вівторок, 21 Травень, 2024
pluken
Головна / ihor (сторінка 15)

ihor

«Роботі НАБУ перешкоджають всі українські правоохоронні органи», – глава НАБУ Артем Ситник

Share Button

В Українському католицькому університеті у Львові відбулася зустріч із главою Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) Артемом Ситником та шефом польського Центрального антикорупційного бюро (ЦАБ) Ернестом Бейдою. Керівники антикорупційних органів поговорили про досвід обох держав в боротьбі з топ-корупцією, спільне та відмінне в роботі, історію боротьби та досягнення.

Корупція почалася з ерозії пострадянських правоохоронних органів

«Початки корупції в Польщі були практично такі, як в Україні, – виникли після відродження незалежності в 1989 році, – почав виступ Ернест Бейда. – Після розпаду СРСР в Польщі розпочався процес демократизації. Однак він ніс низку загроз. Однією з них став швидкий ріст корупції. Виявилося, що країна не дає ради з цією проблемою. Корупція розвивалася одночасно із швидким економічним розвитком країни і її переходом від планової до ринкової економіки. У 1990-х тривала ерозія правоохоронних державних структур – поліції, спецслужб, прокуратури, суддів. Усі вони прийшли до нас із радянської спадщини. А ще ми мали тоді негативний багаж суспільної ментальності – толерантність до корупції. Мовляв, всі ошукують одне одного і державу, а чесність, сумлінність і дотримання слова – для дурнів. Не було розуміння, що ці вартості будують нормальну цивілізовану спільноту. Обговорення цих питань спочатку було важким, але врешті дало свій ефект».

Ернест Бейда. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Ернест Бейда. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Спецслужби та прокуратура стали батьками-засновниками організованої злочинності

«У 1990-ті закони, які приймала держава, суперечили один одному, – продовжує Бейда. – Вони посприяли розвитку організованої злочинності. Прокуратура та спецслужби були неготовими. Тим паче, що частина спецслужб і прокуратури стали батьками-засновниками організованої злочинності. Позаяк належної відповіді від держави не було, то ця злочинність швидко розквітла. Це гальмувало розвиток держави. Протягом 1990-х поступово суспільство почало усвідомлювати, що корупція – зло. Від середини 1990-х у нас почалася боротьба з корупцією, яка триває досі».

У певному сенсі організована злочинність керувала країною

«У певному сенсі організована злочинність у 1990-х керувала країною, – вів далі Бейда. – Вона вирішувала багато речей, включно зі змінами законів, правил торгівлі, легалізацією контрабанди, інвестиціями. Боротьба з нею розпочалася в кінці 1990-х із реформи прокуратури і поліції. Там впроваджено нові інституції, які мали подолати організовану злочинність, боротися з представниками цієї злочинності в рядах самих правоохоронців. Наші інституції були скопійовані з західних – таємний контроль за роботою, контрольні закупки тощо».

Афера 2000-х – медіамагнат захотів купити закон

«На початку 2000-х Польщу потрясла афера, яка стосувалася купівлі за хабар закону про мас-медіа, – продовжив Бейда. – Її ціль – ефективніше рекламувати певну політичну групу через телебачення. В афері були замішані депутати, члени уряду. Йшлося про кільканадцять мільйонів злотих хабара. Справа набула розголосу і вперше в Польщі створили слідчу комісію поза поліцією і прокуратурою. Суспільство побачило, як створюють певні державні регуляції під визначені групи інтересів. Громадськість зрозуміла, що боротьба з корупцією досі була неефективною. Це був катарсис. Афера призвела до відставки уряду. У 2005 році інші партії виграли вибори. Вони поставили на свої штандарти гасло ефективної боротьби з корупцією та заклали наше ЦАБ. Попри політичні розбіжності, в Сеймі всі політичні сили голосували за створення бюро. Усі розуміли, що корупція – зло, яке руйнує самі підвалини держави, позбавляє громадянина базових прав – на життя і майно. Бо якщо маємо корумпованих поліцію і суддів, то не можемо чекати, що вони будуть діяти належно, коли будуть потрібні».

Для боротьби з корупцією потрібна невідворотність і суворість покарання

«Невдовзі після початку роботи бюро почало справи, які стосувалися найвищих осіб – про корупцію в Службі безпеки, серед суддів, прокурорів, депутатів, міністрів, – вів далі Бейда. – Цим справам чинили величезний опір. Перша резонансна справа стосувалася знаного кардіохірурга з Центральної лікарні МВС. Нам вдалося встановити в його кабінеті відеонагляд та прослуховування. Виявилося, що він за короткий час взяв кількадесят хабарів. Почався скандал, мовляв, ми замахнулися на польську трансплантологію, бо сміли підняти руку на фахового лікаря, який врятував стільки-то людей. Ми довели, що він є цинічним хабарником, а не фаховим лікарем. Цікаво, що він досі не засуджений, бо тривають апеляційні справи. У Польщі суди теж тягнуться роками».

Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

Посадили суддів, прокурорів, депутатів, міністрів – ніхто не може бути понад законом

«Для ефективної боротьби з корупцією потрібні дві речі, – зазначив Бейда. – По-перше, неминучість покарання будь-кого, незалежно від становища. По-друге, суворість і однаковість покарання, аби воно застерігало інших не чинити так само. Багаторічна судова тяганина суперечить принципу невідворотності. Ми доводили, що хабарниками є особи з гарною репутацією в суспільстві. Серед них були міністри, депутати, глави профспілок, поліцейські, судді, прокурори. Низку цих осіб вже засуджено в Польщі. Це розбудило масову свідомість, що в нас немає людей понад законом. Важливо, щоб суспільство це зрозуміло. Бюро працює, щоб дивитися під руки тим, хто має владу в країні».

Для боротьби з корупцією головне – політична воля влади її провадити

На запитання Polukr.net, що було головним для подолання в Польщі топ-корупції, Бейда відповів: «Політична воля влади була першочерговою. Серед еліт була згода щодо питання боротьби з корупцією в країні. Це дало змогу швидко внести зміни до законодавства та роботи інституцій. Друга річ – підбір відповідних осіб на цю роботу».

