середа, 24 Квітень, 2024
pluken
Головна / ihor (сторінка 17)

ihor

Як українські військові цілорічно тренуються з союзниками по НАТО

Share Button

У понеділок, 26 березня, на Яворівському полігоні відбулася 11-та ротація військових «Об’єднаної багатонаціональної тренувальної групи – Україна» (JMTG-U). Журналісти Polukr.net відвідали полігон і поговорили з військовими, які беруть участь у цих навчаннях.

Підготовка ЗСУ до стандартів НАТО

Навчання JMTG-U – один з елементів практичної допомоги Збройним силам України (ЗСУ) від США та інших країн-партнерів з НАТО. Це підготовка підрозділів ЗСУ відповідно до стандартів і принципів НАТО. Поетапне навчання військових здійснюють на ротаційній основі за участі підрозділів та інструкторів збройних сил країн Альянсу. До складу JMTG-U входять військові інструктори зі США, Канади, Польщі, Литви, Великої Британії й Данії. Всього від 2015 року в рамках тренувань було підготовано кілька тисяч українських військових, багато з яких воювали на сході України.

Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Навчання передбачають низку необхідних для сучасного бою елементів: тактичну й вогневу підготовку, протидію саморобним вибуховим пристроям, тактичну медицину. 55-денний ротаційний вишкіл відбувається, починаючи з надання військовим індивідуальних знань та навичок і закінчуючи злагодженням дій підрозділу. Паралельно відбуваються інтенсивні заняття зі штабами батальйонів, під час яких їх навчають нових методик з ухвалення рішень та новітньої організації бою за стандартами Альянсу.

Український капітан: «Для західних армій, на відміну від радянської, головна цінність – людське життя»

«Тут тривають цілорічні ротаційні навчання JMTG-U, – пояснює начальник прес-служби Міжнародного центру миротворчості та безпеки, капітан Віталій Ілик. – Тренуються бригади, які виконують завдання в зоні безпосереднього зіткнення на сході України. Іноземці тренуються з нашими військовими в структурах наших підрозділів. Відбувається зближення стандартів, покращення взаємодії. Моделюємо різні військові ситуації з включенням танків, артилерії і піхоти. Ці тренування нагадують події, які можуть бути у разі реальної ескалації конфлікту. Усі бригади, які тренуються, – бойові. Частина військових новачки, але кістяк – люди, які воювали, починаючи від 2014 року. Головна ціль – навчитися ефективно воювати разом із союзниками по НАТО. Це злагодження дій, взаємодія, долання мовного бар’єру. Наші партнери передають свій досвід, а ті, хто пройшов Донбас, – свій. Для багатьох військових Альянсу це теж новий і унікальний досвід».

Віталій Ілик (посередині). Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Віталій Ілик (посередині). Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

«Наразі між нашою армією та натовською – чи не найбільша прірва в культурі відносин, – продовжує капітан Ілик. – Маємо тяглість традицій з радянської армії. Ситуацію, яка, наприклад, описана у фільмі «Знайти рядового Раяна», неможливо було уявити в армії СРСР. Це справа різної цінності людського життя. Пригадую розмову з американським прес-офіцером з минулої ротації. Ми згадували операцію на Донбасі, коли наша армія зайняла плацдарм під Авдіївкою. Американська військова тоді сказала, що там було 11 жертв, тож їй було дивно, що ми називали операцію успішною. Наші військові теж передають союзникам по НАТО досвід. Будь-яка війна – це «ноу-хау» з того, як знищити людське життя. А коли маєте справу з росіянами, то з порушенням будь-яких міжнародних угод і етичних засад. Щодо озброєння, то росіяни на Донбасі використовують переважно зброю, яка потребує утилізації – на 120 вистрілів артилерії 40 снарядів може не розірватися. Вони часто стріляють секонд-хендом, тому їм не затратно стріляти тим, що мало бути утилізоване. Наші бригади приїздять сюди і тренуються на тому, на чому будуть воювати на Донбасі, тому нове озброєння вводиться поволі».

Польський майор: «Переймаємо унікальний досвід української артилерії»

«Ці навчання потрібні не тільки українським військовим, а й нам, позаяк це конфлікт, який відбувається в наш час у нашому регіоні, і можемо внести новий унікальний досвід, – розповів командир польського військового контингенту, майор Радослав Кравець.

