У ніч на 14 грудня у хостелі для трудових мігрантів польського Лодзя 42-річний український заробітчанин зарізав іншого 24-річного українця. Обоє були п’яними і святкували разом. Схожі новини про злочини, вчинені українцями в Польщі, не рідкість. PolUkr.net з’ясував, що найчастіше українці потрапляють у поле зору польських правоохоронців за порушення правил дорожнього руху і керування авто в нетверезому стані. Також проблема в тому, що українці, які вчинили злочин у Польщі, втікають в Україну, уникаючи покарання. Юрист-міжнародник Олексій Роговик пояснив PolUkr.net, що видача українців на прохання польської сторони – можлива, але це тривалий складний процес, який застосовується лише для резонансних справ і піднімається до рівня міждержавних відносин.

Вчинив злочин у Польщі, втік додому в Україну

Статистика польської поліції щодо злочинів, вчинених у Польщі іноземцями закінчується на 2012 році. Звернення PolUkr.net до державної поліції і прокуратури Польщі з проханням розповісти про кількість та характер злочинів, вчинених українцями в Польщі, залишилися без відповіді.

Довелося звертатися до публікацій. Як пише польська Rzeczpospolita: «У 2017-му в розшуку в Польщі було 18 тис. осіб, у 2016-му 20 тис., у 2015-му – 22 тис. На 2017-ий із розшукуваних було 3949 іноземців, а з них 3253 або понад 80% – громадяни України. У 2016-му – 1,6 тис. українців, у 2015-му – 956. Цікаво, що кількість розшукуваних білорусів за цей же період зменшилась – з 242 у 2015-му до 122 у 2018-му». Тобто кількість осіб у розшуку з року в рік зменшується, а кількість українців у розшуку зростає. Принаймні, так було три роки до 2017-го.

Ще одна проблема, на яку звертають увагу польські правоохоронці для Rzeczpospolita – українці, яких розшукують у Польщі за злочини чи правопорушення, втікають в Україну. Таких осіб неможливо розшукати поза межами ЄС. Їх можна арештувати лише, якщо вони знову спробують перетнути кордон країни ЄС.

У 2017-му польський кордон українці перетнули понад 10 млн. разів, білоруси 3,6 млн, росіяни – 1,5 млн. Як пише Rzeczpospolita: «У 2017-му іноземці вчинили у Польщі 6264 злочини. Із них 3,6 тис. злочинів вчинили українці. Близько половина злочинів іноземців 2017-го – кримінальні. 622 крадіжки (522 у 2016-му), випадків вандалізму чи пошкодження майна, 21 зґвалтування (15 у 2016-му), 9 вбивств (3 у 2016-му) і 79 пограбувань (69 у 2016-му). Українці – винуватці близько половини «іноземних» злочинів».

«Застосовують екстрадицію українців до Польщі лише до великих резонансних злочинів, які піднімають до рівня міждержавних відносин», – юрист-міжнародник

Юрист-міжнародник і главу аналітичного центру Free Voice Information Analisis Center Олексій Роговик пояснив PolUkr.net, що процедура видачі Польщі громадянина України, який вчинив у Польщі злочин існує, як і співпраця між правоохоронцями двох країн, проте вона тривала та складна, і застосовується переважно щодо гучних справ.

«Імунітету від злочину немає ніхто, але це відповідальність польських правоохоронців притягнути особу до відповідальності. – каже Олексій Роговик. – Для цього слід робити запит про екстрадицію, подавати відповідне прохання до українських правоохоронців. Теоретично Україна може видати підозрювану особу, але це тривала складна процедура. Її застосовують щодо резонансних злочинів, які піднімають до рівня міждержавних відносин. Також можливо, щоб засуджена за злочин особа, відбула покарання в Україні, якщо буде відповідна згода української сторони, але це знову ж таки тривала складна процедура. Змусити Україну переслідувати українця за злочин, вчинений у Польщі, польські правоохоронці не в силі. Різні держави мають різні закони, по різному трактують злочини. Польща має інтеграцію законів і правоохоронних органів на рівні ЄС, тож підозрювана особа за запитом Польщі може бути затримана в будь-якій країні ЄС, але цілком вірогідно, що в Україні вона може уникнути покарання. У відносинах у цій сфері з Польщею, для нас діють загальні міжнародні угоди, підписані з багатьма країнами».

«Із впровадженням в українське правове поле норм Угоди про асоціацію, співпраця в цих питаннях має стати простішою та швидшою. – веде далі юрист Роговик. – В Угоді є окремий розділ про співпрацю між Україною та ЄС в протидії злочинності, адаптації українського законодавства до норм ЄС. Також, згідно з Угодою, має відбутися реформа нашої прокуратури, МВС та інших правоохоронних структур. В цьому сенсі, Угода – важливий документ, який сприяє переходу України на європейські стандарти. Проте це тривалий процес і Україна ще не виконала всього, що передбачено в Угоді. Також із року в рік наша країна підписує потрібні для покращення співпраці правоохоронців двосторонні угоди з окремими країнами ЄС».

Українці в 90% випадків проблем із законом – порушують правила дорожнього руху, або їздять «під мухою»

«Українці конфліктують із законом переважно через порушення правил дорожнього руху, включаючи керування авто в стані сп’яніння. Понад 90% усіх порушень закону українцями в Польщі припадають на порушення правил дорожнього руху і водіння у нетверезому стані. Зафіксовано 1,7 тис. випадків порушень правил дорожнього руху українцями у 2017-му та 1,6 тис. випадків керувань авто в нетверезому стані», – пише Rzeczpospolita.

Інша проблема в тому, що автомобілі на номерах з-поза меж ЄС не платять дорожні штрафи, зафіксовані на фоторадари, – пише Rzeczpospolita: «Українці вчиняють тисячі дорожніх правопорушень за рік у Польщі, але залишаються безкарними, бо уряд і парламент у Варшаві досі не змінили закону, що дозволить Прикордонній службі виписувати штрафи на польських пунктах пропуску на кордонах, керуючись даними з камер фіксації швидкості CANARD. Авто, не зареєстровані в ЄС, не отримують таких штрафів на кордоні. У 2017-му 150 тис. правопорушень щодо перевищення швидкості чи проїзд на червоне світло, зафіксованих камерами спостереження, потрапили у смітник. За даними Інспекції дорожнього транспорту, з 973 порушень на дорогах, зафіксованих камерами, близько  8% припадало на авто з-поза меж ЄС. Переважно з України, Росії та Білорусі».

Ігор Тимоць

У понеділок, 9 грудня, в Парижі відбулася зустріч лідерів Нормандської четвірки (України, Росії, Франції, Німеччини) щодо врегулювання ситуації на сході України. Це перша така зустріч за три роки. Сторони домовилися досягти повного припинення вогню до кінця 2019-го, провести обмін утримуваних осіб «всіх на всіх», розвести війська на Донбасі ще на трьох ділянках до кінця березня 2020-го, зустрітися знову впродовж наступних чотирьох місяців, а також про потребу імплементувати в законодавство України «формулу Штайнмаєра». Polukr.net поговорив із експертами щодо результатів саміту. Вони висловили думки, що наразі ситуація на Донбасі не зміниться, а президент України не перетнув «червоних ліній», окреслених українським суспільством.

 

Микола Капітоненко, експерт Міжнародного центру перспективних досліджень, кандидат політичних наук, доцент Інституту міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

За останні півроку здійснено ряд кроків для створення атмосфери діалогу з росіянами – обмін заручниками, розведення військ у трьох місцях, повернення кораблів, погодження «формули Штайнмайера», створили певну довіру між керівництвом України і Росії, якої не було за часів Порошенка. Це давало змогу домовлятися про складніші політичні питання. Зеленський в значній мірі змарнував потенціал, створений за попередні місяці, коли готували зустріч.

