вівторок, 21 Травень, 2024
pluken
Головна / ihor (сторінка 14)

ihor

Понад 3400 українських дітей отримали у Польщі допомогу “500+”

Share Button

Переклад новини з газети Fakt про те, скільки іноземців отримують в Польщі допомогу на дітей “Родина 500+”. У замітці йдеться, що понад 3400 із 6000 таких виплат у 2017 році припало на українців, які легально живуть і працюють у Польщі:

“Майже 6000 дітей іноземців, які живуть у Польщі, скористалися у 2017 році з програми “500+” (державна фінансова допомога сім’ям у вихованні дітей; на другу та кожну наступну дитину Польща виділяє допомогу в 500 злотих на місяць; на першу дитину виділяє, якщо дохід на члена сім’ї менше 800 злотих на місяць – Polukr.net). Загалом іноземці отримали близько 35 млн злотих за рік. Серед них – понад 3400 дітей з України, понад 500 з Росії і майже 300 з В’єтнаму.

Не варто обурюватися цим виплатам. По-перше, значно більше поляків, які живуть за кордоном, дістають допомогу на дітей у країнах проживання. У зв’язку з цим вони не можуть претендувати на “500+”. По-друге, ці 35 млн – тільки на перший погляд велика сума.

“Це буквально 0,2% з усієї суми видатків у 23 млрд злотих, які Польща в 2017 році витратила на програму “500+”, – пояснює віце-міністр родини Бартош Марчук. – Це означає, що 99,8% із цієї суми отримали польські сім’ї”.

Гроші за програмою “500+” на дітей іноземці отримують на таких самих умовах, що й польські сім’ї. Іноземець, по-перше, має легально працювати в Польщі. А особи з-поза ЄС повинні проживати із сім’єю на території Польщі”.

Переклав Ігор Тимоць.

 

Share Button

Студенти і викладачі упорядковують закинуті українські цвинтарі на Любачівщині

Share Button

Студенти та викладачі Українського католицького університету (УКУ) 17–26 липня прибирали український цвинтар на Любачівщині (територія Польщі з центром у містечку Любачів, де до 1947 року більшість населення становили українці – Polukr.net). Це 7-ма щорічна експедиція на ці терени. Осередок, навколо якого працюють всі ці роки, – колишнє українське село Гораєць, спалене військами Польської Народної Республіки (ПНР) та СРСР у 1945 році. Цього року 12 студентів і викладачів наводили лад на цвинтарі в селі Старі Олешичі. Керівник експедиції – кандидат історичних наук, доцент кафедри нової і новітньої історії УКУ Василь Стефанів. Фінансується експедиція фондом Тимоша та Дженовефи Шевчуків і Вічного фонду “Броди-Лев”.

Студенти вчать історію, прибираючи цвинтарі

Протягом 7 років учасники експедицій селяться в екологічно-етнографічному готельному комплексі в Горайці – «Хутір Гораєць». Аби зекономити, живуть у наметах, самі готують їсти.

Більшість учасників – хлопці та дівчата 4–5 курсів, 20–22 років. Протягом дня хлопці підіймають хрести, встановлюють їх, аби не падали надалі, чистять від кущів і галуззя кладовище в Старих Олешичах. Дівчата очищають надмогильні пам’ятники і хрести від моху, чергують на кухні на «Хуторі». Увечері грають ігри, відпочивають біля вогнища.

Студенти, переважно історики, кажуть, що основне для них, – можливість зробити добре діло, пізнати історію на власні очі та гарно провести час. «Я приїхав сюди, бо це відповідає моїй спеціальності та зацікавленням, – каже студент Миколи Гаєвой. – Пишу роботу про одне зі знищених сіл Закерзоння (публіцистична назва земель, де до 1947 року жили українці; терени сучасної східної Польщі, звідки українців виселили на захід Польщі та в УРСР після ІІ світової війни – Polukr.net)».

«Я учасниця польського товариства в Тернополі, у мене були поляки в родині, – каже студентка Анастасія Шестюк. – Із польським товариством упорядковувала кілька років польські цвинтарі на Тернопільщині. Тепер захотіла прибрати український в Польщі, порівняти їхній стан. Українські в Польщі значно занедбаніші, тому їх важче прибирати».

Місцева влада всіляко допомагає. Тільки просять, аби без політики

Василь Стефанів розповідає, що місцева влада всіляко допомагає – позичає інструменти, коли потрібно, іноді скошує траву. Католицький парох в Старих Олешичах, до парафії якого належить цвинтар і закинутий мурований колишній греко-католицький храм, радо погодився, аби українці прибрали кладовище. Лише попросив, щоб не було ніяких політичних моментів.

Цвинтар в селі Хотилюб / Фото Андрія Поліковського - Polukr.net
Керівник експедиції Василь Стефанів

Стефанів розповідає, що місцеве населення ставиться приязно і приємно здивоване, що українці чистять кладовища, ще й своїм коштом. Поляки, за його словами, ставляться до цього з повагою. Прибирання, як кажуть жителі Старих Олешичів, відповідає християнській традиції і покращує вигляд села.

«Як в Україні, так і в Польщі є багато стереотипів щодо польсько-українських відносин, – каже Стефанів. – На політичному рівні між владою країн бувають час від часу напруження. Проте на низовому рівні ми цього не відчуваємо. Місцеві поляки хочуть вести господарські відносини з українцями. Часто звертаємося до них із побутовими проблемами. Не раз просили трактор, аби витягти важке каміння. Позичаємо інструменти. УКУ забезпечує усім необхідним реманентом, але всього не передбачиш».

«За ці роки назбиралося багато спогадів, – каже історик Стефанів. – Одного разу в Горайці витягували важкий камінь. Обкопали місце. Ніяк не могли витягти. На цвинтар приїхали туристи з Варшави. Дивлячись на наші безуспішні спроби, взялися допомагати. Таких прикладів вдосталь».

Також історик розповів на цвинтарі Горайця, що тут була база УПА. А в іншому селі, по сусідству, база польського підпілля – Армії Крайової (АК). Між ними точилися бої. У квітні 1945 року польська комуністична влада за підтримки НКВС вирішили позбавити українських повстанців бази й атакувала село. Застосували навіть артилерію. Село спалили, а близько 185 жителів із приблизно 1800, що жили в Горайці, – вбили. Серед них десятки жінок і дітей. Ці жертви поховані на кладовищі Горайця. У 2010 році на цвинтарі відкрили меморіал жертвам трагедії.

«Були за роки експедицій різні історії, – продовжує Стефанів. – Наприклад, участь волонтерів зі Слов’янська. Вони знайомилися зі студентами УКУ – таке собі відкриття українцями українців з іншої частини країни. Також у жителів сходу було багато особистих відкриттів із побаченого в Польщі. Одного року була спільна Польсько-українська школа в Горайці, де ми обговорювали відносини між народами. Тоді викладачі з Польщі та України читали лекції нашим студентам».

Студентів щороку возять у прибрані у минулі роки кладовища, проводять екскурсії. Учасники намагаються детальніше дізнаватись історії сіл, досліджувати людський вимір минулого, долі конкретних людей.

«Ми достеменно не знаємо, як між собою жили українці, поляки та євреї у малих селах, – розказує історик Стефанів. – Які були традиції та побутово-господарське співжиття. Люди у цьому пограниччі жили поруч століттями. Польсько-українська історія добре вивчена на вищому рівні, але не на низовому».

«Для багатьох студентів експедиції стали поштовхом для написання наукових робіт, – розповідає Василь Стефанів. – Вже написано дві магістерські роботи. Перша – дослідження локальної історії Горайця, демографії села в другій половині ХІХ століття. Друга – про польсько-українські відносини під час ІІ світової війни на основі локальної історії Горайця. Будуть і подальші праці».

«Хутір Гораєць» – історія відновлення життя та пам’яті спустошеної землі

За минулі роки студенти і викладачі УКУ прибрали цвинтарі в селах Гораєць і Хотилюб. Ці села у 1940-х пережили криваве протистояння між українцями та поляками, а українці звідтіля були вивезені. Після цього ці мальовничі краї знелюдніли. Допоміг терени Горайця наповнити новим життям власник готелю «Хутір Гораєць». Він 12 років тому на місці старої занедбаної школи почав зводити готельний комплекс, схожий на етно-музей. Тепер протягом року на території комплексу проводить етно-фестиваль «Фольковіско».