Радослав Кравець. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Радослав Кравець. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

– Українські військові, які прийшли з АТО, ділилися бойовим досвідом. Ця співпраця для нас корисна. Особливо, якщо врахувати, що на сході України воюють переважно нерегулярні сили РФ. Найважливішим для нас був досвід артилеристів. Мої солдати на навчаннях – переважно артилеристи».

Американський офіцер: «Те, що інші країни регіону пройшли за 30 років, українські військові пробують пройти за 4 роки»

«Наші інструктори проводять індивідуальні тренування в мультинаціональних з’єднаннях, – розповідає бригадний прес-офіцер армії США, старший лейтенант Дерек Арнер. – Це, зокрема, фізична підготовка, безпека солдатів, контроль над емоціями, навчання снайперів. Кожне навчання це велика кількість нових навиків. Особливо важливе спільне відпрацювання тактик багатонаціональних з’єднань. Для нас найбільша перешкода в цих навчаннях – обмежений час для напрацювання взаємодії. Бачимо швидкий прогрес української армії. Ваші військові, їхнє керівництво, стараються все встигнути вивчити за цей обмежений час. Те, що інші країни регіону пройшли за 30 років, українські військові пробують пройти за 4 роки».

Дерек Арнер. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Дерек Арнер. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

«Ми теж для себе вивчили багато нового, – продовжує американський офіцер. – Наприклад, використання звичайних мап, аналіз даних без спеціальної техніки, нові інженерні споруди, які пристосовані до навколишнього середовища. А ще маскування деревами, швидкі маневри великих танків та бронетранспортерів. Це те, з чим американська армія не стикалася останні 15 років, позаяк вела кампанії переважно в пустельних регіонах. Українська армія дуже добре дає собі раду зі зброєю та технікою, якій 30–50 років. Звісно, вона має проводити модернізацію, але ця техніка й озброєння створені саме для цього природного середовища. Наші машини і танки в цих умовах, боліт і холоду, ламаються, бо створені для війни у пустелі».

«Українські військові швидко вчаться, – вів далі американський офіцер. – Вони віддано захищають свій народ. Не зустрічав українських солдатів, які б воювали заради грошей, на відміну від інших професійних військових. Їхнім недоліком є лише те, що вони не можуть зробити все, чого б хотіли на полі бою через обмеження, встановлені політичним керівництвом країни. І їм дуже потрібна підтримка».

Литовський старшина: «Бракує часу, щоб довести нові навички до автоматизму»

«Найважче перевчити українських військових на натовські стандарти і підходи, – каже литовський старшина роти Гілдерс Войкшнорас.

Гілдерс Войкшнорас. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Гілдерс Войкшнорас. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

– Потрібно, щоб ці практики вводило вище командування і передавало вниз. Українські солдати дуже мотивовані та хочуть навчитися нового, перейняти досвід. Ми обмінялися знаннями з українськими інструкторами, але бракує часу для кращого взаємного навчання, щоб довести нові навички до автоматизму».

Ігор Тимоць

Share Button

Фейковий напад польських фалангістів на дідуся в Самборі

Share Button

Поліція містечка спростовує історію про напад

На сторінці Самбір у Facebook від нібито жителів міста Самбір Львівської області 22 березня з’явився допис, про те, що нібито представники польської крайньої правої організації «Фаланга» побили літнього дідуся, який торгував яблуками, бо той зробив зауваження, що поляки лаються. У Самбірському відділі поліції ГУНП у Львівській області Polukr.net спростували це повідомлення і пояснили, що чоловік, який потрапив на фото, був минулого тижня в стані алкогольного сп’яніння та сам отримав поранення. Незабаром після публікації Polukr.net на сторінці групи в соцмережі пояснили, що сторінка була зламана невідомими, вибачилися за неправдиву, інформацію і написали спростування.

