четвер, 30 Травень, 2024
pluken
Головна / ihor (сторінка 11)

ihor

Новим послом Польщі в Україні буде замісник міністра закордонних справ – Бартош Ціхоцький

Share Button

Заступник міністра закордонних справ Польщі Бартош Ціхоцький замінить Яна Пєкло на посаді посла Польщі в Україні, пише польська Gazeta Wyborcza (GW) з посиланням на власні джерела. Українську сторону, за даними видання, про це вже повідомили. Пєкло покине посаду 31 січня. Він є послом в Україні від 2016 року. Його каденція добігала кінця 31 березня 2019 року, проте у Варшаві вирішили швидше зробити заміну. Перед появою новини про призначення Ціхоцького він непублічно розкритикував свого шефа – главу МЗС Польщі. Польський журналіст Павел Боболович вважає, що заміна посла – намір Варшави поставити в Києві особу, яка б жорсткіше захищала польську позицію в суперечливих історичних питаннях. А есперт-міжнародник Олександр Харя пояснив PolUkr.net, що це бажання Варшави поставити в Києві особу, яка краще знається на питаннях безпеки.

«Ціхоцького вибрали, бо має більший досвід в питаннях безпеки», експерт

«Не знаю нікого, хто був би незадоволений роботою пана Пєкла в Україні, – каже Олександр Харя. – Гадаю, у Варшаві просто дійшли висновку, що в Києві їм потрібен технічно краще підготовлений дипломат із більшим досвідом в питаннях безпеки. Саме ці знання Ціхоцького були визначальними. Стратегічну важливість України для Польщі та Польщі для України розуміють в обох країнах, тому співпрацю надалі розвиватимуть, попри певні труднощі в історичних дискусіях».

Глава Кабінету польського президента Кшиштоф Щерський пояснив GW заміну Пєкла на Ціхоцького «запланованим підвищенням рангу презентації Польщі в Києві», і тим, що це «не має нічого спільного з оцінкою польсько-українських відносин». Щерський висловив надію, «що наступника Пєкла швидко приймуть і заміна відбудеться легко».

Натомість кореспондент польського радіо в Україні WNET FM Павел Боболович вважає, що причина відкликання Пєкла – бажання поставити більш тверду фігуру в Києві: «Не треба приховувати, що Пєкло серед значної частини правлячої політичної еліти Польщі не мав підтримки. Його сприймають як людину, прихильну до України і до польсько-української співпраці. Достатньо прочитати найбільших противників посла Пєкла і їхню реакцію на відкликання. Вони радіють з приводу цього рішення і нагадують, що це була людина надто м’яка щодо української сторони».

Ціхоцький в МЗС відповідав за відносини з Україною

Як пише «Вікіпедія», Бартош Ціхоцький народився 1976 року у Варшаві.  Закінчив Історичний інститут Варшавського університету. Працював у Центрі східних досліджень ім. Марка Карпія, Польському інституті міжнародних відносин та Бюро національної безпеки. Також був співробітником посольства Польщі в Москві та радником голови Агентства розвідки Польщі.

2017 року став заступником державного секретаря Польщі з політики безпеки та європейської політики в МЗС. Ціхоцький в МЗС відповідав за відносини з Україною, Росією та країнами колишнього СРСР.

1 лютого 2018 року премʼєр-міністр Польщі Матеуш Моравецький доручив Ціхоцькому керувати робочою групою з питань врегулювання історично-правового діалогу з Ізраїлем. Конфлікт виник, коли 26 січня 2018 року Сейм ухвалив поправки до закону про Інститут національної памʼяті Польщі. Згідно з якими, особам, що звинувачують поляків чи Польщу в нацистських злочинах, скоєних на польській землі під час ІІ Світової війни, загрожує штраф чи до трьох років в’язниці. Ізраїль обурився, що закон розмиває історичну правду щодо допомоги, яку німці одержували від польського населення в часи Голокосту. Варшава пішла на поступки Ізраїлю й внесла відповідні правки в закон.

Ціхоцький «не втримав язик за зубами»

Напередодні новини про заміну посла, 18 грудня, Ціхоцький потрапив у скандал – критично висловився про свого шефа, главу МЗС Польщі Яцека Чапутовича. «Йому занадто розвʼязався язик… Коли Ціхоцький перед інтервʼю на Telewizji Republika вже був підключений до телевізійної апаратури і мав мікрофон, то в присутності працівників каналу критично і глузливо висловився про шефа – міністра Чапутовича. Він сказав, що шеф не дає собі ради і як дипломат, і як міністр», – пише сайт Telewizji Republika. 19 грудня стало відомо про майбутню заміну посла Пєкла на Ціхоцького.

За словами журналіста Боболовича, інформація про заміну Пєкла на Ціхоцького не стала новиною, бо розмови про це тривали ще від листопада. У Варшаві деякий час вирішували, чи варто залишати Пєкла на посту посла до президентських виборів в Україні – 31 березня 2019 року.

Ціхоцький і “конфлікт ідентичностей” між Польщею і Україною

Українцям Ціхоцький міг запамʼятатися висловлюваннями на історичні теми в інтервʼю інформагенції PAP. З одного боку, він відзначав тоді співпрацю між Україною і Польщею в оборонній сфері, а з іншого – говорив про «конфлікти ідентичностей» та узалежнював розвиток української демократії від визнання Києвом злочинів українських націоналістів на Волині.

«Перед лицем конфлікту на Донбасі та окупації Криму маємо дуже добру співпрацю в найважливішій сфері – військовій. Польща, США, Канада і Велика Британія – найбільше з країн Заходу підтримують українські Збройні сили, які обороняють Європу від агресії Росії… Навчання на полігоні в Яворові під наглядом польських інструкторів, постачання обладнання, зброї та боєприпасів – буденність польсько-української співпраці», – сказав тоді Ціхоцький.

«Про труднощі, і то серйозні, можемо говорити щодо історичної ідентичності. Відкидання навʼязаної чужинцями радянської ідентичності в Україні відбулося із суттєвим запізненням. Памʼятники Леніну та червоні зірки почали падати лише з початком реакції на російський напад 2014-го. Занадто довго придушувалася власна розповідь українців про свою долю. Як результат, її стали викрикувати. І що менш обґрунтовано, то голосніше… Боротьба щодо правди про Волинський злочин – не лише питання очікувань поляків від українців. Це важливо і для творення української ідентичності. Не хочу простих порівнянь, але прошу звернути увагу на Катинський злочин (розстріл в СРСР 22 тисяч польських військових у 1940 році; Москва до кінця СРСР приписувала цей злочин нацистам – PolUkr.net). Доки росіяни хотіли встановити правду про винуватців і жертв, доти тривала будова демократичної Росії. В українській офіційній риториці домінує релятивізація Волинського злочину. Вражаючий приклад – візит до Сагрині 8 липня президента Порошенка – паралельно з урочистостями роковин «Кривавої неділі» (неділю 11 липня 1943 року в польській історіографії вважають піком Волинської трагедії – PolUkr.net) в Луцьку за участі президента Анджея Дуди. Це не лише важко сприйняти полякам, але й може означати виклик для демократизації України», – сказав тоді Ціхоцький.

«Проблемою є не стільки історія 75-річної давності, як політичні та адміністративні рішення, які тепер приймають. Передусім призупинення Україною основного для християн права на гідне поховання та турботу про рештки близьких. Зі щораз більшим занепокоєнням спостерігаємо за діями регіональних влад. Найперше у Львівській та Волинській областях. Явна підтримка в цих обласних адміністраціях націоналістичних середовищ породжує страхи щодо справжньої прихильності до нашої країни, яку вони декларують», – додав Ціхоцький у тому ж інтервʼю.

В облраді Львівщини обурилися тоді звинуваченням у підтримці націоналізму. А в Українському інституті національної памʼяті пояснили, що призупинення польських ексгумацій в Україні спричинене руйнуваннями українських надгробних памʼяток у Польщі. Вони зможуть бути відновлені в разі реконструкції пошкоджених чи зруйнованих українських памʼятників.

Ігор Тимоць

Share Button

Консульський облік як альтернатива розмитнення «євроблях»

Share Button

У Посольстві України у Варшаві підтвердили, що українці масово стають на консульський облік у Польщі, щоб не розмитнювати авто на іноземній реєстрації, що ускладнює роботу українських дипломатичних установ. Перебування на консульському облікові виявилося для українців юридичною лазівкою, щоб їздити в Україні авто на іноземних номерах (так звані євробляхи) без розмитнення. Вирішити проблему могли б депутати Верховної Ради, прийнявши закони, які б унеможливили таку практику. Проте наразі в дипломатичних установах України в Польщі вирішили ситуацію, збільшивши час прийому громадян. Про це PolUkr.net розповіла керівник консульського відділу Посольства України у Варшаві Світлана Криса.

Перебування на тимчасовому консульському облікові при генконсульствах України за кордоном дає змогу громадянам України, власникам транспортних засобів на іноземній реєстрації, здійснювати багаторазовий (кожні п’ять днів) та транзитний (до 10 днів) перетин кордону, а також право на перебування такого авто в Україні без виїзду за кордон терміном до 60 днів.

«Громадян України, які законно тимчасово (понад три місяці) перебувають за кордоном, можуть прийняти на тимчасовий консульський облік у відповідній закордонній дипломатичній установі України. Від 26 листопада до 14 грудня цього року на тимчасовий консульський облік в Посольстві України в Польщі стало 1024 громадян України, що в 3,5 рази більше за аналогічний період 2017 року (минулоріч зареєстровано 360 осіб)», – розповіла Світлана Криса.

«Через значну кількість громадян України, які хочуть стати на тимчасовий консульський облік, Посольство України в Польщі затвердило додатковий графік прийому громадян України. Від 17 до 21 грудня та 27 і 28 грудня прийом українців здійснюватимуть з 14.00 до 16.30. З 2 січня 2019 року в Посольстві запровадять електронну реєстрацію (попередній запис) для вчинення консульських дій. Зареєструватися можна буде за посиланням – registration.mfa.gov.ua», – продовжила дипломат.

25 листопада набули чинності зміни до Податкового кодексу України щодо оподаткування акцизним податком легкових транспортних засобів, а також до Закону України «Про внесення змін до Митного кодексу України та деяких законодавчих актів України щодо ввезення іноземних транспортних засобів на митну територію України».

