Напередодні виборів з’являються соціологічні опитування щодо певних кандидатів чи партій. PolUkr.net з’ясовував, за якими критеріями можна перевірити – справжнє опитування чи замовне. Допомагали в цьому соціологи та рекомендації провідної соціологічної асоціації. За словами соціолога Руслана Савчинського, головне – визначити, чи опитування проводила компанія, яка дорожить ім’ям, і розуміти, що існує статистична похибка, тобто опитування не прогноз майбутнього, а фото з кіноплівки, яке показує дійсність у цей момент і під певним кутом.  

Статистична похибка схожа на маніпуляцію

Найновіше опитування авторитетного Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) показало: якби президентські вибори в Україні відбулися в середині лютого (перший тур президентських виборів відбудеться 31 березня), то до другого туру вийшли б комік Володимир Зеленський та чинний Президент Петро Порошенко. Серед респондентів, хто збирається голосувати і визначився з кандидатом, 26,4% проголосували б за Зеленського, 18% – за Порошенка, 13,8% – за Тимошенко.

Попереднє опитування соціологічних організацій опублікувало різні результати. Зокрема, в другій половині січня провели два паралельних опитування. З одного боку, було опитування соціологічної групи «Рейтинг». З іншого – трьох соціологічних компаній: Центру «СОЦІС», КМІС і Центру Разумкова. Обидва опитування репрезентативні, тобто респондентів вибирали за статтю, віком, освітою, регіоном тощо в пропорції до структури виборців в Україні. Їх проводили за особистого анкетування респондентів (face-to-face). Вибірка «Рейтингу» становила 6 тисяч респондентів, а трьох компаній – 11 тисяч. Похибка перших – 1,3%, других – 0,9%. Час проведення – 16–24 січня та 16–29 січня відповідно.

На першому місці серед тих, хто визначився і піде на вибори, в опитуваннях як «Рейтингу» (19%), так і трьох компаній – комік Володимир Зеленський (23%). На другому місці в «Рейтингу» Юлія Тимошенко (18,2%), а на третьому місці Президент Петро Порошенко (16,4%). Натомість у дослідженні трьох компаній, другий – Порошенко (16,4%), а третя – Тимошенко (15,7%). Похибка «Рейтингу» – 1,3%, а трьох компаній – 0,9%.

Кандидат соціологічних наук Руслан Савчинський розповів PolUkr.net, що обом опитуванням можна довіряти і відмінності між результатами в межах похибки. А позаяк кандидати йдуть ніздря в ніздрю, то й виникає відмінність між тим, хто на другій і третій позиції в різних опитуваннях.

Рекомендації соціолога: обирати солідну компанію, що проводить рейтинг, і розуміти соціологію

«Щоб перевірити, чи варто довіряти дослідженню, слід виконати кілька речей, – каже соціолог Савчинський. – По-перше, подивитися, чи давно соціологічна компанія є на ринку, чи регулярно публікує опитування між виборами».

«Серед хороших українських компаній: «Рейтинг», «Демократичні ініціативи», КМІС, «СОЦІС», Центр Разумкова, – відзначає соціолог. – Вони не зацікавлені домалювати рейтинги чи робити фальсифікації, бо це їхня репутація. Якщо дослідження провела фірма-одноденка або результати дуже відрізняються від інших паралельних опитувань, то не варто їм довіряти. Водночас, якщо йдеться про можливі похибки на рівні методології, то вони є завжди і всюди».

«По-друге, слід вміти читати соціологію, – зазначає науковець. – Рейтингове дослідження – не прогноз, не передбачення майбутнього, а замір популярності в цей час, «температура тіла» в певний момент. Різниця в результатах досліджень може бути похибкою. Вона може залежати від того, коли провели дослідження, яка була вибірка. Різниця в три-чотири дні – теж важлива, бо на рейтинги впливають телепрограми на популярних телеканалах, різні події. Рейтинг – це фото з кіноплівки, зняте під певним кутом, до того ж не до кінця чітке, з похибкою. Справжня похибка більша, ніж пишуть в результатах дослідження, бо є ще ймовірність самої похибки. У нас вона зазвичай близько 95%, тобто є ще 5%, що похибка інша. Є спеціальні калькулятори, які вираховують різну похибку за зміни умов. Також треба знати, як працюють люди в полі, скажімо, чи до кінця сумлінно ходять по домівках і питають усіх, кого мали. Соціологічні дані не є 100% відображенням дійсності, але демонструють тенденції».