У фейковому повідомленні йдеться: «Молоді люди, вдягнені у футболки з надписами польської Армії Крайової, побили літнього чоловіка який мирно стояв біля сходів та намагався продати горіхи і яблука. – йдеться у повідомленні у facebook. – За словами очевидців, група молодих і фізично розвинених хлопців спершу торгувались, та просто хотіли купити дещо із сільських запасів у дідуся. Коли літній чоловік жартома зробив полякам зауваження, аби вони не лаялись та не вживали слово «курва» на українських теренах, то один із хлопців вигукнув гасло «Львув наш!», після чого всі троє накинулись із побоями на дідуся. Протягом кількох секунд літній чоловік упав без свідомості на землю. Нападники, тим часом, зникли у невідомому напрямку… Правоохоронці почали кримінальне провадження. Як виявилось згодом, поляки були членами правої радикальної націоналістичної організації «Фаланга», про це також свідчили надписи на їх спортивках польською. Нагадаємо, основною ідеологічною ідеєю «Фаланги» є приєднання Львова та усієї Галичини до географічних кордонів Польщі».

Без-назви-1

У самбірській поліції Polukr.net розповіли, що історія – цілковита вигадка. «До нас повідомлення про таку подію не надходила, і ви не перший, хто до нас через це телефонує. – сказав Polukr.net черговий самбірської міської поліції. – Хтось невдало пожартував, підняв на ноги половину міста. Ми з’ясували, що подія сталася минулого тижня. Чоловік, що на фото, перебував у стані алкогольного сп’яніння і дані тілесні ушкодження спричинив собі сам. Перехожі викликали швидку. Лікарі на місці надали медичну допомогу. Від подальшого лікування чоловік відмовився. Категорично не хотів їхати в швидкій. Жодних подій, які описані в соцмережі, жодних поляків, не було й близько».

Ігор Тимоць

Share Button

«Не заради поляків чи примирення, а заради себе маємо засудити злочин Волині», – історик Ярослав Грицак

Share Button

Днями у Львові презентували книжку діалогів польської журналістки Ізи Хруслінської з українським істориком Ярославом Грицаком «Розмови про Україну». Вона присвячена, зокрема, непростій польсько-українській історії, пошукові причин і рецептів виходу з ситуації. Polukr.net поспілкувався з істориком Грицаком про складне польсько-українське минуле, яке негативно позначається на сучасних відносинах між країнами та можливі шляхи виходу з конфліктних ситуацій.

– Чому діалог між польськими та українськими істориками щодо складної і болючої спільної історії не привів до якихось спільних знаменників?

– Діалог польських і українських істориків насправді був тривалий і плідний. Проте історики з обох сторін втомилися робити те, що з такою легкістю псують політики. Українсько-польський форум істориків довго працював та виробляв поради, концепції. Врешті, історики визначили засадничі речі: існує те, щодо чого ми, історики з України і Польщі, погоджуємось; те, на що погоджується тільки польська сторона; те, на що погоджується тільки українська сторона; і те, на що ми не погоджуємося і навіть не шукаємо спроб погодитися. Але ми все це приймаємо. Це були рішення і вони були записані.

Проте після певної ситуації, яка склалася після 2015 року, польські й українські історики сказали, що не хочуть збиратися, бо не бачать в цьому сенсу. Це поганий варіант розвитку ситуації, бо справу занедбують. Причина – політична атмосфера, яку творять політики.

Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

– Тож порозуміння, про яке так багато говорять з польської та української сторони, ще більше віддаляється?

Існує відома теза колишнього держсекретаря США (аналог глави МЗС – Polukr.net) Мадлен Олбрайт: примирення, як їзда на велосипеді, слід весь час крутити педалі, бо як тільки перестанеш, то впадеш. Тому примирення між українським і польським народом надалі можливе. Усе найкраще і найгірше, загалом, у нашому майбутньому залишається можливим. Із практики історії знаємо, що примирення стається приблизно тоді, коли про минуле забувають, тобто коли виростає покоління, для якого ці речі вже емоційно не важливі. Тоді можна примиритися.

Недавно мене у Вроцлаві підвозив таксист. Він запитав, звідки я? А у відповідь на Львів запитав, де це? У Росії? Тобто рівень незнання молодих поляків про ситуацію на схід від Польщі страшенно великий. З одного боку, це навіть добре, бо якби вони знали краще, то б значно легше мобілізувалися на заклики чинної влади, «Закону і справедливості», і все було б гірше. Нинішня влада Польщі пробує мобілізувати свій електорат так званою «поганою історією».