Власник "Хутору Гораєць" (ліворуч) / Фото Андрія Поліковського - Polukr.net
Марчін Пьотровські – власник “Хутору Гораєць”

«Хутір Гораєць» ми почали робити 12 років тому, – каже власник готелю Марчін Пьотровські. – Приїхали сюди відпочити і побачити дерев’яну церкву 1586 року. Я сам із села, що за 400 км звідси, але закохався в це місце. Викупив будівлю старої школи, яка була повністю занедбана, – там жили дикі звірі та росли дерева. В селі не було води, каналізації. Тоді зауважив, що в мене практично немає сусідів. Це був хутір між полів і лісів… Усе в готелі зроблене моїм коштом, без допомоги фондів чи держави. 11 років я працював в Ірландії, приїздив сюди тільки на місяць-другий. Моя сім’я жила тут. Зараз я теж працюю піар-менеджером у місцевій владі».

«Фестиваль «Фольковіско» почався з того, що ми з друзями роз’їхалися по світу, але вирішили зустрічатися тут раз на рік, – продовжує Марчін. – Так ми зустрілися двічі, а 8 років тому вирішили перетворити наші зустрічі на фестиваль. Помітили, що в селі на кожному кроці сліди української культури. Але каміння нам мало розповідає. Хотіли поговорити з людьми, які щось знають про ці місця, – почали шукати молодих українців, коріння яких звідси. Знайшли онуків останніх жителів села. Почали відроджувати місцеві ремесла, традиції, культуру, збирати в готелі давні речі побуту. Сам фестиваль присвячений культурі цих місць, різним видам мистецтва. Кожне «Фольковіско» присвячене новим сторінкам історії цієї землі».

Завдяки фестивалю про село дізналось багато людей в Польщі та поза її межами, в Гораєць почали приїздити нові мешканці, будувати житло. Жителі великих міст зводять тепер в селі дачі. Близько 7 років тому село знову ожило.

Надмогильні пам’ятки, що розповідають історію

Василь Стефанів розповів історію експедицій. «Усе почалося з перших екскурсій, які ми проводили студентам для вивчення прикордоння, – розповідає історик. – 2012 року приїхали в Гораєць. Познайомилися з власниками «Хутору Гораєць». Побачили тут занедбаний український цвинтар. Дізналися про історію села, її трагічні сторінки. Тоді спонтанно прийняли рішення приїхати сюди і почистити цвинтар. Створили відповідну програму для студентів, волонтерів та працівників УКУ».

«Протягом 4 років впорядковували цвинтар в Горайці, – продовжує історик. – Далі 2 роки прибирали в Хотилюбі. Тепер взялися за Старі Олешичі. Надгробки, які підіймаємо, мають мистецьку вартість, бо належать до місцевої Бруснівської каменярської школи. Також вони мають історичну цінність, бо на них часто є цікаві написи».

«Це добре, що українці прибирають свої цвинтарі в Польщі»

У Старих Олешичах український цвинтар розташований у центрі села. Поруч – занедбана мурована греко-католицька церква 1913 року. У суботу вдень в селі не надто людно. Можливо, через період жнив. Де-не-де люди косять траву на подвір’ї, щось роблять біля дому, будують нові будинки. Попри певну схожість людей з мешканцями сусідніх українських сіл з іншого боку кордону, впадає в очі заможність села: нові чепурні будинки та паркани, усюди підстрижена трава, рівна дорога. Усі, з ким вдалося поговорити в Старих Олешичах, позитивно висловлювалися щодо прибирання кладовища українцями.

Прибирання цвинтаря в Старих Олешицях / Фото Андрія Поліковського - Polukr.net
Прибирання цвинтаря в Старих Олешицях

«Мені не перешкоджає їхня робота, хай прибирають, як хочуть, – каже 65-річний житель села Зигмунд. – Село буде мати кращий вигляд, коли приберуть».

«Гірше було б, якщо б смітили, – жартує продавець у сільській крамниці, 53-річний Кшиштоф… – Усім хочеться, аби було красиво і чисто. А в центрі села і поготів. Там, біля церкви, молодята часто фотографуються, тож прибирання не завадить. Гміна час від часу косить траву, але хоча б кущі тепер почистять, хрести попідіймають. Кілька років тому приїздили українці, проводили літургію. Вони щось теж прибирали».

Вдалося поговорити зі старою жителькою села, яка прожила в ньому понад 70 років. «Наше село вивезли сюди з України в 1947 році, – каже 89-річна Стефанія. – Ми поселилися в хаті, де жили українці. Їх звідси теж вивезли. У мене немає ніяких образ на українців. Було, що було. Це в минулому. Тішуся, що Бог дав мені стільки років життя і здоров’я. Всім зичу жити в мирі та порозумінні. Добре, що українці прибирають цвинтар. Сюди час від часу приїздять рідні тих, хто колись тут жив, проводять панахиди біля церкви. Деколи трошки щось прибирають на кладовищі».

Учасники експедиції / Фото Андрія Поліковського - Polukr.net
Учасники експедиції

Однак цвинтарі за кілька років знову заростуть, тож з часом до них доведеться повертатися. Поряд з експедицією УКУ закинуті українські кладовища Закерзоння прибирає громадське об’єднання «Вирій». В їхні експедиції переважно їздять нащадки українців, яких виселили з цієї території. «Виріївці» прибирають цвинтарі, віддалені від населених пунктів.

Крім того, близько 30 років мистецькі хрести і пам’ятки на кладовищах у східній Польщі відновлюють і реставрують поляки, професійні реставратори з польського товариства «Магурич».

Ігор Тимоць. Фото: Андрій Поліковський

Share Button

У консульство слід вбиратися так само, як до театру

Share Button

Перекладач із Любліна Анджеліка Кволік написала у Facebook іронічний пост про Генконсульство Польщі у Львові – виявляється, серед речей, які не можна проносити на його територію (ріжучі, колючі предмети тощо – Polukr.net), є заборона заходити в шортах. Пост поширили десятки разів із великою кількістю іронічних коментарів. На прохання Polukr.net пояснити таку вимогу в Генконсульстві Польщі відповіли, що це нормальна річ, яка має бути сама собою зрозуміла, адже до консульства слід одягатися так само, як у театр – відповідно.

«Двоюрідна сестра у Львові мусила замінити на нову «Карту поляка»…, – пише у своєму пості Анджеліка. – Фото на вході до консульства привернуло мою увагу. У коротких штанях – не зайдете до святині правдивої та справедливої. Соррі, але це щось за межею дурощів! Ніхто в білизні ж не йде до консульства. А якщо б я потрапила в халепу, загубила документи і була б, власне, в шортах, то не зайшла б туди?… Розумію, костел, театр, ресторація з багатьма зірочками тощо, але консулят?».

У відповідь на прохання Polukr.net пояснити дрес-код перший секретар і віце-консул Генерального консульства Польщі у Львові Катажина Солек відповіла: «Пояснення очевидне: обмеження ввели з поваги до інституції та справ, які в ній вирішуються, а також поваги до іншої особи. Тобто з тих самих причин, з яких в театр не личить йти в купальнику чи спортивних штанах, а на уроках учні не жують гумки, чи під час розмови не тримається рук у кишені. Генконсульство знає, що нагадування цих елементарних норм збурило молодих користувачів соцмереж. Проте справа видається такою очевидною для переважної більшості осіб, які відвідують консульство, що ми вважали зайвим коментувати і пояснювати це питання. Водночас інформуємо, що в історії цього консульства не було такого, щоб хто-небудь, хто потребував консульської допомоги у непередбачуваній ситуації, звернувся, і щоб консул вказав на невідповідність одягу».

Ігор Тимоць. Фото Анджеліки Кволік.

Share Button

Найдовше кордон з Польщею перетинати через пункти пропуску «Краковець» та «Шегині»

Share Button

Громадська організація (ГО) «Європа без бар’єрів» презентувала нерепрезентативне соціальне опитування, проведене на 18 пунктах пропуску на кордонах між Україною та Польщею, Словаччиною, Угорщиною і Румунією у квітні-травні 2018 року. У рамках дослідження провели 2220 інтерв’ю, із них 1386 – з громадянами України. Українці на кордоні найбільше скаржаться на погану інфраструктуру, черги та довгу процедуру контролю, а про корупцію часто воліють мовчати.