 

Наслідком Нормандської зустрічі є те, що Україна зробили вибір на користь продовження конфлікту на Донбасі в поточному вимірі. Жодних зрушень щодо завершення російсько-української війни не сталося. Не відбулося змін української чи російської позицій. Вони такі ж, що рік тому. Тож нічого не змінилося, хоч передумови Україна створювала і навіть пішла на поступки росіянам, щоб саміт відбувся.

 

Сторони залишилися при своїх позиціях щодо почерговості повернення Україні контролю над ОРДЛО та виборами на цій території. Ми наполягаємо, що спершу контроль над ОРДЛО, а тоді вибори, а росіяни навпаки.

 

Зеленському потрібно, як мінімум, заморозити конфлікт, адже він обіцяв перед виборами мир і припинення смертей на лінії фронту. Мир можливий, коли буде реінтеграція Донбасу чи, принаймні, припинення воню. Не бачу шансів для цього.

 

Усе має ціну. Просто так припинити стріляти на Донбасі не вийде. Росіяни не перестануть. Заморожування має сенс як проміжний етап для нас, і для росіян, щоб робити подальші кроки для розв’язання конфлікту. Якщо з’ясовується, що подальшого вирішення не буде, то заморозити конфлікт важко. 

 

Відповідно найбільш ймовірний сценарій – продовження конфлікту низької інтенсивності, який маємо зараз. Щодо почерговості виконання кроків безпеки і виборів в ОРДЛО, то українська і російська сторона залишилися при своїх позиціях.

 

Якщо не зірвуть обмін полоненими, якщо вдасться розвести війська на інших ділянках по лінії зіткнення, створять нові пункти пропуску чи покращать соціально-економічну ситуацію на Донбасі, то наступна Нормандська зустріч буде ще однією спробою підійти до того ж питання, що зараз – чи спершу вибори на Донбасі, чи повернення Україні контролю над ОРДЛО? Чи віддасть Росія Україні контроль над ОРДЛО на своїх чи на українських умовах? До того будуть обговорювати варіанти, хто може на які поступки піти. Наступні чотири місяці використають для опрацювання цих пунктів.

 

Якщо не зірвуться гуманітарні кроки з обміну полоненими, розведення військ і створення нових пунктів пропуску, то на наступному саміті можливе досягнення якихось домовленостей. Якщо зірвуть, то повернемося до ситуації, що була в кінці президентства Порошенка.

 

Стратегія Кремля щодо війни в Україні залишається тією ж, що була – контроль над нашою країною. У Москві вважають, що не дуже дорого платять за війну, від якої програє переважно Україна. Особливих стимулів змінювати щось у них немає. Тому там нічого, власне, не змінюють – чекають на зміну української позиції.

 

Внаслідок зустрічі ні Україна, ні Росія нічого особливо не досягли. Путін теж не наблизився до мети – пом’якшення санкцій. Вони далі чітко прив’язані до прогресу у вирішенні конфлікту на сході України. Позаяк його немає, то санкції залишаться. Попри санкцій, в Путіна є ширший порядок денний з європейцями. Тут він покращив позиції тим, що бодай погодився на зустріч.

 

Якщо підсумувати, то саміт відбувся без особливих провалів чи досягнень з нашої сторони. Це ще один крок у тривалому процесі тупцювання на місці. Зеленський обрав найбільш безпечні кроки, тож ми залишилися там, де були до зустрічі. Проте також не потрапили в путіснькі пастки.

 

Олексій Мельник, співдиректор програм зовнішньої політики та міжнародної безпеки Центру Разумкова

 

Якщо говорити про можливі негативні наслідки Нормандської зустрічі, то головне питання, наскільки ми поінформовані про суть розмов Зеленського і Путіна, чи були між ними домовленості. Певна пересторога щодо цього існує. Путін під час пресконференції не випадково згадав про 25% знижку на газ. Очевидно, була відповідна розмова. Не знаємо, наскільки Київ зберіг позицію, озвучену раніше, що Україна не збирається торгувати суверенітетом за знижки на газ.

 

Якщо говорити про позитив від зустрічі, то Зеленський досить добре витримав цей іспит. Перед зустріччю було багато острахів, що він піддасться на гебістські хитрощі Путіна, на шантаж. Цього не сталося. Заяви на підсумковій пресконференції від нього були досить обнадійливими, «червоні лінії не перейдені».

 

Наслідки зустрічі, якщо не позитивні, то, принаймні, не несуть тієї шкоди, якої небезпідставно боялися. Сподіваємося, РФ виконує зобов’язання по звільненню українських заручників. Щодо інших ініціатив, як-от, припинення вогню чи розведення військ, відкриття нових пунктів пропуску, то це й так планувалося. Це частина домовленостей з минулої Нормандської зустрічі 2016-го.

 

Ця зустріч радикально не змінить ситуації на Донбасі, бо, аналізуючи те, що говорив Путін, чи пише офіційна російська преса, припинення війни не передбачається. Усі ключові проблеми щодо миру на Донбасі залишаються – Росія так і не визнає себе стороною конфлікту, хоча де-факто Путін визнав, що його країна грає роль в конфлікті. Наполягання Росії на політичній частині виконання Мінських угод перед безпековою, було й раніше. Ніяких сигналів про передання Україні контролю над українсько-російським кордоном немає.

 

Стратегія Кремля щодо війни в Україні не змінилися. Цілі, які ставила Росія в другій фазі конфлікту, коли закрився «проект Новоросія», ті самі – контроль над Україною. Вони прописані в Мінських угодах через прийняття на російських умовах ОРДЛО в склад України з гарантуванням їм права впливати на внутрішню і зовнішню політику Києва. Зеленський чітко сказав, що цього не буде. Тема Криму, як бачили, обговорювалася дуже слабо.

 

Жодних попередніх умов для наступної зустрічі у Нормандському форматі немає. Про це заявив Зеленський. Проте Росія буде виставляти умови – це буде стосуватися, перш за все, політичних частин Мінських угод, тобто надання особливого статусу ОРДЛО та проведення там виборів на російських умовах. Російський список «хотілок» довгий і є така в них звичка – оголошувати його поступово.

 

Це була корисна для Зеленського зустріч – робоче тренування. У нього за кілька місяців до зустрічі були сподівання, що може домовитись із Путіним не вигідних для України умовах. Мабуть, зрозумів, що цього так легко не досягти.

 

Щодо Путіна, то він виглядав не надто щасливим чи розчарованим від зустрічі. Може, теж отримав урок – що не можна вирішити українські питання лише з однією особою. Недарма Зеленський наголосив, що те, що він робить, не лише його позиція, а вимога українського народу. Важко знати, чи розуміє це Путін. Для нього це було певною несподіванкою.

 

Реноме Зеленського було і залишається, що він більш дружній до Росії, ніж попередник. Українська і російська сторони «прощупували» одне одного. Присутність помічника Путіна Владислава Суркова, основного московського куратора по Донбасу, багато говорить. Його завдання – спостерігати і робити висновки.