– Як у Львові Вам відчуваються історичні зміни?

– Львів сильно змінився за останні 10 років. Це умовно період Садового у місті. Проте сучасна концепція Львова – тотальне копіювання досвіду Вроцлава. Свого часу Вроцлав не побоявся визнати, що колись був, зокрема, німецьким містом і значна частина спадщини – німецька. Вони хваляться тим, що у них було найбільше нобелівських лауреатів. Хоча вони були німцями, але теж були жителями Вроцлава. Це перейняла «Самопоміч», це була ідея мера Садового скопіювати досвід Вроцлава. Думка була – якщо оберемо роль бути останньою фортецею на заході України, то станемо абсолютною провінцією. Тому вирішили позиціонувати, що спадщина Львова – багатокультурна, що Львів відкритий для світу. Що місто було свого часу не тільки українським, але польським, німецьким і єврейським теж.

– Із ретроспективи 30 років, в якій точці зараз польсько-українські відносини в історичному контексті, яка їхня динаміка і напрямок?

– Спостерігаємо критичне зниження, погіршення цих відносин. Проте наразі ще нічого радикального не сталося. Ми не переступили межу. Хоча до цього йде. Такою червоною лінією буде, наприклад, якщо в Польщі хтось з поважних політиків скаже, що Львів – польське місто, або в Україні, що Перемишль – українське.

Я з тих істориків, які вважають, що світ зараз перескакує в іншу епоху. І в Європі, і в світі відносини між країнами все більше нагадують те, що діялося в 1930-х роках. Це дуже небезпечно. Це ще не 1938-1939 роки, але тенденція нехороша.

Йдеться не тільки про польсько-українські відносини, а про ситуацію в світі. Історія рухається по спіралі. Вона має тенденцію повторюватися з певними змінами. Мені здається, йде до поступового повернення до стану справ у світі, під час якого ми перебували перед Другою світовою війною.

Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій ПоліковськийЯрослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

– Які характерні ознаки цього стану?

– Відбувається повсюдне забуття історії та загострення конфліктів. Наразі це ще вербальні суперечки, які рідко переходять у насильство. Це ще не червоне світло, але вже жовте, а не зелене.

– Як найкраще було б українському та польському суспільству вийти з цієї пастки історичних суперечок?

– Існує кілька варіантів сценаріїв. На щастя, чи на жаль, але історія має приклади для різних ситуацій, для польсько-українських відносин теж. Існує іспанський варіант вирішення ситуації примирення з повним забуттям, як після диктатури генерала Франциско Франко. Так звана «політика амнезії», або свідомого забуття, щоб не сперечатися, не ятрити рани. Є німецький варіант, коли радикально засуджується минуле як нацистська, так і комуністична ідеологія. Для нас, вважаю, найбажаніший – британський варіант. Це коли приймається, що всі історії і події, які були з нами, є однаково нашими. Це приклад Лондона, де стоїть пам’ятник революціонерові Оліверу Кромвелю та королю Карлу І, якого він стратив. Це означає, що ми однаково ставимося до всіх персонажів і подій нашої історії – і позитивно, і критично водночас. Це коли ми знаємо, що є символи, які нас ділять, і погоджуємося не погоджуватися. Існує ще один варіант, який може бути важливий не так для польсько-українських відносин, як для порозуміння всередині України. Це може бути Комісія «Правди і справедливості». Це південноафриканський варіант примирення. Після режиму апартеїду в ПАР був публічний майданчик, на якому жертви страхітливих порушень прав людини та їхні вчорашні кати могли домагатись справедливості та шукати шляхів до примирення. На відміну від Нюрнберзького трибуналу, який займався покаранням членів злочинного режиму, діяльність Комісії мала на меті забезпечити умови для майбутнього співіснування суспільства, розділеного злочинами режиму.

– Що в українському суспільстві важко зрозуміти про історичні болі поляків щодо УПА, Волині?

Вважаю, що б не казали поляки щодо Волині, ми повинні визнати насамперед для себе, в Україні, що Волинь – українська проблема. Нам із нею ще слід буде розібратися. Це не заради поляків чи польсько-українських відносин, а заради себе. Ми повинні мати мужність визнати, що на Волині була більша провина українська, ніж польська, що цей злочин вимагає засудження. Засудити слід конкретний факт злочину навіть більше, ніж його винуватців – формації та людей, які його чинили. Маємо визнати для себе, що для нас це була і помилка, і трагедія водночас.