Найдовше кордон з Польщею перетинати в «Краковці» – 5 годин

Одне з питань, яке найбільше турбує українців при перетині кордону, – це черги. Найбільш тривалий час перетину кордону, який назвали українські респонденти, – на пункті пропуску з Польщею «Краковець» – 5 год. Далі на польському кордоні йдуть «Шегині» – 4,5 год. «Устлиг» і «Рава Руська» – 4 год. «Угринів» – 3 год. Найшвидше кордон із Польщею перетинати на пунктах пропуску «Смільниця», «Грушів», «Ягодин» – 2 год. 

1

На пунктах пропуску «Смільниця» і «Грушів» відбувається спільне прикордонно-митне оформлення, тобто контролюючі органи Польщі та України перевіряють мандрівників в одній будівлі. Посприяло розвантаженню кордонів теж встановлення камер на пунктах пропуску, тож ті, хто планує перетнути кордон, можуть подивитися завантаженість вибраного пункту пропуску.

4

Тривалість перетину кордону залежить від завантаженості пункту пропуску, наявності окремих смуг для автобусів, обладнаного пішохідного переходу, якості дороги, процедури контролю. Так, суттєво меншою є середня тривалість перетину кордону на пункті пропуску «Смільниця», де працює спільний контроль українських і польських прикордонних органів, а завантаженість пункту пропуску «Грушів» є меншою, зкорема, через поганий стан дороги, яка веде до нього. Одна з найпоширеніших скарг опитаних українців – відсутність або наявність тільки платних туалетів та їхній поганий стан.

Вплив безвізу – більше поваги, триваліший час на кордоні

Більше третини опитаних відзначили вплив безвізового режиму на процедуру перетину кордону, але думки в оцінці впливу розділилися.

5

Голова ГО "Європа без бар'єрів" Ірина Сушко / Фото Фонду "Демократичні ініціативи".
Голова ГО “Європа без бар’єрів” Ірина Сушко / Фото Фонду “Демократичні ініціативи”.

«40% опитаних вважають, що реформи і безвіз стали каталізаторами змін у процедурі перетину кордонів. 55% не відчули цих змін. Однак, на думку респондентів, відбулись як позитивні, так і негативні зрушення. Разом зі збільшенням свободи пересування, збільшились проблеми, головним чином пов’язані з тривалістю проходження кордону. Оскільки лише за червень цього року кількість громадян, що скористалися безвізовим режимом з ЄС зросла удвічі в порівнянні з аналогічним періодом минулого року, то проблема інфраструктури пунктів пропуску досі є головним стримуючим чинником мобільності громадян», – розповіла виконавчий директор організації Ірина Сушко.

6

Найбільше опитаних турбували постійні ремонти пунктів пропуску та їх засміченість, брак безкоштовних і обладнаних туалетів та погані дороги, які ведуть до кордону.

7

Респонденти також оцінили пункти пропуску за критерієм – «Дружній», «Нейтральний» та «Суперечливий». До «Дружніх» з-поміж польських потрапив тільки «Ягодин», до «Нейтральних» – «Смільниця» та «Устилуг», до «Суперечливих» – «Краковець», «Угринів» і «Шегині».

Серед основних позитивних ефектів безвізу, який відзначили, – пришвидшення контролю, зростання поваги і лояльності до українців зі сторони прикордонників сусідніх держав. Серед негативних – уповільнення перетину кордону через зростання потоку і більш прискіплива перевірка документів.

Найбільш завантажений «Шегині», найменше – «Грушів»

Середня кількість перетинів кордону за добу з-поміж усіх пунктів пропуску з країнами ЄС в квітні 2017 року (дані прикордонної служби України, до запровадження безвізу – Polukr.net) була найбільшою на «Шегині» – 14890 осіб, із них 13100 – українці. Після запровадження безвізу потік бажаючих перетнути кордон суттєво зріс, – зазначає Ірина Сушко.

2

Далі по завантаженню на польському кордоні в сторону зменшення були – «Рава-Руська», «Краковець», «Ягодин», «Устилуг», «Смільниця» і «Угринів». Найменш завантаженим пунктом пропуску був «Грушів» – 3360 осіб, із них 190 іноземців. Тобто завантаженість «Шегині» була майже в 4,5 разу вищою, ніж «Грушова».

Найбільш задоволеними мандрівники були з перетину пункту пропуску із Польщею – «Ягодин». Найменш задоволені з перетину «Краковця».

3

Найлегше перетнути кордон із Польщею автомобілем через пункти пропуску – «Краковець», «Смільниця», «Грушів», «Устилуг» і «Ягодин». Автобусом на «Раві-Руській». Пішки через «Шешині» та «Угринів».

«Митники просять 5-10 євро на каву»

Опитані на кордоні мандрівники вказували на наявність корупції по обидва боки кордону, але з українського – більше.

«Опитані громадяни вказували на наявність корупційних схем по обидва боки кордону. Але були більш обізнані з випадками корупції в українських митних і прикордонних органах, ніж в органах сусідніх країн», – розповіла Ірина Сушко.

З українського боку значно частіше в корумпованості звинувачували митників, ніж прикордонників. Проте велика частка опитаних, яка на деяких пунктах пропуску сягала 50%, на питання про корупцію вибирала варіант «Важко відповісти».

«Митники просять на каву 100 грн, частіше беруть в євро 5-10 євро, 10 доларів, гроші вкладають у паспорт. Ще потрібно заплатити 250 грн за проїзд без черги», – цитується в дослідженні слова одного з репсондентів.

«Немає куди поскаржитись, якщо щось скажеш, то будеш ще винуватим» (про іноземну сторону), – розповів ще один із опитаних.

Ігор Тимоць. Графіка ГО «Європа без барʼєрів»

Share Button

“Через “розкручування” теми Волині Варшава хоче отримати сатисфакцію за втрачені землі Західної України”, – історик Микола Посівнич

Share Button

У вівторок, 10 липня, у Львівській обласній раді відбувся круглий стіл на тему: “Волинь-43” як складова антиукраїнської пропаганди у Польщі”. Українські історики, громадські діячі, публіцисти, голови організацій “Закерзоння”, “Холмщина”, “Лемківщина” і “Надсяння” обговорювали події на Волині в 1940-х та їх сучасну інтерпретацію в Польщі та Україні.  Усі спікери круглого столу були різкі щодо оцінки політики міжвоєнної Польщі, захищали і виправдовували дії українських націоналістичних формувань в І половині ХХ століття, а також висловлювали критичні оцінки щодо політики сучасної влади Польщі. Погляди спікерів часто співпадали з оцінками українських правих середовищ щодо питань історії, польської політики щодо України і польсько-українських відносин.

“Польська влада через Волинь хоче отримати сатисфакцію за втрачені землі Західної України”

Історик, дослідник польсько-української історії І половини ХХ століття Роман Грицьків / Фото Ігоря Тимоця.
Історик, дослідник польсько-української історії І половини ХХ століття Роман Грицьків / Фото Ігоря Тимоця.

Історик, дослідник польсько-української історії І половини ХХ століття Роман Грицьків розповів, що “контекстом українсько-польського конфлікту 1940-х була ІІ світова війна, тобто дуже жорстокі умови відносин у Європі”.

“Головною причиною українсько-польського конфлікту 1940-х було те, що тодішній польський еміграційний уряд в Лондоні зайняв позицію, що після війни Варшава має повернути собі терени, які належали їй до 1939 року, – розповідає Грицьків. – Відтак вся діяльність польського уряду та підпільної армії була спрямована на те, щоб зберегти за Польщею ці території. 1944 року відбувся масовий відступ німецьких військ із Західної України. Тоді Армія Крайова (АК) розпочала операцію “Буря”. Її завданням було захопити якомога більше населених пунктів в Західній Україні, щоб після війни задекларувати світові належність цих територій до Польщі”.

“Українці сприймали цю ідею негативно, бо прагнули відновити державність, втрачену в 1918 році, – вів далі історик. – У 1938 році українці відновили Карпатську Україну, в 1941 році проголосили Акт відновлення української державності у Львові. У 1944 році створили Українську головну визвольну раду – аналог парламенту. Тож державотворчий процес на українських етнічних територіях тривав. УПА була головним виразником боротьби українців за незалежність”.