На запитання Polukr.net, на якому зараз рівні корупція в Польщі, Бейда зазначив: «Ми зараз стикаємось з проблемою фінансових махінацій, творення схем і структур, спрямованих на уникнення сплати податків. Великі фірми виводять гроші в спеціальні країни з низькими податками, так звані офшорні зони, а спроби перешкодити їм наштовхуються на нерозголошення банківської таємниці. Ця проблема має світовий вимір, тому для нас важлива міжнародна співпраця у цій сфері».

У Польщі еліта сама вирішила побороти топ-корупцію, в Україні – пробують під тиском суспільства і Заходу

Голова НАБУ Артем Ситник розповів, що боротьбі НАБУ проти корупції протидіють всі правоохоронні органи України, що суди блокують винесення вироків по всіх антикорупційних справах, тому незалежний Антикорупційний суд (АС) так необхідний. Проте його створення зараз лише на першому етапі, а не на завершальному, тож ейфорію щодо голосування у Верховній Раді вважає небезпечною, позаяк вона може приспати увагу суспільства, а влада тоді внесе в закон про АС зміни, які зроблять цей суд залежним і формальним.

«ЦАБ був одним із перших іноземних антикорупційних органів, з яким ми підписали меморандум про співпрацю, – розповів Ситник. – НАБУ і ЦАБ схожі між собою. Виклики, які колись стояли перед поляками і тепер перед нами, – подібні. У нас теж був демонтаж радянської системи, а з ним демонтаж всіх правоохоронних органів. Це спровокувало хаос. Єдине, що ми довше були під комунізмом, тому проблеми в нас глибші. В Україні в 1990-х відбулася «прозора» приватизація, завдяки якій в руках невеликої групи людей, олігархів, опинилася більшість державних активів. Потім це мало суттєвий вплив на політику в державі та за її межами. Олігархи незаконно забрали активи, які дісталися нам від СРСР, і досі незаконно їх використовують. Це вбиває слабку конкуренцію в Україні. Це не дає можливості розвиватися в нас вільному ринкуі».

«У Польщі ментальні зміни відбулися мирним шляхом, а в нас ні, – вів далі Ситник. – У нас, на відміну від Польщі, постійно відбувалася зміна влади, але ті самі обличчя змінювали одне одного, що бачимо й досі. Польська еліта сама дійшла висновку, що потребує створення незалежного антикорупційного органу. У нас закони про НАБУ та інші антикорупційні органи були прийняті не тому, що депутати вважали, що це потрібно країні, а через вимогу суспільства та західних партнерів. Еліта України не відчуває, що такі кроки їй потрібні, робить їх тільки під тиском. А все, що робиться з примусу, не має того ефекту, як те, що робиться свідомо, з власної волі. Тому перетворення нашої країни відбуваються значно повільніше, складніше та будуть тривалішими, ніж Польщі».

Навіть найпростіші антикорупційні справи наші суди затягують на роки, тому конче потрібен антикорупційний суд

«Ми почали перше розслідування в грудні 2015 року, одразу після створення НАБУ, – продовжив Ситник. – НАБУ – єдиний ефективний орган, який створений з нуля в Україні і не має спадку з СРСР. Усі спроби реформувати старі органи у нас закінчились провалом. Коли я прийшов в НАБУ, то зрозумів, що діяти треба швидко. Тоді були високі очікування суспільства і сильний скепсис політичної еліти, що хтось може їх притягнути до відповідальності. Тому за закон про створення НАБУ проголосували легко. Тоді політики не відчували небезпеки».

Артем Ситник. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Артем Ситник. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

«У березні 2016 року ми направили перші справи в суд, – зауважив Ситник. – Вони були прості. Наприклад, один із начальників Генпрокуратури дав хабар члену комісії, яка відбирала кандидатів в НАБУ, аби працювати в нас. Справа проста – є заява, є записи зі спеціальної техніки, тому винести вирок – на раз-два. Ми скерували справу в суд в травні 2016 року. Досі по ній немає вироку. Це не велика справа, як із головою фіскальної служби Насіровим. Так ми зрозуміли, що нам потрібен антикорупційний суд. 2 роки тривала дискусія щодо потреби створення такого суду. Чого тільки не чули від еліти – що ми не Уганда і так далі. Еліта не втомлювалася придумувати хитрості, аби суд був залежним від волі першої особи держави».

Усі потрібні для України рішення приймаються під тиском суспільства та Заходу, а не від доброї волі керівників держави

«За майже 4 роки від Революції гідності всі правильні та потрібні для України рішення приймаються під тиском громадянського суспільства та західних партнерів, а не від доброї волі керівників держави, – вів далі Ситник. – Тому в законопроект про АС старалися вписати моменти, які б зводили нанівець всі спроби сформувати незалежний орган. Наші західні партнери навчилися розуміти, коли їх намагаються обдурити. Тому закон, який не відповідав вимогам МВФ та Венеціанської комісії, не був прийнятий. АС – це надзвичайно важливий перший крок. Але куди важливішим буде впровадження суду в життя. Радіти зарано. Влада хоче, щоб суспільство послабило увагу, щоб внести якісь зміни в правила роботи АС, аби він став для них нешкідливим. Або буде нормальний суд, який буде розслідувати справи про так звану касту «недоторканих», або ситуація стане ще гіршою, якщо АС виявиться фейком. Боротьба тільки починається».

Ігор Тимоць.

Share Button

«За рік 555 тисяч українців скористалися безвізом», – прикордонник Василь Серватюк

Share Button


У понеділок, 11 червня, минув рік, відколи українці мають можливість без віз їздити в країни Шенгенської зони. Із цієї нагоди громадська організація «Європа без бар’єрів» провела
брифінг із головою Державної міграційної служби України Максимом Соколюком і першим заступником глави Державної прикордонної служби України Василем Серватюком. Чиновники відзначили ріст кількості громадян України, які відвідали країни Шенгенської зони, та збільшення кількості перетинів кордону українцями з країнами ЄС. Також вони звернули увагу, що не справдилися прогнози скептиків, мовляв, українці масово і нелегально поїдуть в ЄС, а відтак безвіз скасують.