Довідка

Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Ярослав Грицак – народився 1 січня 1960 року в селі Довге на Львівщині.

Український історик, публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, гість-професор (1996–2009 роки) Центральноєвропейського університету в Будапешті. Головний редактор наукового журналу «Україна модерна», член редакційної колегії часописів Ab Imperio, «Критика», Slavic Review, член наглядової ради журналу Harvard Ukrainian Studies. Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія».

У 1977–1982 роках здобув освіту історика в університеті ім. І. Франка. У 1987 році захистив дисертацію на тему «Робітники Бориславсько-Дрогобицького нафтового басейну в другій половині XIX – початку XX ст.: формування, становище, класова боротьба». У 1996 році захистив дисертацію на тему «Формування модерної української нації: історіографія та історіософія проблеми» в Інституті української археографії НАН.

У 2014–2015 роках – член Конкурсної комісії, до повноважень якої входить висунення кандидатур на посаду директора Національного антикорупційного бюро України. Призначений за квотою Президента України.

Має нагороду варшавського журналу Przegląd Wschodni (1998) за найкращу іноземну книжку в галузі східноєвропейської історії, нагороду ім. Соломії Павличко від American Council of Learned Societies (2003), нагороду «Галицький лицар» у номінації «Громадський діяч року» (2004), премію фундації Антоновичів (2007), нагороду журналу «Кореспондент» за «Найкращу книгу року» (2007), Орден Республіки Польщі Bene Merito (2009), віденську премію Антона Ґінделі з культури та історії Центральної, Східної та Південної Європи (2010), Орден «За інтелектуальну відвагу» (2010), премію ім. Станіслава Вінценза за досягнення в популяризації культури регіону Центрально-Східної Європи (2016).

Автор понад 500 наукових публікацій на історичні теми. Відомий своїми публіцистичними творами та блогами.

Ігор Тимоць

Share Button

Книга історика Грицака – «таблетка швидкої дії для тих, хто заново відкриває Україну»

Share Button

У Львові презентували книжку польської журналістки Ізи Хруслінської «Розмови про Україну». Це книга-інтерв’ю з українським істориком Ярославом Грицаком про вплив історії на події в Україні в останні десятиліття. Особливу увагу приділено відносинам України з поляками, росіянами та євреями. У книжці багато думок історика про історичний вимір проблем в Україні, викликів для країни, і про те, наскільки знання історії допомагають зрозуміти майбутні сценарії розвитку подій.

Доктрина Гедройця як база польської східної політики: «Львів український»

«Іза походить з покоління журналу «Культура», знала особисто Єжи Гедройця – головного редактора цього культового часопису, – представив авторку Грицак. – «Культуру» після Другої світової війни видавала в Парижі польська еміграція. Цей журнал мав винятково важливе значення для східної політики постсоціалістичної Польщі. Зокрема, для польсько-українських відносин. Свого часу Гедройць зробив дуже важливу заяву, яку сприйняла посткомуністична Польща: «Задля добра Польщі мусимо визнати, що Львів – український, а Вільно – литовське». За ці слова Гедройця сильно не любили як в комуністичній Польщі, бо ніколи не був комуністом, так і польська діаспора, бо вважала його зрадником. Проте через 30 років після того, як Гедройць вперше сказав ці слова, в Польщі почалася «Солідарність». Еліта руху виховувалася на ідеях Гедройця. Вона прийняла ці тези як базу для політики Польщі на сході».

2018-03-17 18.27.57

«Ще одна важлива частина концепції Гедройця, яку прийняла сучасна Польща: немає незалежної Польщі без незалежної України, – продовжила думку Хруслінська. – Іще одна – реформа закону польськості. Це означає, що поляки якнайшвидше мають переосмислити підхід до України, Литви і Білорусі. Тобто позбавитися залишків імперського мислення щодо територій, які колись були в Другій Речі Посполитій. Ці речі в сучасній польській політиці вдалися частково. У Польщі залишилося не мале середовище, яке має такі комплекси. Це середовище зараз має голос. Але в Україні слід знати, що в Польщі зараз лише частина суспільства підтримує такі думки, як і чинну владу, яка їх транслює. Бо Польща зараз дуже розділена. Існує щонайменше дві Польщі. У Польщі близько 40% тих, хто підтримує нинішню владу, близько 40% тих, хто проти, і близько 20% тих, кому це байдуже. Від 2015 року змінилося ставлення Варшави не до Києва, а до всіх сусідів».