Світлана Криса каже, що зараз щодня з ночі під консульським відділом у Варшаві збирається натовп до кількасот осіб, які терміново хочуть стати на консульський облік. Враховуючи, що за день відділ максимально може прийняти близько 150-160 осіб, то створюється напруга і ускладнюється доступ до установи інших громадян України, які відвідують консульство для здійснення консульських дій.

«Внесення даних до журналу обліку громадян безкоштовне. Тому різко знизилися надходження до бюджету України від виконання консульських дій за кордоном. Якщо у нас щодня було 2-3 тис. доларів консульського збору до бюджету країни, то зараз у зв’язку зі збільшенням безкоштовних дій цей показник знизився учетверо – до 700-800 доларів на день. Тобто у 6 разів зросла кількість консульських дій, але у 3-4 рази зменшилися консульські надходження», – розповіла консул.

«Щоб вирішити ситуацію, потрібні зміни в законодавстві. Право законодавчої ініціативи належить президентові, депутатам та уряду України», – пояснює дипломат.

«Консульський облік – реєстрація в дипломатичній установі українців, які постійно проживають чи тимчасово перебувають за кордоном, через внесення даних про них до відповідної облікової картки та електронного реєстру», – розповіла Світлана Криса.

Ігор Тимоць.

Share Button

В Україні зʼявиться нова єдина помісна Православна Церква

Share Button

У Софійському соборі Києва 15 грудня відбудеться Обʼєднавчий Собор трьох православних Церков: Української Православної Церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) і Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП). Під час загальних зборів духовенства оголосять про створення нової Української Православної Церкви, оберуть її голову та затвердять статут. Згодом глава нової Церкви поїде до Стамбула (Константинополя), де Вселенський Патріарх Варфоломій проведе з ним спільне богослужіння і визнає нову Церкву надасть томос. Можливо, це станеться на Різдво за Григоріанським чи Юліанським календарем – 25 грудня або 7 січня. Про процес створення нової Церкви і перешкоди на цьому шляху PolUkr.net поговорив з релігієзнавцем, директором Центру релігійної безпеки в Україні Дмитром Горєвим.

Главу нової Церкви обиратимуть у два тури

Раніше глава УПЦ КП патріарх Філарет повідомив, що в Соборі має взяти участь 41 архієрей УПЦ КП, 14 – УАПЦ, і 3-4 із 90 – УПЦ МП. Синод УПЦ МП вирішив не брати участі у Соборі, бо вважає його «незаконним». Усі православні єпископи в Україні отримали запрошення від Вселенського Патріарха Варфоломія. Кожен може взяти з собою на Собор 1 священика і 1 ченця чи мирянина. На Соборі буде теж Президент України Петро Порошенко.

Обʼєднавчий Собор буде помісним. Це означає, що в ньому візьмуть участь не тільки архієреї (вищі чини духовенства), але і миряни (яких, згідно із запрошенням, приведуть з собою єпископи). Обрання глави нової Церкви відбудеться в два тури. Спочатку всі учасники Собору висунуть кандидатів. Далі – перший тур. Як і у випадку з висуненням кандидатів, голосувати будуть всі учасники – єпископи, священики, миряни. За підсумками першого туру виберуть трьох кандидатів, які пройдуть у другий тур. Там право голосу будуть мати тільки єпископи.

«Щоб показати Москві, що Собор – не задум єпископів і київської влади, його зробили зі священиками і мирянами»

Дмитро Горєвой. Фото: facebook.com/dmytrohoryevoy
Дмитро Горєвой. Фото: facebook.com/dmytrohoryevoy

«Нова автокефальна, тобто незалежна Церква, найімовірніше, буде називатися Православна Церква в Україні, – пояснює релігієзнавець Дмитро Горєвой. – Це буде 15-а Православна Церква, визнана Вселенським Патріархатом. Мабуть, спочатку це буде митрополія, а з часом патріархат. Так історично було з усіма православними церквами. Відтак глава нової Церкви буде митрополитом, а згодом стане патріархом. Хоча неформально в Україні він відразу може називатися патріархом».

«Константинополь наполіг, щоб Собор був помісним, тобто зі священиками і мирянами. Мета – показати, що це справді обʼєднання всіх православних церков в Україні, щоб згодом 14 помісним православним церквам було простіше визнати Собор і нову Церкву, – продовжує Горєвой. – Це лінія протидії агресивній риториці Москви, яка називає Собор виключно задумом українських політиків і єпископів. В УПЦ КП спочатку опиралися цьому, бо розуміли, що не все духовенство УПЦ КП одностайно буде за те, що скаже їх глава Філарет. Єпископів простіше взяти під контроль, ніж всіх вірних та священиків своєї Церкви. Проте в УПЦ КП пояснили згодом, що їхня позиція – рекомендація, а не ультиматум. Також Константинополь наполіг, щоб голосування за главу нової Церкви було закрите. Так для УПЦ КП буде важче вплинути на вибір єпископами нового глави Церкви. В УПЦ КП раніше хотіли, щоб голосування було відкритим».

«Це об’єднання трьох інституцій. У них протилежні, іноді взаємовиключні бачення майбутнього»

«Найбільше шансів очолити нову Церкву має глава УПЦ КП – Філарет, – каже релігієзнавець Горєвой. – Але це питання не вирішено. Його шанси навіть не 90%. В УПЦ КП триває жвава дискусія, щоб виставити когось молодшого і більш компромісного, ніж Філарет. В глави УПЦ КП є великий рейтинг і антирейтинг. Частина суспільства його сприймає як національного героя, але для частини православних УАПЦ і УПЦ МП його постать неприйнятна. Йому можуть дати посаду неформального глави нової Церкви, подібно як після відходу Любомира Гузара з посту глави Української Греко-Католицької Церкви, він став неформальним главою, моральним авторитетом без реальних повноважень. Інтрига щодо голови збережеться до самого голосування. Це об’єднання трьох різних інституцій, двох повністю (УПЦ КП і УАПЦ) і однієї частково – УПЦ МП. У них протилежні, іноді взаємовиключні візії майбутнього і одне одного. Щоб узгодити ці візії, слід знайти компроміс».

«Щоб нова Церква не була продовженням УПЦ КП, слід знайти порозуміння між усіма православними церквами, – каже релігієзнавець. – В УПЦ КП заявили, що підтримають свого кандидата. В УАПЦ та УПЦ МП можуть підтримати іншого. В УПЦ МП будуть дивитися на процес створення нової Церкви і поступово приєднуватись. Тому так багато залежить від того, хто стане главою нової Церкви. Якщо Філарет, то в УПЦ МП приєднається менше єпископів. Якщо хтось із молодих представників УПЦ КП, то частина УПЦ МП відразу перейде, частина буде вагатися і перейде згодом, а частина ніколи не приєднається. Фаворитами цих виборів можуть бути замісник глави УПЦ КП Епіфаній та митрополит УПЦ КП Михаїл Луцький».

«Також на Соборі буде затверджений проект статуту, – веде далі релігієзнавець. – Це основоположний документ нової Церкви. Тому час проведення Собору буде залежати від того, наскільки заздалегідь знайдуть компроміси. Він може тривати від кількох годин до кількох днів».

«Після Собору та затвердження статуту глава нової Церкви поїде в Стамбул, де проведе богослужіння з Вселенським Патріархом і, можливо, главами інших 14 православних церков, – продовжує релігієзнавець. – Це буде неформальне визнання нової Церкви іншими православними церквами. Якщо новій Церкві вдасться стати домінуючою в Україні, якщо у вірних буде відчуття, що там не пригнічують тих, хто має іншу точку зору, що є плюралізм, що громади далі самі вирішують, якою мовою молитися, і мають право вирішувати свої внутрішні справи, то процес приєднання УПЦ МП – неминучий. Це будуть ті чинники, які сприятимуть переходу від УПЦ МП до нової Церкви».

«Близько 15 єпископів УПЦ МП перейдуть одразу до нової Церкви. А решта єпископів і парафій згодом»

«Москва буде вести активну пропаганду проти цього процесу, – веде далі релігієзнавець. – Остаточно УПЦ МП не зникне. У неї будуть опорні парафії, з такими ж впертими вірними і єпископами, для яких Москва важливіша, ніж Євангеліє чи віра. Таких 15-20% парафій та близько 20 із 90 єпископів. Це страшні українофоби, які не перейдуть ні за яких обставин. Це переважно представники старшого покоління. Процес переходу парафій буде залежати від голосування активних вірян кожної з них. Близько 15 єпископів УПЦ МП перейдуть одразу до нової Церкви. А решта єпископів і парафій згодом. Щодо єпископів УПЦ МП, то багато з них зараз не кажуть, що перейдуть до нової Церкви, щоб не отримати покарання від керівництва в Москві. Але вони готові».

«Щодо переходу до нової Церкви, то опитування громадської думки показують прихильність до цього третини православних України, – веде далі експерт. – Створення в Україні помісної православної Церкви підтримує 31,3% українців, не підтримує 19,8%. Решті – або байдуже (34,7%), або не мають конкретної відповіді (14,2%). Переважно підтримують нову Церкву на заході (58%) і в центрі (35,1%) України. Переважно не підтримують на півдні (24,4% – проти, 9,5% – за) і сході (28,2% і 10% відповідно), та на Донбасі (27,8% і 18,5%). Значна частина населення ставиться до пропозиції створення єдиної Церкви байдуже (на півдні таких 66%, на сході – 62%, на Донбасі – 53%, у центрі – 47%, заході – 30%). Підтримка чи заперечення створення помісної Церкви має суттєві конфесійні відмінності. Серед вірних УПЦ КП створення помісної Церкви підтримують 45%, серед вірних УПЦ МП – 23%, а не підтримують 40%. Але ці опитування не завжди описують реальну ситуацію, бо опитують переважно людей на вулиці, а не активних парафіян, які будуть брати участь у голосуванні щодо приналежності кожної парафії».

«Як буде називатися УПЦ МП після створення нової помісної Церкви та як вона діятиме поки невідомо, – продовжує релігієзнавець. – Або вона буде далі УПЦ МП, або її змусять перереєструватися на Російську Православну Церкву в Україні (РПЦ). Щодо цього у Верховній Раді вже кілька років лежить відповідний законопроект. Він пройшов всі комітети, включений до порядку денного цієї сесії. Якщо до початку лютого за нього не проголосують, то, ймовірно, його включать до порядку денного наступної сесії. Головне питання, чи є політична воля за нього проголосувати і підписати».

«Після отримання томосу буде формальне і неформальне визнання нової Церкви іншими православними Церквами, – зазначає експерт. – Формальне – це грамоти про визнання. На зразок дипломатичного визнання нової країни. Неформальне – спільні богослужіння з главою нової Церкви».

