найочікуванішої частини засідання – звіту уряду. Виступ очільника уряду Арсенія Яценюка нічим не здивував і не вніс нічого нового – як завжди, він був пафосним, зверхнім та поверхневим. Такими ж були й коментарі народних депутатів. Окремі з них справді заслуговують на те, щоб поповнити фонд зразків вітчизняного ораторського мистецтва. Показовими був гнівний виступ Олега Ляшка, який навіть назвав колег «дураками» за те, що сформували такий уряд (щоправда, він сором’язливо промовчав, що його фракція також брала участь у формуванні Кабміну, оскільки тоді перебувала в коаліції). Також відзначився колишній спікер парламенту Володимир Литвин, який яскраво і драматично змалював, як страждають люди на селі від дій уряду Яценюка, однак… закликав підтримати чинний склад Кабінету Міністрів.

Голосування за звіт Кабінету Міністрів стало для багатьох несподіванкою – 247 народних обранців визнали роботу уряду незадовільною. Цієї кількості голосів було достатньо для того, щоб відправити у відставку такий ненависний усім (якщо зважати на попередні виступи депутатів) уряд. Однак при голосуванні за питання недовіри уряду голосів раптово поменшало до 194. Різницю в голосах забезпечили депутати від Опозиційного блоку, які просто вийшли із зали на момент голосування за відставку, та частини БПП, які всупереч логіці проголосували за незадовільну роботу уряду, однак не підтримали його відставку. Відтак уряд залишається недоторканним, відповідно до законодавства, щонайменше до вересня 2016 року.

Однак наслідки вчорашнього голосування будуть непростими (щоб не сказати трагічними) для подальшої провладної коаліції. Дедалі помітнішим стає розкол в БПП. Група «Єврооптимісти» і далі віддалятиметься від команди Президента, дрейфуючи, можливо, в сторону майбутнього проекту Саакашвілі. Продовжуватиметься вихід із фракції окремих депутатів (як це зробив Євген Фірсов), які не мають бажання ставати заручниками непублічних домовленостей Порошенка з різними гравцями української політики. «Батьківщина» медійно відмежовуватиметься від коаліції й від уряду (на момент написання статті з’явилася заява про вихід «Батьківщини» з парламентської коаліції). «Самопоміч», найімовірніше, до останнього займатиме нинішню позицію «любого друга» з ножем за спиною, чекаючи політично найзручнішого моменту, коли вже не доведеться демонструвати намагання зберігати стабільність у коаліції. Підтримка Яценюка групою Ахметова і Коломойського також дасться взнаки – і у формі спільного голосування за урядові ініціативи, і в «підважуванні» сфери відповідальності Президента через критику ГПУ, НБУ та рішень у галузі оборони.

У підсумку слід зазначити: якщо таким «маневром» Порошенко – а саме він відіграв вирішальну роль у вчорашній політичній виставі – і справді хотів хоча б формально зберегти коаліцію (інших підстав так діяти у нього просто немає), то у нього… не вийшло. Зберігши демонстративний союз із НФ, він надав ще більшої сили відцентровим тенденціям у коаліції. Якщо Порошенко хотів послабити й «підвісити» Яценюка (в оптимальному варіанті – замінити на когось більш лояльного), то він тільки обмежив власні позиції, зокрема й у фракції, та наблизив до «Народного Фронту» депутатів (а точніше – позапарламентських лідерів) фракцій «Воля Народу» та «Відродження», а також – позафракційних, підконтрольних Коломойському. У результаті коаліція стає все більш неконтрольованою. Найпрогнозованіший вектор діяльності Порошенка в парламенті – зібрати голоси, щоб можна було обійтися без «Батьківщини» та «Самопомочі». Цей задум може вдатися лише за рахунок голосів з Опоблоку, позафракційних, можливо – Ляшка. Слід наголосити, що дієздатна більшість у ВРУ (навіть якщо це буде неформальна, ситуативна більшість) життєво необхідна Порошенкові ще й для того, щоб реалізувати хоча б якісь обіцянки, дані і виборцям, і міжнародним партнерам, а також для того, щоб бути надійним партнером у перемовинах щодо вирішення питань Донбасу та Криму. Якщо ж голосів назбирати не вдасться, то єдине, що залишиться Президентові, – розпуск парламенту і позачергові вибори. Однак тут у гру вступає стільки факторів, що спрогнозувати наслідки цього рішення дуже складно. Що можна сказати напевно – воно не додасть Україні ні стабільності, ні безпеки.

Віктор Біщук

Share Button

Львів po polsku: “Знак якості”. Історія міста в деталях

Share Button
Зліва на право: авторки книги Ксенія Бородін та Іванна Гонак. Поруч – консул Республіки Польща Мар’ян Орліковський

 

Львівські дослідниці Ксенія Бородін та Іванна Гонак презентують книгу, присвячену “знакам якості” – підписав майстрів та підприємців на своїх роботах, які збереглись у Львові. Це вже третя книга цих авторок у межах серії Львів po polsku і відкриває нові неординарні способи вивчення історії Львова. 

Покривка каналізаційного люка, вітраж на будинку, кахлина в під’їзді нашого будинку, брама, скульптруа у кожному з цих виробів своя історія, яка може розказати не тільки про окремого майстра, а й про цінності та принципи мешканців мультикультурного Львова сто років тому.

Як виявилось, це перша книга в Україні, присвячена “знакам якості”, детальніше про цю роботу. Про унікальні знахідки, які вдалося відшукати у ході дослідження, про відомих майстрів, які тут працювали, зрештою, про те, де дивитися за цими старими написами Ксенія Бородін та Іванна Гонак розповіли в інтерв’ю Польсько-українському порталу.

Довідка: Ксенія Бородінкандидат філологічних наук, доцент, професор Міжнародної кадрової академії, викладач Українського католицького університету та Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП.

Іванна Гонакгід-екскурсовод, львовознавець, викладач Прикарпатського інституту ім. М. Грушевського МАУП, захистила дисертацію з економіки туризму.

12696577_809974842458363_1411992637_o
Авторки книги “Львів po polsku” Ксенія Бородін, Іванна Гонак

– З чого почалася робота над серією книг Львів po polsku?

– Ксенія Бородін: Все почалося з підготовки до однієї конференції, нам з Іванкою вдалося зібрати дуже багато цікавого матеріалу, що згодом ми зробили виставку, виступили не на одній, а на кількох конференціях, провели відкриту лекцію. Побачили, що матеріал дуже сприятливий і взялися за впорядкування книжок.