«Цей рік став для громадян України тестовим, – заявила під час брифінгу виконавчий директор ГО «Європа без бар’єрів» Ірина Сушко. – Це було випробовування нашої європейськості, вміння українців дотримуватись правил. Лише за перші півроку дії безвізового режиму кількість поданих заявок на Шенгенські візи впала вдвічі – на території України до консульств країн Шенгену по візи звертались 720 тисяч разів. Це вдвічі менше, ніж за аналогічний період 2016 року. Рівень відмов вʼїзду в Шенгенську зону для українців за перші півроку дуже незначний – 0,2%, або 37 тисяч разів. Статистика показує, що більшість українців дотримується правил перебування в Шенгенській зоні. Опосередковано безвізовий режим збільшив можливості для легальної циркулярної трудової міграції українців у Польщу».

Перший заступник Державної прикордонної служби Василь Серватюк теж зазначив, що українці показали себе як відповідальні мігранти в країнах Шенгену: «За нашими даними, за рік правом на безвіз скористалися 555 тис. українців. За рік близько 4,8 млн українців 20,3 млн разів перетинали кордони між Україною і країнами Шенгенської зони. За цей період було 44 тисячі відмов у в’їзді. Здебільшого причинами непропуску були: неможливість пояснити ціль вʼїзду в країни Шенгену, брак відповідної суми грошей, перевищення терміну перебування в країнах Шенгену. Ті, хто казав, що українців за якийсь час позбавлять безвізу, помилялися. Ми підтвердили, що Україна – європейська країна. На цьому не зупиняємося і будемо працювати далі – впроваджувати нові технології, покращувати прикордонну інфраструктуру».

Голова Державної міграційної служби Максим Соколюк звернув увагу, що українці масово почали робити біометричні паспорти лише, коли почався безвіз, тож це спричинило черги за цими документами: «Ми розпочали процес видачі біометричних документів у січні 2015 року. Почали цю процедуру завчасно, розуміючи, що рано чи пізно Україні нададуть безвіз. За 3,5 роки оформили понад 8,8 млн біометричних паспортів. Коли оголосили про початок безвізу, то за останній рік ми оформили понад 5 млн цих документів. Тобто за той самий час зараз оформляємо в 2,5 рази більше документів, ніж до набуття безвізу. Зараз ажіотаж трохи спав. У пікові дні до нас за паспортом зверталося 28 тисяч громадян в день. Зараз – 15-16 тисяч. Ми досі, на жаль, маємо проблеми з чергами за паспортами. Але до цього процесу долучилися центри з надання адміністративних послуг по всій Україні. Стараємося диверсифікувати можливості отримати біометрику, щоб громадяни могли якомога швидше і простіше отримали бажаний документ».

Ігор Тимоць, фото і графіка – ГО «Європа без барʼєрів».

Share Button

У Львові презентували книгу про «батька Європи» – Роберта Шумана

Share Button

У Львові, в Українському католицькому університеті (УКУ), презентували український переклад книги про одного з «архітекторів» Євросоюзу –  Роберта Шумана. Автор книги «Глибоке коріння» – громадянин Нідерландів Джефф Фонтейн. Він директор Центру європейських досліджень ім. Роберта Шумана.

Фонтейн під час презентації говорив про християнські основи ЄС, закладені «батьком Європи». У книжці він розповідає історію створення ЄС, старт якому дала робота глави МЗС Франції Роберта Шумана, який пішов на примирення з німцями у 1950-х на ґрунті християнських цінностей. У виданні йдеться про моральні засади, на яких збудована сучасна європейська спільнота. Також автор розповідає про еволюцію ЄС і висловлює думку, що відхід від християнських витоків зумовив тепер серйозні виклики для Євросоюзу.

«За життя Шуман 5 разів змінював громадянство, бо мінявся кордон між Німеччиною та Францією, – розповідає Фонтейн. – Коли німці програли Першу світову війну, він знову опинився у Франції. Став адвокатом, пішов у політику. Був вірним католиком. Шуман вже тоді багато думав про долю Європи, зокрема Франції та Німеччини, про те, як віра може допомогти французькому суспільству. Він був депутатом парламенту Франції, коли Німеччина напала на ту під час Другої світової війни. Не хотів іти на співпрацю з нацистами, тож потрапив до концтабору, де провів 7 місяців. Звідти втік, пройшов пішки 700 км і приєднався до французького підпілля. Тоді в нього зародилася думка, що французи мають полюбити і простити німців після того, як останні програють війну. А також він почав міркувати про майбутнє Європи після війни – як вийти із замкнутого кола ненависті й жорстокості, які склалися між французами і німцями. Шуман дійшов висновку, що коріння демократії базуються на християнстві – принципи рівності, любові, прощення, збалансованої влади та людської гідності. Шуман вважав, що демократія буде або християнською, або її не буде взагалі. А також зауважував, що антихристиянська демократія неминуче скотиться до авторитаризму чи анархії. Саме це зараз бачимо в Європі».

Джефф Фонтейн. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Джефф Фонтейн. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

«У 1948 році Шуман очолив МЗС Франції та налагодив тісні й дружні відносини з німецьким премʼєром Конрадом Аденауером, – продовжив Фонтейн. – Це була ідея Шумана, що Європа була б значно кращим місцем, якби нації в ній співпрацювали, а не воювали. У 1950 році Шуман і його радники склали план об’єднання металургійної та вугільної галузей Німеччини і Франції. Ідея зводилась до того, що економічна інтеграція не дасть більше цим країнам воювати між собою, що влада в руках наднаціональних організацій не дозволить, щоб Франція чи Німеччина могли таємно розробляти нову військову техніку. Це був шлях, щоб зробити нову війну між країнами немислимою, хоча тоді саме його думки були немислимими. 9 травня 1950 року Шуман представив свій план створення Європейського обʼєднання вугілля та сталі – першого прабатька ЄС. План був представлений за 3 хвилини. Зараз він став спільнотою 550 млн осіб, 28 націй, і відсутністю між ними війни протягом 70 років. Це безпрецедентний випадок в європейській історії. Саме тому цей проект Шумана виграв Нобелівську премію миру 6 років тому».

Ігор Тимоць, фото Андрій Поліковський.