 

За результатами зустрічі Путін не досяг однієї з цілей – пом’якшення санкцій. На сьогодні такої загрози немає. Ми могли спостерігати, що він був дуже ображений на рішення ВАДУ (Всесвітнє антидопінгове агентство на 4 роки позбавило РФ права брати участь у великих міжнародних змаганнях, зокрема Олімпіадах і чемпіонатах світу; причина – масштабні допінгові порушення в російському спорті, зокрема спроби внести зміни в базу даних Московської антидопінгової лабораторії – PolUkr.net). Це не повʼязано з санкціями по українському конфлікту, але красномовний жест, який показує настрої світової спільноти щодо Росії. Напередодні було теж важливе голосування в ООН щодо Криму (Генасамблея ООН 63 голосами «за» проти «19» «проти» ухвалила резолюцію, яка, вимагає від Росії як держави-окупанта вивести війська з Криму без зволікань, припинити тимчасову окупацію України. – PolUkr.net). Якщо подивитися на розклад голосів по голосуванню, то бачимо, які настрої у світової спільноти щодо Росії – вона сприймається як токсична держава.

 

Цікаво було б дізнатися деталі зустрічі Путіна з Меркель, адже вона співпала з тим, що Європа готує щось на зразок списку Магнітського (санкції США проти російського керівництва за вбивство в російській тюрмі аудитора Сергія Магнітського, партнера в британській фірмі Firestone Duncan. – PolUkr.net). Ці санкції готують в ЄС за вбивство в Берліні (23 серпня у німецькій столиці вбили колишнього чеченського польового командира Зелімхана Хангошвілі, громадянина Грузії; ймовірний вбивця – росіянин; німецькі слідчі вважають, що вбивство здійснено за наказом російської влади чи керівництва Чечні; ФРН вислала з країни двох російських дипломатів. – PolUkr.net).

 

Ігор Тимоць

 

У прикордонному польському селі Млини у суботу, 7 грудня, відбулася панахида за автором музики українського гімну, отцем Михайлом Вербицьким. Він помер в цьому селі 149 років тому, в 1870-му, проживши тут останні 14 років життя. Тут у 1862-1863 роках він написав музику до українського гімну.

 

Панахида відбулася в церкві Покрови Богородиці, де служив священиком отець

Вербицький та при його могилі, що поруч храму. На подію зʼїхалися близько 300 осіб із організацій закерзонців (нащадки, виселених в 1940-х в СРСР з прикордонних території в Польщі українців – Polukr.net) та представники львівської обласної влади. До могили Вербицького поклали квіти, а хор «Надсяння» виконав український гімн.

 

На подію зʼїхалися теж місцеві українці з навколишніх сіл, чиї батьки були виселені на північно-західні терени Польщі в 1946-1947 роках в рамках акції «Вісла», але котрим польська влада в 1960-х дозволила повернутися на рідні терени.

 

Після цього, в сусідньому Перемишлі в українському «Народному домі» відбулася презентація книжки професора Стефана Заброварного «З хроніки народного дому в Перемишлі (1901-1945)».

«Це хроніка не тільки «Народного дому», а й життя українців Перемишля першої половини ХХ століття, зібрані з перемишльського та львівського архівів, а також із архівів місцевої преси. – розповів на презентації Стефан Заброварний. – Важко собі уявити, але на цій сцені виступала Соломія Крушельницька. Можемо поринути в ту епоху, як люди сприймали визначних українських діячі тієї доби. «Народний дім» був центром життя українців цих теренів». На цій сцені вперше виконали гімн України на Шевченківські дні».

 

Довідка

 

Михайло Вербицький народився 4 березня 1815-го в селі Явірник Руський, що біля Перемишля. У 10 років помер батько, а матір, вдруге вийшла заміж і відмовилась від батьківських прав. Над ним і його братом заопікувався родич — перемиський владика УГКЦ Іван Снігурський. Той заснував в Перемишлі хор, згодом музичну школу, в яких співав і вчився Михайло. Побачивши талант хлопця, владика запросив кваліфікованих викладачів, які дали грунтовну музичну освіту. У 1850-му закінчив Львівську семінарію і висвятився на священика. 1856-го осів у Млинах, де прожив решту життя. Там же в 1863-му написав музику до вірша Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Перше виконання твору відбулося 10 березня 1865-го у Перемишлі на концерті, присвяченому Тарасові Шевченку. Помер композитор від раку язика в Млинах в 1870-му. У 2005-му за президента Віктора Ющенка збудовано і посвячено пантеон над могилою Вербицького в Млинах.

 

Український «Народний дім» у Перемишлі — будинок, споруджений в 1904-му українською громадою міста. Ініціатором був український діяч Кормош Теофіл. Від початку дім служив українській громадськості тих теренів. Після депортації українців в СРСР і західну Польщу у 1944-1947 роках і до 1956-го українською громадою не використовувався. З 1956-го половину приміщень орендувало Українське Суспільно-Культурне Товариство, яке в 1991-му стало Обʼєднанням українців у Польщі. З 1958-го дім забрала у власність держава. У 2004-му став комунальною власністю Перемишля. З 1956-го українська громада Перемишля старалася отримати статус власника «Народного дому». Цей процес завершився щойно у 2011-му, коли попри небажання влади міста, влада у Варшаві, повернула будинок українській громаді за 1% вартості. В цьому домі діють зараз українські громадські організації Польщі та фольклорний колектив «Крайка».

 

Ігор Тимоць

 

Для оголошення в розшук ветерана АТО Ігоря Мазура Росія виставила не червону картку Інтерполу, а спеціальний циркуляр, про який могли не знати українські прикордонники і правоохоронці, – заявив директор департаменту комунікацій МВС Артем Шевченко. «Червона картка одразу впадає в очі поліції і прикордонників під час перетину кордону, а циркулярне повідомлення, на зразок оперативного орієнтування про затримання, розповсюджують обмежено певні країни», – сказав Шевченко. За його словами, це зловживання Статутом Інтерполу. «Не виключаю, що це спецоперація російської агентури», – сказав він. Зважаючи на такі дії Росії, МВС радить українцям, зокрема, ветеранам війни на Донбасі, які відчувають ризик бути затриманими у третіх країнах, ретельно планувати закордонні подорожі. МВС готовий надати їм необхідні роз’яснення. Як відомо, 9 листопада у Польщі затримали за запитом Росії працівника Секретаріату уповноваженого Верховної Ради з прав людини Ігоря Мазура. Глава МВС Арсен Аваков заявив, що Росія вкотре використала Інтерпол для політичних переслідувань українців. За його словами, Москва порушила статті 2 і 3 Статуту Інтерполу. Рішення про екстрадицію Мазура прийме польський суд. 10 листопада його звільнили на поруки під гарантії українського консула в Любліні. Тепер він живе в українському консульстві в Любліні. Пояснити деталі справи PolUkr.net попросив юриста-міжнародника, главу аналітичного центру Free Voice Information Analisis Center Олексія Роговика.

 

– Чому затримали Ігоря Мазура, і чи можна було цьому завадити?

 

– Затримання польськими прикордонниками Мазура відбулося в рамках міжнародного права. Це нормальна практика, коли є відповідне циркулярне повідомлення по базі Інтерполу. Прикордонники мали затримати особу до з’ясування обставин і подальших процесуальних дій.

 

Прикордонники виконали свій обов’язок, передбачений статутами і нормами міжнародного кримінального права. Вони не знали, чи вчинила підозрювана особа злочин. Це мають з’ясувати слідчі. 

 

А ось видача Мазура Росії була б цілком незаконною. Зараз польський суд має вирішити, чи це політично мотивована справа, чи ні. Думаю, польські судді побачать, що в звинуваченні проти Мазура немає підстав. Це абсолютно надумана справа, чеченська, по якій проходять багато українських військових і політиків. Зокрема, у війні в Чечні російська влада звинувачує Арсенія Яценюка, братів Тягнибоків, Дмитра Яроша, недавно звільнених українських політв’язнів Миколу Карпюка і Станіслава Клиха. Це все абсолютно надумана справа, яка має міжнародний інформаційно-пропагандистський характер з метою дискредитації українських політиків і добровольців.