Грицак: «Це історія в таблетці швидкої дії»

Книга вперше була видана польською у 2009 році. Позаяк польське видання вийшло майже 10 років тому, то багато чого у книзі Грицак переписав. Зокрема, з’явився розділ про розвиток подій за останні 10 років.

«У книзі хотіла пояснити для польського читача, що важливого в Україні ми в Польщі не розуміємо, – розповіла Хруслінська. – Книжка стала популярною. Формат «розмов» у нас популярний. Одне видання цього жанру заміняє багато книг. У розмовах розкривається багато тез, замість яких потрібно було б писати цілі томи».

«Ця книга – історія в таблетці швидкої дії, – додав Грицак. – Ти її можеш легко ковтнути і засвоїти. Це мобільний жанр, коли можеш читати з будь-якої сторінки. Польське видання книги було в кишеньковому форматі. На жаль, українське ні. Спочатку не хотів, щоб книжка виходила українською. Розумів, що розмови були в 2007–2008 роках, тому вона застаріла. Зараз уже немає тої України, що була 10 років тому. Мусив книгу переписати. Між польською і українською версіями – велика відмінність. До кожного розділу написав постскриптум – що сталося за 10 років, де я був наївний і помилявся, а що можна розвинути. Дописав розділ, де пробую зрозуміти, що сталося за 10 років. Ця книга допомагає зрозуміти, як українці змінилися за 10 років».

Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Грицак розповів, що для нього ця книга, «як індульгенція»: «За останні 10 років я не написав жодної серйозної історичної книги. Ми живемо в надто бурхливий час, тож писати серйозні історичні праці ніколи і без сенсу. В Україні за понад 10 років сталося два майдани і війна з Росією. Тому перейшов на блоги. Єдине, що зараз хочу видати – дуже коротку історію України. У цій книзі Іза витягнула з мене кілька книг. Ця книжка розмов зараз радше для тих в Україні, хто для себе заново відкриває нашу країну. Вона швидше для жителів сходу країни. Люблю зараз їздити на південь і схід України. Коли зустрічаюся з жителями Донбасу, то вони мене питають, що їм читати з історії України. Я їм Ореста Субтельного порадити не можу, бо це груба академічна книжка. Їм потрібно щось, що можна швидко почитати в поїзді, що актуальне до теперішніх подій. Живемо в швидкі часи і їм треба такий самий продукт з історії».

Хруслінська: «Підхід Гейдройця – зробімо все, щоб трагічна історія ніколи не повторилася»

Щодо питання Polukr.net, чи відійшла сучасна влада Польщі від концепції Гедройця в східній політиці, Хруслінська відповіла: «Зараз у дискусії між Польщею і Україною домінує конфлікт 1939–1947 років і події на Волині. Підхід Гедройця до складної і болючої українсько-польської історії був – не забуваймо про трагічне минуле, але робімо так, щоб трагічна історія не ділила нас, а допомагала зрозуміти, чому в нас була жорстока, драматична спільна історія, і робімо все, щоб це ніколи не повторилося. Задля цього маємо зрозуміти, що сталося і чому. Це повинно допомогти обом народам перейти на якісно вищий рівень. Ідея Гедройця передбачала, що обидва наші народи мають щиро хотіти бути партнерами, рівними. Цього підходу немає в нинішній польській політиці. Навпаки, у Варшаві щодо сходу зараз є домінування історії над раціональністю».

«Відхід від ідей Гедройця відбувся ще в часи прем’єра Дональда Туска в 2009–2010 роках, – продовжила Хруслінська. – Тоді була думка, що ми вже втілили ідеї Гедройця, що слід придумати щось нове в східній політиці. Мовляв, живемо в інші часи, в інших геополітичних обставинах. Потім стався 2013 рік, Революція гідності, війна в Україні, прихід «Закону і справедливості» в Польщі. Раптом виявилося, що в нас немає жодної кращої концепції, ніж Гедройцева. У нинішньої влади Польщі немає жодної концепції щодо сходу. Є внутрішня політика, яка втілюється завдяки зовнішній».