“Ситуація, яка склалася в 1940-х між поляками та українцями була дуже складною, – продовжив історик. – По-перше, 1943 року поляки масово пішли служити в німецьку допоміжну поліцію, бо українці пішли в підпілля і почали творити УПА. Німці руками поляків почали боротьбу проти українського підпілля. Водночас активну діяльність на Волині розпочали радянські партизанські, загони Дмитра Медведєва. Їхнім завданням було чинити диверсії в німецькому тилу і боротися проти українського визвольного руху. Польські осередки і АК стали одними із головних помічників і союзників радянських партизанів – давали їм харчі та притулок. Польські села стали базою для радянських партизанів, які разом з поляками воювали проти українського підпілля. УПА намагалося захистити українське населення від превентивних атак польського підпілля, від провокацій і терору радянських загонів, а також від нацистів, які хотіли придушити антинацистський рух в регіоні. Так склалися всі передумови для ситуації, яка вибухнула влітку 1944 року”.

“Зараз польська влада розвиває тему Волині, бо має стратегію розвитку Польщі як регіонального лідера у Центральній Європі. Керівництво “Закону і справедливості” хоче відновити потенціал, який мала Польська держава протягом багатьох віків впродовж історії. Це пробують втілити через історичні сатисфакції, економічну та військову потуги. Польща – головний союзник США та Великої Британії в реґіоні. На Польщу покладено головну відповідальність за безпеку у Східній Європі. Варшава втілює свою місію так, як її собі бачить. В українському питанні це прослідковується через бажання отримати сатисфакцію за втрачені території на сході – т.зв. “східні креси”. Тобто Західну Україну, яку Друга Річ Посполита окупувала в 1-й половині ХХ століття”.

“Польське підпілля зробило поляків заручниками на Волині та в Галичині”

Історик, президент Благодійного фонду «Літопис УПА» Микола Посівнич / Фото Ігоря Тимоця.
Історик, президент Благодійного фонду «Літопис УПА» Микола Посівнич / Фото Ігоря Тимоця.

розповів, якою була політика ОУН-Бандери щодо Польщі в 1-й половині 1950-х: “Створення українських націоналістичних організацій в міжвоєнній Польщі зумовлено тим, що Польща окупувала українські етнографічні землі та не виконала зобов’язань щодо Західної України, які мала, згідно з Версальським миром та іншими міжнародними договорами. Міжвоєнна Польща активно проводила політику асиміляції, полонізації та католизації українців. В українців був вибір – асимілюватися, емігрувати або боротися за свої права”.

“ОУН-Б у 1929 році чітко визначила, що СРСР і Польща – основні вороги української державності, проти яких треба буде збройно боротися, – вів далі історик. – А для цього слід підготувати українські збройні сили. Коли відбувалися переломні події ІІ світової війни у 1939 і 1941 роках, то виникли умови, аби відродити Українську державу. У 1942-1943 роках розпочалося формування УПА під проводом тодішнього керівника ОУН-Б Миколи Лебедя. ОУН-Б пробувала провести переговори з поляками про спільну боротьбу проти радянського і нацистського тоталітарних режимів, але поляки безапеляційно відмовилися та поставили націоналістам ультиматум відмовитися від боротьби. А отже, польське підпілля само зробило поляків заручниками на етнічних землях України – на Волині та в Галичині. Польське гасло: “Ні кроку назад” і позиція ОУН, що будь-яка етнічна меншина на українських землях або за Українську державу, або ворог, зробило поляків ворогами. Так ОУН-Б відкрили для себе ще один фронт поряд із протинацистським і протирадянським. Лише в 1945 році, коли поляки побачили справжні наміри СРСР, то пішли на переговори з українськими підпіллям”.

“Кількість українських і польських жертв на Волині – співмірна”

Старший науковець Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ Надія Хала / Фото Ігоря Тимоця.
Старший науковець Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ Надія Хала / Фото Ігоря Тимоця.

Старший науковець Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ Надія Хала розповіла про дослідження щодо кількості жертв серед українців і поляків в польсько-українському конфлікті 1940-х: “Ми зібрали дані з доступних джерел про кількість жертв конфлікту у Володимир-Волинському районі Волині. Результатом стали карти і таблиці, які показують перебіг подій трагічного літа 1944 року в кожному населеному пункті району. Працюємо над створенням такої бази даних по цілій Волині. Ми зібрали статистичні дані щодо кожного населеного пункту, про його етнічний склад, і склали карту, яку в майбутньому плануємо зробити інтерактивною. Ми нанесли розміщення польських відділків самооборони на вибраній території і побачили підтвердження слів істориків, що поляки створювали на Волині “етнічні коридори”, які мали допомогти втілити операцію “Буря” – захоплення “східних кресів”. Виявили, що в місцях скупчення польських відділків самооборони українські втрати були більші, а також, що польські напади на українські села були ще перед 1944 роком. З’ясовано, що там, де було українське підпілля, втрати серед українців були значно менші. У нас склалася картина подій. Ми обрежні щодо цифр, але тільки у вибраному районі загинуло близько 3000 поляків і 2000 українців. Цифри співмірні та суперечать дослідженням родини Семашків, що є підґрунтям для слів польської влади, яка каже про 100 тисяч польських жертв Волині”.

Старший науковець Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ Надія Хала показує мапу з позначеними селами Володимир-Волинського району Волині, спаленими в 1940-х роках / Фото Ігоря Тимоця.
Старший науковець Львівського відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. Грушевського НАНУ Надія Хала показує мапу з позначеними селами Володимир-Волинського району Волині, спаленими в 1940-х роках / Фото Ігоря Тимоця.

“Ми зробили вибірку, скільки людей у книзі Семашків названі поіменно, а скільки як невідомі загиблі, скільки округлених цифр, – продовжила дослідниця. – Побачили, що великий відсоток загиблих Семашки не називають на прізвище. Наприклад, беремо польську статистику 1921 року. Бачимо, що в населеному пункті жило 100 поляків. Читаємо в книжці Семашків, що там загинуло 300 поляків. Виникає запитання, звідки взялося 200 безіменних загиблих. В кінці роботи зможемо приблизно сказати, скільки загинуло українців і поляків у тій трагедії. Але вже бачимо, що цифра буде співмірна. Багато поляків, яких Семашки зараховують до загиблих, виїхало перед конфліктом чи були виселені німцями на роботи до Німеччини. Знаходимо факти, коли Семашко пише про замордовану сім’ю, а потім знаходимо в архівах документи, що сім’я виїхала до Польщі. Це небезпечна тенденція, що цифри з книжки Семашків в Польщі сприймають на віру і не ставлять під сумнів, а вони часто маніпуляційні та дуже неточні”.

Публіцист Олег Баган / Фото Ігоря Тимоця.
Публіцист Олег Баган / Фото Ігоря Тимоця.

“Польська шовіністична політика породила українське націоналістичне підпілля та десятиліттями його підживлювала”

Публіцист Олег Баган розповів, що польська історіографія розкручує тему Волині, щоб уникнути розмови про історію польсько-українського конфлікту, який розпочався 1918 року, коли українці програли Польщі війну за незалежність: “На українських етнографічних землях конфлікт тривав безнастанно від 1918 року. Щороку в міжвоєнній Польщі відбувалися трагічні події. Польська шовіністична політика Другої Речі Посполитої породила українське націоналістичне підпілля та десятиліттями його підживлювала. Події на Волині були лише спалахом активності наприкінці тривалого конфлікту, який на той час тривав вже 25 років”.

Ігор Тимоць. Фото автора.

Share Button

«Росія поєднує кібератаки з пропагандою», – експерт із кібербезпеки Томаш Флідр

Share Button

Уривки із лекції Томаша Флідра, координатора програм із кібербезпеки громадської організації «Team 4 Ukraine», розказаної в Харкові під час проекту «Кібербезпека України – поширення позитивного досвіду на країни «Вишеградської четвірки» (В4):

– Ефективність роботи кіберзлочинців із Росії – результат злиття кіберзлочинності в Росії зі спецслужбами, та підпорядкування цих злочинців владі в Москві. Підпорядкованість виявляється переважно через спілкування більшості злочинців російською мовою. Часто злочинцями є не тільки росіяни, але теж громадяни інших країн колишнього СРСР.

– У країнах Заходу експерти з кіберзлочинності та кіберзлочинці – це зазвичай дві окремі, розділені між собою групи, які ніяк не співпрацюють. У Росії ж діє синергія цих груп, які зливаються в одну єдину спільноту і підпорядковуються, в кінцевому підсумку, російським спецслужбам. У результаті на території колишнього СРСР створено ціле поле кіберзлочинності, яке підпорядковане, в кінцевому підсумку, Кремлю. Ці злочинці, наприклад, можуть самі по собі займатися викраденням даних із банківських карток, але водночас теж виконувати накази із Москви.