«Щоб глибше оцінити якість дослідження, слід дивитися документацію до нього, а для цього слід мати відповідні знання, – каже соціолог. – Вирішити цю проблему можна тільки через освіту – вчити у школі та в університеті, як розуміти статистику, критичному мисленню. У деяких західних країнах дітей в молодшій школі вчать читати статистику на уроках математики».

«Членство української компанії в провідній міжнародній соціологічній асоціації, як-от Європейська асоціація дослідників громадської думки і маркетингу (ESOMAR) – додатковий чинник довіри (про членство українських соціологів в ESOMAR – тут). Це змушує дотримуватися певних методологічних, технологічних, етичних та інших методів ведення досліджень. Проте навіть воно не знімає ймовірності помилки. Проблема, що в нас, на жаль, політики та частина ЗМІ використовують результати досліджень для впливу на громадську думку, а не як її відображення».

«Ці рейтинги кандидатів у президенти нам показали, що з нового року відбувся ріст рейтингу Зеленського, стабільність Тимошенко і певний ріст Порошенка, пов’язаний з отриманням томосу, – каже соціолог. – Але до виборів ще можуть бути події, які вплинуть на популярність цих та інших політиків. Це дуже жива річ, яка постійно змінюється і пов’язана з безліччю чинників».

Поради Європейської асоціації дослідників громадської думки і маркетингу

Європейська асоціація дослідників громадської думки і маркетингу (ESOMAR) радить знайти відповіді на кілька запитань, щоб перевірити, чи варто довіряти опитуванню громадської думки.

Будь-яке якісне дослідження, яке вартує уваги, надає відкритий доступ до цих даних:

1 – Хто проводив дослідження і хто заплатив за нього?

2 – Чи проводила його добре знана компанія?

3 – Чи має стосунок до фінансування опитування якась політична партія або інша сторона, що зацікавлена в результаті? Це опитування може також бути добрим, але слід мати певний скептицизм, якщо міг бути прихований мотив у наданні такої інформації.

4 – Ким були респонденти, яких опитували (вибірка)?

5 – Чи були вони дорослими, в яких регіонах жили тощо (вибірка)?

6 – Коли і скільки саме осіб опитали?

7 – Яким чином опитували (наживо, телефоном, онлайн)?

8 – Якими були питання?

Політичні опитування повинні проводитися так, щоб показати репрезентативну картину виборців.

Ще раз про фейкові фірми

Думку соціолога Савчинського поділяє директорка Фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна: «Відрізнити справжній рейтинг від фіктивного – просто. Наприклад,  у новині посилаються на аналітичний центр «Брюссельсько-український дослідницький інститут». Відразу запитання: а хто в Україні опитував людей? Очевидно, ніхто не буде відправляти до нас десант з ЄС, щоб вони спілкувалися з жителями різних куточків України. А отже, дослідження здійснила українська фірма. Яка? Жодних посилань. Потім виявляється, що й такого «інституту», на який посилаються, немає. Тобто спочатку слід перевірити сайт компанії, що провела опитування. Якщо сайту немає, то й фірми немає. Ще один чинник: під час останньої виборчої кампанії у фейкових опитуваннях посилалися на громадські організації. Але вони не можуть проводити опитування. Якщо говорити про загальнонаціональні опитування, то у нас є відомі соціологічні фірми. Може, звісно, з’явитися хтось новий, але про це відразу дізнаються інші соціологи. Процес створення нової компанії триватиме кілька місяців і він не залишиться непоміченим».

Ігор Тимоць

Польські націоналісти провели марш на честь «Проклятих солдатів», які вбивали православних на Підляшші

У польському містечку Гайнівка, що біля кордону з Білоруссю, 23 лютого польські націоналісти провели IV Марш памʼяті «Проклятих солдатів». Як пише Polskie Radio Białostok, учасники несли плакати, що прославляли провідника «Бурого». Згідно з розслідуванням польського «Інституту національної памʼяті» (ІНП), «Бурий» винен в убивствах у січні-лютому 1946 року принаймні 79 осіб із сіл поблизу Гайнівки – переважно православних. Паралельно в Гайнівці відбулася акція проти цього маршу, яку організували місцеві та родичі жертв «Бурого». Обидві акції розділили кордони поліції.