Share Button

«Є позитивний сценарій – інтеграція заробітчан-українців у польське суспільство, та негативний – їх самоізоляція та ксенофобія щодо них поляків», – експерт Анджей Шептицький

Share Button

«Міграція українців до Польщі відповідає інтересам обох країн, бо задовольняє потреби польського ринку праці в робочій силі в умовах, коли економіка Польщі успішно розвивається, а багато польських працівників виїхало в інші країни ЄС”, – йдеться у висновках дослідження «Чи є сучасна міграція з України до Польщі (не)тривалим явищем?», яке провели польський і український соціологи Марта Ярошевич і Олена Малиновська. Презентація їхньої праці відбулася під час VIII Форуму «Україна-Польща».

У дослідженні зазначено, що «це забезпечує дохід багатьох українців та знижує соціальну напругу в Україні. Забезпечення легального працевлаштування українців у Польщі та їх належного соціального захисту, гарантування їх культурних та освітніх потреб у Польщі може бути лише за умов співпраці України з Польщею».

Названо низку пунктів, які сприятимуть такій безпечній трудовій міграції, зокрема: «посилення контролю над посередниками з працевлаштування, співпраця між країнами щодо соціального страхування, сприяння ефективному використанню зароблених мігрантами за кордоном коштів для розвитку регіонів їх походження та створення там нових робочих місць, розвиток інфраструктури на кордоні, збільшення кількості пунктів пропуску, системне консультування трудових мігрантів щодо їх прав і обов’язків в країні працевлаштування та небезпек нелегального працевлаштування, зміцнення дипломатичних і консульських установ України в Польщі, щоб вони краще надавали послуги і допомагали мігрантам, збільшення державної підтримки українських організацій у Польщі, сприяння самоорганізації мігрантів, розвитку української освіти та культури за кордоном».

«Еміграція з України до Польщі швидко не завершиться, – розповів під час форуму експерт Інституту міжнародних студій Варшавського університету Анджей Шептицький. – Якщо брати Польщу після входу в ЄС, то наш ВВП ріс в середньому на 4% в рік. За останні 15 років з Польщі виїхало понад мільйон трудових мігрантів. Вони не спішать повертатися, навіть попри покращення ситуації в польській економіці. Без радикального покращення економічної ситуації в Україні та завершення війни на сході явище трудової міграції не піде на спад. Однак, коли ситуація покращиться, не факт, що ці трудові мігранти повернуться теж».

«Польща тривалий час була моноетнічною, – продовжує експерт. – Наплив українських мігрантів, незважаючи на їхню культурну близькість, зумовлює низку викликів. Як-от проблему замикання певних груп у своєму середовищі, гетто. Циркулярний характер трудової міграції українців змушує їх жити весь час «між». Повноцінна міграція передбачає перенесення центру життя до країни-еміграції. Це, наприклад, спричиняє, що одне помешкання в Польщі винаймає багато українців, які не мають ні можливості, ні планів пов’язати майбутнє з Польщею».

«Ця ситуація має позитивний наслідок для України, бо ці мігранти схильні висилати гроші в Україну, – зауважує Шептицький. – За статистикою, трудові мігранти після 5 років перестають висилати гроші додому. Циркулярна міграція цьому заважає, без огляду на те, скільки часу минуло. Сценарій на майбутнє можна окреслити як позитивний, коли, за прикладом французько-іспанської міграції, 2 близькі народи інтегруються, зберігаючи свою ідентичність. Наприклад, недавно прем’єром Франції став політик, який народився в іспанській Каталонії. Також можливі негативні сценарії. Як-от утворення гетто, ріст в Польщі ксенофобії щодо чужих».

«Також є еволюція української громади в Польщі – відносини між українською національною меншиною, яка одвічно жила в Польщі, та новими мігрантами, які теж  стали громадянами Польщі, – продовжує Шептицький. – Ці дві українські громади зливаються і розшаровуються. А отже, українська громада в Польщі розвивається і змінюється, що теж наразі мало досліджене».

«Українські роботодавці з цієї міграції мають зробити свої висновки – тепер за працівника вони змагаються не з конкурентами по Україні, а зі всім світом, – розповіла під час форуму експерт Центру економічної стратегії Юлія Руда. – Їм слід подумати, чому українець, перетнувши кордон, не здобувши нових навичок, не підвищивши якість праці, за ту саму роботу отримує в Польщі в 2-3 рази вищу зарплату, ніж в Україні. Причина в продуктивності праці. Вона залежить не лише від знань робітника, але й від інструменту. Умовно, важливо, щоб роботодавці давали не лопату, а комбайн. Щоб була вища додаткова вартість продукту. Щоб бізнес розвивався екстенсивно, а не інтенсивно. Україні слід задуматися не лише про тих, хто виїхав на трудову міграцію за кордон, а й про тих, хто приїхав в Україну».

Share Button

«Місцеве населення та влада до нас чудово ставляться, а нетверезі нападники були приїжджі», – волонтерка Ольга Соляр про словесну перепалку на цвинтарі в Старій Гуті

Share Button

У ніч на 29 квітня в селі Стара Гута (ґміна Нароль Любачівського повіту Підкарпатського воєводства) відбулась словесна перепалка і штурханина між 5 нетверезими особами та учасниками табору «Маґурич». Останні відновлюють старий греко-католицький цвинтар в Старій Гуті.

Відновлювати того вечора кладовище готувалися голова товариства «Маґурич» Шимон Моджеєвський та відома волонтерка і викладачка, доктор Ольга Соляр.

Фото: facebook.com/StowarzyszenieMagurycz
Ольга Соляр. Фото: facebook.com/StowarzyszenieMagurycz

«Нас було двоє, я і Шимон, – розповідає Polukr.net Ольга Соляр. – Зараз нас 10-ро, але першу ніч були самі, бо приїхали першими, щоб організувати табір. Приїжджі не були місцеві. Наскільки знаю, з Мазовецького воєводства, з-під Варшави. Були у стані алкогольного спʼяніння. Ми одразу викликали поліцію з Нароля. Вона їх забрала, веде зараз справу. Мабуть, десь неподалік відпочивали і від когось чули, що ми тут. Знали, що ми – «Магурич», а до Шимона зверталися по імені. Були “накручені”. Шимону погрожували, спробували його штовхати, але він втік. Кричали «Звалюйте в Україну!». Звинувачували, ніби ми відновлюємо могили УПА. Це єдиний такий випадок із нами тут за 5 років».