– Кіберлочинцям, які працюють на Москву, влада Росії дозволяє безкарно заробляти злочинним шляхом гроші. Москві ж це дає професіоналів, які на них працюють. Це широке злочинне поле, яке спеціалізується на різних злочинах, пов’язаних із цифровою безпекою, але водночас інструмент Кремля, аби атакувати певні структури в інших країнах.

– Спектр атак широкий – від проникнення в ваші приватні дані до шкідливих програм, які шифрують дані на вашому комп’ютері і вимагають виплат за їх розшифрування, аж до атак на об’єкти інфраструктури інших держав.

– Перші відомі атаки росіян, зареєстровані під час перенесення монументу радянському невідомому солдату в Талліні, в 2007 році. Тоді була масована DDOS-атака на естонські урядові структури (атака, завдяки якій певні сервіси в інтернеті перестають короткий час функціонувати – Polukr.net). Росіяни тоді сказали, що це була проста, непогоджена з владою РФ, реакція простих росіян. Нібито це робили прості добровольці. Таке випробування методики добровольців, яку через 7 років широко використали в Україні. Тепер знаємо ім’я людини, яка стояла з цією атакою – Євгеній Богачьов, на прізвисько «Славік». Живе в Анапі, Краснодарський край, Росія. Мав фірму з он-лайн-розрахунків, на зразок західного PayPal. Його арештувала ФСБ. Відтоді працює на російську владу.

– Інший російський «герой» – Павел Врубльовський. Займався різними кіберзлочинами, але мав нещастя атакувати російський «Аерофлот». Був спійманий ФСБ у 2013 році. Відтоді працює на них. Він цінний для ФСБ тим, що викрив російських кіберзлочинців Сергія Міхайлова (екс-офіцер ФСБ) та Руслана Стоянова (працівник «Лабораторії Касперського»), які «злили» американській ФБР базу російських кіберзлочинців, які працюють на Кремль, та список їхніх злочинів. У Росії ці двоє заочно засуджені за державну зраду. Викриття кіберзлочинців, які працюють на Кремль, у Росії називається «державною зрадою».

– Ще один російський «герой» – Роман Селезньов. Засновник ряду російських ІТ-фірм. ФБР почала справу проти нього в 2008 році. Був арештований під час відпочинку на Мальдівах в 2014 році. США та Росія домагалися його видачі. Видали його США. В Америці в 2017 році він засуджений на 27 років тюрми.

– Як каже британський експерт із питань Росії Марк Джелеотті, Росія віддавна воює з «Заходом». Її сила в централізованому авторитаризмі. Росія значно слабша на технологічному, фінансовому та багатьох інших рівнях, проте значно швидше мобілізується та має синергію різних методів війни.  Це теж стосується і кіберзлочинності. У Росії усі та усе працюють на державу. Там не існує нічого поза впливом влади. Водночас західним країнам потрібен довгий шлях процедур та узгоджень, що робить їх більш повільними та менш ефективними у цій боротьбі.

– Кібератаки для Росії дуже вигідні, бо це дешево і завдає значної шкоди противнику. Також кібератака вдаряє противника в саме серце – у класичній війні слід знищити військо ворога, аби знищити чи захопити його інфраструктурні об’єкти, які дають вам силу. У випадку кібератаки ви нищите це, не чіпаючи армії противника. Тож це велика можливість для таких країн, які не мають ресурсів для війни з «Заходом», але дуже її хочуть.

– У гібридній війні Росія використовує поєднання інформаційної пропагандистської атаки з кібератакою. Це можна побачити на прикладі виборів 2014 року. Росія намагалася зламати українське ЦВК, проте їй це завадило зробити СБУ. Але, тим не менше, вони на якийсь час зламали сайт ЦВК, і показали, наче Дмитро Ярош отримав 37% на президентських виборах. Насправді він отримав менше 1%. Проте росіяни показали цю бажану для себе брехню за правду.

– Схожим чином Росія вела кібератаки в суміші з пропагандою під час агресії проти Естонії в 2007 році, у війні проти Грузії в 2008 році. За два тижні до початку війни проти Грузії, росіяни відключили грузинські інформаційні канали в інтернеті, щоб назовні поступала тільки російська версія подій в цій країні.

– Після України Росія почала проводити такі самі кібернетичні та пропагандистські атаки по цілому світі. Естонія, Грузія, Україна в цьому сенсі були полігонами. Надалі була спроба вплинути на вибори в США, Франції тощо. Тобто Росія стала глобальною загрозою, що країни Заходу лише зараз починають розуміти.

Ігор Тимоць. Фото Ігоря Тимоця.

Share Button

Українці можуть відчувати гіркоту, – Катерина Пельчинська-Наленч про оновлення до закону про діяльність Інституту національної пам’яті (ІНП)

Share Button

Інтерв’ю видання Gazeta Wyborcza з директоркою «Форуму ідей» Фонду ім. Стефана Баторія, колишньою віце-міністром закордонних справ Польщі Катериною Пельчинською-Наленч

– МЗС України стримано коментує оновлення до закону про діяльність ІНП. Голова українського ІНП натомість говорить прямо – ці зміни не несуть нічого доброго і надалі унеможливлюють історичний діалог між Польщею та Україною.

– На жаль, польсько-українські відносини – найгірші за час існування незалежної України. Це не лише результат змін до закону про діяльність ІНП, а наслідок послідовних дій, за які відповідальна і польська сторона, й українська. Проте ми відповідальні за те, що робимо. Вважаю, що викреслення деяких найгірших пунктів із закону про діяльність ІНП, не вплинуло на покращення польсько-українських відносин.

– Після викреслення статей 55а і 55b українським науковцям вже не загрожує кримінальне переслідування в Польщі. Проте там залишилися записи, в яких йдеться про злочини українських націоналістів як злочини, вчинені проти польського народу.

– Ці викреслювання – позитивний факт, але в роботі над документом загалом не взято до уваги побажань України.

Польський уряд зробив лише те, чого від нього прагнув потужний американський союзник. Це негативний сигнал, бо українці відтак можуть відчувати особливу гіркоту з цього приводу.

– Прем’єр Матеуш Моравецький сказав в Сенаті, що чекає від України відповідного підходу до спільної історії. Коротко кажучи, йдеться йому про те, щоб українці визнали Волинь геноцидом.

– Українці теж роблять помилки. Вони прийняли закони, які прославляють злочинців (йдеться про «декомунізаційні закони», в яких формації ОУН і УПА визнані борцями за незалежність України – Polukr.net), але їхні погані закони не повинні бути виправданням для наших поганих законів. А статті в законі про діяльність ІНП, які стосуються України, – погані як з історичного, так і з юридичного погляду.

Українців обурило, що Польща, яка декларує себе як їхній стратегічний союзник, показала їх в негативному світлі. У законі про діяльність ІНП український націоналізм прирівняли з німецьким нацизмом та комунізмом, а злочини УПА з нацистськими злочинами. Проте розмір цих злочинів – різний. Поза тим, у випадку нацистів та радянської Росії за масовими вбивствами стояли державні апарати.

Не розумію, звідки в законі про діяльність ІНП взяли дати, що описують період, за який можна переслідувати – 1929–1950 роки. Стосуються вони, наприклад, часу Другої Речі Посполитої, коли українські націоналісти були громадянами Польщі. Що це означає? Що польська держава їх не переслідувала?

Зрештою, бачу небезпечні натяки цих приписів, які мають паралелі з сучасною російською історіографією. Можливо, це спричинено тим, що деякі експерти, які консультували проект закону, мають неоднозначні зв’язки. Зокрема, давали коментарі пропутінському радіо Sputnik. Врешті, це теж визначення «Східна Малопольща».

– Зустрічався з визначенням «Східна Малопольща» в передвоєнних публікаціях і спогадах кресов’яків (жителі польської національності міжвоєнної Польщі, які жили на теренах сучасної Західної України та Західної Білорусі і були вигнані з цих теренів під час обміну населенням між СРСР і соціалістичною Польщею, вони створили кістяк крайніх правих кіл, критично налаштованих до українського націоналізму – Polukr.net).