Грицак не погодився і сказав, що нинішня польська влада не відійшла від ідей Гедройця, але втілює їх на мінімально пристойному рівні: «Те, про що каже Іза, – концепція-максимум Гедройця. Концепція-мінімум його бачення східної політики Польщі – визнання, що Львів українське місто. Допоки жоден поважний польський політик не поставив під сумнів цей факт, то концепція Гедройця діє на мінімально пристойному рівні, який не можна переходити».

 

Довідка

Іза Хруслінська. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Іза Хруслінська. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Іза Хруслінська – польська журналістка, авторка статей і книг, присвячених Україні, українсько-польським відносинам. Авторка книг-розмов з українськими інтелектуалами.

Навчалася педагогіці у Варшавському університеті, а також в паризькому Національному інституті східних мов і цивілізацій. Дописує до польських та українських видань. У 2007–2008 роках була координатором плану дій Ради Європи та ЄС щодо українських мас-медіа. Має відзнаку Президента України до 25 років незалежності України (2016 рік) за вагомий внесок у зміцнення міжнародного авторитету України, популяризацію її історичної спадщини і сучасних надбань.

Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський
Ярослав Грицак. Фото: POLUKR. net / Андрій Поліковський

Ярослав Грицак – український історик і публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського національного університету ім. І. Франка, гість-професор Центральноєвропейського університету у Будапешті, перший віце-президент Міжнародної асоціації україністів. У 1996 році захистив дисертацію «Формування модерної української нації: історіографія та історіософія проблеми». Має понад 500 наукових публікацій на історичні теми. Відомий публіцистичними творами.

У 2014–2015 роках – член Конкурсної комісії, до повноважень якої входить висунення кандидатур на посаду директора Національного антикорупційного бюро України. Призначений за квотою Президента України.

 

Ігор Тимоць

Share Button

«У суспільстві високий рівень страху і брак довіри», – експерт із досліджень екстремізму

Share Button

Під час смолоскипного маршу правих радикалів у Львові 4 березня серед його учасників були «Національні дружини». У інтерв’ю Polukr.net лідер львівських «Нацдружин» Андрій Бондар розповів деталі про роботу «дружинників». Проте Polukr.net розпитав теж експертів про їх бачення потенційних ризиків і вигод від діяльності таких «дружинників».

Коментарі

Ярослав Тракало. Фото: Iaroslav Trakalo / facebook.com
Ярослав Тракало. Фото: Iaroslav Trakalo / facebook.com

Ярослав Тракало, прес-секретар Національної поліції

На сьогодні в Україні є лише одна виняткова монополія на застосування сили – державна. Це Національна поліція, Національна гвардія і ЗСУ. Усі інші парамілітарні утворення чи ті, які намагаються позиціонувати себе як напіввійськові, – незаконні.

В Україні діють, мабуть, сотні рухів і громадських об’єднань, пов’язані з військом. Якщо вони діють в рамках закону, то це добре. Якщо перебирають на себе функції правоохоронних органів, то такого бути не може. Лише поліція і Нацгвардія можуть перевіряти документи, проводити огляд речей громадян.

Водночас такі громадянські організації (ГО), як «Національні дружини» можуть існувати. Якщо хочуть допомагати поліції, то ми це тільки вітаємо. Ми відкриті для суспільства і потребуємо будь-якої допомоги. Проте вона має ґрунтуватися винятково на законах України. Будь-яка ГО такого типу має діяти в рамках Закону «Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону» і 207 статі Кримінально-процесуального кодексу (КПК). Також такі організації мають бути офіційно зареєстровані. Тоді вони можуть допомагати поліції в рамках співпраці та координації дій.

За 207 статтею КПК, кожен громадянин, незалежно чи він в ГО, чи ні, може затримати правопорушника без ухвали слідчого і вироку судді, якщо бачить замах на вчинення кримінального правопорушення. Але після затримання він повинен негайно доправити підозрюваного у вчинені злочину до компетентних органів, тобто до поліції. Якщо громадянин бачить п’яного чи агресивну компанію або когось, хто хоче вчинити злочин, але не може затримати потенційного злочинця, то насамперед має викликати поліцію.