Раніше «Магурич» запрошувало всіх охочих допомогти відновлювати цвинтар у Старій Гуті. Роботи там проводять з 28 квітня до 6 травня. За попередні 4 роки на кладовищі реставровано понад 170 хрестів, залишилось відновити 50.

«Хочу наголосити, місцеве населення і влада дуже прихильні до нас, – каже Соляр. – Ми 5 років цей цвинтар відновлюємо. Маємо величезну підтримку! Ґміна нам допомагає логістично. Без них було б значно важче. До цього не було жодних інцидентів. Десятиліттями з «Магуричем» працюють переважно поляки-волонтери, які ремонтують українські цвинтарі в Польщі. Завдяки ним зберігається спадщина польсько-українського пограниччя в Польщі».

«Магурич» понад 30 років відновлює українські, польські, єврейські й німецькі закинуті цвинтарі та пам’ятники, придорожні хрести та каплички. Переважно працюють на цвинтарях Південно-Східної Польщі: на Бойківщині, Лемківщині та Розточчі. За підрахунками Моджеєвського, за цей час вдалося відремонтувати понад 2000 нагробків на близько 140 цвинтарях.

«Наразі не подавали офіційної скарги до поліції, але подамо, – каже Соляр. – Вважаємо, такі інциденти не повинні відбуватися і слід карати винних. Наскільки знаю, проти частини з них відкрили провадження за порушення громадського порядку. Однак не хочемо розбурхувати настроїв, бо свідомі, що такі ситуації є одиничними і більшість людей нам сприяє і вважає нашу роботу вартісною».

Місцева поліція в Наролі наразі не відповідає, лише на екстренні виклики, адже у Польщі тривають довгі травневі свята.

Об’єднання українців у Польщі вважає, що атакам на українців і росту негативних настроїв поляків щодо українців у Польщі сприяє неадекватна реакція польської влади на такі інциденти, брак розкриття відповідних злочинів, однозначного публічного осуду цих дій, відсутність діалогу на цю тему з українською громадою.

«Атака на «Магурич» – черговий приклад розпалювання у Південно-Східній Польщі ненависті до всього українського. Від 2014 року на території Польщі осквернено кільканадцять українських могил і пам’ятників», – йдеться в заяві Обʼєднання українців у Польщі.

Ігор Тимоць, фото Ольги Соляр.

Share Button

“Стоїмо перед викликами, які можуть зруйнувати напрацювання 30 років польсько-українських відносин”, – голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима

Share Button

Українська національна меншина в Польщі – не стереотипна літнього віку діаспора, а молоді освічені люди, які переважно живуть у великих містах, займаються бізнесом і активно залучені в суспільно-політичне життя. Про це на “ІІІ Формі десятиліття” у Харкові заявив голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима.

“Троє представників української меншини навіть були депутатами, – зауважує Тима. – Українська меншина в Польщі не закрита, а включена в усі сфери життя. Також беремо активну участь в польсько-українських відносинах. Іноді ці відносини переживають кризу, як-от зараз”.

“Від 2014 року маємо низку провокацій на українсько-польському кордоні, – продовжує Тима. – Це частина гібридної війни – знищення пам’ятників, публікації в Інтернеті. Маємо теж заяви польських політиків, які говорять, що українці – біженці. Це підміна понять – трудовий мігрант і біженець. Польща не хоче приймати біженців зі Сирії, чого від неї вимагає ЄС, тому на рівні прем’єра говорить про 1,5 мільйона біженців з України. Але статус біженців в Польщі має 150 осіб. З другого боку, маємо нестачу робочих рук в Польщі. З третього – влада Польщі гостро ставить питання української відповідальності за Волинь, а також про історичну політику України. Ці речі дають погані наслідки – опитування громадської думки показують ріст негативного ставлення польського суспільства до українців. Це безпека українських трудових мігрантів. У невеликих містах вони незахищені”.

“Маємо дві суперечні тенденції. З одного боку, частина польських лідерів говорить, що їм потрібна буферна зона між Польщею і Росією, тож в інтересах Варшави підтримувати незалежну і демократичну Україну. Що Польщі потрібні працівники з України. З іншого боку, звинувачують українців в усіх конфліктах з Польщею. Стоїмо перед серйозними викликами, які можуть зруйнувати напрацювання 30 років польсько-українських відносин”, – розповідає Тима.

“Життя українських мігрантів в Польщі тісно пов’язане з тим, що діється в Україні, – розповіла лідер організації українських мігрантів в Польщі, Фонду “Наш вибір” Мирослава Керик. – Координуємо діяльність “Українського дому” у Варшаві. Це місце для культурних заходів, пов’язаних з Україною, наукових конференцій, дискусій. Це місце, де українці можуть отримати допомогу, пройти курси польської чи української мови, відправити дітей в українську школу. Для громадян України в Польщі видаємо українську газету. Варшава – одне з основних міст, куди їдуть працювати наші мігранти”.

“Польська влада виграла вибори, будуючи кампанію на антимігрантських настроях, – продовжила пані Керик. – Це стосувалося насамперед біженців із Сирії. Але теж позначилось на нас, бо влада Польщі заблокувала гроші від ЄС, призначені на інтеграцію іноземців. До цього наша діяльність великою мірою фінансувалася з коштів ЄС, а також приватних жертводавців. Українські організації в Польщі намагаються використати в політичній боротьбі, тому остерігаємося у щось таке вплутуватися”.

Share Button

«Ні в кого немає монополії на святість: у наших народів були і жертви, і злочинці. Такого ж розуміння очікуємо від поляків», – дипломат Данило Лубківський

Share Button

Серед понад 100 учасників Київського безпекового форуму був український дипломат, колишній дипломатичний радник прем’єра і заступник міністра закордонних справ України Данило Лубківський. Polukr.net поцікавився його думкою про українсько-польські відносини та про можливість їхнього поліпшення.

– Як оцінюєте теперішній стан українсько-польських відносин, і яка в них роль українського МЗС?

– Відносини між Києвом і Варшавою – не просто стратегічний зв’язок двох близьких народів, а одна з основ стабільності регіону й об’єднаної Європи. Ми багато досягли за останні 26 років.