– Це образливе для українців визначення, яке не має жодного історичного обґрунтування. Нинішнє його вживання щодо сучасної України – нечуваний антагонізм. Здаю собі справу про історичну неадекватність цього порівняння, але, уявіть, що відчували б мешканці північної Великопольщі, якщо б в офіційних документах їх називали мешканцями «Вартегау» (адміністративно-територіальна одиниця нацистської Німеччини, утворена на анексованій території Другої Речі Посполитої під час Другої світової війни, названа від головної річки краю – Варти – Polukr.net). Я б хотіла, щоб польські закони були добре написаними і не були приводом для образ наших сусідів.

Переклав Ігор Тимоць.

Довідка

Сейм Польщі 27 червня ухвалив зміни до закону про діяльність ІНП і скасував статтю, що передбачає кримінальну відповідальність за публічне приписування польському народові відповідальності за злочини Третього рейху і статті, яка поширює таку відповідальність на іноземців. Скасувати ці статті наполягали США та Ізраїль, які заявили, що вони шкодять свободі слова та науковим дослідженням.

Згадка про «злочини українських націоналістів», яку вимагала прибрати Україна, залишили, як і відповідальність за це. Закон, зокрема, передбачає покарання за заперечення злочинів українських націоналістів і штрафи та тюремні терміни за публічні заяви про причетність поляків до Голокосту.

Водночас президент Польщі Анджей Дуда попросив Конституційний суд країни перевірити статті закону, в яких згадуються «українські націоналісти» і термін «Східна Малопольща».

Share Button

Дзеркальні візити і молитви за “своїх” жертв

Share Button

Президенти України та Польщі відвідали сусідні держави, щоб вшанувати загиблих представників своїх народів

У неділю, 8 липня, Президент Польщі Анджей Дуда відвідав Волинь, аби вшанувати поляків, які загинули у 1943-1944 роках від рук українців. Візит був приурочений 75-й річниці Волинської трагедії – від 2016 року 11 липня в Польщі – Національний день пам’яті жертв «геноциду поляків, вчиненого українськими націоналістами». Водночас Президент України Петро Порошенко відвідав села на Холмщині та Волині, де українці у 1940-х гинули від рук поляків. Як неофіційно говорили Polukr.net представники української влади, Київ пропонував Варшаві спільно провести акції пам’яті, проте польська сторона відмовилася.

Дуда говорив про добрі відносини, базовані на історичній правді, але помилився в цифрі

Дуда відвідав поминальну месу в Луцьку та волинське село Олика, де поклав вінок в полі, на місці, де колись було польське поселення – Колонія Покута. За даними польських істориків, у 1943 році Олика була осередком самооборони поляків, які втікали нападів українців, там загинули кількадесят поляків. Також в Олиці є католицький цвинтар і замок родини Радзивіллів, в якому зараз психіатрична лікарня.

Дуда заявив, що в 1942-1944 роках загинули близько 100 тисяч поляків – звичайних селян, жінок, дітей, старих. За його словами, це була “етнічна чистка”, а не війна між Польщею та Україною, як про це говорять українські історики. “Йшлося про те, щоб позбутися поляків на цих теренах. Такі рішення на політичному рівні прийняла ОУН-Б, а виконало УПА… Це страшна сторінка в історії обох народів, просякнута стражданням та взаємними травмами. Наслідком стали акції відплати, в яких гинули звичайні українці – такі самі селяни”, – зазначив Дуда.

Він також заявив про “вражаючу диспропорцію” жертв, бо на Волині загинуло близько 100 тисяч поляків і 5 тисяч українців: “Це вражає. Це історична правда”. За даними польського Інституту національної памʼяті (ІНП), на Волині, у Східній Галичині та Східній Польщі загинули близько 100 тисяч поляків і 10-12 тисяч українців. Представники українського ІНП вважають, що без ґрунтовних досліджень неможливо встановити точні дані про кількість загиблих, але цифри польського ІНП щодо польських жертв явно завищені, а щодо українських – занижені.

За словами Дуди, польсько-українські відносини мають “опиратися на правду”. “Наші добрі відносини, приязнь між народами мають ґрунтуватись на історичній правді. Хочу, аби в майбутньому ми завжди будували відносини на приязні, памʼятаючи, що було теж страшне, щоб ніколи цього не повторилося, щоб ніколи більше один наш народ не підніс руку на інший. Це дуже важливо. Вірю, саме такі відносини нам вдасться збудувати в найближчі десятиліття і століття”, – відзначив Президент Польщі.

Також Дуда заявив, що хотів би, щоб “кожен поляк, який лежить у цій землі, віднайшов своє імʼя та прізвище, щоб було визначене місце, де він спочиває, щоб українська влада це дозволила, це моє велике прохання”. Від весни 2017 року між Варшавою та Києвом триває суперечка – у відповідь на руйнування українського монумента в польських Грушовичах та інших руйнувань українських памʼяток у Польщі, Україна заборонила проводити польським експертам ексгумаційні роботи, доки не будуть відбудовані зруйновані памʼятки. Польща заявляє, що памʼятки були незаконними, тож їх відбудова неможлива.

Порошенко закликав пам’ятати про загиблих і не допустити повторення трагічної історії

У маленькому польському селі Сагринь зараз живе близько 400 осіб. До 1944 року це було звичайне українське село, де жило близько 800 осіб. 10 березня 1944 року о 4.30 ранку на села напали відділи польської Армії Крайової та Селянських батальйонів у кількості близько 800 осіб – до обіду вони спалили село і вбили від 700 до 1200 жителів цього та навколишніх сіл, які ховалися в Сагрині.

Віддати данину пам’яті загиблим у Сагрині цьогоріч з’їхалася чи не найчисельніша українська делегація, яка відвідувала схожі заходи протягом останніх років. До села приїхали близько 2 тисяч українців на понад 30 автобусах. Серед них багато виселених зі Східної Польщі в другій половині 1940-х. Також були місцеві, українська громада Польщі, історики, дипломати, представники регіональної влади західних областей України, депутати Верховної Ради та Президент Петро Порошенко.

Президент поклав квіти до меморіалу загиблим, після чого відбулася панахида за участі українського православного духовенства Польщі. Потім глава держави виголосив промову, в якій закликав пам’ятати про болючі сторінки історії, але теж до порозуміння з Польщею, особливо в часі російської агресії та загроз, які вона несе для обох країн.

“Радий бути на офіційному відкритті меморіалу жертв Сагрині, – заявив Порошенко. – Люди тут гинули від рук польських Селянських батальйонів і підрозділів Армії Крайової. Наш християнський обов’язок пам’ятати про невинних жертв і зробити все, аби наші народи більше ніколи не знали розбрату і протистояння. Здавна наші народи були сусідами, яких єднає спільність культур, традицій, мов. Нас теж єднає досвід спільної боротьби за свободу проти іноземних поневолювачів. Нам слід згадувати українських і польських героїв, які у 1830 році та 1863 році (польські повстання в Російській імперії – Polukr.net) спільно боролися проти Росії та в 1920-х. Ця пам’ять нас єднає і знайшла вираз у мудрих словах: “Без вільної України немає і не буде вільної Польщі”.

“Проте в нашій історії були теж печальні сторінки, – вів далі президент. – Найболючіша – братовбивчий збройний польсько-український конфлікт 1940-х. Він залишив глибоку рану. Зокрема на Холмщині, де 70 років тому українці з Сагрині та навколишніх сіл стали жертвою брутальної збройної акції, яку вчинили проти мирних жителів підрозділи польського підпілля. Сотні дітей, старих, жінок були брутально вбиті лише тому, що були українцями, ходили до іншої церкви. Наш моральний обов’язок перед нащадками вбитих – зберегти пам’ять про ці трагічні події. Закликаємо нинішнє і прийдешнє покоління українців і поляків не допустити подібної трагедії. Переконаний, в наших суспільствах є достатньо мудрості, аби зрозуміти, що будь-яке протистояння між нами послаблює обох. Особливо це важливо в час, коли перед нашими країнами постала спільна загроза – гібридна війна Кремля проти України і всієї Європи”.

Камінь у бік польської влади. Порошенко: “Мірятися пролитою кров’ю наших народів і здобувати на трагедії політичні дивіденди – ганебно”

“Використання політичними силами історичної пам’яті задля підвищення рейтингів абсолютно неприйнятне, – вів далі Президент України. – Мірятися пролитою кров’ю наших народів і здобувати на трагедії політичні дивіденди – ганебно. Це шлях в нікуди. Це зрада пам’яті невинних жертв спільної трагедії. Вірю, в обох народів достатньо підстав не піддаватися на такі провокації, скеровані на перегляд багаторічних спільних здобутків у відносинах між нашими народами з питань розуміння та примирення… Високі принципи стратегічного партнерства між Україною і Польщею ми ще раз підтвердили з Президентом Дудою в спільній декларації від 24 серпня 2016 року. Тоді вперше, на 25-ту річницю незалежності України, поряд зі мною в Києві стояв польський Президент… Займатися пошуком історичної правди мають точно не політики, а історики та науковці. Вони мають вільно про неї говорити, якою б гіркою ця правда не була”.