 

Росія сприяє переслідуванню наших ветеранів по всій Європі. Це стратегія Кремля. Наприклад, справа нацгвардійця Віталія Марківа (суд італійського міста Павія 12 липня визнав Марківа винним і засудив до 24 років тюрми за звинуваченням у причетності до загибелі італійського журналіста Андреа Роккеллі під Слов’янськом у 2014 році; Марків вини не визнав. – PolUkr.net).

 

Італійське керівництво досить лояльне до Москви, тому маємо ув’язнення нашого патріота в Італії. Польща має іншу позицію. Мені видається, що в випадку Мазура все буде нормально і він повернеться додому. А також, що ця російська спецоперація не вплине негативно на польсько-українські відносини, на що розраховує Росія.

 

Росія маніпулює міжнародним правом для політичного переслідування опонентів, зокрема, українських добровольців, які захищали нашу державу від російської агресії на Донбасі.

 

Справа Мазура – провокація та інформаційна спецоперація росіян. Зокрема, щоб дискредитувати Україну та її захисників, а також, щоб внести суперечки у внутрішні польські справи, і двосторонні відносини між Україною та Польщею.

 

– Як могла розвиватися ситуація з Ігорем Мазуром?

 

– Працівник Секретаріату уповноваженого з прав людини Верховної ради та ветеран АТО Ігор Мазур отримав запрошення приїхати у Польщу. Його запросила екс-віце-спікер польського Сейму Беата Мазурек. Він їздив в Польщу не раз, тому не має жодних підозр. Росія бачить, що Мазур приїде до Польщі. Відповідно Москва швидко робить циркулярне повідомлення по Інтерполу, яке не помічають українські прикордонники і правоохоронці. Далі Мазура затримують польські прикордонники. Росія звинувачує його в участі у боях у Грозному під час Першої чеченської війни у 1990-х. Мазур пояснює, що був тоді в Чечні як журналіст, чому є докази – прес-конференції та інформаційні матеріали.

 

Віце-спікерка польського Сейму Малгожата Гошевська 9 листопада називає затримання Мазура виключно «технічним виконанням міжнародних угод та зобов’язань». Польські мас-медіа не таврують його як «бандерівця» і «націоналіста», хоча він керівник УНА-УНСО, а звертають увагу, що Мазур – ветеран війни на Донбасі. За це їм окреме спасибі. 10 листопада Мазура беруть на поруки. Він оселяється в будівлі українського консульства в Любліні.

 

Схожі випадки у Польщі вже були. Варшава ні разу не видала Росії когось із українських захисників. Зараз, гадаю, буде суд у Любліні, який визнає звинувачення росіян необґрунтованими, і буде процедура екстрадиції Мазура в Україну.

 

– Хто з української сторони недопрацював, що виникла така ситуація?

 

– Справа показала брак тісної співпраці між українськими силовими органами – МВС, СБУ і прикордонною службою, а також із їхніми польськими колегами. Якби був вчасний обмін інформацією, то російська провокація не вдалася б. Також українські силові відомства мали б краще підготуватись до таких провокації зі сторони Росії в майбутньому.

 

Це могла бути спроба Росії перебити міжнародний інформаційний шум щодо рішення суду ООН про міжнародну юрисдикцію над Росією в справі щодо фінансування тероризму зі сторони РФ і переслідування кримських татар. Нагадаю, Міжнародний суд ООН 8 листопада оголосив, що має юрисдикцію розглядати спір України проти Росії щодо застосування і тлумачення Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму та про ліквідацію всіх форм расової дискримінації. Суд ООН виніс рішення не по суті справи, а щодо юрисдикції — про можливість застосування і тлумачення Міжнародної конвенції про боротьбу з фінансуванням тероризму щодо подій на Донбасі та застосування Міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації щодо утисків прав кримських татар у Криму.

 

Також це може бути атака Кремля на внутрішню українську дискусію щодо захисників України на Донбасі, щоб дискредитувати українських добровольців та акції протесту в Україні проти можливої капітуляції Києва перед Москвою. У своїх заявах Кремль постійно намагається показати українських захисників як «радикалів» і «неонацистів». Тобто справа Мазура може бути теж спробою просувати на міжнародній арені пропагандистські російські кліше, поширюючи їх зокрема через інформаційні спецоперації.

 

– Хто мав попередити українців, що вони у списках Інтерполу, і як завадити подібним провокаціям в майбутньому?

 

– Прикордонні органи та МВС мали активніше слідкувати за тим, кого Росія вносить в списки Інтерполу. Також має бути активніший обмін інформацією між українськими силовими структурами щодо цієї теми. Між ними має бути краща міжвідомча взаємодія.

 

Наскільки розумію, то повідомлення було поширено як блискавка. Схоже, наші правоохоронці не встигли його виловити в рамках процедур. Тут не завжди можна уникнути помилок і недоопрацювань. На мою думку, це був технічний недогляд. Проте наші правоохоронці мають активніше реагувати, щоб такі люди не потрапляли в розшук Інтерполу, і не давати росіянам можливості проводите такі спецоперації.

 

Також має бути теж поглиблена співпраця між нашими силовими структурами та їх колегами в ЄС. Особливо, якщо взяти до уваги, що такі випадки стають дедалі частіше. Спершу Італія, тепер Польща. Безумовно, треба цьому питанню приділяти більше увагу і сумлінніше готуватися до можливих подібних провокації в майбутньому.

 

Довідка

 

Ігор Мазур був керівником «Правого сектора» Київщини та начальником штабу 24-ї сотні Самооборони Майдану під час Революції гідності. З 2014-го був у зоні АТО. У 2015-му став командиром роти, заступником начальника штабу розвідувального батальйону. У 2016-му, після демобілізації, його призначили заступником голови партії УНА-УНСО. Росія звинувачує Мазура в участі в 1994—2000 роках у складі озброєного формування в бойових зіткненнях з федеральними військами Росії на території Чечні. В результаті нібито загинули і були важко поранені кілька російських військових. Мазур каже, що був там як журналіст.

 

Розмовляв Ігор Тимоць

 

---

Близько 20 жителів України 9-10 листопада вирушать у експедицію Закерзонням (території за лінією Керзона, на яких до 1940-х жили українці, але їх звідти депортували, і тепер це регіони східної Польщі. – Polukr.net). Організовує поїздку громадська організація “Вирій”, яка займається відповідною тематикою. Молоді люди відвідають існуючі та зниклі села, де понад 70 років тому жили українці. Також вони покладуть квіти та поспілкуються з нечисленними місцевими українцями, які живуть на цих теренах.

“Наше завдання розповідати про тих, кого немає, і хто жив там. Наші провідники – місцеві українці. Вони знають стежки та дороги. Часто ведуть в густі лісові хащі, де можна побачити лише кам’яні хрести, що нагадують про існування певного села. Іноді теж є невеликі каплички, як єдина згадка про зникле поселення. Це наша можливість зберігати пам’ять, популяризувати місцевість серед молоді” – каже голова ГО “Вирій” Христина Дубницька.

Вперше учасники “Вирію” організували таку дводенну мандрівку у 2017-му. Відтоді осіння мандрівка Закерзонням стала щорічною. Цього року молоді люди помандрують селами Сяноцького повіту, Підкарпатського воєводства Польщі. 4 листопада 1918 року на цих теренах утворилася Команчанська Республіка — утворення, що об’єднало під гаслом єдиної української національної і державної ідеї 33 лемківських села. Її ліквідували поляки через 3 місяці.