Українці цінують безумовну політичну та безпекову підтримку Польщі під час агресії Росії. Ми вдячні за велику людську солідарність. Упродовж десятиліть в нашому суспільстві не було навіть натяку, щоб сприймати поляків інакше, ніж друзів і союзників. Так є і зараз. Але є теж тривожні тенденції останнього часу.

Поміж нами вкинуто з’ясування історичних взаємин. Нам не треба боятися правди про минуле наших народів. Важка, але повна та вичерпна правда про наші минулі трагедії, про злочини поляків проти українців та українців проти поляків, про їхні причини, обставини та наслідки здатна очистити свідомість з обох боків кордону. Але це стосується правди, а не політичного тавра, яке можна безапеляційно накласти на іншого. Впродовж років у наших державах була традиція спільно оцінювати взаємні кривди. Така форма відображала намір порозумітися. Цей принцип було порушено. У серії рішень польські депутати вирішили дати односторонню оцінку, яку більшістю голосів призначено правдою. Такий підхід – неправильний. Він не дає результатів, упосліджує будь-які позитиви, породжує образу, недовіру і нещирість.

Таке з’ясування взаємин збіглося з російською війною проти України. Кремль радіє цій ситуації. Історичні непорозуміння притаманні всім європейським народам. Але збурення негативних емоцій саме зараз, у критичний для всіх момент, є безпековою помилкою.

У найближчому майбутньому наші відносини чекають непрості події – такі історичні річниці, як 75 років Волинської трагедії та століття польсько-української війни, а також політичні кампанії – місцеві вибори в Польщі, майбутні парламентські та президентські вибори в обох країнах. Маємо бути готові, що загострення емоцій та розпалювання пристрастей використає Росія. Дії провокаторів, шовністів, популістів чи просто темних йолопів, які марять поверненням “втрачених територій”. Це може призвести до непередбачуваних наслідків та перекреслити багаторічні напрацювання із взаємного примирення.

Такому розвиткові подій мали б запобігти лідери обох держав – президенти та глави урядів: тут потрібне справжнє лідерство, готовність негайно та спільно реагувати на провокації, воля діяти разом і не озиратися на політичну кон’юнктуру чи сторонні настанови.

– Чи могло б українське посольство у Варшаві ефективніше діяти на випередження, щоб усувати негативні емоції, ініціювати більше позитивних інформаційних приводів?

– Не варто переоцінювати можливості посольства України в Польщі чи Польщі в Україні. В обох працюють віддані люди, які намагаються об’єднати наші політикуми, які працюють над створенням поля порозуміння між нашими елітами і роблять багато. Але годі очікувати, що одна установа здатна зупинити рішення польського Сейму чи Сенату і, скажімо, переконати політиків чужої країни зупинити політичний шал.

У регіоні Східної Європи справді небезпечна тенденція. Ідеї європейської солідарності підмінюють настрої локальні, містечкові. Політики відчули в суспільствах страх перед чужим і водночас бажання “випрямити плечі” після десятиліть бідності та нужденної праці. До цього апелює політичний егоїзм. Він знайшов для себе чергову маску і вправно почав прикидатися національною гідністю та винятковістю. Але я знаю напевне: ми можемо бути більше, ніж егоїстами. Ми здатні бути справді великими.

Тим часом, Україна під час війни будує свій великий національний наратив. Наші символи наповнюються новим сенсом. Водночас ми повинні відкрито, сміливо і чесно сказати, насамперед собі, що в минулому ми були не лише нацією героїв та жертв. У нашій історії були періоди, коли чинили кривду іншим. Головною причиною цих злочинів була бездержавність України та кривава жорстокість навколо і проти нашого народу. Така оцінка має ґрунтуватися на ретельному історичному аналізі, що його слід не зволікаючи зробити. Не можемо і не повинні боятися правди. Але правди і поваги до нашої пам’яті очікуємо й від польської сторони.

У жодного з наших народів нема монополії на святість. Між нашими народами були і жертви, і злочинці, і взаємне геройство. Розділення та знищення української державності у 1920-х роках призвели до появи Радянського Союзу. Кривда окупації призвела до повстання українців. Темні стихії ХХ століття ледь не поклали нам обом край. Наша найбільша біда виникає тоді, коли припиняємо вірити один одному. Дуже часто нашими спільними вадами є містечковість, недалекоглядність, надмірна самовпевненість. Це затягує суспільства в емоційну прірву, з якої важко повернутись. Лише згодом, коли мине багато часу, знову починає вибудовуватися діалог. Це триває до чергового спалаху “винятковості” власного болю. З цього замкненого кола треба вирватися.

– Наскільки нашому МЗС складно домовитися з польськими колегами, аби зняти напругу у відносинах, влаштувати акції на примирення?

– Сподіваюся, що обом міністерствам та дипломатичним представництвам не бракує спілкування. Так само не бачу протиріч, які неможливо було б вирішити. Але для цього потрібне спільне лідерство найвищої політичної проби. Не містечкове протистояння «ти – мені, я – тобі», а воля порозумітися навіть з найскладніших питань. Саме так, бачу, діє польська влада у відносинах з Ізраїлем та Литвою. Україна теж закликає Польщу до такого діалогу. 

– Дискусії про історію спричиняють те, що поляки, за опитуваннями, починають гірше ставитись до українців. Чи наші дипломати пояснюють польським колегам і політикам про ризики для сотень тисяч українських заробітчан у Польщі, які зумовлює історична дискусія?

– Велика присутність українців у Польщі мала б стати унікальною опорою для наших відносин. Це – якір взаємин. Натомість парламентські рішення, схвалені у Польщі, стали приводом для тривоги політиків та експертів щодо створення атмосфери тиску та залякувань українців. Політичне тавро поставити легко. Але згодом воно стає частиною бесід на кухні. А відтак  приводом для сутичок. Тому питання захисту прав українців мусить залишатися у постійному полі зору. Для обох народів важливо відверто говорити про речі, як це недавно зробило Об’єднання українців у Польщі та Фонд Стефана Баторія, які започаткували постійний моніторинг зростання мови ненависті щодо українців в Польщі.