Порошенко також закликав польську владу скасувати так звану “українську частину” закону про ІНП. На початку року в Польщі прийняли оновлення до закону про діяльність ІНП, в якому передбачено покарання за публічне заперечення “злочинів українських націоналістів і членів українських формацій, які були колаборантами німецького Третього Райху, проти польського народу”, а також є термін “Східна Малопольща” – частина міжвоєнної Польщі, до якої належали землі Західної України.

Також Президент заявив, що віддає шану полякам, які загинули в 1940-х. “Віддаємо шану представникам польського народу, які стали жертвами в Україні, зокрема на Волині, у 1943-1944 роках. Схиляємо голови у спільній молитві й ще раз звертаємося до Бога зі словами: “Прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим”.

Порошенко зазначив, що обидва народи потребують взаємопрощення, аби ніколи не повторилося жахіть братовбивчої війни між українським і польським народами. Крім цього, він поговорив із представниками української меншини в Польщі. Главі Обʼєднання українців у Польщі Петру Тимі обіцяв активніше підтримувати українців у Польщі, частіше з ними зустрічатися та запевнив, що Київ про них завжди памʼятає.

Голова “Українського товариства” в Любліні: “Сагринь – це злочин проти людства, вчинений польським підпіллям”

Голова громадської організації “Українське товариство” в Любліні Григорій Купріянович у промові відзначив, що жах в тому, що в 1940-х громадяни Польщі польської національності вбивали громадян Польщі української національності лише за те, що ті були українцями і не католиками.

Голова громадської організації “Українське товариство” в Любліні Григорій Кіпіянович / Фото Ігоря Тимоця
Голова громадської організації “Українське товариство” в Любліні Григорій Купріянович / Фото Ігоря Тимоця

“Важко згадувати, що було в цьому місці 74 роки тому, – каже Кіпіянович. – Селян вбивали лише тому, що говорили українською, сповідували православ’я. Холмщина – регіон, в якому століттями буяла українська культура, жили тисячі синів і дочок українського народу. На них напав відділ Армії Крайової під командуванням поручника Зенона Яхимека на прізвисько «Віктор» – це військове формування Польської підпільної держави. Так само польське підпілля частково чи повністю знищило сусідні українські села. Від рук громадян Польщі польської національності католицької віри загинули громадяни Польщі української національності православної віри. Причиною було те, що вони говорили іншою мовою і сповідували іншу віру. Це був злочин проти людства”.

“Трагедія українців Холмщини та Підляшшя не почалася під час ІІ світової війни, – вів далі історик Купріянович. – У 1938 році на цих теренах провели варварське руйнування православних храмів, акцію католизації та полонізації українців. Цьогоріч відзначаємо 80-ті роковини цих трагічних подій. Це була послідовна багатолітня політика Польської держави. 10 років тому покійний екс-президент Польщі Лех Качинський так казав про ті драматичні події: “Знищення православних храмів показує, що влада не може забувати про базові цінності. Кожен храм – це недоторканий дім Божий. Тоді в Польщі сталося те, чого ніколи не мало статися». Без розуміння подій 1938-1939 років не можливо розуміти польсько-українські відносини ХХ століття… Хочу завершити словами Президента Польщі Дуди, які він сказав з іншого приводу, але вони актуально звучать і тут: «Пам’ять про вчинену різню зобов’язує нас будувати майбутнє на базі правди, а не фальші, забуття і перекручування. Наші народи потребують навзаєм одне одного, аби обидві країни були сильними та безпечними. Потребуємо пам’яті та правди, щоб нічого подібного ніколи не повторилося і наші відносини спиралися на міцну базу та взаємну довіру”.

Свідок різанини в Сагрині: “Іди й пам’ятай, що поляк подарував тобі життя”

Щороку в Сагринь, зокрема, приїжджають ті, хто вижив під час тих трагічних подій, та їх рідні. Серед таких – Марія Хоменко. Їй 78 років. На момент спалення села їй було 4 роки. Своїх спогадів у неї мало, проте мама з татом, за її словами, щороку плакали в ніч на 10 березня, а коли вона подорослішала, то розповіли їй все, що пережили.

Свідок подій Марія Хоменко на могилі діда, вбитого в Сагрині 10 березня 1944 року / Фото Ігоря Тимоця.
Свідок подій Марія Хоменко на могилі діда, вбитого в Сагрині 10 березня 1944 року / Фото Ігоря Тимоця.

“Я народилася в сусідньому селі Модринєц, – розповідає Марія Іванівна. – Мама була родом зі села Ласкува. Я була маленька, коли все сталося, – більше знаю зі спогадів мами. Сагринь було найбільше з-поміж сусідніх сіл. Люди з навколишніх сіл в той час втікали сюди, бо тоді поляки уже палили українські села. Вони тут шукали захисту, бо в Сагрині був відділ самооборони із 20 осіб. Люди з навколишніх сіл сподівалися, що на Сагринь не нападуть. Але напали”.

“Ми почули, як почалася стрілянина. Село оточили, – продовжує Марія Хоменко. – Дід і мама взяли мене і старшу двоюрідну сестру. Забрали на картопляне поле, через яке хотіли втекти. Ще сніг лежав і було болото навколо. Мене малу поклали лицем в багно. Мама наказала мовчати, бо вб’ють. Я лежала тихенько, навіть не “пікнула”. Сестрі було 12 років, дідусю 62 роки, мамі 24 роки, мені 4. Ми здалеку чули команди і бачили шеренгу людей – вони йшли на нас один за одним, десь через кожні 10 м. Дід зірвався і побіг їм назустріч, думав відвести увагу від нас. Діда, маминого тата, застрелили в голову. Забрали в нього кишеньковий годинник і пішли до нас. Було дуже холодно. Мама дала мені своє пальто, щоб я не простудилася, а сама була в тоненькій сорочці. Мама прикинулася мертвою. Підходять до нас. Один каже: “Тут буде трохи роботи, ось троє лежать”. Інший: “То вже вбиті”. А той перший: “Подивимося!” і перевертає маму. Вона більше не могла прикидатися мертвою. Почала просити, вказуючи на мене. Тоді один каже: “Бий її в лоб, бо ще розмножаться”. А інший подумав і відповідає: “Ті не вбивали наших. Іди й пам’ятай, що поляк подарував тобі життя”. Мама подякувала, взяла мене на руки і пішла. Думала, якщо стрілятимуть в спину, то хоч я жива буду. 12-річна сестра під час сумʼяття побігла через осіннє картоплиння й заховалася. Ми побігли на окраїну села, до колонії, де жила полька. Мама стукає їй в двері, ніхто не відчиняє. Ми сіли на ганку й сидимо. Полька довго дивилася через вікно, чекала, що підемо. Врешті-решт, впустила. Тоді каже: “Якщо прийдуть українці, то кажіть, що я українка, а якщо поляки, то я скажу, що ви – поляки”. Там ми трохи перебули. Потім мама пішла в село шукати вбитого діда. Бачила жахливу картину – сотні трупів. Все село всіяне трупами”.

Ще одна старша жінка, Лідія Зозуля, 78 років, теж розповіла, до кого приїздить в Сагринь: «Тут поховані мамина сестра, моя хресна, її чоловік і двоє моїх двоюрідних братів, 12 і 13 років. Вони жили в інших селах, але на ніч ховалися в Сагрині. Вважали, що тут безпечно. Помилилися».

Ігор Тимоць. Фото автора.

Share Button

«Розстріляні у Львові професори були науковцями світової слави», – Камілла Ясінська

Share Button

У Львові, на Вулецьких пагорбах, відбулася щорічна панахида та покладання квітів до монумента розстріляних нацистами 3-4 липня 1941 року львівських професорів. На панахиді були керівники університетів з Польщі та України, католицьке і греко-католицьке духовенство, представники влади Львова і Львівщини. У польській делегації були керівники університетів Вроцлава, Познані та Любліна. Ініціювали спорудження монумента в 2011 році тодішні керівники університетів Вроцлава і Львова, аби віддати шану замордованим вченим.