Перша книжка була присвячена приватному будинку і всьому, що його стосується, вона називалась “Ім’я будинку та інші написи”. Друга книжка “Міське життя та повсякдень” розповідає про написи на інституціях, закладах – банках, фабриках, магазинах, театрах, школах. А в третій говоримо про підписи виробників: шильди, клейма, сигнатури. Плануємо підготувати ще три книжки у цій серії – “Діалог з Богом”, “Секрети монограм” і “Листи у вічність”.

– Повертаючись до теми “знаку якості”, чи до вас хтось досліджував цю тему, чи є подібні книги?

– Ксенія: Ані в Україні, ані в пострадянському просторі я не знайшла подібного видання, натомість в Америці є праці, які присвячено старим написам, вони їх називають ghost-signs, тобто написи-привиди.

– Іванна: Але вони вивчають переважно рекламні стінописи, про «знаки якості» нічого немає. Є категорія старих написів, яким вже понад сто років, які наразі сучасна наука ще не вирішила досліджуваати, а ситуація з ними така, що вони зникають. Якщо того не цінувати і не зберігати, то і не буде що вивчати.

– Ксенія: Крім того ми маємо особливу ситуацію. В Америці, чи Британії, де вже є подібні праці, вивчають свою власну спадщину, а в нас спадщина мультикультурна, яка нам дійшла від різних держав, від інших устроїв, ще й іншими мовами. Тому це щось особливе й унікальне.

– Іванна: Про Львів багато пишуть, але написами займаємось тільки ми. Це історія, яка ховається від чужих очей. Був кахляр Адольф Кампель, і наразі по ньому віднайдена одна кахлина в чудовому стані. Та кахлинка зберегла Кампеля для львів’ян, бо сама заховалася під хідничком.

Ці артефакти мають за собою історію. Тому наші книги можуть бути і альбомом, і екскурсом в історію, і біографічною довідкою.

– Якими мовами знаходили ці написи у Львові?

– Ксенія: У Львові є написи різними мовами – ідиш, українською, німецькою, угорською, латинською, польською…

– Іванна: Написів різними мовами багато, але найбільше збереглось польських написів. Ми б хотіли провести окреме дослідження, присвячене українській спадщині, але для цього нам потрібно спочатку знайти фінансову підтримку.

– Якими знахідками найбільше пишаєтесь, що найбільше вразило під час дослідження?

– Іванна: Мене захоплює підпис на пам’ятнику Міцкевичу, я його вполювала. Виходячи з інтуіції, а таке часто трапляється у нашій роботі, ми подумали, що такий пам’ятник підписали б. Скульптори – це митці, вони хочуть, щоб про них пам’ятали.

І справді, у Міцкевича в ногах є розгорнута книга, де пише, що автор пам’ятника Антоній Попель, і рік створення. Так само Петро Війтович підписував свої роботи, його скульптури, які розміщено на Львівському оперному театрі мають «знак якості». Ми про підписи Війтовича згадували в другій нашій книзі.

Найбільше нас цікавлять свіжо знайдені написи, це великий азарт щось знайти. Останнє, чому ми приділили найбільше уваги – це вітражі і метал.

Під час дослідження вітражів, ми користувались працями, в яких подано статистичні дані про їх кількість у Львові, ми ходили за зазначеними адресами і виявилось, більшість вітражів вже була відсутня. За 10 років від видання тих книжок значно змінилась структура спадщини.

– Ксенія: З написів, які захоплюють, є написи у формі віршів. Наприклад, на будинку, який однією стіною дотичний до Бернардинського монастиря, є такий приклад. Траплялись написи з помилками, і мені, як філологу, цікаво про це говорити, шукати причини. Якщо значки, марки чи монети коштують значно більше з помилками, ніж такі самі без помилок, то чи не варто говорити про додаткову цінність Львова?

Була фабрика Львовска, де виготовляли каналізаційні решітки, одна з партій була відлита з помилками, там писало – Львоска фабрика, без ще одного «в». І є кілька припущень, найперше – так говорили, це фонетично виправдано львівською ґварою, з іншого – може хтось помилково відлив, але помилка відлита в металі у багатьох екземплярах, які досі лежать на вулиці, решітки, що не вилучили і вони протривали стільки часу, – що вартує дивитись під ноги.

– Де саме такі решітки можна знайти?

– Іванна: На вул. Друкарській, там де була фабрика алкоголю Яна Мушинського, до речі, на цьому будинку збереглись написи українською і польською.

Відчитуючи ці написи ми відтворюємо побут львів’ян та їх цінності. Наприклад, українцям подобались французькі коньяки і чаї з шипшини, це писалося кириличним шрифтом на стіні, натомість поляки споживали старі подільські меди, що записувалось польською, навіть алкогольні вподобання львів’ян залишились на стінах. Ми про це більше у другій нашій книзі говоримо.

Якщо говорити про цінності і уявлення львів’ян сто років тому щодо виробництва, то тут намагались робити якісно. Якщо зараз маємо суспільство споживання, коли є потреба постійно виробляти і продавати, то колись робили добротно і гарантували це своїм прізвищем на кожній роботі.

Це важлива річ, бо прізвище для виробника – його особиста гордість, він намагався зробити добре. І ці речі збереглись до сьогодні.

– Ксенія: А поза тим, це артефакти, за якими ми можемо вивчати історію. Не тільки в підручниках, а можна прочитати її просто зі стін.

– Іванна: А людям подобається пізнавати історію на дотик.

– На яких вулицях можна шукати ці знаки?

– Ксенія: Ми проводимо екскурсію “33 старовинні написи по вулиці Коперника”, і насправді їх там чи не найбільше. Так само дуже багато написів по вул. Дорошенка і Князя Романа.

– Чи вдавалось потрапити в приватні будинки?

– Іванна: Ми робимо акцент у своїх книжках на тих речах, які є у відкритому доступі, для того, щоб їх побачити, не потрібно купляти квиточок і вони досі працюють за призначенням – кахлі є далі підлогою, люки і т.д.

Хоча ексклюзивні написи є у Палаці Потоцьких, там є два виробничі клейма, ще й ковальських. Було двоє ковалів – Ян Дашек і Юзеф Свобода. Останній був менш популярним, але не гіршим за першого.

Вони обоє були задіяні в декорації Палацу Потоцьких, Свобода робив зовнішні роботи, кував браму і бічні фіртки, а Ян Дашек робив внутрішнє металеве упорядження, сходову клітку. Як тільки ви виходите на сходи там є чудовий ліхтар, на якому є клеймо, це унікальна річ, бо у палацах клейм не лишали. Говорити про клеймо Дашека можна, але щоб його побачити, потрібно купити квиточок.

– Які майстри були популярними у той час, ви згадуєте про багатьох?