Ігор Тимоць

Share Button

Поліція відпустила подружні пари поляків, яких затримали біля левів на Личаківському кладовищі

Share Button

Як розповіла PolUkr.net прес-секретар відділу комунікації поліції Львівщини Іванна Кутнів, 9 грудня поліція відпустила дві подружні пари поляків, які відламали частину фанерної конструкції, що закриває скульптури левів. Їх затримали охоронці Личаківського кладовища і викликали поліцію.

“Два подружжя поляків, віком близько 25 років кожен, заглядали за фанерну огорожу до скульптур левів і відламали частину фанерної конструкції. – розповіла представниця поліції Іванна Кутнів. – З місця події вони не намагалися втекти. Інформація за цим фактом внесена в наш журнал Єдиного обліку. Наразі проводиться перевірка. Після неї вирішать, чи є склад злочину, і, якщо так, чи це адміністративне правопорушення. Поліція опитала і переписала дані осіб. Їхніх документів не забирали і вони можуть покинути територію України. Якщо доведуть, що хто-небудь із них причетний до якогось правопорушення, то складуть адміністративний протокол”.

У який спосіб будуть виконувати покарання, якщо іноземці покинуть Україну, в поліції не знають.

Як писав раніше PolUkr.net, за словами керівника Личаківського цвинтаря Михайла Нагая, 9 грудня охорона побачила на камерах відеоспостереження невідомих молодих осіб, які намагались пошкодити фанерні конструкції навколо левів. Одна особа виламала невеликий шматок фанери площею близько 35 кв. см.

Нагадаємо, перед цим, вночі 5 грудня, зафіксували ще одну спробу розбити конструкції, в яких розміщені скульптури левів на кладовищі польських військових поховань на Личаківському цвинтарі. Тоді конструкції відновили до ранку. За цим випадком тривають слідчі дії. На місце події відразу викликали представників поліції та Служби безпеки України. Тоді провокаторів на місці затримати не встигли.

А 22 листопада працівники й охорона кладовища затримали біля місця польських військових поховань 3 польських студентів. Молоді люди намагалися запалити фаєри на одному з полів кладовища. 30 листопада їх засудили за частиною 2 статті 296 (хуліганство) КК України – штраф 8500 грн. кожен.

28 липня група поляків пошкодила ті ж захисні щити довкола скульптур левів. Тоді молодики зірвала передні панелі захисних боксів на скульптурах.

Львівська облрада 25 жовтня підтримала заяву щодо незаконного встановлення на території Личаківського кладовища мілітарних польських символів – скульптур левів. Депутати вимагали демонтувати ці скульптури, з огляду на відсутність правових підстав для перебування їх на території кладовища, а також щоб уникнути провокацій. Натомість віце-міністр МЗС Польщі Бартош Ціхоцький заявив, що українська сторона отримала офіційне попередження про негативні наслідки в разі демонтажу левів.

Скульптури левів востаннє встановили на території «Цвинтаря орлят» на Личаківському кладовищі в грудні 2015 року. Скульптури перевезли звідти понад 40 років тому, а дискусія про їхнє можливе повернення тривала понад 15 років, адже фігури на момент створення містили польські патріотичні написи. Повернення левів 2015-го відбулося без представлення цього рішення широкій громадськості. До того ж воно порушувало ухвалу Львівської міської ради, яка забороняє встановлення чи відновлення будь-яких елементів на польських військових похованнях.

Share Button

«В Будапештському меморандумі немає гарантій захисту України», – німецький політолог Андреас Умланд

Share Button

5 грудня минає 24 роки від дати підписання Будапештського меморандуму – міжнародного документа, укладеного між Україною, США, Росією і Великою Британією про неядерний статус України. 

До цієї теми PolUkr.net зробив нотатки з лекції німецького політолога Андреаса Умланда «Світове значення Будапештського меморандуму: російська агресія проти України і режим нерозповсюдження ядерної зброї», прочитаної в Домі вільної Росії в Києві. Це одна з серії лекцій політолога під загальною назвою «Україна, Росія і Захід: дослідження, інтерпретації, спекуляції».

Нагадаємо, документ містить гарантії/запевнення щодо суверенітету і безпеки України. Зокрема, йдеться, що підписанти будуть «утримуватися від застосування сили проти територіальної цілісності чи політичної незалежності України і ніяка їхня зброя ніколи не буде використовуватися проти України», а також «домагатимуться негайних дій Ради Безпеки ООН з надання допомоги Україні як державі-учасниці Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, якщо Україна стане жертвою агресії», підписанти будуть «проводити консультації у ситуації, коли постане питання щодо цих зобовʼязань».

 «У Будапештському меморандумі немає гарантій захисту України»

– Будапештський меморандум має значення не лише для України, а й для світу. В Україні неправильно інтерпретують цей документ як певну повноцінну угоду зі США і Великою Британією про якісь гарантії захисту від агресії.

– По-перше, це не угода, а лише меморандум – документ нижчого міжнародного правового рівня. Це не повноцінна угода, ратифікована парламентами. По-друге, свідомо чи несвідомо в документах українською, російською та англійською мовами вжито різні терміни.

В англійській версії тексту маємо формулювання «меморандум про запевнення щодо безпеки», а в російській та українській – «меморандум про гарантії щодо безпеки». Це можна по-різному трактувати. 2014 року, після нападу Росії, ці розбіжності стали причиною багатьох непорозумінь між Україною і США щодо змісту документа.

Оскільки в документі допомога очікується не від України чи Росії, а від англомовних підписантів, то більшу вагу має англійський варіант. По-третє, в документі не йдеться про захист України. Там мова йде, що в разі агресії має відбутися засідання Ради безпеки ООН, де Росія може заблокувати будь-яке рішення. А також, що підписанти повинні зустрітися і обговорити проблеми. Формально США і Велика Британія виконали цей пункт. Але в документі немає нічого схожого на 5 статтю Вашингтонського договору НАТО – напад на члена Альянсу дорівнює нападу на весь Альянс і зобов’язує всіх його членів до військового захисту жертви агресії.

«В МЗС України у 1994 році була чернетка угоди щодо серйозніших гарантій США, проте адміністрація Клінтона відхилила цей документ»

– Після розпаду СРСР Україна стала третьою за кількістю ядерних боєголовок державою у світі.  Вона тоді мала більше боєголовок, ніж Франція, Велика Британія та Китай разом узяті. Усі ядерні боєголовки Україна, а також Білорусь та Казахстан вирішили передати Росії. Цей процес спонтанно розпочався в 1991-1992 роках, коли ще не до кінця було переобрано командування над військами в колишніх республіках СРСР. Проте 1994 року поза Росією ще залишалося доволі багато боєголовок. Найбільше – в Україні. Переважно це були не тактичні континентальні ракети, які вивезли першими, а стратегічні – міжконтинентальні. Україна тоді на фоні нещодавньої Чорнобильської катастрофи вирішила відмовитися від ядерної зброї. Це було зроблено під сильним тиском США і Росії. Лише після стратегічного рішення тодішньої влади в Україні, що країна буде неядерною, Київ вирішив добитися чогось взамін. В МЗС України у 1994 році була готова чернетка угоди щодо серйозніших гарантій з боку США. Проте адміністрація тодішнього американського президента Білла Клінтона відхилила цей документ. У 1993-1994 роках тривали інтенсивні переговори між Україною, США та Росією про те, що Україна може отримати взамін за відмову від ядерної зброї. В Україні тоді була дуже погана економічна ситуація, гіперінфляція, а отже, слабке становище в переговорах.

«Меморандум створив особливий зв’язок між суверенітетом України та нерозповсюдженням ядерної зброї у світі»

– Цей меморандум має важливе геополітичне значення. У його структурі чітко прослідковується звʼязок з Договором про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 року (розроблений ООН, щоб завадити розширенню кола держав, що мають ядерну зброю; зараз учасниками є 189 із 193 країн ООН, крім Ізраїлю, Індії, Пакистану та КНДР, які заявляють, що мають ядерну зброю – PolUkr.net). Цей договір дозволяє 5 країнам, а саме США, СРСР і її правонаступниці Росії, Великій Британії, Франції і Китаю мати ядерну зброю. Усім іншим заборонено мати, виготовляти чи торгувати ядерною зброєю або матеріалами, які можуть бути використані для її створення. Дуже асиметричний міжнародний договір, який дає особливі права 5 країнам, які водночас є постійними членами Ради Безпеки ООН. У Будапештському меморандумі є пряме посилання на Договір про нерозповсюдження ядерної зброї. Саме тому Велика Британія також підписала меморандум, хоча Лондон не брав участі у переговорах щодо вивезення української ядерної зброї в Росію.

– Меморандум створив особливий зв’язок між територіальною цілісністю і суверенітетом України та нерозповсюдженням ядерної зброї у світі. Росія у 2014 році порушила логіку нерозповсюдження ядерної зброї, напавши на Україну.

– Є різні спекуляції, що в 1994 році для України було надто дорого утримувати ядерну зброю. Проте кількість зброї та науковий рівень тодішньої України, загалом, дозволяв це зробити.

Київ теоретично міг не приєднатися до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, створивши ядерні війська. Можливо, вони були б не на рівні наддержави, але все-таки ядерна зброя.

Порушення Будапештського меморандуму ядерною державою, яка напала на країну, що сама відмовилася від ядерної зброї, і якій вона обіцяла не нападати, порушила логіку, чому країнам, які хочуть вберегтися від агресії, не слід прагнути здобути ядерну зброю.

«В майбутньому український приклад може стати виправданням для країн, які здобудуть ядерну зброю»

– Наразі не бачимо наслідків порушення логіки про нерозповсюдження ядерної зброї. Проте в майбутньому український приклад може стати виправданням для країн, які здобудуть ядерну зброю, бо відчувають загрозу від великого сусіда. Ці країни зможуть посилатися на український прецедент, щоб виправдати здобуття ядерної зброї. Якщо пофантазувати, то можна уявити, що одного дня Вʼєтнам заявить, що має ядерну зброю через територіальні суперечки з Китаєм.

«Вам слід звертати увагу на переговорах, що доля України опосередковано стосується долі всього людства»

– Не тільки українські політичні екстремісти, на зразок «Свободи» та інших крайніх, серйозно обговорюють можливість виготовлення ядерної зброї. В кулуарах це обговорюють і серйозніші українські політичні сили.