У Гайнівках значна частина жителів – православні, які говорять білоруською і українською говірками. Міська рада міста спробувала адміністративно заборонити марш націоналістів, але місцевий суд відхилив заборону. Водночас на марші були мери міст Більська і Гайнівки.

Організував марш Національно-радикальний табір (ONR – польською). Близько 300 націоналістів пройшли ходою вулицями міста. Вони несли прапори Польщі та плакати із написами «Честь і шана героям!», «Це ми, це ми – поляки!», «Бог, честь і вітчизна!», «Бурий – наш герой!», «Найбільш прокляті з проклятих – наші герої!».

Із акцією проти маршу вийшли кілька десятків місцевих мешканців і учасників руху «Громадяни Польщі». Вони тримали плакати з написами «Бурий – не герой» і поклали на дорогу, якою йшли учасники маршу, 79 троянд у памʼять про вбитих «Бурим» невинних цивільних. Поліція розділила дві акції та не допустила сутичок між сторонами.

Польський ІНП встановив причетність Ромуальда Райса на прізвисько «Бурий» до вбивства 79 осіб, зокрема дітей, на Підляшші. «Вбивства фурманів і пацифікація сіл у січні-лютому 1946 року не може вважатися боротьбою за незалежність (Польської) держави, бо має ознаки геноциду», – йдеться у висновку ІНП.

Український історик, який живе в Польщі Григорій Купріянович написав щодо маршу націоналістів на свої сторінці у Facebook: «Це сумний день у моїх рідних Гайнівках. Вкотре вулицями міста пройшов марш на честь людини, яка вчинила злочин. Важко не трактувати цей марш як спроби накинути жителям, що не належать до польської більшості, історичний контекст, який суперечить досвіду їхніх родин і громад. Більшість жителів Гайнівки – православні, предки яких говорили українською чи білоруською говіркою. Організатори не випадково вибрали це місто, щоб прославити свого героя. Це спроба показати своє домінантне становище, панівну роль».

У коментарі PolUkr.net історик Купріянович пояснив, що Гайнівка – його родинне містом, оскільки там жили його предки, зокрема, народилася його мати.

«У селі Залішанах з рук солдатів «Бурого» загинули православні, які говорили місцевими українськими говірками. – каже Купріянович. – Якою мовою говорили та говорять досі в цьому селі провірити дуже просто: можна подивитися наукову мовознавчу літературу або поїхати туди і послухати. У польських статтях пишуть, що місцеві мешканці – білоруси, бо всіх православних мешканців Північного Підляшшя зараховано у ХХ столітті до білорусів. Спочатку, після приєднання цієї території до Білоруської РСР, а згодом у комуністичній Польщі, коли вважали всіх місцевих православних білорусами і запровадили навчання білоруської мови як рідної. Таким шляхом цей етнонім вкорінився на території, хоча не відповідає культурно-мовній приналежності її мешканців. Наслення, яке живе на Підляшші часто не має сформованої національної ідентичності. У людей є чітка релігійна ідентичність – православні, але в силу історичних обставин часто не має модерної національної ідентичності. Можна здогадуватися, що люди, яких вбивали у Залішанах не вважали себе ні українцями, ні білорусами, православними».

«Прокляті солдати» – антикомуністичний підпільний рух в Польщі, який діяв після закінчення ІІ Світової війни. Переважно складався з бійців «Армії Крайової». «Прокляті солдати» вчинили низку злочинів проти національних меншин Польщі. Зокрема, проти українців, білорусів, словаків та євреїв.

Сьогодні, 20 лютого, президентові Європейської Ради Дональду Туску ректор Львівського національного університету імені Івана Франка Володимир Мельник урочисто вручив диплом «Почесного доктора» (Doctor Honoris Causa). Глава Євросоюзу з дводенним візитом відвідав Львів, а перед цим був у Києві на поминальних заходах, присвячених п’ятим роковинам розстрілів на Майдані. Під час промови в університеті Туск згадав своє рідне місто Гданськ. Він провів паралелі між Львовом і Гданськом та згадав багатонаціональну культуру цих міст, яка нині має стати символом порозуміння між різними народами.