– Іванна: Працював у нас відомий чеський майстер Урбан, але він мав славу не тільки в тодішній Чехії, яка належала до Австро-Угорської імперії. Він користувався попитом на Галичині. Зокрема Урбан спеціалізувався на оформленні банків мармурами і гранітами, був конкурентним. У Львові він оздобив будинок Національного банку України, того, що на розі вул. Коперника і Банківської. Ці всі розкішні граніти робила чеська фірма і підпис там зберігся.

– Ксенія: З таких надзвичайних виробів – центральний порохотяг, який був у багатьох будинках. Приїжджала машина, вкручувала шланг і найдрібніші порохи витягувались на зовні.

– Іванна: Зокрема такий централізований порохотяг був у будинку Рогатина (вул. Січових Стрільців, 12. – ред. ). Львів’яни думають, що сто років тому не було необхідних технологій, насправді було потужне технічне обладнання, артефакти по яких збереглись й досі.

Сходові клітки в австрійські часи були розкішними – з килимами, з оксамитовими покриттями перил, дзеркалами і картинами, зі стінописами і дорогими кахлями. І щоб не носити вугілля в помешкання через такі коридори, використовували зовнішні ліфти. Вони збереглись, але не функціонують, за це ніхто не дбав.

– Як зберігають сьогодні всі ці артефакти, написи у Львові?

– Іванна: Ми не знаємо про жодну організацію, яка б це контролювала. Воно нищиться постійно, неподалік від польського консульства є будинок, на якому знайшли рекламні стінописи, їх знищили, затерли.

– Ксенія: Зараз триває ремонт в аптеці, яка носила назву “Під Фемідою”, на вікнах висіли травлені скла, їхня доля тепер невідома. Коли робили ремонт, знищили старі написи, відбили їх зовсім. Це будинок на розі вулиць Дорошенка і Словацького.

– Іванна: Фредерик Девеха, власник цієї аптеки, був правдолюбом, назвав аптеку “Під Фемідою”, тобто богинею справедливості. І місце було особливе, у буремний період початку 20 ст., тривали війни, у цьому районі постійно відбувались битви. І ці травлені скла пережили все це, тільки не випробування грішми. На Феміді збили написи до цегли, але ми встигли сфотографувати їх.

На площі Григоренка є будинок, де на першому поверсі був ресторан, який було підписано польською, українською і німецькою, всі ці багатомовні написи знищили.

Місто толерувало інші мови, ніхто нікого не ображав, це можна було б показувати туристам. Маючи такі надзвичайні речі, не зберігаємо їх.

Але є й позитивні приклади, на Руській є ресторанчик, коли ремонтували фасад, то знайшли напис «галантирия», який відкрили. Він невеличкий, але його залишили, не зафарбували.

– Чи всі райони дослідили?

– Ксенія: Ми не ділимо Львів на райони, а досліджуємо та упорядковуємо написи тематично. Але польські тексти представлені по всіх районах старого міста. Ми також можемо говорити про написи на Новому Львові, чи на Левандівці, навіть у Рясному, або далеко на вулиці Шевченка.

– Іванна: На Підзамче зберігся підпис слюсаря Пуніма, який ніде інде більше не знаходимо, на вулиці Шевченка за переїздом були залишки водокачки Рудольфа Шмідта.

078

– Які відомі українські майстри представлені у цій книзі?

– Іванна: Гордо виставлений нами на титульну сторінку Іван Левинський. 10 років про нього говорили тільки історики, фахові люди, а зараз значно ширше коло людей. Ми з Левинського починали, всі його кахлини для нас – на вагу золота.

Левинський і двері до пічок робив, і пічки, і цегли. Говоримо, що пасаж Міколяша будувався з цегли Левинського, а фірмових двохкахлинних підписів у Львові збереглося менше, ніж 5. Одна з них – штачок кахлини при вході в один з корпусів Політехнічного університету.

– Ксенія: Після виходу першої книжки один підпис з двох кахлин пропав, навіть не зацементовували дірку на тому місці.

– Іванна: Його фірма займалась фізичним зведенням, будівництвом і Оперного, і головного Залізничного вокзалу, і кварталу на Богомольця, і будинку страхової компанії Дністер на Руській, і багатьох приватних будинків на Кастелівці та на Новому світі.

Всі комунікації під Городоцькою в центральній частині теж робилися фірмою Левинського, і єдині видимі артефакти – його підписи. У Музеї Олекси Новаківського є пічка, де закривка до пічки підписана Левинським.

Завдяки його підписам маємо привід згадати не тільки поляків, чехів, євреїв, німців, австрійців, італійців, угорців, а й українців.

– Чи не спостерігали за сучасними виробами у процесі дослідження, які у них шанси зберегтись стільки часу?

– Іванна: Тенденція сто років тому була така, що на зламі століть залишали багато написів, бо відчували пришвидшений ритм часу. У наш час такого немає, не кожен наважується гарантувати якість, ще й своїм прізвищем. Хоча в сучасному торговому центрі Магнус є підпис людей, які робили кам’яне обличкування. Вразив мене малесенький підпис на воротах у Домініканський дворик, які були виготовлені у наш час, на них теж залишили ініціали.

– Ксенія: Попри це можемо говорити про повернення моди на називання будинків, на вул. Гіпсовій є вілли, на фасадах яких викладені назви. Там з’явився новий будинок і на ньому, в традиції цілої вулиці є теж назва – Марта, так звати власницю. Бо за традицією вілли Львова, зокрема й на цій вулиці мали жіночі імена.

– Іванна: Люди, які усвідомлюють історичну спадщину і традиції, які їм дісталися від попередніх поколінь, стараються цю традицію зберегти і самим дотриматися цієї традиції. Ці написи додають вартості для помешкань, установ, завжди будинок з історією не просто будинок, але не всі це розуміють.

Розмовляла – Оля Вишня, фото – Андрій Поліковський

 

 

 

 

 

 

Share Button

“Балто-Чорноморський союз – непоганий страховий проект на випадок, якщо розвалиться ЄС”, – Євген Жеребецький

Share Button
12669962_806677166121464_50028302_o
Фото з архіву Євгена Жеребецького

Політичні стосунки України та Польщі охолонули на найвищому рівні і це потрібно змінювати. Про це, а також про перспективи Балто-Чорноморського союзу розповів політичний аналітик Євген Жеребецький у коментарі до Рекомендацій фундації «Центр досліджень Польща-Україна» для уряду України у відносинах з Республікою Польща. “POLUKR.net” публікує коментар аналітика повністю. 