Багато порушень прав українців знаходять адекватну реакцію польської влади. Але створюється загальна атмосфера неприязні. Виходом має бути насамперед розрядка з’ясування “історичних відносин”. Оскільки в Польщі зростає українська присутність, слід подбати про збільшення українських шкіл та поширення української мови. Це – важливий напрям спільної роботи. Як добрий приклад, треба згадати нещодавній запуск у Вроцлаві обслуговування українською мовою у квиткових терміналах і компостерах громадського транспорту.

А, загалом, нашим відносинам повинні бути притаманні такі принципи партнерства, як рівність, солідарність та паритет.

Місяць тому з’явився сквер Яцека Куроня у Львові. Маю надію, що найближчим часом у Києві з’явиться вулиця Єжи Гедройця. В Україні маємо цілу географію місць, пов’язаних з видатними іменами синів і доньок польського народу, яких шануємо, – від Адама Міцкевича і Юліуша Словацького до папи Івана Павла ІІ, який ріднить наші народи.

Мені б хотілося, щоб так само у Варшаві з’явилися вулиці Івана Франка, Михайла Грушевського, Андрея Шептицького, першого міністра закордонних справ України Олександра Шульгина, Максима Рильського, аби в Холмі постав пам’ятник Данилові Галицькому, який заснував місто. Щоб у Кракові з’явилася вулиця Богдана Лепкого. Цей перелік можна продовжувати довго.

Говоримо про це польським колегам. Хочемо, щоб в Ягеллонському університеті Кракова були започатковані “Франкові читання” на зразок “Оссолінських зустрічей” у Львові. Попри тривалу розмову і прихильне ставлення до цієї ідеї керівництва університету, на жаль, досі не маємо практичної відповіді. Хотіли б їхати до Кракова і Варшави розповідати полякам про сучасну Україну. Потребуємо щирої польської руки і розуміння.

– Як ще, на Вашу думку, можна поліпшити ситуацію в українсько-польських відносинах?

– По-перше, треба схаменутися тим політикам, які ще не зрозуміли, що не варто здобувати рейтинг, використовуючи відносини з сусідом. Це шкодить власній країні. По-друге, не може бути принципу «ти – мені, я – тобі». Натомість має бути – «діємо і будуємо майбутнє разом». По-третє, потрібно дотримуватись паритету. Між нами нема ні старшого, ні молодшого. Ми – два великих народи, які мусять жити у злагоді і поважати один одного.

– Що нашій владі та дипломатії заважає ініціювати спільні позитивні заходи з польськими колегами?

– Заважає стриманість та невизначеність “політичних маневрів”. Для мене національна гідність – це ставлення один до одного з повагою, як до рівного. Я вихований, зокрема, на польській культурі. Для мене вона рідна, близька і зрозуміла. Тому, говорячи на ці теми, хотів би знову бачити велику і мудру Польщу, яку люблю.

Довідка

Данило Лубківський – 42 роки, народився у Львові. Дипломатичний радник прем’єр-міністра України 2015–2016 років. Заступник міністра закордонних справ України у 2014 році.

У 2006–2010 роках – радник президента. У 2004–2006 роках – радник міністра закордонних справ України. У 2001–2004 роках – третій, другий і перший секретар представництва України при ООН, член делегації України до Ради Безпеки ООН. Почав дипломатичну службу у 1998 році. Закінчив факультет міжнародних відносин Львівського університету ім. Івана Франка. У 2009 році нагороджений орденом Данила Галицького.

Ігор Тимоць.

Share Button

Із 2014 року чисельність української армії зросла до 250 тисяч осіб та 130 тисяч резерву, – експерт

Share Button

«За законом про деокупацію Донбасу, який набув чинності у березні цього року, до 30 квітня буде створено нову систему управління силами оборони України на оперативному рівні. Введуть посаду командувача Об’єднаних сил і сформують Об’єднаний оперативний штаб Збройних сил України (ЗСУ). Це дозволить Україні розпочати на Донбасі військову операцію Об’єднаних сил замість нинішньої АТО», – про це на ІІІ Польсько-українському стратегічному форумі заявив заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень Костянтин Кононенко.

«У 2018 році пріоритетом оборонної реформи в Україні стане формування об’єднаного керівництва силами оборони, – продовжив Кононенко. – Створять 2 окремі посади – головнокомандувача і начальника генштабу ЗСУ. Зараз ці посади об’єднані. Головнокомандувач буде підпорядкований президенту і відповідатиме за забезпечення армії. Начальник генштабу відповідатиме за здійснення військового керівництва й управління ЗСУ. Під час реформування управлінської ланки ЗСУ враховано типову структуру штабів НАТО».

Експерт теж розповів, що з 2014 року чисельність ЗСУ зросла на 66 тис. осіб і нині становить 250 тис. військового та цивільного персоналу. Поряд з кадровою військовою службою сформовано оперативний резерв у 130 тис. осіб, що мають бойовий досвід.

«Одне з ключових питань оборонної реформи – впровадження демократичного цивільного контролю над всіма напрямками діяльності оборонних інституцій, – каже Кононенко. – У перспективі 5 років важливим завданням оборонної реформи в Україні будуть, по-перше, нарощування оперативних можливостей сил оборони. По-друге, нарощування сумісності ЗСУ зі збройними силами країн НАТО. По-третє, розвиток оборонної інфраструктури. По-четверте, удосконалення системи забезпечення ЗСУ зброєю, військовою та спеціальною технікою. По-п’яте, забезпечення збалансованого підходу у використанні фінансових і матеріальних ресурсів в армії, а також боротьба з корупцією».

Польсько-український стратегічний форум відбувся в замку села Дубецько, біля Перемишля. Експерти, журналісти і дипломати з України, Польщі та США обговорили наслідки гібридної війни Росії для України, Польщі та НАТО. Зокрема, роль військово-технічної співпраці між Україною і Польщею, а також російську пропаганду, спрямовану проти польсько-українсього партнерства.

Share Button

“Україна поволі рухається від цінностей виживання до самовираження”, – історик Ярослав Грицак

Share Button

Для тривалого і стабільного розвитку демократії та заможності Україні потрібні відповідні цінності, які будуть мастилом для розвитку економіки і благополуччя країни. Бо цінності мажуться на хліб. Про це під час “ІІІ Форуму десятиліття” розповів історик Ярослав Грицак.