“Вирій” понад 10 років працює у сфері збереження і популяризації української культурної спадщини Закерзоння. За цей час учасники організації зібрали базу даних історичних та краєзнавчих матеріалів про культурну спадщину цих теренів та видали путівник українською культурною спадщиною Любачівського повіту Підкарпатського воєводства Польщі.

Польські активісти 3 листопада встановили дубовий козацький хрест “від польських співгромадян” на цвинтарі у Верхраті. Вандали сплюндрували там могилу і знищили камʼяний хрест 2016-го. Хрест – точна копія того, що стоїть на могилі генерал-хорунжого армії УНР Марка Безручка, котрий воював проти більшовиків за незалежні Польщу та Україну, і похований  у Варшаві. У сусідньому селі Монастир поляки разом із українцями повʼязали на дерева вишиті рушники біля сплюндрованої 2015-го могили упівців. На обох цвинтарях провели спільні польсько-українські молебні. Також поляки зачитали звернення до влади у Варшаві, щоб не потурала плюндруванню українських могил (можна почитати тут).

 

“Польські націоналісти не можуть змиритися, що колись ці терени були українськими”, – Данута Куронь

Горбисті терени біля Верхрати і Монастиря вкриті густими мішаними лісами. У цих мальовничих місцевостях століттями жили українці. Нині вони перетворилися на ліс і лише поодинокі підмурівки монастирів і церков, а також памʼять нащадків, нагадують, що тут колись цвіло життя.

Час і місцева влада стирають всі ознаки, що землі колись були українськими. Про це розповіла під час акції памʼяті в Монастирі дружина покійного політика і антикомуністичного діяча Польщі Яцека Куроня Данута.

“Ми приїхали, щоб не забути, що зруйновані могили, слід відновити. – розповіла Данута Куронь. – Щоб до Дня всіх святих вшанувати похованих тут. Наше суспільство має дати гроші на встановлення нової таблиці, замість тої, яку вандали розбили 4 роки тому. Роками зверталися з відповідними проханнями до влади. Також просили, щоб місцевість охороняли від вандалів. Але, здається, не можемо розраховувати на ствердну відповідь. Нам слід зробити все, щоб через рік тут була нормальна таблиця, і її нелегко було знищити. Розбитий граніт нагадує, що наші націоналісти не можуть змиритися, що ця земля колись була українською”. 

“Щоб відновити табличку має бути рішення польського Інституту національної памʼяті (ІНП). – продовжує Данута Куронь. – Теперішня правляча партія “Право і справедливості” ніколи не погодиться. Тому маємо шукати альтернативи. Відкрита рана не повинна весь час кровоточити та отруювати відносини між нашими країнами”.

Українці з громадських організацій нащадків закерзонців (території за лінією Керзона, що стали частиною Польщі після ІІ світової війни, і де більшість населення були українцями. – PolUkr.net) привезли в Монастир 35 вишитих рушників. Гроші дали українські депутати. Після того, як польські активісти, українці Польщі та гості з України прибрали могилу в Монастирі від старих лампадок і листя, то на хресті й деревах навколо розвішали рушники в памʼять про покійних.

“Більшість поляків частково чи повністю схвалює агресивну антибандерівську риторику влади (у 2016-му Сейм схвалив резолюцію про геноцид, вчинений українськими націоналістами проти поляків у 1940-х; велика кількість поляків згідна з таким твердженням; в Україні переважає думка, що в 1940-х була польсько-українська війна зі взаємними військовими злочинами. – PolUkr.net), ба навіть акти вандалізму проти упівських могил. – каже Куронь. – Політики, що схвалюють відкрито чи приховано акції вандалів, отримують більшість голосів у східній Польщі. На таблиці написано, що хлопці загинули в боях проти НКВС за волю Україну, і жодним словом не вказано, що герої. Але це мало-кого турбує”.

“Не по-християнськи нищити надгробні пам’ятки. – веде далі Куронь. – Але польські націоналісти – не християни, а агресивні католики, які йдуть вперед під гаслами “Смерть ворогам вітчизни!”. На жаль, Костел відкрито чи приховано підтримує. Наше нещастя – лицемірство”.

“Польське суспільство, влада і Костел завжди осуджували плюндрування могил, але не українських”, – публіцистка Іза Хруслінська

Після молебню, який провели спільно польський і український священики, активісти прочитали звернення до влади Польщі. Його підписали понад 40 видатних громадських діячів, митців, політиків і духовних осіб Польщі.

Одна з ініціаторок акції, публіцистка Іза Хруслінська, пояснила, чому вирішила провести акцію: “У перші дні листопада в наших країнах згадують померлих. Монастир і Верхрата обрали не випадково. Три роки тому в двох цих місцях, з ініціативи громадян Польщі польської і української національностей, провели схожу акцію, і висловилися проти того, що п’ять днів перед цим вандали знищили хрест у Верхраті. Нині акцію ініціювало польське середовище, що віддавна співпрацює з українцями. Назвали її “Не забуваймо про знищені українські могили в Польщі!”.

“По-перше, хочемо символічно бути в місцях, де знищені українські гроби. – продовжила Хруслінська. – Хочемо сказати, що памʼятаємо про громадян Польщі, які були частиною нашого суспільства, ІІ Речі посполитої. Внаслідок депортацій понад півмільйона українців виселели з цих теренів. Вони змушені були покинути рідні землі. По-друге, ми проти плюндрування пошани до померлих, нищення гробів, незалежно, хто там похований. Це неприйнятно, і завжди осуджувало наше суспільство, країна, Костел. На жаль, так не сталося у випадку українських могил. Польща публічно не засудила вандалізму, не постали перед судом винні у злочинах, хоча були так нахабні, що знімали на відео свої дії, і виставляли в YouTube. По-третє, це важливо для нас, наших дітей і онуків. Не хочем, щоб історія повторилася, і знову були трагічні події між поляками і українцями. Хочемо будувати майбутнє на цінностях любові та примирення”.

“Влада Польщі застосовує колективну відповідальність до всіх, хто воював в УПА”, – голова Обʼєднання українців у Польщі Петро Тима

Під час переходу з Монастиря до Верхрати, що в кількох кілометрах, голова Обʼєднання українців у Польщі Петро Тима розповів, хто у польській владі забороняє відновлювати зруйновані вандалами надгробки.

“Після вандалізму 2015-2016 років український посол у Польщі Андрій Дещиця звернувся до замісника міністра культури Польщі Ярослава Селліна, який відповідає за ці речі. – розповідає Тима. – Попросив відновити меморіал в Монастирях, який встановили законно в 2000-му. В уряді відповіли, що звернуться до місцевого воєводи (представник центральної влади, аналог губернатора в Україні. – PolUkr.net), бо за це відповідає місцева влада. Воєвода відповів, що відновити неможливо, бо могила не вписана до реєстру військових. За 15 років не вписали. Позаяк вона поза реєстром, то не підлягає охороні держави. Відтак влада не має зобов’язань її відновлювати. По-друге, історик польського ІНП з Ряшева Томаш Береза заявив, що тут поховані люди, які вчинили злочини проти поляків, тому могилу не можна внести у реєстр”.

“Тиждень тому міністр Селлін заявив, що в Польщі жодна форма возвеличення УПА – неможлива. – продовжив Тима. – На заперечення, що возвеличення в могилі з хрестом немає, відповів, що слова “загинули за вільну України”, – форма возвеличення. Ця заява і політика Польщі після волинської резолюції 2016-го вказують, що влада ПіСу ніколи не погодиться відновити могили. Після відновлення в жовтні польських пошуково-екзаменаційних робіт в Україні, жодної декларації Варшави, що ситуація з могилами зміниться, не було”.