“У нас зараз доволі дивна диспозиція склалася на європейському напрямку. Маю на увазі стосунки з ЄС та, зокрема, з Польщею. Наприклад, у нас так склалося, що нині ми маємо доволі тісні стосунки з німецькими політиками, зокрема на президентському рівні з Ангелою Меркель. А в Польщу  президент Порошенко з офіційним візитом завітав аж у грудні 2014, через 7 місяців після інаугурації. Хоча раніше, якщо не перший, то другий або третій візит попередників президента Порошенка був до Польщі. Зараз так не сталось. Президент Анджей Дуда завітав в Україну через 4 місяці і це теж не був його ані перший, ані третій закордонний візит. І це при тому, що у Польщі часто виголошується теза про те, що “без незалежної України не може бути незалежної Польщі”. Тому ситуація така, що з одного боку Україна важлива для поляків, оскільки із стратегічної точки зору є таким собі буфером між поляками і нашими “братами” – москалями. А з іншого боку політичні стосунки дещо охолонули. Про це треба говорити і це потрібно змінювати.

Поляки розуміють, що Німеччина, Франція та інші країни старої Європи ще не скоро приймуть Україну як повноцінного члена до ЄС. А мати під боком ще одну Білорусію – зовсім не в інтересах Польщі. А може бути і гірше ніж Білорусія. Може бути країна, в якій відбуваються постійні революції чи, боронь Боже, серйозні військові протистояння.

Мирна і економічно благополучна Україна, яка буде надійним бар’єром, європейським буфером перед московським бульдозером — в інтересах і Європи і Польщі. Інша річ, що українців така роль не надто приваблює, бо буфер існує саме для того, щоби ним жертвувати для збереження чогось ціннішого. Буфер не шкодують.

Але є і позитиви: наприкінці 2014 року утворена інтернаціональна Литовсько-Польсько-Українська бригада (ЛитПолУкрбриг). До її завдань належить покращення безпекової ситуації в регіоні, зміцнення військової співпраці між державами та досягнення оперативної взаємосумісності  Збройних Сил України та НАТО, залучення українців до спільних заходів з підготовки штабів, тренувань, та навчань із планування, забезпечення та застосування військ, а також до міжнародних операцій з підтримання миру і безпеки під егідою ООН, ЄС, НАТО на основі мандату Ради Безпеки ООН. Участь бригади у рсійсько-українській війні не планується, але якщо припече, то, думаю, братиме участь. Звісно, лише у випадку масштабної інвазії, яка буде загрожувати не лише Україні.

Інший позитив – Дуда проголосив про створення Балто-чорноморської спільноти. Єдине, я виразно не почув, що в цю спільноту будуть також запрошені українці. А існування Балто-чорноморської дуги має сенс лише в тому випадку, коли в ній буде присутня Україна і, бажано, ще й Білорусія. В іншому випадку ця  структура буде неефективною. Судячи з того, що Дуда доволі сильно акцентував на цьому проекті, до нього, очевидно, доклалися і американці (це їхня стара ідея, яку вони на початку минулого століття перехопили у британців). Їм вдалось збудувати цей Балто-Чорноморський пас ще перед 2 світовою війною (без України) і завершити проект після розпаду СРСР. Але це окрема розмова.

Мені видається, що Балто-Чорноморський союз (БЧС) – це непоганий страховий проект на той випадок, якщо розвалиться Європейський союз. Бо певні передумови для цього є. В такому випадку БЧС міг би бути вигідним прихистком для України, Польщі, Литви і навіть Румунії та Словаччини. Тому хотілося б, щоб уряди України і Польщі розпочали роботу над вдосконаленням і деталізацією цього проекту. Тут важливо розуміти, що проект може бути успішним лише за умови, якщо він буде наповнений економічним змістом, якщо він приноситиме вигоду усім. Якщо в проекті буде зацікавлений бізнес, то він житиме. Якщо грошей в проекті не буде – то його спіткає доля ГУУАМу.

Ідея була прекрасна, але далі ніж зустрічі і конференції проект не пішов і його доля плачевна. Нині Москва заблокувала транзит українських товарів через свою територію і Україна екстренно розпочала транзит своїх товарів в Китай в обхід Росії: такий собі новий Шовковий шлях через Грузію, Азербайджан і Казахстан до Піднебесної. Якщо добудувати нафтопровід з Одеси і пустити нафту, а далі – і газ з Одеси, швидкісні поїзди китайськими товарами з Одеси  – в Гданськ чи у Вільнюс, то це стимулюватиме бізнес і політичні зв’язки між країнами Балтійського і Чорного морів. Усе це даватиме серйозний прибуток. До такого торгового шляху із варяг у греки з радістю приєднаються голандці, норвежці, шведи, фіни, бо це їм буде вигідно. Це буде пряме сполучення. Нарешті, зміниться кардинально геополітична орієнтація частини Європи між Балтійським і Чорним морями: на заміну вектора схід-захід прийде напрямок південь-північ. Зараз це виглядає фантастично, але прихильники Міжмор’я добре пам’ятають, що таке вже в нашій історії було.

Що стосується інформаційної сфери. Ще в 1994 році, коли я очолював українсько-польську міжпарламентську групу, то лобіював появу польського телеканалу в загальноукраїнських мережах, на якому б частина передач була українською мовою, а частина польською. Такий самий телеканал мав бути створений і в Польщі. На жаль, до цього часу такий чи схожий проект нереалізований в наших країнах.

А коли приїжджаєш до Польщі і вмикаєш ТБ, то українські події там практично не висвітлюються. Я розумію, що всі у світі стомилися від неспокійної України, але це не є добре. Так само і з польськими подіями в українських ефірах. Попри те, що Польща є одним з найближчих наших сусідів, у нас навіть в таких структурах як МЗС чи РНБО критично мало фахівців, які б розумілися на внутрішніх проблемах Польщі, добре знали польську історію і культуру.

В поляків ситуація трохи краща – вони більше цікавляться нами, бо в них є потужні дослідницькі інституції, але все одно цього замало. Мені здається, що після останньої зміни влади в Польщі стосунки України і Польщі сильно загальмувалися. І це погано. Бо в авторитетних українських політиків та експертів  складається враження, що ми знову залишилися один на один з російською навалою”.

ЄВГЕН ЖЕРЕБЕЦЬКИЙ – народний депутат України ІІ скликання, Голова українсько-польської міжпарламентської групи (1994-1998 рр), Віце-президент Українсько-польського форуму, політичний аналітик, колишній державний експерт з проблем міжнародної безпеки при РНБОУ.