– Майбутня українська зовнішня політика має звертати увагу світу, що через порушення Росією Договору про нерозповсюдження ядерної зброї доля України опосередковано стосується долі всього людства.

Наприклад, 2017 року Верховна Рада зверталась до Конгресу США з проханням надати Україні статус основного союзника Америки поза НАТО. Воно містило посилання на Будапештський меморандум. Але був не найкращий пафосний акцент на свободолюбності обох країн і тон, начебто Україну «кинули». Це виправдані закиди до США та Великої Британії, але було б більше сенсу аргументувати прохання порушенням логіки нерозповсюдження ядерної зброї.

– Для таких пацифістських країн, як Німеччина – це може бути значно вагомішою підставою, ніж начебто маніхейська боротьба добра і зла на Донбасі. Такий тон часто звучить на міжнародній арені від представників України. Це могло б дещо змінити напрямки розмов про російсько-український конфлікт. Можливо, допомогло б здобути більшу підтримку Заходу, а також певне оновлення Будапештського меморандуму. Не тому, що ці країни люблять Україну, а тому що допомога підтримала б логіку нерозповсюдження ядерної зброї. Мовляв, коли підписант Договору про нерозповсюдження ядерної зброї став жертвою агресії, то інші учасники Договору допомагають йому. Тобто міжнародне право підтримується діями, а не лише словами.

– Статусу основного союзника Америки поза НАТО – це спеціальна програма захисту США для країн, які не є членами НАТО. Це особлива допомога Америки в області військово-промислової співпраці. Прикладом може бути Південна Корея.

Довідка

Андреас Умланд – німецький політолог, експерт Інституту Євро-Атлантичного співробітництва. Спеціаліст з питань російського крайнього націоналізму та авторитаризму, порівняльної демократизації пострадянського простору. Засновник і головний редактор книжкової серії «Радянські та пострадянські політики і суспільство».

Записав Ігор Тимоць.

Share Button

«Україна може загрузнути у «сірій зоні» між Заходом і Росією, проте має шанс стати схожою на країни ЄС», – німецький політолог Андреас Умланд

Share Button

Німецький політолог Андреас Умланд провів цикл лекцій в «Домі вільної Росії» в Києві. Розповів про бачення розвитку країн, «затиснутих» між ЄС і НАТО, з одного боку, і Росією та союзами, де та домінує, з іншого. Усі країни цієї «сірої зони» мають територіальні конфлікти, які підживлює чи ініціювала Росія. Йдеться про Грузію, Україну, Азербайджан і Молдову (ГУАМ). Для цих країн Умланд бачить 6 можливих сценаріїв. Найбільш ймовірний – загрузнути в «сірій зоні» між Заходом і Росією. Про інтеграцію «сірої зони» в ЄС і НАТО, відмінності та схожості між цими союзами Умланд розповів в одній із лекцій. Polukr.net занотував найважливіші думки.

– Існує 6 можливих сценаріїв розвитку ситуації. Перший: ці країни залишаються в «сірій зоні» і мають лише неформальну підтримку щодо безпеки від Заходу. Другий: «велика угода» між Росією і Заходом – країни отримають якісь гарантії безпеки за умов відмови Заходу приймати їх в ЄС і НАТО, ці країни можуть втратити частину території і/або суверенітету. Третій: дотримуючись обіцянок саміту в Бухаресті 2008 року, НАТО дає Україні та Грузії План дій щодо членства (ПДЧ) і, зрештою, приймає їх до Альянсу. Четвертий: ці країни без сильного спротиву Росії економічно інтегруються з ЄС без вступу. Пʼятий: отримають статус так званого головного не-натовського союзника США або/та укладуть угоди про безпеку зі США на основі Будапештського меморандуму. Шостий: ці країни, а також низка посткомуністичних держав-членів НАТО творять союз, що втілить польську ідею «Міжморʼя», тобто економічний і військовий регіональний союз.

– Жоден сценарій не обнадіює. Перший, про «сіру зону», здається найбільш імовірним. Але, мабуть, враховуючи минулий досвід, це шлях у нікуди. Решта пʼять, навпаки, дають певні міжнародно-правові гарантії безпеки. Вони різною мірою вигідні Україні, Грузії і Молдові, проте малореалістичні, якщо не фантастичні. Але ці сценарії можуть стати можливими в майбутньому, якщо будуть зміни у внутрішній чи зовнішній політиці залучених у регіон країн і союзів.

– Найбажаніший для України та інших країн ГУАМ сценарій – вступ у ЄС і НАТО. Головним чином важлива Україна як найбільша за потенціалом, чисельністю та площею. Так звана «велика угода між Росією і Заходом», коли «сіра зона» залишається у сфері впливу Росії, не дасть країнам гарантій безпеки, бо Москва не раз ігнорувала міжнародні угоди, підживлюючи й ініціюючи військові конфлікти в «сірій зоні». Деякі країни Заходу, які хочуть позбутися головного болю на східному прикордонні, прагнуть такого варіанту. Проте наразі вони на нього не підуть.

– Хочу розповісти про схожості та відмінності між ЄС і НАТО. Інтеграція країн Центрально-Східної Європи, які практично одночасно вступали в обидві ці структури, породила деяку плутанину щодо розуміння історії, структури та функцій кожного з цих союзів. Спочатку про схожості між ЄС і НАТО. Обидва обʼєднання виникли практично водночас. НАТО створили 1949 року. Попередник ЄС, Обʼєднання вугілля і сталі, – 1951 року. Ці союзи були створені, щоб зберегти мир у Європі та просувати західні цінності.

– Однак вони дуже різні. Обʼєднання вугілля і сталі було спочатку французько-німецьким проектом, який мав поставити під західноєвропейський контроль німецьку важку промисловість – вугілля та сталь. Це зроблено, щоб Німеччина не могла таємно і масово виготовляти озброєння. Союз розглядали як інструмент, щоб запобігти ІІІ світовій війні в Європі. Був досвід І та ІІ світових війн, у загоранні яких значну роль зіграла Німеччина. Проте вже за кілька десятиліть стало зрозуміло, що Німеччина не піде шляхом реваншизму, яким пішла після І світової війни. Обʼєднання вугілля і сталі все більше набирало форм економічного союзу країн.

– Організацію північноатлантичного договору (НАТО) навпаки, на відміну від ЄС, передусім створювали як антирадянський оборонний проект, який включав не лише країни Європи, але і Північної Америки. Згодом до союзу приєднався такий важливий член, як Туреччина. Після 2014 року блок повернувся до першопричинної місії. Друга відмінність, що ці два союзи мають різний характер і природу розширення. Досвід Центрально-Східної Європи показав, що в два союзи на початку 2000-х паралельно приймали нових членів. Проте не всі країни ЄС належать до НАТО. Наприклад, Швеція, Фінляндія, Австрія, Ірландія – не члени НАТО, але члени ЄС. З іншого боку, Норвегія входить в НАТО, але не в ЄС.

– Ставлення двох цих обʼєднань, ЄС і НАТО, до країн ГУАМ – різне. Молдова, згідно зі своєю конституцією 1994 року, оголосила себе позаблоковою країною, що не повернуло Придністровʼя під владу Кишинева. Дві країни ГУАМ мають тісні відносини з деякими членами НАТО – Молдова з Румунією, Азербайджан з Туреччиною. Формально в НАТО значно легше потрапити, ніж в ЄС. Для вступу в Євросоюз потрібно відповідати більшому спискові умов. Перелік умов у Плані дій щодо членства в НАТО набагато простіший, проте для участі в Альянсі має бути політична воля його членів. Альянс більше схильний до розширення. ЄС все більше – закритий ексклюзивний клуб. Ціль Євросоюзу – інтеграція та перетворення всередині країн-членів. Ціль НАТО – геополітична безпека його членів. Наприклад, такий важливий член НАТО, як Туреччина, мала різні періоди у своїй історії – була більш чи менш демократичною. У цьому сенсі Альянс відкритіший для вступу нових членів. Головним членом Альянсу є США як найбільша у світі військова потуга. У ЄС сили дещо більше розділені.

– Через військові конфлікти з Росією Україна та Грузія хочуть в НАТО і з цієї ж причини не можуть стати членами цього блоку. Іронія в тому, що коли ці країни в майбутньому вирішать територіальні суперечки з Росією, то їх можуть взяти в НАТО, але Альянс тоді їм буде не такий потрібний. Хоча Грузія та Україна мають письмові гарантії, що колись стануть членами НАТО, проте ніхто не знає коли і за яких обставин це станеться. Це так звана Бухарестська декларація саміту НАТО 2008 року. 10 років тому в столиці Румунії Київ і Тбілісі подали заявки на ПДЧ, що мало привести ці країни до членства. Під впливом Німеччини та Франції їм відмовили.

– Цікаву історію розповідав Борис Тарасюк. Він очолював МЗС України в 2006-2007 роках, президентом був тоді Віктор Ющенко, прем’єром Віктор Янукович. Це було ще до Бухарестського саміту 2008 року. Тарасюк докладав багато сил, щоб Україні дали ПДЧ. Країна практично була за крок до цього. Слід було підписати останні документи. Проте в останній момент Янукович зробив різку заяву проти членства. Сказав, що Україна сходить з цього курсу. Хоча це не було в його повноваженнях, проте дипломатів та глав держав у Німеччині й Франції злякало. Усе зірвалося.

– Курс на вступ України до Альянсу офіційно визначив ще президент Леонід Кучма 2003 року. Вже потім, 2007 року, була відома промова Путіна на Мюнхенській конференції з безпеки, де він заявив, що Росія буде боротися проти багатополярності світу. У цій промові Путін демонстративно висловив обурення діями США і НАТО. Це був один із чинників, які змусили Німеччину та Францію в 2008 році не дати Україні та Грузії ПДЧ.

– Попри те, що вступ в ЄС складніший, ніж у НАТО щодо внутрішніх змін у країнах-претендентах, зате геополітично простіший. Тому, мені здається, Україна, Грузія і Молдова радше інтегруються в ЄС, ніж стануть членами НАТО. Євросоюз протягом останніх десятиліть інтегрує своїх членів один із одним. ЄС дедалі більше перетворюється у квазідержаву, якусь напівфедерацію. Можливо, у майбутньому стане федерацією країн. Але цей союз, на відміну від НАТО, не спрямований проти когось.