Якщо «дружинники» не будуть діяти в рамках закону, то кожен громадянин завтра почне виходити на вулицю, об’єднуватись у групи і казати, що стежить за правопорядком. Це навряд чи призведе до чогось доброго, лише до хаосу, поширення страху в суспільстві та росту насильства.

Парамілітарних загонів різних партій і організацій на вулицях українських міст не буде. Якщо хтось хоче допомагати поліції, то, будь ласка, робіть це законно.

Борис Захаров. Фото: facebook.com/Ugspl
Борис Захаров. Фото: facebook.com/Ugspl

Борис Захаров, керівник адвокатського центру Української Гельсінської спілки з прав людини

Діяльність «дружин» має тактичні та стратегічні ризики. Тактичні полягають в тому, що «Дружини» – ідеологізовані. Усі громадські формування з охорони порядку мають бути деідеологізовані. Вони повинні просто допомагати поліції.

Натомість наші «Дружини» – організація крайньої правої орієнтації. Звичайно, від часу Майдану і за період війни наші крайні праві перевиховалися. Я з ними періодично спілкуюся, маю тривалу історію співпраці. Наша організація захищала їхніх активістів під час переслідувань зі сторони режиму Януковича. Після Майдану мав справи з їхніми бійцями, які не легалізовані в Україні, особливо іноземцями. У частини крайніх правих змінилися погляди, вони позбулись деяких расових і етнічних упереджень, після того як, наприклад, воювали разом із грузинськими чи чеченськими добровольцями.

Проте вони загалом залишаються зі своїми поглядами. Небезпека в тому, що вони можуть чинити незаконні дії – нападати на ромів, представників ЛГБТ. Теоретично ризики були б іще більшими, якщо б вони не були чітко організованою і централізованою структурою. Такі крайні праві, яких не контролюють згори, ще небезпечніші.

Стратегічна небезпека воєнізованих «Нацдружин» зводиться до того, що вони належать до великої структури, яка має партію, представництва практично в усіх регіонах, тіньову підтримку з боку бізнесу, і багато рішучості здійснювати свій політичний курс та наміри увійти у парламент.

Зважаючи на ситуацію в інших країнах Європи, бачимо, що крайні праві в піджаках – небезпечніші, ніж крайні праві в чорних куртках на вулиці, бо перші можуть змінити курс країни, її закони. Проте наразі українці показали, що не підтримують гасла радикалізму. Ультраправі партії не набирають суттєвих відсотків на виборах. 

Наразі «Нацдружини» контролює глава МВС Аваков. Але ситуація може скластися так, що Авакова усунуть і вони вийдуть з-під контролю. Тоді вони можуть становити серйозну загрозу для стабільності в суспільстві та державі. Але зараз це малоймовірно.

Богдан Петренко. Фото: glavcom.ua
Богдан Петренко. Фото: glavcom.ua

Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму

Наразі в діяльності «дружин» є ризики та можливості. Вважаю некоректним, що їх іноді порівнюють зі штурмовиками нацистів чи чимось схожим. Маємо законодавство, яке дозволяє їм діяти в правовому полі. Однак тоді вони мають працювати пліч-о-пліч з поліцією.

Якщо говорити теоретично, то присутність додаткових людей, які слідкують за порядком у містах – це чудово. У нас високі загрози безпеці, підвищена криміногенна ситуація, у суспільстві високий рівень страху і недовіри, тож такі люди могли б посприяти безпеці. Це могло б зняти рівень напруги, знизити криміногенну ситуацію.

Наприклад, взимку 2014 року в містах створювали загони самооборони. Вони посприяли росту безпеки.

Головне, щоб до «дружинників» була громадська довіра, щоб вони не чинили актів сваволі. На жаль, у нашому суспільстві такої довіри немає: ні до влади, ні до Андрія Білецького (екс-командир «Азову», підполковник поліції, лідер партії «Національний корпус», депутат – Polukr.net), ні до глави МВС Авакова, який нібито стоїть за цими «дружинами».

Ігор Тимоць

Share Button