Share Button

РАПОРТ: рекомендації для уряду України у відносинах з Республікою Польща

Share Button

rekomendacje 2

Сучасні польсько-українські відносини без перебільшення можна назвати найкращими за історію білатеральних взаємин обох держав. Польща і Україна — сьогодні суверенні і незалежні держави — це варто підкреслити хоча б тому, що в історії обох країн це не завжди було нормою, а в деякі періоди часу швидше винятковою ситуацією. Обидві країни об’єднує не тільки декларативна, але також реальна спільність інтересів та ряд взаємних співзалежностей, які можна висловити в парафразі відомого як над Віслою так і над Дніпром висловлювання маршала Юзефа Пілсудського під час зустрічі з одним із батьків української незалежності Семеном Петлюрою: “Немає вільної Польщі без вільної України — і навпаки”.

Добрі політичні відносини останньої четверті століття як між головами держав, так і урядами обох країн стали нормою і добрим звичаєм, фактично незалежно від політичних змін, які відбуваються в обох країнах та які часто (у випадку України) набувають драматичного перебігу. Проте в багатьох інших сферах (не лише в політиці) слід було б шукати розвитку вже існуючих або знаходити додаткові можливості співпраці.

Це стосується передусім економічних відносин, які вимагають особливої уваги (зокрема кооперації в сфері енергетики, ключової для безпеки обох держав), а також співпраці у військовій чи культурній сфері, де існуючі ініціативи могли б набути значно кращого розвитку. Не можна також постійно зневажати існуючі суперечливі питання, такі як інша точка зору на чимало подій зі спільної, часто складної і трагічної історії обох народів, — легковажне ставлення до них сьогодні може обернутися проти поляків і українців в майбутньому. Тим паче, що інформаційний простір зараз становить таке ж поле конфліктів як і кожна інша сфера людської діяльності.

Беручи до уваги ці завдання, фундація «Центр досліджень Польща-Україна» разом з групою експертів підготувала ряд рекомендацій і коментарів щодо окремих актуальних сфер польсько-українських відносин. Сподіваємося, що вони дозволять оптимізувати пріоритети відносин обох держав та звернути увагу на суттєві питання і проблеми, яким раніше приділялося менше уваги.

Даріуш Матерняк,
Голова Фундації “Центр досліджень Польща-Україна”.

Рекомендації фундації «Центр досліджень Польща-Україна» для уряду України у відносинах з Республікою Польща

 

Share Button

З точки зору практики боротьби з корупцією, я не бачу різниці між Януковичем і Порошенком – Олексій Хмара

Share Button

12597035_799949970127517_1872442353_o

– Корупція – тема, яка зараз набільше на слуху в Україні. Про це постійно говорять посадовці різних рівнів, щодо цього висловлюють найбільше претензій європейські політики. Чи маємо реальний поступ в антикорупційній роботі за останній рік?

– Аби говорити, що боротьба з корупцією ефективна, потрібно працювати у чотирьох сферах. Перша сфера – нормотворча, де створюють правила гри. З цим у нас все порівняно добре. За 2015 рік ми закріпили законодавчо те, чого нам не вистачало для боротьби з корупцією. Було створено відповідні інституції, забезпечено їх фінансування, більш-менш врегулювано такі корупційні сфери, як державні закупівлі чи державна служба. З цієї точки зору, тут ми дали раду і я би поставив Україні тверду четвірку за п’ятибальною шкалою. Звісно, є ще деякі моменти, але вони є завжди, бо немає межі досконалості.

Другий важливий крок у боротьбі з корупцією – треба максимально відкривати інформацію. Тут я теж можу поставити нам добру четвірку. Українці мають вже доступ до реєстру власників нерухомості та земельних ділянок, до бази даних автомобілів, також запрацював єдиний портал витрачання публічних коштів. Дуже важливо, що ми маємо відкриту інформацію про закупівлі і власне електронні закупівлі є цілком прозорими. Тепер у нас справді багато відкритої інформації. Можливо, її ще не всю легко дають на запит і не в тому об’ємі, в якому би хотілось, але це теж діло наживне. Зробити все за два місяці чи навіть за два роки неможливо.

Третій критерій, який дає змогу говорити про ефективну боротьбу з корупцією, – це невідворотність покарання. Ті, хто зробив корупційне діяння, повинен за нього відповісти. Не обов’язково максимально довгим строком у в’язниці, але обов’язково покаранням, які у нас зараз доволі суворі. З 2016 року за брехню у декларації передбачено два роки позбавлення волі, за незаконне збагачення – 8 років, за участь у корупційних діяннях – від 2 до 5 років. Але у нас склалася цікава ситуація: відповідальності повно, а покарань немає. Ми пам’ятаємо кілька гучних фактів, коли нібито ловили корупціонерів і це нічим не закінчувалось.

Наступне – нам потрібне справедливе правосуддя. Про що йдеться? Якщо у мене є достатні докази чиєїсь провини, хочу знати, що суд ухвалить справедливе рішення. Зараз суди займаються чим завгодно, але не ухваленням таких рішень. Одна з причин – тотальна залежність судової системи і її пов’язаність з режимом та корупціонерами. Якщо би ці всі люди були в однакових костюмах, я би навряд чи визначив, хто з них бандит, хто суддя, а хто прокурор. Це абсолютно ідентичні люди.

– Про корупцію у судах сказано багато, а що зроблено?

– Проблема в тім, що у 2015 році ми так і не почали судову реформу. Transparency International розбирає сумнівні судові рішення щодо корупції. Зокрема, ми оцінили майно, яким володіють судді, і те, наскільки вони пов’язані з группами, щодо яких ухвалюють рішення. Побачили, що, наприклад, у Печерському суді Києва, у якому є багато справ проти влади, судді мають зарплату близько 120 тис. грн на рік, а всі мають автомобілі вартістю від 500 тис. гривень. Для мене це серйозний показник, що судді не живуть на офіційно зароблені гроші. Вони усі – судді зі стажем і формально іншою діяльністю не займаються, бо це заборонено законом.

Але побороти це дуже складно. Наведу приклад. Є суддя Апеляційного суду Черкаської області Сергій Бондаренко. Він виступив проти корупції свого керівництва і заявив, що керівник суду змушував його ухвалювати певні рішення. Чим це закінчилось? Зараз суддю Бондаренка звинувачують у тому, що він вчинив замах на свого керівника, нібито підкинувши гранату у машину, а також у тому, що через нього керівництво не може спокійно жити і працювати. Власне, з нього зробили не викривача корупції, а найбільшого корупціонера у суді. Якщо б на його захист не прийшли журналісти та активісти, його би вже давно звільнили і, можливо, посадили. Я веду до того, що серед суддів зовсім не вітається здавати своїх.

– Ви згадали, що у нас нікого не карають. Але ж у країні ніби було одразу кілька гучних антикорупційних справ.