– Стаття 49 Лісабонської угоди передбачає, що кожна країна Європи має право подати заявку на вступ в ЄС. Формально це так – ця географічна привʼязка. Була спроба країни Північної Африки, Марокко, подати заявку на вступ у 1987 році. Проте їй було відмовлено через те, що вона не в Європі. Невелика частина Туреччини знаходиться в Європі. Це дало їй змогу 1987 року подати заявку на вступ. Проте через політичні рішення цей процес затягнувся на понад 30 років. Можливо, Анкара ніколи не вступить у ЄС.

– ЄС був би радий, якщо б заявки на вступ подали Швейцарія чи Норвегія, бо вони більш ніж готові бути членами. Україна, Грузія і Молдова не готові до вступу, бо соціально-економічно відстають. Проте перспективи вступу цих країн у ЄС реальніші, ніж в НАТО. По-перше, європейський проект зараз полягає в обʼєднанні та розвитку всіх країн Європи. Тож усі європейські країни можуть претендувати на вступ. По-друге, 2014 року ЄС підписав із цими трьома країнами поглиблені Угоди про асоціацію. Назва – неправильна, бо ЄС має теж Угоди про асоціацію з Тунісом, Чилі та іншими країнами світу. Ці ж Угоди докорінно відрізняються від тих попередніх. Угоди з Україною, Грузією і Молдовою варто назвати угодами про інтеграцію без перспектив вступу. Якщо вчитатися в суть, то вони готують три країни до вступу, інтегрують з ЄС в економічному і правовому полі. ЄС із кожним успішним роком втілення Угод все ближче притягує ці країни до себе. Робить їх схожими на себе. Робить частиною свого торгового, економічного та правового простору. Коли нарешті ці Угоди будуть цілком втілені в життя, то Україна, Грузія та Молдова стануть де-факто членами ЄС, але де-юре поза союзом. Не матимуть представництва в органах управління ЄС, але соціально-економічно мало відрізнятимуться від сусідів у Євросоюзі.

– На мою думку, для Росії вступ цих країн в ЄС не така загроза, як їх вступ у НАТО. Тому тут має бути менше геополітичних перешкод. Москва сприймає Альянс як загрозу, і цілком справедливо. Адже Росія знову хоче стати імперією і загрожує та діє вороже щодо сусідів.

– До ЄС в росіян краще ставлення, ніж до НАТО. Протягом останніх місяців через пенсійну реформу в РФ і внаслідок інших соціально-економічних негараздів знизився рейтинг Путіна. Водночас зросла прихильність росіян до НАТО і ЄС. Зараз до ЄС позитивно ставляться 42% росіян. Перед 2014 роком ця цифра коливалася в районі 60%.

Довідка

Андреас Умланд – німецький політолог, експерт Інституту Євро-Атлантичного співробітництва. Спеціаліст з питань російського крайнього націоналізму та авторитаризму, порівняльної демократизації пострадянського простору. Засновник і головний редактор книжкової серії «Радянські та пострадянські політики і суспільство».

Розшифрував Ігор Тимоць.

Share Button

Вандали руйнують українські монументи у Польщі

Share Button

Під польським консульством звертали увагу влади у Варшаві на подальші руйнування українських меморіалів у Польщі

У Львові Українська галицька партія (УГП) провела нечисельну акцію під Генеральним консульством Республіки Польщі (РП). Її присвятили зруйнованим протягом останніх років 15 українським памʼяткам на території Польщі. Учасники вимагали від влади у Варшаві відновити меморіали, підписали відповідне звернення до генконсула Рафала Вольського та передали його в дипломатичну установу. У генконсульстві на звернення ніяк не відреагували. «Повідомляємо, що протест, у якому взяло участь кільканадцять осіб, відбувся 14 листопада», – відповіла речниця генконсульства РП у Львові Юлія Зініч на прохання Polukr.net розповісти про реакцію генконсула на звернення.

Працівник Генерального консульства Республіки Польща у Львові отримав від учасників петицію.

На акцію зібралося близько 20 осіб. Вони тримали плакати українською та польською мовами «За нашу і вашу свободу». Під зверненням до генконсула підписалися кількадесят осіб.

«Риторика Польщі дедалі частіше містить шовіністичні елементи маргінального характеру, – йдеться у зверненні. – Політики легітимізують антиукраїнський дискурс, підігрівають зневагу до памʼяті українців і перекроюють історію під шовіністичні потреби. За останній час жоден із 14 українських цвинтарів та меморіалів, зруйнованих у Польщі, не відновлений, вандали не притягнуті до відповідальності, а їх вчинки не засуджені польською владою. Мовчать Церква і громадянське суспільство. Черговий акт вандалізму над могилами українського священика і його родини у селі Фредрополь здійснили напередодні святкувань 100-річчя відновлення Польської держави. Українська влада і суспільство осуджують акти вандалізму, які вчиняють провокатори на теренах України, і, не очікуючи реакції польської сторони, власними силами усувають наслідки руйнацій».

Учасники вимагали від Варшави «відновити всі поруйновані українські поховання і меморіали на теренах Польщі, покарати винних у плюндруванні могил, припинити провокаційну судову розправу над Григорієм Купряновичем».

На запитання Polukr.net, чи можна цією акцією посприяти відновленню зруйнованих, здебільшого нелегальних, українських памʼяток у Польщі, голова політради УГП Богдан Панкевич відповів: «Про нелегальність українських памʼяток говорив би обережно, бо більшість польських памʼяток в Україні теж встановлені з недотриманням чи неповним дотриманням українських законів. Меморіал «Орлят» починали відновлювати без дозволу. Він був легалізований аж у 2005 році, перед його відкриттям. Щодо того, чи досягнемо свого, то нагадуємо польській владі про проблему. Сподіваємося, ця позиція буде почута і зрозуміла. Якщо мовчати, то такими маленькими кроками, які можна означити «ми так чинимо, а що нам за це зробите», можна далеко зайти. Польська сторона зараз грає варʼята – не покараний жоден вандал, ні один памʼятник не відновлений. Ця позиція грає проти самої Польщі. У Коломиї недавно були повалені польські хрести – їх тут же місцеві відновили. Це наша гідність. Розраховую на таку саму від поляків».

«Про акти вандалізму мовчить вся польська християнська нація, Костел, уряд, – продовжив Панкевич. – Якщо вони кажуть, що це бандити, які вбивали невинних людей, то, мабуть, священик, якому 4 листопада зруйнували могилу – злочинець, який вбив тьму невинних поляків. Не вимагаємо перейменувати вулиці й площі Пілсудського чи Дмовського в Польщі. Смішно, що поляки вимагають, щоб ми не шанували своїх героїв – Бандеру і Шухевича. У нас різні герої, бо між нами було протистояння. Якщо ці люди воювали за незалежність України, то вони – наші герої. Так само Пілсудський та його люди робили багато злочинів проти українців. Чого лише варта «пацифікація». Але ми розуміємо, що це польські герої, і не можемо заборонити полякам віддавати їм шану. Кожен має свою історію і погляди на неї, а навʼязувати комусь своє – безперспективно».

Ігор Тимоць

Share Button

«Якби не війна за Львів, то, може, не було б Голодомору, Другої світової війни, Бандери і Волинської трагедії», – історик Ярослав Грицак

Share Button

Львівській національній науковій бібліотеці імені Василя Стефаника відбулася 82-га Оссолінська зустріч. Її тема – «Українсько-польська війна за Львів». Уроки минулого обговорювали історики Ярослав Грицак і Мацей Козловський з Collegium Civitas у Варшаві. Грицак розповів про взаємозалежність подій в історії – як битва за Львів вплинула на поширення більшовизму в Європі та якою могла стати Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Козловський аналізував уроки 100-річної давнини, про які нині майже не знають.

Уривки з лекції доктора Мацея Козловського:

Історик Мацей Козловський / Фото Катажини Лоза.
Історик Мацей Козловський / Фото Катажини Лоза.

– 100 років тому українці й поляки вперше за століття отримали шанс відновити свою незалежність. 1 листопада 1918 року вибухнула польсько-українська війна за Галичину. Це сталося тоді, коли ще не було ні Польщі, ні України, а тільки-но закінчилася І світова війна. Зараз ті люди, які одне проти одного воювали, лежать поруч на Личаківському цвинтарі.

– Це була братовбивча війна в тому сенсі, що українці й поляки жили поруч на Галичині протягом сотень років. Однак вона була неминучою. Українці хотіли збудувати власну державу на теренах, які поляки вважали своїми. А поляки на землях, які своїми вважали українці. В морі українського населення Галичини міста були польськими островами.

– Братня кров, яка пішла тоді в землю, зародила за кілька десятиліть зерна братерської любові. Ще тривали бої за Галичину, з обох боків українсько-польського фронту гинули вояки, а деякі люди вже казали, що це трагічна війна й обидві сторони тільки втратять. Польща виграла війну. Але ця перемога для неї коштувала більше, ніж багато програних війн. По-перше, вона унеможливила виникнення української держави. По-друге, зробила внесок у перетворення Росії на світову потугу. Хтось із розумних діячів того часу казав: якщо українці будуть далі воювати проти поляків, то рано чи пізно територією обох націй буде правити Росія. Так і сталося. Спочатку впала Україна, потім Польща. Знадобилося кілька десятиліть, щоб здійснилася мрія українців 1918 року.

– Для Польщі існування незалежної України іноді важливіше, ніж для деяких українців. Без незалежної України немає незалежної Польщі. Кілька разів в історії ми у цьому переконувалися. Росія була і залишається, завдяки території і ресурсам, світовою потугою. Вона весь час загрожувала й Україні, і Польщі. Та буде надалі загрожувати. Багато розумних людей висловлювали цю думку ще в 1919 році, коли тривали бої між українцями і поляками. Багато видатних людей тоді говорили, що це трагедія, яка неминуче закінчиться драмою. На жаль, так і сталося.

– Тепер, коли здається, що в минуле канули всі страшні події, повʼязані з польсько-українською ненавистю, коли думали, що польсько-українські відносини вийшли на добру пряму, виявилося, що досі є багато сил з обох боків, які вважають, що підживлення ненависті служить для національної справи. Як і 100 років тому, так і тепер, є багато тих, хто вважає, що національним інтересам служить накручування ненависті проти сусіда.

– Зміцнення незалежності України якнайкраще впливатиме на польсько-українські відносини. А Польща надалі має бути адвокатом України щодо вступу в НАТО та ЄС. Проте є ті, хто підтримують ненависть і вважають, що в інтересах Польщі «відіграватися» на українцях. Хто з цих груп переможе, не знаю. Але добре, що є люди в обох країнах, які стараються протидіяти цій ненависті. Уроки історії не вивчені досі.