“Є цінності декларативні – “за все хороше, проти всього поганого”, – розповідає історик. – Наприклад, 90% українців вважають себе патріотами. Це чи не найвищий показник у Європі. Проте коли виникає запитання, а скільки з них хочуть іти на війну, то відсоток один із найнижчих у Європі – 30%. Це означає, що для 60% громадян України патріотизм – не справжня цінність. Вони заявляють так, бо вважають, що так добре говорити. Цінності – те, що вас глибоко мотивує. Наприклад, майже для всіх людей цінністю є безпека власна та близьких. Але цінності не лише мотивують, але й визначають якість життя”.

“Ми всі хочемо жити довго, безпечно і багато, – продовжує Грицак. – Багато чого залежить від економіки, але економіка не барон Мюнхгаузен – не може себе витягнути з болота за волосся. Вона запускається через політичні реформи. Багато народів пробували впроваджувати реформи, але їм не вдавалося. Усе, що б вони не робили, йшло, мов вода у пісок. Причина – брак мастила. Якщо уявити, що політичні реформи – це одна шестірня, а економічні – інша, то мастило, яке могло б їх з’єднати і не дати буксувати, це цінності”.

“Цінності – індикатор, який показує, як далеко суспільство може піти в можливостях розвитку, – розповідає історик. – Вони формуються історично та змінюються дуже поволі. Якщо хочете побачити зміну цінностей, то слід розглядати не рік чи два, а 20 чи 100 років. Потрібна більша перспектива, а для цього – історія. Жоден соціолог цієї перспективи не бачить. Соціолог робить моментальну фотографію суспільства. Найкраще для розуміння – “шлюб” історії та соціології”.

“Цінності або обмежують, або дають можливості для розвитку, – веде далі Грицак. – Одні важливі цінності-визначники – релігійно-секулярні. Тобто наскільки для вас важлива релігія. Другі – виживання-самовираження. Тобто коли хліб важливіший, ніж демократія. Виживання – чи вам важливо слухати владу, бо всяка влада від Бога. А самовираження – це рухи за екологію і гендерні права. Від цих цінностей залежить якість вашого життя. Тому кажу, що цінності мажуться на хліб. Від них залежить рівень багатства, ВВП на душу населення. Що вищі цінності від релігійності до секулярності, а також від виживання до самовираження, то в країнах, де більшість населення їх сповідує, краще живеться”.

“Цінності змінюються з поколіннями, – каже Грицак. – Ми сформовані тими, ким були у підлітковому віці – між 13 і 20 роками. Нам подобаються ті самі дівчата, музика, книжки. Набір цінностей складається у цьому віці, бо тоді формується людський характер – ми вже не діти, але ще не дорослі. Проте якщо цінності раз сформувалися, то на все життя”.

“Україна на мапі світових цінностей не в доброму кутку, – розповідає історик. – Наша позиція на мапі світу щодо цінностей залежить від трьох чинників, які мають історичний вимір. Перший – релігія. Незалежно, чи ви віруючий, чи ні. З погляду добробуту, краще монотеїстична релігія, ніж політеїстична, християнство, ніж іслам, західне християнство, ніж східне, протестантизм, ніж католицизм. Важливий виняток – конфуціанство, такий азійський протестантизм. Другий визначальний чинник – у якій імперії була ваша країна: Британській, Іспанській, Австро-Угорській чи Російській. Третій – соціальний устрій вашої країни протягом минулого. Найкраще – демократія, найгірше – комунізм. Україні не пощастило з історією. Тому наші можливості щодо радикальних реформ обмежені. Ми потерпіли від історії. Тому в нас високі цінності виживання, а не самовираження”.

“До війни Україна невпинно рухалася від виживання до самовираження, на відміну від Росії, що дивно, бо остання багатша, – пояснює далі Грицак. – У 2015 році ми зробили дослідження, чи під час війни, бува, Україна не відійшла від цінностей зросту самовираження назад до виживання, що було б природно під час війни. Результати показали, що в Україні надалі поволі триває збільшення прихильників цінностей самовираження. Ці цінності поділяють переважно молоді люди з вищою освітою, мешканці великих міст. Ми бачили їх на Майдані. Неприємним результатом стало, що в Україні ця група в меншості – близько 15%. На жаль, 85% українців перебуває в зоні виживання. Це пояснює, чому надалі залишаємося зі структурними проблемами, чому реформи в Україні будуть надалі тяжкими і тривалими. Бо зміни в Україні не спринтерскі, а марафонські. Їх швидкість буде залежати від того, хто задаватиме порядок денний – молода мобілізована меншість, яка прагне самовираження, чи пасивна старша більшість, що прагне виживання. Друга річ – нехіть молоді йти до влади та голосувати, яку маємо з вами змінювати”.

Share Button

“Переживаємо унікальний досвід перетворення промислових регіонів, який буде важливий для всього колишнього СРСР”, – Євген Глібовицький

Share Button

За останні кілька років відбувається переосмислення того, що вважати сходом України – це ще Донбас, але вже не Харків, Дніпро чи Запоріжжя. Про це на “ІІІ Форумі десятиліття” заявив експерт з довготермінових стратегій Євген Глібовицький.

“У нас відбувається перегляд визначення та значення для держави сходу країни, – каже експерт. – У промисловому поясі України існує низька мобільність людей, висока концентрація капіталу, відсутність змагальної політики. Це район зі слабо розвинутим малим та середнім бізнесом. У цьому бачимо загрози, але це теж можливості. Трансформацію, яку зараз проходять Дніпро, Запоріжжя і Харків, у промислових країнах колишнього СРСР ще ніхто не проходив. А будуть. Усі ті проблеми, що зараз в Україні, будуть в Білорусі, Росії та Казахстану. Це трансформації економіки, моделей ведення бізнесу і суспільних перетворень. Якщо будемо дивитися на себе, як на лабораторії з пошуку нових рішень для всього колишнього СРСР, то побачимо цінність, яку теперішні процеси в Україні дають нам. Ці процеси будуть важливі для інших пострадянських регіонів. Важливо дивитись на себе саме так. Це цінність, яку варто заявляти й нашим західним партнерам”.

Share Button