– Навесні 2015 року на засіданні уряду заарештували двох високопосадовців служби надзвичайних ситуацій. На сьогодні їм ще не пред’явили звинувачення у корупції. Їх арештували саме як корупціонерів, а зараз пред’являють які завгодно звинувачення, але не корупцію. Навіть коли перед телекамерами і нібито за доведеними фактами заарештовують людей, це не має наслідків. Правоохоронні органи у нас працюють неефективно.

З точки зору невідворотності покарань, у нас велика біда. Карають тільки людей, які перестають подобатися владі. І не залежить, яка це влада. Останній приклад – пан Корбан. Його, напевно, заслужено звинувачують у викраданні людей, рейдерських схемах і так далі. У нього також знайшли тіньову бухгалтерію із зарплатами чиновникам, суддям та депутатам. Але я переконаний, якби зробили ревізію в осіб, які наближені до нинішнього президента чи прем’єра, виявили б таку ж бухгалтерію, можливо, навіть з тими самими прізвищами. Тому казати, що пан Корбан є уособленням корупції в Україні, а інші такі молодці і з нею борються, трохи наївно.

Я дуже підтримую громадських активістів, які, по суті, виступають прокурорами. Вони намагаються робити все, щоб невідворотність покарання була, або щоб через медіарезонанс притягнути корупціонерів до відповідальності. З боку держави все навпаки – закривають справи проти корупціонерів режиму Януковича. Вважаю, що справедливо закрили справу проти Портнова, бо не за тією статею його звинувачували, але звинувачення також зняли, наприклад, з екс-міністра екології Миколи Злачевського, який накрав на цілу фортецю під Києвом. Його взуттєвий бутік досі нормально працює в центрі Києва. Так і з Курченком, який контролював низку медіа і через якого пропустили і знищили багато документів часів Януковича. Але суд не побачив у його діях ніякої корупції і сказав, що все було законно. Якби не журналістські розслідування щодо Мартиненка чи Кононенка, з боку правоохоронців не було би ніяких дій. Кримінальна справа проти Мартиненка була з 2014 року, але два роки її ніхто нормально не розслідував.

– А наскільки ефективними є громадські антикорупційні рухи?

– Перший рік після євромайдану сплеск громадської антикорупційної діяльності був дуже великим. Було багато ініціатив, рухів та спільнот, але вижила лише частина. Ті, що залишились, насправді дуже ефективні. Наприклад, ініціатива “Чисті виші” проти корупції у ВНЗ. Також варто згадати рухи проти корупції на митниці в Одесі та у Львові і рекламістів, які теж борються проти корупції.

Питання у тому, що одразу після революції усі організації налаштовувалися на швидку боротьбу, так би мовити, на спринт. А реально ситуація виглядає так: вони пробігли стометрівку, а їм кажуть, що попереду ще півкілометра, далі кілометр, далі 5 км. А тоді попереду виявляється ще марафон. А люди вже не можуть далі бігти, бо не розраховували сили. Ті, хто змогли перебудуватися, ті сьогодні й ефективні. Це десь 20% з усіх антикорупційних стартапів. Частина, звісно, пішли у владу нормальними чиновниками або депутатами. І це теж потрібно, щоб у владу приходили адекватні люди і міняли систему зсередини. Думаю, за громадськими організаціями майбутнє, бо половина успішних реформ, які відбулись в Україні, були ініційовані виключно громадськими активістами.

– За результатами Індексу сприйняття корупції 2014 року від Transparency International Україна так і не подолала межу «корупційної ганьби». Рік після Майдану ми отримали лише один додатковий бал, в порівнянні з 2013 роком, і Україна залишилася у клубі тотально корумпованих держав: 26 балів зі 100 можливих і 142 місце зі 175 позицій. Чи покращиться наша позиція за результатами 2015 року?

– Думаю, ситуація не зміниться. Сподіваємось, не буде гірше. Ми створили правила гри, але вони поки що не працюють. Щоб вони запрацювали, потрібен хоча б рік і тільки тоді можна буде говорити, є якісь зміни чи немає. Наразі ми з корупцією боремось лише у ток-шоу, та влаштовуючи великі форуми відомих політиків.

Корупційна практика як щоденна справа в Україні зберігається. Будьмо відверті, серед наших друзів та знайомих знайдеться людина, яка за останній місяць давала хабар. Лише деякі корупційні схеми перестали існувати, інші стали менших масштабів. Але можливість цим займатися залишилась. То за що ж нам підвищувати рейтинг?

Це добре, що в кожному публічному виступі ми говоримо про те, що боремось з корупцією. Але нагадаю, що Віктор Янукович другим своїм указом створив антикорупційний комітет, який майже не працював, а у третьому публічному виступі сказав, що повідрубує руки і позашиває кишені корупціонерам. Це абсолютно не допомогло. Він також переписав антикорупційне законодавство, аргументуючи, що нам треба рухатись у Європу. Деякі позитивні новели там були, хоча переважно стало гірше. З точки зору практики боротьби з корупцією, я не бачу різниці між Януковичем і Порошенком. Мені потрібні докази, а їх наразі немає.

– Сьогодні середня зарплата чиновника в Україні 200-300 доларів. Чи при таких заробітних платах взагалі можна говорити про ефективну боротьбу з корупцією?

– І так, і ні. Найважливіше, щоб чиновники розуміли, що за деякий час ситуація покращиться. Не можна однозначно сказати, що маленькі зарплати блокують можливість боротьби з корупцією. Півтора року люди готові терпіти, і це доведено. Але ж треба щось робити.

– Поговоримо про політичну корупцію. Торік прийняли закон, який мав би забезпечити деолігархізацію української політики. Наскільки ефективні механізми прописані там і чи запрацює закон?

– Закон в Україні виконує роль технічної рамки. Тобто ми розуміємо, куди рухатись, але він не містить технологічних рішень, як це зробити, – для цього потрібні підзаконні акти. На жаль, наразі їх немає. Щоб нормально запрацювала деолігархізація партій потрібно зробити три кроки одночасно. По-перше – потрібно, щоб перебудувалися самі партії. Це означає, що вони мають забезпечити як внутрішній фінансовий аудит, так і замовляти зовнішній, який роблять аудиторські фірми. Лише та партія, яка пройшла аудит, може претендувати на державні гроші. Друге – потрібно, щоб національна агенція із запобігання корупції мала команду людей, які будуть здатні належно опрацьовувати документи партій. Щоб це не було лише на папері. Третє – потрібно, щоб була культура контролю, щоб ми знали, як вимагати у партії дотримання закону, і як перевіряти це.