– Військова перемога Польщі 100 років тому призвела до політичного провалу. Він спричинив тероризм українців у Польщі, а згодом репресії Польської держави проти них, призвів до створення польського (ізоляційного) табору «Береза Картузька» після вбивства українським терористом Григорієм Мацейком міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Країна, яка бореться проти тероризму, як тодішня Польща, часто забуває про базові права людини. Військово тоді Польща виграла, але політично програла, залишивши для українців єдину дорогу для втілення своїх прагнень про державу – тероризм. Якби був діалог, то не було б тієї потреби в терорі. Не завжди перемога призводить до однозначно добрих наслідків. Іноді домовлятися з переможеним краще, ніж перемогти і упокорити його.

– Щеплення історією триває лише три покоління – потім націоналізм і популізм знову повертаються. Зараз бачимо у Європі відродження крайніх правих. Вони ще не мають влади, але з року в рік набирають сил. Про наслідки, до чого може призводити велика війна, памʼятають лише її учасники, їхні діти і внуки. Бачимо, що історія нас нічого не вчить. У Європі триває підживлення ненависті й сентиментів до величі минулого. Це завше веде до трагедії. Наше завдання – звертати на це увагу, говорити про можливі небезпеки. Історичні суперечки мають вирішуватись за столом дебатів, а не на вулицях міст.

Цитати з лекції професора Ярослава Грицака

Історик Ярослав Грицак / Фото Катажини Лоза.
Історик Ярослав Грицак
/ Фото Катажини Лоза.

– Так чи інакше в польсько-українському протистоянні Львів був би, врешті, український. Це питання демократії. У Галичині більшість становили українці. Польські міста-острови жили в українському морі. А демократія – це право більшості.

– У війні за Галичину українці і поляки вибрали найгірший сценарій подій з усіх можливих.

– ЗУНР цікава тим, що тоді не мала аналогів у нашій частині Європи. Вона є поза контекстом української революції. У ЗУНР не було масового захоплення селянами польської поміщицької землі та власності, що було притаманне у 1917-1919 роках по всій Україні. Навіть коли у ЗУНР щось подібне було, то українці вибирали радше купити землі, ніж захоплювати їх. Бо тоді мали на них більше прав. Коли захоплення та грабунки й були, то влада ЗУНР компенсувала збитки постраждалим. Селяни хотіли мати законне право на землю, а не просто її взяти. Це була правова свідомість, якої не було на решті українських земель. По-друге, в ЗУНР практично не було єврейських погромів. Поодинокі були з боку найбідніших верств, але всі без жертв, тільки грабунок. В УНР тоді відбувалася величезна кількість погромів.

– Формування кордонів УНР, ЗУНР, Другої Речі Посполитої залежало не лише від цих національних сил, а більшою мірою від тодішнього геополітичного розподілу сил. Долю кордонів у нашій частині Європи вирішували переважно в Парижі переможці І світової війни. Рішення про Східну Галичину приймали в Парижі протягом 1919-1923 років. У той час Галичина вважалася під окупацією Польщі. Переможці ухвалили, що Польща на 25 років матиме протекторат над Галичиною, після чого її долю мав вирішувати плебісцит місцевого населення.

– Різниця між тим, що було 100 років тому і тепер, – консенсус провідних світових гравців, що має бути Українська держава. На щастя, Польща теж погоджується на цей консенсус. Зазначу, що для нас геополітика дуже важлива, однак наші люди часто про це забувають. Коли наші політики промовляють до своїх виборців, це одні слова, а коли вони виходять на високу трибуну, це зовсім інша геополітична мова.

– Якби 100 років тому ЗУНР стала більшовицькою, то радянською могла б стати й Угорщина. Головною ціллю комуністів тоді була Німеччина. Для них Росія була першою, але не основною. Це була теорія доміно – якщо впаде одна держава, то впаде інша. Червона загроза зупинилися на Збручі. Одна з причин – ЗУНР була однією з небагатьох держав регіону, яка не піддалася на більшовицьку пропаганду. Це важливо.

– ЗУНР не вписувалася в жодну концепцію сусідніх держав, навіть в польську. Коли польська армія Галлера захопила Галичину, то перше, що зробила – це єврейські погроми. Це був найбільший єврейський погром у Львові того часу. Він став вирішальним для трикутника відносин між поляками, українцями та євреями. Поляки тоді з усіх сил старалися втримати Львів, українці прагнули реваншу, а євреї боялися польського націоналізму. ЗУНР 1918-1919 – те, чим ми можемо гордитися.

– ЗУНР охоплювала невелику територію, яка дала військо, що за чисельністю дорівнювало військові УНР, а своєю організованістю і дисципліною в рази його перевищувало. Трагедія в тому, що українці та поляки воювали за Львів, коли для української державності вирішальні бої були за Київ між УНР і більшовиками. Уявіть, що було б, якби українці не воювали у Львові, а захищали Київ. Більшовики не мали б тоді шансів.

– За статистикою, у 1919 році на території сучасної України воювало 7 армій: дві російські – біла і червона, три українські – УНР, ЗУНР і армія Махна, найбільша селянська армія в Європі та французький десант в Одесі. Якщо дивитися на рівновагу сил, то ні одна з них не мала вирішальної переваги. Різниця в чисельності була невеликою – 10-15%. Найбільшу перевагу мали більшовики – 30%. Але якщо обʼєднати армії ЗУНР і УНР, то чисельна перевага над більшовиками складала 35%. Врахуйте теж добру організованість і дисциплінованість ядра Української галицької армії (УГА). «Антанта» вимагала, щоб у 1919 році армія Денікіна увійшла в союз з Петлюрою як дві найбільші сили, які протистоять більшовикам. Але це було апріорі неможливо, бо для «білих» українці були сепаратистами, які відкололися від Російської імперії.

– Сталося те, що сталося – УГА увійшла на територію УНР, коли війна за Україну вже була програна. Щоправда, весною 1920 року армії Польщі та УНР вдалося відвоювати Київ. Ціною було те, що Петлюра віддав Галичину полякам. Ця перемога так само швидко минула, як і настала. Уже влітку 1920 року більшовики відкинули армії Пілсудського і Петлюри до Варшави. Постало питання майбутнього Польщі. Якби не було «Чуда на Віслі», перемоги Польщі над більшовиками під Варшавою, то не знаємо, яке було б майбутнє Європи. Більшовики не бачили ні незалежної України, ні Польщі. Ленін прагнув світової революції і вважав, що революція мала початися в Росії, але головною ціллю в Європі була Німеччина з найбільшим капіталом і пролетаріатом. Україна і Польща відділяли більшовиків від неї. Якби не було війни за Львів, то не потрібно було б «Чуда на Віслі». Очевидно, що тоді більшовики були б зупинені десь на Дніпрі, а не на Віслі.

– Проте війни за Львів неможливо було уникнути. Для обох народів це місто було місцем перетину їхньої уявної і реальної державності. Ця локальна війна за Львів виявилася важливою для геополітичного розкладу сил в усій Європі і для світової історії.

– ЗУНР була б схожою на Другу Річ Посполиту – слабка держава зі скандалами та корупцією. Це могла бути держава подібна до тодішньої Литви чи Румунії. Але питання в іншому – чи втрималися б більшовики тоді при владі в Росії, якщо б не мали контролю над Україною з її величезними ресурсами. Сумнівно. Можливо, тоді ХХ століття було б врятоване від більшовицького кривавого експерименту. Те, що українці і поляки зійшлися в цій війні, стало трагедією не тільки для цих двох народів, але й для світу. Якби не війна за Львів, то, може, не було б Голодомору, Другої світової війни, Бандери і Волинської трагедії. А ми б рахували незалежність не від 1991 року, а від 1918. Історія вчить нас, що наші нібито локальні рішення мають куди важливішу ціну і наслідки. Ця історія важлива, бо наша територія далі залишається лінією розлому. Урок історії такий, що немає локальних воєн.

– За два роки будемо мати 75 років від закінчення ІІ світової війни. Це один з найдовших періодів європейської історії, коли в цій частині світу був мир, не було великих воєн. Найдовший рекорд після наполеонівських воєн – від 1815 до 1914 років, 100 років без війни. Це пояснює величезний прогрес Європи в ХІХ столітті. Донедавна війни були нормою, а мир – винятком. Ми маємо особливу ситуацію, коли велика війна була давно. Все менше людей памʼятає про її жахи. Що довше немає війни і відходять покоління, які дійсно про неї знають, то все більше виникає відчуття, що війна це щось легке і приємне. Що можна розв’язати будь-які конфлікти воєнним шляхом, що це швидко і красиво. Ми бачимо прекрасні голлівудські фільми про війну, телевізійні програми, з яких складається враження, що війна ніколи не закінчувалася. Це хибне враження. Наша пам’ять коротка. Що більше ми забуваємо, що таке війна, то більший ризик впасти у прірву. Це не патетика.

– Ми зараз живемо ще не в 1939 році, і навіть не в 1918, але все більше сповзаємо у логіку 1918-1939 років. Не випадково уряд у Варшаві посилається на риторику міжвоєнної Польщі. Це небезпечно. Наступним кроком у цій логіці може бути питання ревізії кордонів. Не кажу, що так має бути, але ризики високі. Ми повинні розуміти, що межа між миром і війною дуже крихка і примарна. Врешті, бачимо це по російсько-українські війні, яку мало хто передбачав.

Записав Ігор Тимоць.

Довідка

Оссолінські зустрічі – обговорення, зокрема, різних аспектів польсько-українських відносин. Відбуваються під патронатом Генерального консульства Польщі у Львові. Ці зустрічі – наслідок співпраці Національної бібліотеки імені Оссолінських у Вроцлаві та Львівської національної наукової бібліотеки України імені Василя Стефаника у Львові.

«Оссолінеум», або Національний заклад імені Оссолінських – культурно-освітня установа, заснована 1817 року у Львові польським просвітником, бібліографом, істориком, літературознавцем Юзефом Оссолінським (1748–1826). В «Оссолінеумі» було три відділи – бібліотека, музей і видавництво. У XIX столітті фонди бібліотеки налічували близько 27 тисяч цінних книг, 715 рукописів, 133 географічні карти, понад 2 тисячі гравюр. У музейному відділі зберігалася велика колекція археологічних памʼяток, нумізматичних експонатів, давньої зброї, картин, скульптур. У 1940 році «Оссолінеум» увійшов до складу Львівського відділення АН УРСР. У 1946 році основні фонди «Оссолінеуму» (понад 150 тисяч томів книг) було передано соціалістичній Польщі. Частина перейшла до Львівської наукової бібліотеки імені Стефаника, картинний фонд – до картинної галереї, експонати – до історичного музею та музею етрографії та художнього промислу у Львові.