“Можливо, зміна уряду у Варашві дасть шанс, але на це мало надії, хоча Київ заявив, що чекає на відновлення могили в Монастирі. – веде далі Тима. – Проте більшість зруйнованих місць памʼяті – нелегальні. Досі немає формули, як їх легалізувати, відновити. Тому глухий кут. Доки питання не вирішать на міждержавному рівні, то жодних зрушень не буде”.

“Польська влада застосовує збірну відповідальність. – каже Тима. – Тобто всі, хто боровся в УПА – відповідальні за злочини організації. Конкретні злочини конкретних упівців проти цивільних не доведені. Це стосується всіх, хто поховані в Монастирі».

“Публічно влада Польщі ніразу не засудила акції вандалізму. – веде далі Тима. – У 1990-х схожі проблеми були з німецькими могилами з обох світових воєн. Справи теж тягнулися роками. Але був діалог Варшави з німецькою меншиною. Врешті, знайшли формулу. Тут натомість до 2015-го ніхто виходу не шукав. Нелегальні місця памʼяті особливо не чіпали, хіба іноді розмальовували фарбою. Натомість після 2015-го почалися провокації. Ясно, що робили, щоб зіпсувати польсько-українські відносини. Вандалізм супроводжували кампанії з дезінформації, нагнітання ворожнечі між українцями і поляками в інтернеті. Це робили росіяни і польські націоналісти. Після 2017-го таких нахабних вандалізмів немає. Ситуація поволі заспокоїлася”.

“Польський Інститут національної памʼяті визнав спалення поляками Сагрині – воєнним злочином”, – Тима

Тима також розповів, що польський ІНП визнав спалення Сагрині (українське село, спалене Армією крайовою (АК) і Селянськими батальйонами  10 березня 1944-го, внаслідок чого загинули понад 1000 українців. – PolUkr.net) військовим злочином і готовий фінансувати акцію зі вшанування жертв у 2020-му: “Після візиту експрезидента Порошенка до Сагрині 2018-го, та сканаду навколо справи проти історика Купріяновича (заявив під час візиту, що село спалили лише тому, що там жили українці. – PolUkr.net) про історію спалення села почали писати польські історики. Виявилося, слова Купріяновича – правда. Минулого тижня ми отримали лист, що ІНП визнає, що в Сагрині був військовий злочин. Досі це заперечували”.

“Сагринь – не єдине тодішнє спалене українське село. – веде далі Тима. – Подібні акції були в різних місцях Закерзоння. Минулого березня на вшанування жертв Сагрині приїхав онук командира АК, який свого часу віддав наказ спалити село”.

Як провокації проти мертвих псують відносини живим

У кількох кілометрах від польсько-українського пункту пропуску Рава-Руська-Гребенне, по польській стороні розташовані села Монастир і Верхрата. Там на цвинтарях є могили, де поховані місцеві українці, які в лавах УПА, і просто цивільні гинули тут в 1940-х. Українців із цих теренів депортували в СРСР і в західну Польщу в 1940-х.

У 1990-2000-х на могилах поставили надмогильні памʼятки. Більшість з них не мають дозволів. Після 2015-го, приходу до влади у Варшаві консервативної партії ПіС, і початку російсько-української війни, по східній Польщі, де є такі памʼятки, польські націоналісти почали їх руйнувати. Протягом 2015-2017 років сталося близько 15 актів вандалізму.

У 2017-му дійшло до того, що Київ заборонив польські пошуково-ексгумаційні роботи в Україні, доки не припиниться вандалізм, і не почнуть відновлювати памʼятки. Вандалізм практично припинився, але памʼятки так і лежать в руїнах, негативно впливаючи на польсько-українські відносини.

У 2019-му до влади в Києві прийшов Зеленський і його команда. Він розпорядився відновити видачу дозволів полякам із очікуванням на відновлення українських памʼяток у Польщі. Варшава не поспішає це робити.

Спалені села, депортовані люди, забуті цвинтарі

Село Верхрата згадується в літописах з ХІІ ст. На початку ХХІ там жило біля 2500 осіб, практично виключно українці. Після ІІ світової було практично повністю спалене радянськими та польськими військами, а українці вбиті чи депортовані.

На околиці Верхрати був присілок Монастир, де з XVII століття було кілька обоʼявлень Богородиці. Там діяв греко-католицький монастир, була чудотворна ікона, приїздили паломники, що сприяло процвітанню села. За австрійської влади, ікону перенесли в Крехівський монастир, під Львовом. Після ІІ світової польська влада спалила монастир і одну з найстаріших польських деревʼяних церков XVII століття.

Петро Тима розповідає, що після 1945-го місцеві поховали на освяченій території монастиря упівців і цивільних із навколишній сіл, які загинули в лісах неподалік. “На території монастиря похована мриглівська чота УПА, яка потрапила в засідку з НКВС 2-3 березня 1945-го. – розповідає Тима. – Поруч кордон, звідки в Польщу тоді прийшли загони НКВС і влаштували пастку. Хтось доніс на упівців. Це було напередодні великодніх свят. Потім в могилу дохоронювали тих, хто загинув у боях проти військ соціалістичної Польщі та мирне населення. Не існує жодних доказів, що хтось із похованих, чинив злочини проти цивільних. Коли спалили монастир, могилу вимушено занедбали. Руїни монастиря розтягнули на будівельні матеріали. Упівську могилу в Монастирі віднайшли у 1990-х завдяки місцевому, який про неї розповів. До монастиря відновилося паломництво”.

“Після депортації, частина місцевих українців поверталася додому. – продовжує Тима, коли йдемо дорогою з Монастиря до Верхрати. – Спочатку поверталися нелегально, виселені по акції “Вісла”. Деякі записувалися католиками. Декого родичі переховували, видаючи за поляків. Декого виселяли по кілька разів поспіль. Знаю особу, яку тричі депортували. Під вікнами хат депортованих ходили поліцейські та дружинники, стежили, чи не повернулися ті. Після 1956-го місцева влада дозволила часткове повернення. Тоді приїхали близько 20 тис українців із західної Польщі. Зараз їх практично немає – асимілювалися та стали поляками».

Ігор Тимоць

З нагоди Дня всіх святих польські активісти та інтелектуали звернулися до влади, щоб не потурала вандалізму щодо українських надмогильних місць памʼяті та поширенню мови ненависті. У селах, в яких в 2015-2016 роках відбулися акти вандалізму, і де колись жили українці, в Монастирі та Верхраті, польські активісти та гості з України провели акції на цвинтарях. Близько двадцяти учасників, серед яких Данута Куронь та Ізабела Хруслінська, повісили на хрести і дерева в Монастирі вишиті рушники, привезені в подарунок українцями з Закерзоння. У Верхраті польські активісти поставили дубовий хрест там, де вандали 3 роки тому зруйнували камʼяний. Греко-католицький і римокатолицький священики прочитали панахиду на цвинтарях обох сіл. Детальніший репортаж читайте незабаром на PolUkr.net. А наразі публікуємо звернення польських активістів:

 Спільний заклик польських громадянських середовищ – голос пам’яті

 „Сьогодні на українських могилах звучить голос пам’яті – заклик представників різних громадянських спільнот у Польщі. Ми проголошуємо його, стоячи біля українських могил, які були зруйновані та осквернені у попередні роки руками польських націоналістів, і які до сьогодні не відбудували. Ми зустрічаємося 3 листопада 2019 року на кладовищі у селі Верхрата, а також у виселеному та знищеному в 1945 році українському селі Монастир у ґміні Горинець. Вибір дня для зустрічі біля українських могил невипадковий – таким чином ми нагадуємо про багатовікову традицію, що існувала на польських землях: перші дні листопада наповнені пам’яттю про померлих, незалежно від віросповідання та національності. Пам’яттю, яку несуть живі люди, об’єднані у культурній спільноті, історичному досвіді та пошані до предків. 