Треба також памятати, що партії мають право відмовитись від державних грошей. Реально це було би дуже погано. Наприклад, партія прем’єра відмовляється від державних грошей нібито для економії бюджетних коштів. Але гроші у бюджет вже неможливо повернути. Така партія просто маніпулюватиме, кажучи, що дбає про народ, а насправді просто хоче далі фінансуватися промисловими групами і олігархами.

Закон має запрацювати з першого липня. Наразі часу вистачає, аби забезпечити його роботу. У березні має запрацювати національна агенція і до літа механізми мали би налагодити.

Треба також пам’ятати, що важливо не лише те, що цього року гроші отримають парламентські партії, а те, що після наступних виборів на державне фінансування матимуть право усі партії, які подолали 2% бар’єр на виборах. Це означає підтримку нових політичних сил, які потенційно нормальні. Це дасть їм можливість за рік-два підрости і ламати стару партійну систему. У цьому великий позитив закону, і тому він буде справді ефективним через років п’ять.

– Цього року в Україні мають запустити антикорупційну прокуратуру і агенцію? Як структури будуть працювати між собою і які очікувані результати?

– Часто нам здається, що зараз в Україні дуже багато антикорупційних органів. Насправді це не так. Отож, перше – це антикорупційне бюро, яке увібрало у себе функції прокуратури, спецпідрозділу міліції, спецпідрозділу СБУ і частково військової прокуратури. Це було зроблено дуже правильно. Якщо ми говоримо про кримінальне переслідування чиновників не високого рівня, для цього у нас трансформується кримінальний блок у міліції і замість традиційних слідчих управлінь вводиться державне бюро розслідувань на зразок ФБР, яке буде спеціалізуватися на розслідуванні корупції серед чиновників невисокого рівня. На жаль, поки що воно не створено і складно говорити, коли буде, бо є великий спротив з боку міністра.

Другий блок – превентивний. Треба зробити так, щоб чиновники навіть не думали про корупцію, коли йдуть на роботу. Для цього у нас була не дуже ефективна держслужба, окремі чиновники в міністерствах та Мін’юст. Зараз ми змінюємо цю структуру, створивши лише одну агенцію – НАЗК. Вона матиме великі повноваження і її можна назвати цивільною прокуратурою. Її завдання стежити за усіма чиновниками.

Третя інституція – антикорупційна прокуратура. За законом, національне бюро розслідувань не може самостійно ходити в суд. Це може робити лише прокуратура. Тому вирішили, щоб не ходив Шокін з підлеглими, які самі задіяні у корупції, створити максимально незалежний і відкритий підрозділ. Спершу його планували як окрему структуру, але в результаті зробили лише департаментом у прокуратурі. По суті, це допоміжний орган, який заточений під роботу НАБУ.

В антикорупційному бюро є керівник, заступники, вже набрали першу хвилю детективів, які працюють, та аналітичний персонал. Зараз набирають другу хвилю детективів. Загалом їх би мало бути близько 200 осіб, зараз працює 80. З весни бюро працюватиме на повну потужність. Зараз вже відкрито два десятки хороших проваджень. Якщо говорити про антикорупційну прокуратуру, вони теж правильно включились, працюють у парі і все гаразд.

Щодо НАЗК, маємо і добрі, і погані речі. Добре, що завдяки тиску громадськості змогли відстояти нормальний набір людей. Бо спершу хотіли набрати лише лояльних до прем’єра працівників. Це би означало, що прем’єр і його люди ніколи би не були клієнтами НАЗК. З другої спроби вибрали трьох більш-менш нормальних керівників і зараз доберуть ще двох. У березні вже матимемо склад агенції. Сподіваємось, усе в них вийде, але боїмося іншої проблеми. Апарат матиме зарплату на рівні секретаріату Кабміну, а це 6-7 тис. грн. Поки що є різні думки, що з цим робити. Зараз також дискутуємо, скільки людей має бути. За різними моделями – від 200 до 600 осіб.

– Одна з глобальних проблем у нас побутова корупція. Як боротися з нею?

– Найчастіше українці займаються побутовою корупцією із тьох причин. Перша – це лінь. Людям не хочеться чекати у черзі, проходити медогляд тощо. Набагато простіше для них купити довідку. Лінь можна викорінити, запропонувавши отримувати послуги через Інтернет. Друга причина побутової корупції – це вимагання. Що робити, якщо у лікарні просто показують прайс? Якщо не заплатиш не отримаєш послуги. З цим можна боротися через покарання тих, хто цим займається. Третя причина – страх, що не отримаєш передбаченого законом блага та незнання самих законів.

Відповідно є чотири методи боротьби з побутовою корупцією. Перший – максимальне переведення в Інтернет усіх послуг. Другий – підвищення правової культури українців через конкретні приклади. Третій метод – карати тих, хто займається здирництвом. Четвертий, може, менш популярний, – треба легалізувати існуючу ситуацію. Якщо у школах та лікарнях існують благодійні фонди, їх треба легалізувати. При цьому запровадити дуже жорстку процедуру контролю за грошима цих фондів.

Найбільша проблема, яку буде найважче подолати, – це звичка. Навіть коли рік після Євромайдану не вимагали нічого, люди самі приносили і дякували. Це вже питання довгих змін існуючих стереотипів і створення нових.

– Основні вимоги, які Україна має виконати для отримання безвізового режиму, – антикорупційні. Наскільки реально Україні їх виконати і чи встигнемо за три місяці, які маємо?

– У нас є 5 вимог, які маємо забезпечити. З усім усе гаразд, крім створення та запуску НАЗК. Я вважаю, що вона запрацює не раніше березня, бо лише у лютому закінчиться конкурс на ще двох керівників. Але для європейців воно працюватиме, коли реально матиме електронну систему декларацій, що можливо з квітня. Хороший знак, що ООН за нашими переконаннями взяла на себе витрати із розробки технічного завдання і створення цієї системи. Якщо все піде добре, вона буде готова до запуску з першого квітня. Якщо все складеться, у нас не буде підстав говорити, що ми чогось не виконали.

Розмовляла Мирослава Іваник

Share Button

Як у Львові святкували Водохреща (фоторепортаж)

Share Button

19 січня на пл. Ринок у Львові відбулось освячення води з нагоди святкування Водохреща. Участь у цьому дійстві взяли представники духовенства різних християнських конфесій міста. Очолив освячення предстоятель Української Автокефальної Православної Церкви митрополит Макарій. Згодом у різних водоймах міста львів’яни масово пірнали в ополонки. Про те, як це відбувалося у Горіховому гаю дивіться у фоторепортажі POLUKR.net`у.