Мацей Козловський – 75 років, польський історик, журналіст, дипломат. Закінчив філософсько-історичний факультет Ягеллонського університету і післядипломні студії з журналістики Варшавського університету. У 1968 році виїхав до Норвегії. Співпрацював із журналом «Культура» Єжи Гедройця в Парижі. 1969 року за передачу нелегальної літератури арештований у Чехословаччині, переданий в Польщу і засуджений до 4,5 років тюрми. Був звільнений після амністії у 1971 році. На початку 1980-х дописував до польських видань і працював на «Солідарність». У 1980-х викладав історію в Ягеллонському університеті. У 1986–1988 роках за стипендією Фулбрайта вчився у США. У 1989 році – член Громадянського комітету при Лехові Валенсі. У 1990 році пішов у дипломатію, працював у посольстві Польщі в США. Згодом почав працювати в МЗС Польщі. У 1999–2003 роках – посол Польщі в Ізраїлі. Автор книжок «Польські духи» (1983), «Пейзажі перед битвою» (1985), «Альманах краси» (1988), про ЗУНР і східні терени Другої Речі Посполитої «Між Сяном і Збручем» (1990), «Польща – історія» (2003), «Справа премʼєра Леона Козловського» (2005), «Важкі питання в польсько-єврейському діалозі» (2006), «Вибраний народ – пани Кракова» (2015). Зараз на пенсії.

Ярослав Грицак – 58 років, український історик, публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського католицького університету. Має понад 500 наукових публікацій на історичні теми. Відомий своїми публіцистичними матеріалами та публічними лекціями на теми історії і суспільних процесів. Учасник неформального обʼєднання інтелектуалів «Несторівська група». У 2014–2015 роках – член Конкурсної комісії, до повноважень якої входило висунення кандидатур на посаду директора Національного антикорупційного бюро України. Призначений за квотою Президента України.

Share Button

«Українцям та іншим меншинам не дуже довіряли в польській армії – не допускали до технічних родів військ і вищих офіцерських посад», – історик Андрій Руккас

Share Button

У рамках проекту «LikБез. Уроки історії» в Києві відбулася лекція з серії публічних просвітницьких уроків з історії – «Українці у Війську Польському 1921-1939 років». Прочитав її історик Андрій Руккас, який розповів про українців, які служили в армії міжвоєнної Польщі, як Польща хотіла “розколоти” українців, виділяючи окремо русинів, лемків, бойків, гуцулів і українців. А також чому українців не було у деяких родах військ, як-от авіація чи звʼязок, і не багато серед офіцерів. Polukr.net зібрав найцікавіші уривки лекції.

Українці служили в піхоті, кавалерії та артилерії в центральній та західній Польщі

– Поляки в міжвоєнній Польщі становили 69% населення, українці – 14%, євреї – 8%, білоруси – 4%. Терени, заселені українцями, належали до 1918 року до двох імперій. Східна Галичина – до Австро-Угорщини, Волинь – до Російської. Ментально українці Східної Галичини дещо відрізнялися від українців Волині.

– Українці становили в різний час 12-16% польської армії. Щороку призивали 20-25 тисяч українців. Впродовж 1921-1938 років, без врахування мобілізації 1939 року, в польській армії відслужило  420-450 тисяч українців. Це значна кількість. Особливо, зважаючи, що з 27 млн населення міжвоєнної Польщі близько 5 млн становили українці.

– На українців із військовим досвідом розраховували всі українські партії в Польщі – і уряд УНР в екзилі, який перебував у Варшаві, і ОУН. Після 1926 року УНР провадив розмови з польською владою, щоб у разі війни проти СРСР українців з військовим досвідом взяти для створення українського війська на польській території. Польська влада казала, що не проти, якщо армія УНР набере добровольців з-поміж українців, так само, як поляки у 1918 році набрали іноземні легіони з-поміж поляків Австрійської імперії. Але стосувалося це лише українців Волині, які до 1918 року були в Російській імперії. Було передбачено, що у разі війни українців на Волині передусім набере польська влада. Уже потім ті, хто не потрапив у польський призив за віком чи станом здоровʼя, можуть піти в армію УНР.

– Переважно українці служили в піхотних військах, кавалерії та артилерії. До технічних родів військ брали лише поляків – до авіації, бронетанкових військ, зв’язку, жандармерії. Українців та інших меншин туди практично не допускали. Для кожної національності був ліміт в різних родах військ. Українців було десь 15% в піхоті, 23% в кавалерії, 23,5% в артилерії, 13% в інженерно-саперних військах, 22% в обозних військах. Меншини не допускалися, бо їх вважали менш лояльними до Польської держави.

– Іноді складалася ситуація, що в деяких піхотних полках у центральній та західній Польщі меншини, українці, білоруси, євреї та німці, становили більше 50% складу, а де-не-де – 70%. На думку військового керівництва Польщі, ця ситуація стала критичною в 1937 році.

– Генерал Тадеуш Піско у жовтні 1938 року писав: «Наша піхота, цариця війська і гордість польської армії, переживає глибоку кризу з огляду на вузькі рамки бюджету і кількісний стан. Постійна розбудова авіації, бронетанкових військ та протиповітряної артилерії найбільше вплинула на кількість і якісний стан піхоти, позбавляючи її тіло найціннішого – польського фізичного елементу. У зв’язку з цим у піхотних полках зменшилася кількість поляків і значно зріс відсоток не поляків. Тому наша піхота у щораз гіршому інтелектуальному та фізичному стані».

– На посади, які вимагали високих знань і відповідальності, представників меншин теж не допускали. Як і до державної таємниці та мобілізаційних планів. Серед офіцерів теж було дуже мало не поляків. Найвище, до рівня підстаршин, допускали тільки 5% національних меншин.

Українці Галичини були патріотичнішими і підбурювали проти Польщі українців Волині

– Через сумніви щодо лояльності меншин у частинах на радянському кордоні поляки становили близько 90% особового складу. Трохи далі від кордону – 80%. Ще далі вглиб Польщі – до 50%. Військове керівництво постійно ламало голову, як дотримуватися всіх цих процентних вимог.

– Польська адміністрація ділила українців на «українців» Волині та «русинів» Галичини. Це робили, щоб у статистиці українці ніколи не становили великої 5-мільйонної національної групи. У 1930-ті їх ще більше “роздрібнили” – як окремі народності вказували лемків, гуцулів, бойків, поліщуків… Мета – показати, що українців в Польщі небагато і немає їх національної проблеми.

– Щодо українців Волині, то польська влада вважала, що вони більш дисципліновані та лояльні до держави, ніж галичани, але потрібно працювати над їхнім інтелектуальним розвитком. А стосовно українців Галичини відзначала їх високий інтелектуальний розвиток і розвинене національно-патріотичне почуття, а також неприховане, часто вороже ставлення до Польської держави. Також зауважено, що галичани погано впливають на волинян, збурюють їх проти Польської держави, тому було рекомендовано в одні зʼєднання їх не розподіляти.

Улани-українці били селян-українців під час пацифікації не гірше за уланів-поляків

– Українці були в підрозділах, які брали участь у пацифікації (репресивна акція польської влади у вересні-листопаді 1930 року з застосуванням поліції та армії проти українського цивільного населення Східної Галичини – Polukr.net). Про це у звітах писало польське командування, відзначаючи, що українці добре виконували накази під час акції, були дисципліновані. У звіті йдеться, що улани-українці били селян-українців, не гірше за уланів-поляків.

– Для українця-селянина потрапити в армію і дослужитися до нижнього офіцерського звання було великим досягненням. По-перше, тоді він переїздив зі села в місто. По-друге, жив державним коштом. По-третє, його одягали і годували. По-четверте, він ставав невеликим, але керівником. По-пʼяте, мав певне невелике, але стабільне фінансове забезпечення.

Польща готувалася до війни проти СРСР і готувала українських контрактних офіцерів для уряду УНР в екзилі

– У польському війську були так звані контрактні офіцери. Серед українців їх було лише 38. Це колишні старшини УНР, інтерновані після поразки на території Польщі. Вони переважно не мали польського громадянства, були особами без громадянства. Контракт про їхню офіцерську службу укладався за дозволом президента Польщі. Тобто це були виняткові випадки. Цих офіцерів готували у результаті домовленостей керівництва УНР в екзилі з польською владою. Цих людей вважали майбутнім ядром української армії, яка буде відновлена на території Польщі в разі війни проти СРСР. Ці офіцери мали або очолити військові з’єднання, або стати інструкторами і готувати нових старшин для української армії. Це було ширше рішення. Крім українців, аналогічно були контрактні офіцери – грузини, азербайджанці та інші народи Кавказу.

– Солдати-українці воювали так само, як інші громадяни Польщі у вересні 1939 року. Не відрізнялися ні меншим, ні більшим героїзмом. Серед них була така сама кількість представлених до найвищих нагород, як і серед поляків та інших меншин. Під час мобілізації в серпні 1939 року частини, які стояли на кордоні з СРСР, почали масово наповнювати українцями. Це робили, щоб не перекидати їх через всю Польщу до німецького кордону, адже це забрало би багато часу та ресурсів. Якщо до мобілізації 1939 року поляки у зʼєднаннях на Волині на кордоні з СРСР становили 80-90%, то після серпня 1939 року українці вже становили там понад 50%.

– Яскраво пише про це у спогадах Тарас Бульба-Боровець (діяч українського республіканського повстанського руху часів ІІ світової війни, засновник УПА «Поліська Січ» – Polukr.net), який в серпні 1939 року потрапив на Волині до ешелону з мобілізованими: «Потяг «набитий» вояками та їх скриньками і торбами. Усі українці. На всіх станціях досідають нові вояки. Пʼяні запасники лізуть в потяг та вилазять з потяга через вікна. Співи, регіт, плач жінок та дівчат. Доносяться вигуки. Свист, гудки потягів, дим, пара, чахкання машини – все змішується в один великий хаос… На кожній станції біжать заплакані жінки та дівчата. Махають хустинками. Простягають заломані руки. Через вікна їм відповідають червонощокі хлопці з розкуйовдженими чупринами та розхристаними вишиванками. Інші хлопці з дівчат глузують, запрошують до вагона, гукають, свищуть… Статечні господарі і бородаті дідугани виходять попрощатися зі своїми хлопцями, але всюди стоять спокійно з насупленими бровами. Курять люльки та чухають потилиці, мовляв, їдуть хлопці, та не на своє діло… От чому ці жінки так плачуть. Якби їхали воювати не за ляхів, а за свою рідну державу – не плакали б так жінки…».