Наша присутність на обох цих кладовищах – символічна. Саме тут, три роки тому, у жовтні 2016 року, ми публічно прочитали «Заклик з Верхрати» – звернення, підписане десятками представників польської інтелігенції, художників, громадських активістів. Це був голос протесту проти знищення українських місць пам’яті та проти агресії щодо українців, яка поширювалася у Польщі. З 2014 року – який став також початком російської агресії в Криму та на Донбасі – виразним її проявом у Польщі стало посилення активності кремлівської пропаганди й антиукраїнські провокації. У країні були осквернені, часто неодноразово, вісім українських об’єктів, хрестів, пам’ятників, могил. У тому числі ті, котрі – як-от поховання на військовому кладовищі в Пикуличах чи могила в Монастирі – були встановлені державною інституцією, Радою збереження пам`яті про боротьбу та мучеництво. Попри те, що з часу окремих провокацій та вандалізму минуло 4-5 років, центральна влада Республіки Польща, Міністерство культури та національної спадщини, Інститут національної пам’яті чи будь-які інші органи, відповідальні за захист місць пам’яті, не вжили жодних заходів, аби виправити заподіяне зло. Не було також розмов з польськими громадянами української національності, аби в дусі порозуміння та співпраці вирішити питання так званих «нелегальних» пам’яток. Більше того, в жодному з випадків правоохоронні органи не встановили – часто навіть попри наявність речових доказів – виконавців цих провокаційних і, по суті, антихристиянських вчинків, справи не дійшли до суду. У середовищі української меншини – громадян Республіки Польщі української національності – посилюється відчуття загрози, викликаної етнічною ненавистю. Це відчуття стає цілком зрозумілим, якщо взяти до уваги, що кількість актів агресії щодо «інших», у тому числі – щодо українців, за останні 4 роки в Польщі різко зросла!

 

У той же час ми спостерігаємо небезпечний розвиток ситуації у політичному вимірі: питання українських могил та пам’ятників, зруйнованих у Польщі, вплетене у міжнародні суперечки обох держав. Тим самим польських громадян української національності позбавляють права брати участь у дискусії про їхню історичну спадщину в статусі партнерів, їх роблять заручниками польської зовнішньої політики. Деякі можновладці та державні чиновники вирішили зміцнити свою політичну позицію, намагаючись залякати українську меншину. У ганебній кампанії вони не цуралися публічного цькування активістів української спільноти, наклепів та маніпулювання історичними фактами. Ці дії заслуговують на осуд ще й тому, що ініціатором антиукраїнської кампанії після урочистих заходів біля могил жертв воєнного злочину селі Сагринь був воєвода – тобто службовець, що представляє польську державу. Саме тому сьогодні, 3 листопада 2019 року, знову має прозвучати голос небайдужих громадян Республіки Польща, адже йдеться про фундаментальну справу – право кожної людини на гідне поховання. Зруйновані, осквернені та залишені без інституційної опіки могили та пам’ятники у Верхраті, Вербиці, Молодичі, Білостоку біля Лісека та Монастирі є болісним доказом відсутності елементарної чуйності та доброї волі структур польської держави. Цей факт, як і самі акти вандалізму на українських похованнях, ображає та ранить усіх свідомих громадян нашої країни – поляків та українців – однаковою мірою. А там, де держави інституції відмовляються від своїх обов’язків, покладених на них суспільним договором, свідомі громадяни – ті, що творять Республіку Польща – мають не лише конституційне право, а й моральний обов’язок взяти на себе безпосередню роль господаря закинутого місця та хранителя небажаної пам’яті. Так робимо й ми, повторюючи сьогодні слова «Заклику з Верхрати» від жовтня 2016 року, які досі залишаються актуальними: 

«Закликаємо: ми не будемо миритися зі знищенням могил, кладовищ та пам’ятників! Ми знаємо, що вони часто пов’язані з важким минулим. У Польщі є місця пам’яті з часів поділів країни, повстань, двох світових воєн. Є могили німецькі, російські, шведські, українські. А польська традиція – це пошана до померлих! Нехай вони спочивають спокійно. 

[…] ми закликаємо: опам’ятаймося! Байдужість, як і мова ненависті, повні агресії написи на будинках, руйнування надгробків, напади на учасників процесії, людей, що моляться на могилах предків – знищують наш спільний дім. Вони отруюють думки наших дітей. Вони призводять до пожежі, з якої ніхто не вийде уцілілим. 

Ми закликаємо вас, нас усіх, стоячи біля зруйнованих могил сіл Верхрата та Монастир. Давайте будемо чинити так, щоби потім нам не довелося стояти на могилах людей, які будуть гинути, бо буде вже занадто пізно, аби цьому запобігти». 

Ми додаємо звернення: давайте вшануємо українські могили та цвинтарі, заново встановимо знищені хрести, відновимо розбиті таблиці з прізвищами тих, хто загинув понад 70 років тому! Зробімо це з думкою про нас – тих, хто живе сьогодні, і задля наступних поколінь! Нехай наші дії будуть – як заклики з 2016 року і наше нинішнє звернення – знаком усвідомлення культурної та історичної спільності, а також – спільності, якій загрожує агресивний націоналізм, проти якого ми рішуче виступаємо. Нехай це стане відновленням побудованої на взаємоповазі та піклуванні про загальне благо Спільної Справи – Rzeczy Pospolitej”. 

Верхрата і Монастир, 3 листопада 2019 року.

Українці повинні довіряти владі, а та натомість прозоро показувати, на що в секотрі безпеки витрачає кошти. Гроші мають йти на найкращу зброю та навчання для солдат, бо це гарантує їм здоровʼя та життя. А це захист миру в країні. Водночас українське суспільство не має піддаватися на провокації росіян, які хочуть якомога більше вас розділити. Про це розповів під час ІІІ Форуму безпеки в УКУ генерал-лейтенант армії США у відставці, командувач сухопутних військ США в Європі в 2014-2017 роках, Бен Ходжес.

 

«Бачу зараз втрату стійкості в українському суспільстві. – розповів генерал Ходжес. – Російська влада вважає Україну та її владу помилками. Водночас росіяни не визнають присутності своїх військ на сході України. Постійно бачу теж з російської сторони потік дезінформації, щоб якомога сильніше розʼєднати ваше суспільство. Аби захиститися проти таких атак маю кілька порад. По-перше, мають бути чесні та неупереджені ЗМІ, які повинні активно змушувати владу до відповідальної політики. По-друге, нарешті має бути чесна судова система, яка б працювала на базі верховенство права. По-третє, влада має збільшити прозорість того, як витрачають кошти платників податків на безпеку. Громадяни мають знати, що їхні гроші йдуть на найкраще обмордирування і зброю для солдат, на найефективніші навчання. Адже це зберігає життя і здоровʼя солдатам. Втрата впевненості громадян у владі чи армії катастрофічно грає на руку владі Росії, яка намагається вас якомога більше розділити».

 

Щодо розведення військ на Донбасі, то генерал сказав, «що український генштаб має гарантувати дотримання відведення військ з іншої сторони, забезпечити прозорість щодо розведення військ, та впевнитися, що це не буде суто український відступ, а війська теж будуть відводити росіяни та сепаратисти».

 

«У питанні розведення військ важливу роль грає ОБСЄ. – розповів генерал Ходжес. – Досі Росія не дозволяла цій організації виконувати свою роботу. Це ясно для міжнародної спільноти. Зокрема, для Німеччини, Франції та США. Західні партнери мають тиснути на Росію, щоб та дозволила ОБСЄ робити свою роботу».