«У липні 1941 року у Львові відбувся черговий етап ліквідації нацистами професури та інтелігенції Польщі, – розповіла Polukr.net працівниця Вроцлавського університету Камілла Ясінська. – Усе почалося в Кракові в листопаді 1939 року. Тоді гестапо заарештувало в Ягеллонському університеті понад 180 польських професорів. Справа для цих вчених закінчилася щасливо – їх завезли до концтаборів Заксенхаузен і Дахау. Деякі загинули, але більшість вижила. За їх звільнення просив тоді весь науковий світ, королівські двори Європи, Папа Римський, навіть німецькі науковці. За них просив, зокрема, німець Карл Ріттер фон Фріш, згодом Нобелівський лауреат з фізіології та медицини».

«У Львові гестапо вже було навчене, – продовжує Ясінська. – Наказ генерал-губернатора Ганса Франка звучав чітко: якби ми у Кракові вирішили справу одразу, то не мали б цього шуму на весь світ. Тому у Львові треба зробити справу швидко на місці. Розстріляні професори були науковцями світової слави. Серед них, наприклад, був спеціаліст із нафтопереробки Станіслав Пілят. У Берліні не зрозуміли, що його вбили. Бо за кілька днів почали його пошуки. Там раптом зрозуміли, що знання цього вченого може дуже допомогти нацистам у їхніх розробках. Серед вбитих було багато знаних лікарів, піонерів у своїх сферах».

Довідка

Через тиждень після початку радянсько-німецької війни, 30 червня 1941 року, частини вермахту зайняли Львів. 1-2 липня до міста прибули спецгрупи СС для ліквідації всіх, кого визнали ворогами нацизму. Одна з них під орудою бригаденфюрера СС Ебергарда Шонґарта у ніч на 4 липня здійснила арешти й розстріл 39 професорів львівських вищих навчальних закладів. Жертвами стали відомі науковці, зокрема, викладачі.

Напередодні нападу на СРСР шеф Головного управління імперської безпеки обергрупенфюрер СС Гейдріх створив у Кракові структури, яким доручено діяти у Львові в перші дні окупації. Серед них були так звана Айнзацгрупа «Ц» та спецгрупа поліції безпеки. Їм було наказано «очистити місто від особливо небезпечних елементів». Група отримала завдання заарештувати та знищити місцеву професуру, оскільки мала певний досвід арештів і ув’язнення краківських професорів восени 1939 року.

СС діяло у Львові рішуче. Одним із перших ув’язнили найвідомішого тоді польського вченого і політика, професора «Львівської політехніки» Казимира Бартеля, який у міжвоєнні роки тричі очолював уряд Польщі. До рук гестапо потрапили й відомий письменник Тадеуш Бой-Желенський, професор Роман Ренцький із Львівського медичного інституту, Володимир Серадзький – професор кримінальної медицини.

Арештованих учених привозили і розміщували в бурсі Абрагамовичів на однойменній вулиці (тепер вулиця Т. Бой-Желенського). А на світанку о 4.00 4 липня на ближніх Вулецьких пагорбах есесівці розстріляли львівських професорів та окремих членів їхніх родин.

Серед розстріляних були керівник кафедри нарисної геометрії, автор першої у світі праці про перспективу в живописі, тричі премʼєр-міністр Польщі Казімеж Бартель, правник із цивільного права Роман Льошанде Берʼє, керівник хірургічної клініки Університету Яна Казимира, хірург Тадеуш Островський, доктор медицини Станіслав Руфф, його син, хімік Адам Руфф, лікар-терапевт Ян Грек, лікар, письменник і перекладач Тадеуш Бой-Желенський, лікар-терапевт Владислав Добжанєцький, юрист Тадеуш Тапковський, лікар-гінеколог Адам Соловій, лікар Роман Реніцький, геодезист Каспер Вейгель, інженер-механік Роман Віткевич, основоположник прикладної математики Польщі Антоній Ломніцький, математик Влодімєж Стожек, стоматолог Антоній Цєшинський, керівник кафедри технології нафти та природного газу Станіслав Пілят, паталогоанатом Вітольд Новіцький, педіатр Станіслав Прогульський, його син, інженер Анджей Прогульський, професор ветеринарної медицини Едвард Гамерський, хірург Генрік Гіляровіч, електромеханік, фахівець із вимірювальної техніки, автор патентів і винаходів Влодзімєж Круковський, керівник кафедри теоретичної механіки Казімєж Ветуляні, лікар Станіслав Мончевський, фахівець із судової медицини Влодзімєж Сєрадзький, офтальмолог Єжи Гжендзєльський.

Спочатку знищення професорів німці тримали в таємниці. Але за деякий час, переконані у воєнній перемозі та впевнені, що не будуть засуджені, визнали злочин. Інформація про виконавців розстрілів була навіть зафіксована у свідоцтвах про смерть, які отримали вдови та члени родин розстріляних. Зміна ситуації на фронті у 1943 році спонукала німців приховати сліди злочинів – із вʼязнів-євреїв створювали зондеркоманди, які знищували тіла з масових поховань. Така команда 8-9 жовтня 1943 року перевезла напіврозкладені тіла професорів до Кривчицького лісу, де їх облили бензином і спалили.

Після війни жоден гестапівець, який заарештовував та розстрілював львівських вчених, не був засуджений за цей злочин. Деякі були засуджені за інші злочини. Ганс Крюгер (1909–1988), один із виконавців, рішенням суду присяжних у Мюнстері у 1968 році був засуджений на довічне увʼязнення за знищення євреїв Станіславського гетто. Був звільнений у 1986 році. Інший гестапівець Вальтер Кучманн (1914–1986) жив спокійно після війни під фальшивим прізвищем у столиці Аргентини, Буенос-Айресі. Ніколи не був покараний.  

Упродовж років боротьбу за збереження памʼяті про злочин та покарання винних вели графиня Кароліна Лянцкоронська і племінник Тадеуша Бой-Желенського Владислав Желенський. Обоє активно намагалися відновити зупинене правосуддям ФРН слідство у справі львівського злочину.

Ігор Тимоць. Фото Андрій Поліковський.

Share Button

Дрібне фермерство – без реєстрації та податків

Share Button

У Польщі можна не реєструвати бізнес в агросфері, якщо місячний обіг менший 1110 злотих на місяць

У Польщі оновили Закон про підприємців, який регулює економічну діяльність в країні. Тепер, за законом, якщо обіг з діяльності певного роду бізнесу не перевищує 50% від мінімальної зарплати (1110 злотих), то можна його не реєструвати і не платити податків. Стосується нововведення фермерів та екотуристики. Як тільки обіг перетне цю визначену позначку, то діялність одразу треба реєструвати і платити податки.

Економічну діяльність, як пише портал ksiegowosc.infor.pl, польське законодавство визначає як організовані економічні дії, які особа виконує самостійно тривалий час, і які передбачають отримання прибутку. Підприємець визначається як фізична, юридична чи організаційна одиниця, яка не будучи особою, що займається юридичною діяльністю, виконує економічну діяльність.

«Закон про підприємців накладає на владу обовʼязок керуватися щодо такого незареєстрованого бізнесмена підходом довіри, що його оборот не перевищує вказаної суми. – йдеться на порталі. – Чиновники також зобовʼязані діяти, виходячи з припущення, що підприємець діє чесно… Приписи закону будуть застосовуватися, наприклад, під час здавання в оренду помешкань фермерами, продажу ними домашньої їжі, а також надання фермерами інших послуг, повʼязаних із туризмом».

Як пояснює на порталі poradnikprzedsiebiorcy.pl експерт із питань бухгалтерії Анджей Лазаровіч, незареєстрована економічна діяльність дає такі привілеї:

– особа не повинна повідомляти про економічну діяльність до Центрального бюро обліку та інформації про економічну діяльність (CEIDG), в податкову службу та до Головного статистичного бюро (GUS);

– не повинна платити внесків до Закладу суспільного страхування (ZUS);

– не повинна платити податкових авансів;

– не повинна вести детальної бухгалтерії, лише простий облік продаж.

Як пояснює Лазаровіч, незареєстровану економічну діяльність можна провадити в лише таких сферах: екотуризм, дрібне фермерське виноробство, роздрібна торгівля агропродуктами. Поза визначеними випадками, незареєстрована підприємницька діяльність в Польщі карається штрафами і позбавлення волі.

Ігор Тимоць.

 

Share Button