«Хочу почати з подяки, що без вагань прийняли мою пропозицію виголосити промову польською, – почав Дональд Туск. – Я знав, що нині буду серед друзів, тому дозволив собі це. Свої слова скеровую мешканцям Львова і Гданська, України і Польщі. Я – польський патріот і європеєць. Не бачу між цими поняттями жодного конфлікту. Дуже люблю Польщу і дуже люблю Україну. Тут теж немає жодних нелогічностей. Це так, як любити маму, але кохати дівчину. 21 листопада 1932 року професор Львівського університету Казимир Твардовський виголосив на цьому місці промову про парадокс, пов’язаний з тим, що титул «почесного доктора» отримують вчені, артисти і військові. Твардовський не міг знати, що в ХХІ столітті у світі так важко буде відрізнити комедіантів від політиків, що демагоги будуть почуватися комфортно в цих двох ролях».

«Доктор – це той, хто вчить, хто може бути корисним, – продовжив Туск. – Я – вчитель історії, але з досвіду знаю, що життя дає значно цікавіші уроки, ніж вчителі. Хай пробачать мене професори. Наші міста, Львів і Гданськ, дали нам уроки солідарності та примирення. Солідарність і підтримка – сильніші від озброєної до зубів імперії. Як сказав папа Іван Павло ІІ у Гданську – солідарність це завжди один разом з іншим, а не проти іншого. Солідарність – найкраща протидія роз’єднанню і реальна альтернатива політиці, що обстоює виключно «власні інтереси». Політики, які визнають лише «політику сили», як-от Путін, відкидають солідарність».

«Львів і Гданськ завжди були справжніми місцями примирення культур, – вів далі Туск. – Тепер це міста-символи. Із польського Гданська й українського Львова весь час йдуть сильні сигнали свободи. Вони повинні стати провідниками для всіх українців і поляків. Гданськ і Львів століттями будували різні нації. Ці два міста – синтез багатьох культур. Ці міста мають стати провідниками примирення. Нове тисячоліття вимагає, аби українці і поляки звільнились від спогадів минулого. Ми повинні будувати краще майбутнє для всіх. Шануймо пам’ять про жертв минулого, але не несімо її в майбутнє, бо це шлях в нікуди. Досвід минулого навчив нас по-новому дивитись на патріотизм та національну ідентичність. Шукаймо те, що нас об’єднує».

Також глава Євросоюзу згадав пам’ятник польському королю Янові Собеському в Гданську, де він із друзями збирався в студентські роки. Це ще одна із ниток, що єднає міста, адже пам’ятник перевезли зі Львова після ІІ Світової війни.

Туск подякував громаді Львова за солідарність, висловлену нещодавно під час жалоби з причин смерті мера Гданська Павла Адамовича.

«Одним із найбільш зворушливих моментів для мене стало зображення Адамовича на львівській Ратуші, – сказав Туск. – Також мене схвилювало, що мер Львова полетів до Гданська, щоб попрощатися з Адамовичем. Висловлювати співчуття і бути солідарним – не така легка справа. Часто для цього треба проявити себе і показати іншим свою солідарність».

Довідка

Дональд Туск народився 22 квітня 1957 року в Гданську. Закінчив історичний факультет Гданського університету. Став співзасновником головної на сьогодні опозиційної партії Польщі «Громадянська платформа». У 2007–2014 роках обіймав пост прем’єр-міністра Польщі. Від 2014 року – президент Європейської Ради.

Серед почесних докторів Львівського університету імені Івана Франка – екс-президент Польщі Броніслав Коморовський, екс-ректор Вроцлавського університету Марек Боярський, екс-віце-прем’єр Польщі Гжегож Колодко, професор Варшавського університету Єжи Аксер, професор Вроцлавського університету Тадеуш Голов’як, академік Польської академії наук Альфред Ян.