 

Бен Ходжес розповів, як провідні члени НАТО Франція бачать роль України в співпраці з Альянсом: «Дуже важливий знак, що цього тижня генсек НАТО Єнс Столтенберг та інші представники Альянсу відвідали Одесу, і привезли туди 4 кораблі Альянсу (Столтенберг у середу, 30 жовтня, побував в Одесі, де виступив в Одеській морській академії, і заявив, що повернути Донбас під український контроль допоможе проведення реформ і підтримка НАТО; 31 жовтня він з трибуни Верховної Ради звернувся до українського парламенту; комісія Україна-НАТО, засідання якої відбулося 31 жовтня в Києві, оприлюднила заяву, де йдеться про вимогу до росіян завершити війну на Донбасі, повернути окуповано території під контроль України, зокрема, анексований Крим. – PolUkr.net). Cтолтенберг в Одесі неоднозначно заявив, що всі члени НАТО, а це 29 країн, налаштовані на захист українського суверенітету та територіальної цілісності».

 

«Також не варто забувати, що в Україні перебувають американські, канадські польські, литовські, британські та інші солдати і офіцери, які разом з українськими колегами проводять постійні спільні військові навчання. – вів далі генерал Ходжес. – Крім цього, західні партнери надають Україні допомогу обладнанням і технікою. Із нашого боку, теж вчимося від української сторони, яка має досвід війни на Донбасі».

 

«Україна – не острів, має сусідів. – провадив далі генерал Бен Ходжес. – Зокрема, в Чорному морі – Грузія, Румунія, Болгарія, Туреччина. Думаю, було б добре, якби всі чорноморські країни виступили разом, і заговорили єдиним голосом про ризики зі сторони Росії. Щоб цей голос почули у Вашингтоні, Берліні, Парижі та Лондоні. Щоб уряди та великий бізнес цих країн показали вміння співпрацювати і разом опиратися російській агресії в регіоні».

 

 

Західні колеги під час публічних міжнародних зустрічей просили не наголошувати, що Росія веде війну проти України, щоб зайвий раз не дратувати Москву. Про це розповіла лідерка партії «Самопоміч» і заступниця голови Верховної Ради 2014-2019 років Оксана Сироїд під час ІІІ Форуму безпеки, що відбувся в УКУ.

 

«Проблема української влади і міжнародної спільноти, що всі уникають називати речі своїми іменами. – розповіла Оксана Сироїд. – Уникає нинішня наша влада, уникала попередня, а також міжнародна спільнота. Навіть ООН та інші великі міжнародні організаці уникають. Зокрема, можу процитувати позицію ООН, яку мені там озвучували. Мовляв, не можемо казати «російська агресія проти України», бо Росія не визнає, що напала. Така сама позиція, на жаль, у багатьох інших західних урядів, крім США. Більшість європейських держав уникають вживати поняття «російська агресія проти України». Чиниться тиск на українську владу не використовувати публічно такий термін».

 

«Коли була заступником голови Верховної Ради, то був тиск на мене не наголошувати під час міжнародних переговорів, що на Донбасі «російська агресія проти України». – продовжила Оксана Сироїд. – Коли мене запрошували на міжнародні заходи у європейські столиці, то говорили, що можна виступати, якщо не буду говорити «російська агресія проти України». З одного боку, і передовсім, це відповідальність української влади говорити вголос про це. А з іншого, це теж відповідальність всіх нас, чи готові ми бути чесними перед собою? Чи готові бути чесними перед собою наші західні партнери?».

 

«Особлива відповідальність за встановлення миру на Донбасі лежить на німцях. – продовжила Оксана Сироїд. – На жаль, симпатії німців до росіян впродовж останніх 100 років не раз відігравали фатальну роль для України. У 1918-му, після того, як більшовики були ізольовані цивілізованим світом, Німеччина, підписавши сепаратний мир, фактично легалізувала більшовицьку Росію та її експансію в Україну. Зокрема, давала техніку і обладнання, які допомогли колективізувати нашу країну в 1920-1930-х. У 1950-х тільки завдяки тому, що створили НАТО, це зупинило тогочасне намагання Німеччини повернутися до співпраці з СРСР, який, у певному сенсі, жорстоко повівся з німцями у ІІ світовій війні. Попри це, німці були готові забути поразку і повернутися до співпраці, бо розглядали СРСР, як ринок збуту. Нам важливо засвоїти ці уроки історії, і не соромитися про них нагадувати».

 

«300 років на території України ведеться війна за нашу землю. – продовжила Оксана Сироїд. – Весь цей час Росія воює проти нас. Тому нашим міжнародним партнерам потрібно щоразу нагадувати, що кожен раз, коли вони жертвували цією землею на користь Росії, це закінчувалося тяжкими наслідками для всього світу».

 

«Щодо здатності до спротиву українського суспільства, то дуже небезпечною є риторика і політики умиротворення, яку веде теперішня українська влада. – вела далі Оксана Сироїд. – За пошуком гарних слів про мир, губимо гостроту зору, втрачаємо усвідомлення небезпеки. Звісно, всі хочемо миру. Але, крім того, безпеки. Щоб мир не коштував потім нам життям. У 1918-му українці теж отримали мир, який закінчився Голодомором. Чи хочемо нині такого миру? Чи хочемо миру, який дозволить нам самим управляти нашою країною?». 

 

Охорона здоровʼя на рівні з військовою, економічною та іншими сферами – важлива для гарантування національної безпеки України. Про це під час ІІІ Форуму безпеки, який триває цими днями в УКУ, розповіла екс-міністрка охорони здоровʼя України 2016-2019 років Ульяна Супрун.

 

«Охорона здоров’я має багато спільного з національною безпекою. – розповіла Ульяна Супрун. – Ми звикли говорити, що безпека має військовий, економічний дипломатичний та інші виміри. Але охорона здоров’я теж важливий аспект. До прикладу, в США 18% ВВП витрачають на охорону здоровʼя. Це 3,5 трильйони доларів. У 2020-2027 році ця цифра досягне 6 трильйонів доларів або 20% ВВП. У ЄС в середньому витрачають 8,5%. Натомість в Україні на менше, ніж 3% ВВП. На нашу безпеку – 5%, а саме 3% на національну оборону, і ще 2% на спецслужби та МВС. Тобто в Україні витрачають занадто мало не тільки порівняно зі США, але теж із ЄС. Водночас середньостатистичний українець витрачає на здоров’я 15% своїх доходів. Ці гроші не йдуть на покупку інших товарів і послуг».

 

«Останні три роки ми проводили широку трансформацію системи охорони здоров’я України. – розповіла Супрун. – Іще одна річ, інформація стала зброєю в сучасній гібридні війні. Давайте розповім, як Росія робить інформаційні атаки на Україну. Це вивчав американський Інститутом громадського здоров’я, який дослідив «твіти» в період 2014-2017 років щодо питань вакцинації українців. 15% «твітів», які стосувалися вакцинації, а це 300 000 «твітів», виявляється, написали російські тролі. Вони писали, що вакцинація – складне питання, не очевидне. У 2014-2017 роках 115 тисяч українців захворіли на кір. Включаючи військових, національних гвардійців, урядовців. Усе тому, що не були вакциновані. Ми почали відтак програму масової вакцинації всіх державних службовців. Провели її на понад 90%. Протягом останнього тижня тільки в 45 чиновників виявили кір. Зараз схожа проблема з дифтерією. Це смертельна хвороба, від якої вмирає кожен третій, хто захворіє. І нагадаю, ми живемо в ХХІ столітті, коли всі ці хвороби подолані в так званому цивілізованому світі».