Мобілізація проходила абсолютно нормально. Єдина проблема, що сільські господарі не хотіли віддавати до війська хороших коней і фіри. Але так було не тільки серед українців. Схоже робили і польські селяни.

Записав Ігор Тимоць.

Share Button

«Для становлення розвиненої демократії нам потрібен освічений громадянин», – політологиня Оксана Дащаківська

Share Button

У Львові Освітній центр із прав людини організував лекцію викладачки Українського католицького університету Оксани Дащаківської «Моя прекрасна політична партія». Політологиня розповіла про еволюцію партій в країнах розвиненої демократії, їх відносини з виборцями, вплив партій на зміни та побіжно заторкнула особливості ситуації в Україні. Polukr.net зібрав найцікавіші тези з лекції.

«У природі партій закладена брехня – партії вдають, що задовольнять інтереси виборців, а виборці – що вірять цьому»

– Від початку існування західного парламентаризму виявилося, що в діяльності партій закладена криза: мій інтерес може бути задоволений лише, коли ваш обмежать. Від початку партії говорили, що будуть задовольняти інтереси всіх виборців, розуміючи, що водночас чиїсь інтереси змушені будуть обмежувати. Від початку партії мали обдурювати – обіцяти щось, що наперед не зможуть виконати. Виборці теж знали, що їх обдурять. Кожна сторона будувала відносини на певній брехні.

– Ми усі хочемо, щоб політики приймали правильні рішення, але проти того, щоб ці рішення обмежували наші інтереси. Так не буває. Від початку закладено, що партії будуть брехати і не дотримуватись обіцянок. Це називається подвійна легітимність партій.

– Ви можете обіцяти дуже прогресивні речі, коли йдете в політику. Але якщо потрапляєте в середовище, де у вас тільки 2 місця зі 100, то свої прогресивні ідеї мусите тримати при собі, й шукати компромісів, домовленостей. Вас має визнати середовище, в яке ви потрапили, щоб якоюсь мірою ви колись змогли втілити свої задуми.

Оксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій ПоліковськийОксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

– Коли виникає потужна партія, то вона творить свою організацію. У неї виникає партійний інтерес. Тобто потреба допомогти тим, хто в партії. А особливо тим, хто вкладає в неї найбільше ресурсів. Це ще більше ускладнює представницьку демократію, бо ми тепер маємо інтерес виборця, інтерес партії, інтерес суспільства. І між ними всіма – великі розбіжності.

– Існує «залізний закон олігархії» – у будь-якій, навіть найбільш демократичній, партії у певний період влада опиняється в руках вузької групи осіб, які приймають головні рішення щодо діяльності партії. Це характерно не тільки для партій, а для всіх великих структур.

«Вибори – великі рекламні кампанії»

– Протягом ХХ століття в розвинутих демократіях виборчі кампанії ставали дедалі більш схожі на великі маркетологічні операції, рекламні кампанії.

– Протягом ХХ-ХХІ століття в розвинутих демократіях весь час росла кількість разів, коли люди ходять голосувати. Від 1980 до 2012 років виборець ішов на дільницю в 4 рази частіше, ніж до цього. Зросла кількість референдумів, петицій, виборів різного рівня. Виникає нова закономірність – що більше виборів, то менше часу на одну кампанію. Тож кожній партії потрібно дуже швидко сформувати позицію. Це означає, що бракує часу, щоб думати, бракує часу на стратегію. А отже, партії ведуться на теми, які є відверто маніпулятивними, або пропонують теми, які, на їхню думку, для виборців будуть важливими. Приклад українських реалій – мова. Коли не можна говорити про насущні проблеми, виникають питання мови. Це призводить до викривлення порядку денного.

– Попри те, що кількість виборів у всіх країнах зростає, зменшується кількість виборців кожної партії. Також зменшується кількість виборців, які готові взяти участь у голосуванні. Тож партії мусять щораз більше працювати, щоб мобілізувати свій електорат.

– Є кілька теорій, чому люди зараз дедалі більше відмовляються від свого права голосу. Одна – виборці не розуміють, чим одна партія відрізняється від іншої. Друга – зменшується взаємозалежність між голосуванням та рішеннями, які приймають депутати у парламенті. Тож виборець не відчуває, що його голос впливає на політику держави, на зміни. Це зменшує потребу виборця вибирати.

– Водночас у західних демократіях росте кількість партій. І на кожну припадає дедалі менше виборців. Якщо раніше в парламентах західних країн в середньому було 2-3 партії, то тепер 7-9. Відбувається невпинна фрагментація партійного середовища. Це призводить до неможливості формувати одноосібні уряди. У 2014 році в країнах Заходу було тільки 4 уряди, де правила одна партія. Це означає, що всюди формуються коаліції і партії мусять домовлятися.

«73% українців не знають, кого з-поміж партій вибирати»

– Від 2000-х років у західних країнах почали виникати партії нового типу – першою такою стала «Партія піратів» у Швеції. Згодом виникло багато аналогічних. Політики зрозуміли, які інтереси зачіпають їхніх виборців. Щоб знати ці інтереси, слід піти працювати з офісів «в поля». Перейти в нішу, яка зайнята громадськими організаціями, суспільством, опинитися на короткій дистанції до виборця.

– Багато людей у західному світі розуміє, що їм більше не потрібна влада. Цінність влади зменшується. Громадянське суспільство перебирає на себе повноваження держави. Партії в Україні теж сильно конкурують з громадськими організаціями за «роботу в полі». Державі залишають простір там, де вона може виконувати обов’язки ефективніше, ніж громадяни.

– Рівень довіри до партій в світі постійно падає. В Україні 53% громадян не проголосували б за жодну партію. 20% не знають, за кого голосувати. 73% українців не знають, кого вибрати в нинішній системі, яка є в Україні.

– В Україні сильне громадянське суспільство. Поки що воно не реалізувалося в політичних проектах. Також в Україні партії не мають можливості мобілізувати виборців. А молодих і поготів. Тому старше покоління досі обирає, як житиме молодь.

Оксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський
Оксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

«Моя прекрасна партія буде працювати «в полі»

– Світ змінюється від представницької демократії до демократії участі. Тобто такої, яка гарантує участь у виборах не раз на чотири роки, а щодня. Це дозволяють нам інструменти самоорганізації – петиції в інтернеті, «розумне місто», різні референдуми. Цих можливостей з року в рік стає більше. Проте партії – єдині структури, які офіційно прагнуть влади і можуть до неї приходити. Нові партії в світі досі виникають в дуже великих кількостях. Тож все більше буде поставати питання коаліцій, вміння домовлятися. Результати будуть все більш мінливими і нетривкими.

– Моя прекрасна партія – та, яка буде працювати «в полі», буде використовувати інноваційні механізми роботи з усіма категоріями населення, допоки не знайде свій електорат, не розраховуючи на тривалі та довгі «шлюби» з виборцями. Потрібна постійна праця. У «Талмуді» написано, що ми бачимо речі не такими, якими вони є, а такими, якими ми є. Якщо самі не будемо працювати над зміненням рамок світу, то будемо жити так, як це визначають замість нас інші.

– Мій вихід такий – якщо маєте проблему, яка потребує політичних рішень, то йдіть самі, шукайте союзників, творіть свою партію, і вирішуйте проблему.

– У мене є друг, відомий громадський діяч. У нього був рейтинг довіри 73%. Він заявив, що йде на вибори у списку однієї непоганої партії. У нього рейтинг відразу впав до -49%. Він ще навіть нічого не зробив. У наших громадян є уявлення, що політик всім винен. Якщо тільки сказав, що хоче щось зробити, то відразу всім винен. Єдиний спосіб подолати цю ілюзію – самому стати політиком і взяти на себе відповідальність.

– Хороші партії повинні допомогти зробити щось, що громадянин не може сам. Не зробити замість нього, а допомогти зробити, підказати процедуру. Наприклад, у Данії є уповноважений при міських радах, який допомагає людям зробити щось в місті. Влаштовує зустрічі, слухає ідеї. Не робить замість, але допомагає реалізувати те, що люди хочуть.

Оксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій ПоліковськийОксана Дащаківська. Фото: POLUKR.net / Андрій Поліковський

– Одного разу вибори в містечку Львівської області виграв технічний кандидат. Він був дуже молодий. Він не готувався до цієї роботи, але йому треба було тягнути тягар, який він вибрав. 70% часу він витрачав на те, що спілкувався з бабусями. Ці бабці насправді не хотіли від нього ніяких рішень. Але хотіли пояснень. У такому форматі він працював майже рік. Не розумію, коли він мав приймати рішення чи займатися господарськими питаннями.

– Для становлення розвиненої демократії в Україні насамперед потрібен освічений громадянин, який вміє мислити, аналізувати, критично оцінювати. Завдання для нас виховати такого громадянина, який має пропонувати рішення та працювати над вирішенням проблем. У Британії та Канаді, наприклад, існують програми активного громадянства. Йдеться тут про освіченість людей і здатність брати на себе відповідальність.

– Криза демократії показує одну річ – люди не довіряють тим, кого обирають. У країнах Заходу громадяни найменше довіряють депутатам, яких обирають, а найбільше – суддям, яких не обирають. Тобто не вірять тим, на вибір кого впливають. Це пов’язано з тим, що люди розуміють – свої інтереси найкраще можуть представляти лише вони. Кожен раз, коли чуємо, що хтось говорить від нашого імені, то це робить ту особу нашим найлютішим ворогом. Бо нашу думку можемо найкраще висловити лише ми.

– В Україні є серйозний виклик, що таксисти чи кухарки начебто знають, як керувати країною. На початку ХХ століття соціолог Макс Вебер писав, що політика це професія, що її повинні робити люди, які мають відповідні якості. Але вже з 1980-х цю тезу повністю нівельовано, бо до парламентів йдуть різні люди з різними минулим і досвідом. Мені здається, що професією стає бути громадянином. Викликом є те, що люди, які отримують інформацію з телевізора, вважають, що все знають і розуміють.

Записав Ігор Тимоць.

Share Button