Epiphany 109

Epiphany 118

Epiphany 120

Epiphany 166

Epiphany 179

Epiphany 016

Epiphany 206

Epiphany 038

Epiphany 101

Epiphany 040

Epiphany 031

Epiphany 062

Epiphany 065

Epiphany 075

Epiphany 195

Epiphany 211

Epiphany 228

Epiphany 106

Фото: Андрій Поліковський

Share Button

Як полякам отримати компенсацію за майно, залишене в Україні?

Share Button
Фото: http://topkursy.by
Фото: http://topkursy.by

Одним із важливих законів, що перебуває в контексті польсько-українських відносин, є Закон від 8 липня 2005 року «Про здійснення права на відшкодування нерухомості, залишеної за межами нинішніх кордонів Республіки Польща». Це ще один закон, який регулює питання втраченої власності, зумовлені територіальними змінами після Другої світової війни.

Історична довідка

Пов’язані з війною масштабні зміни кордонів Польщі та країн регіону означали, що довоєнні польські громадяни опинилися на території окремих республік Радянського Союзу (України, Білорусії та Литви). Особам польської та єврейської національностей, що перебували в нових межах сусідніх країн, гарантували можливість переїхати до Польщі на основі республіканських договорів – так званих актів міжнародного права, які регулювали відносини між новим комуністичним урядом Польщі та країнами, що входили до складу Радянського Союзу, і самим Союзом. Аналогічне правило було застосоване до населення інших країн, дозволяючи виїзд із Польщі до України, Білорусії, Литви та Росії, однак масштаб цієї міграції був незрівнянно менший.

Ці положення були особливо важливі для Польщі ще й з тієї причини, що на Повернутих Територіях, де раніше проживало польське й німецьке населення, в результаті евакуації німців залишилося багато покинутих невикористаних господарств, будівель та інша нерухомість. Тому перед новим урядом постала нагальна необхідність їх використання.

Договори, що стосувалися України:

– угода від 9 вересня 1944 року, укладена між Польським комітетом національного визволення та урядом Української Соціалістичної Республіки Рад, про евакуацію польських громадян з території СРСР і українського населення з території Польщі;

– угода від 6 липня 1945 року між Тимчасовим урядом національної єдності Польської Республіки й урядом Союзу Радянських Соціалістичних Республік «Про право на зміну радянського громадянства особами польської та єврейської національності, що проживали у СРСР, і про їх евакуацію до Польщі, а також про право на зміну польського громадянства особами російської, української, білоруської, румунської й литовської національностей, які проживали на території Польщі, та їх евакуацію до СРСР».

Хід так званої репатріації

Республіканські угоди давали змогу поселитися в нових межах країн передусім за принципом національної приналежності. За іронією долі, міжнародний комунізм приділяв велику увагу виконанню цього принципу. Щоб заохотити до участі в «евакуації» або «репатріації», переселенцям давали гарантії забезпечення прийнятних умов для життя, зокрема гарантували право на нерухомість. Комуністична влада розуміла, що перспектива залишити сімейні ферми й будинки стала б найбільшою перешкодою для планованої акції переселення.

Переселення здійснювалося на добровільній основі, але радянська пропаганда абсолютно чітко акцентувала, що використання цієї можливості вона вважає доцільною. Важливим чинником, що змушував покинути свої домівки, був також страх перед колективізацією й пам’ять про переслідування польського населення після радянського вторгнення в 1939 році. Також мав значення фактор етнічних конфліктів у тому регіоні.

Комбіновані польсько-радянські комітети доволі скрупульозно оцінювали стан залишеної нерухомості й видавали довідки про її площу й основні характеристики. Радянський уряд попередив, однак, що евакуація передбачає «соціальну справедливість» – був визначений ліміт площі будинків і ферм, які могли бути включені в довідку.

Ці довідки мали бути підставою для отримання компенсації після виїзду на територію іншої країни. Дозволялося також взяти з собою рухоме майно, зокрема тварин і гроші, хоча в багатьох випадках цьому перешкоджали. Важливо, що транспортуванням рухомого майна сім’ї займалися самостійно, хоча держава, яка приймала переселенців, повинна була забезпечити їм відповідний майновий еквівалент. Це означає, що в сфері нерухомості республіканські угоди передбачали так звану індемнізацію, тобто прийняття (на себе) претензій своїх громадян щодо іншої держави.

Однак на практиці ситуація виявилася більш складною. Не всім дали змогу евакуюватися до своєї країни. У багатьох місцевостях людям, котрі декларували свою польську національність, місцева радянська влада, побоюючись значного відтоку населення, відмовляла у визнанні їхнього походження. Своєю чергою, у ситуації з українцями це було пов’язане з операцією «Вісла». Крім того, комуністичні держави не надавали особливого значення своїм фінансовим зобов’язанням. Через гігантський масштаб міграції (переїхало в той час загалом більше мільйона поляків) частина осіб не отримала у Польщі жодної нерухомості. Більшість людей отримали менші асигнування, ніж було зазначено в довідках, які, як ішлося вище, не завжди адекватно відображали розмір залишених маєтків. На противагу цьому, комуністична держава піклувалася про виділення сільськогосподарського майна особам, які до війни були безземельними.

З огляду на заплановану в Польщі колективізацію, розподіл нерухомості закінчили невдовзі після війни. Проблема невиконаних обіцянок на підставі республіканських угод актуалізувалася під кінець 50-х років XX століття, коли польське населення, якому не дали змоги переїхати до Польщі, отримало ще одну нагоду. Наступного разу проблема виникла після падіння комунізму. Тоді про своє право могли нагадати ті, хто під час акції переселення не міг взяти в ній участі, тобто особи, котрі боролися на Заході або примусово залишалися на території СРСР.

Правила одержання компенсації

Компенсацію за втрачену польськими громадянами нерухомість виплачує польська держава. Передумовою для підтвердження права на компенсацію є залишення майна за межами нинішніх кордонів держави, але в межах довоєнної Польщі. Необхідною умовою більше не є участь у так званій «репатріації» одразу після війни, але треба підтвердити, що майно було залишене в інших обставинах, пов’язаних з війною (наприклад, еміграція безпосередньо після вересня 1939 року в напрямку Західної Європи, втеча від етнічних чисток після 1942 року або примусове вивезення до Радянського Союзу).

Через великий масштаб проблеми й обмежені можливості бюджету відшкодування фіксується на рівні 20% від вартості залишеного майна. Його вартість встановлюється державними оцінювачами з нерухомості.

солісітор Міхал Лельонек

Гладиш & Жераньскі

Юридична фірма ПТ

Читайте також:

Закон Польщі “Про іноземців”,

Причини створення окремих правових норм, що стосуються іноземців

Share Button