Ті, хто отримували корупційні кошти з пострадянської української медицини, щосили намагаються заблокувати медичну реформу в Україні

Окружний адміністративний суд Києва 14 лютого скасував попереднє рішення, яке забороняло Уляні Супрун виконувати обовʼязки міністра охорони здоровʼя. Це рішення прийняв той самий суддя, що заборонив Супрун виконувати обовʼязки 5 лютого, – Сергій Каракашьян. 15 лютого він взяв самовідвід у справі – тепер її передадуть на автоматичний перерозподіл, де визначать нового суддю. Дата призначення залежить від того, коли справу отримає технічний відділ суду. Натомість Супрун подякувала Урядові, який 13 лютого поновив її право підписувати документи, щоб не зупиняти роботу Міністерства охорони здоровʼя (МОЗ). Крім українського Президента та Уряду, підтримку Супрун висловили посольства США, Великої Британії, Швейцарії та Канади. Від підписів міністра Супрун залежало постачання ліків, а відтак здоровʼя та життя пацієнтів. PolUkr.net поговорив з експертами «Реанімаційного пакету реформ» про правове підґрунтя рішень суду, перебіг та перешкоди на шляху впровадження реформи охорони здоровʼя, а також про те, яких змін у медицині слід чекати українцям надалі.

І хай хворий зачекає…

5 лютого Окружний адмінсуд Києва тимчасово заборонив Супрун виконувати обовʼязки міністра охорони здоровʼя, частково задовольнивши позов депутата-«радикала» Ігоря Мосійчука, одним із аргументів якого було те, що в Супрун громадянство США. 13 лютого Уряд своїм рішенням частково розблокував роботу МОЗ. Це дало змогу Супурн без рішення суду підписати документи на постачання ліків важкохворим. У Кабінеті Міністрів заявили, що цей винятковий крок є відповіддю на те, що робота МОЗ заблокована рішенням суду. Розпорядження Уряду дало змогу затвердити розподіл вакцин і ліків у регіони, відправити на закордонне лікування 44 українців, продовжити процес будівництва дитячої лікарні Охматдит, закуповувати обладнання й ухвалювати інші рішення, які вимагають підпису міністра.

«Ми не можемо розвезти ліки для онкохворих. Уже тиждень ці препарати на складах. Ці ліки зіпсуються. У нас спалах кору. 390 тисяч доз вакцини чекають на складах. Зокрема, мільйон доз вакцини від поліомієліту стоять на центральному складі», – пояснювала ситуацію заступник міністра охорони здоровʼя Ольга Стефанишин.

У 2013-му американка з діаспори Уляна Супрун із чоловіком приїхала до України. 11 липня 2015 року Президент Порошенко підписав указ про надання їй громадянства України. 27 липня 2016 року Уряд призначив Супрун в.о. міністра охорони здоровʼя. Відтоді вона провадить реформу української медицини.

Суд вирішив справу щодо Супрун ще до її розгляду

Заступник Центру політико-правових реформ і експерт з правових питань «Реанімаційного пакету реформ» Роман Куйбіда пояснив PolUkr.net, як в Україні Окружний суд Києва має право призупиняти діяльність виконавчої гілки влади:

«Можу пояснити, які повноваження в Окружного адміністративного суду Києва, не оцінюючи, чи вони використані правильно. Хоча, як на мене, в цих рішеннях не все чисто. Згідно з українським законодавством, позови до Уряду розглядає Окружний адміністративний суд Києва як перша інстанція. Суд має право задовольнити позов через заборону вчинення певних дій чи призупинення дії певного рішення. Це означає, що до вирішення справи певна діяльність є заборонена, щоб попередити завдання шкоди неправомірними діями.

Наприклад, є рішення органу місцевого самоврядування знести дім, в якому живуть люди. На цьому місці хочуть збудувати багатоповерховий будинок. Тоді, скажімо, пишуть, що будинок в аварійному стані. Хоча насправді це може бути не так. У такому разі суд може призупинити дію такого рішення, щоб не було ситуації, що будинок знесли ще під час розгляду справи. Для цього в правовому полі є такий запобіжний механізм.

Окружний адміністративний суд Києва може призупинити рішення Уряду чи заборонити певні дії. Щодо президента, то його рішення може призупинити тільки Верховний Суд.

У справі Супрун маємо не проблеми в законодавстві, а радше те, як закони застосовуються. Якщо це роблять нечесно, то це дуже погано.

Бачив висновок юристів Amicus Curiae, де була фахова оцінка, чому суду не можна було ухвалювати таке рішення, яке він прийняв щодо справи Супрун. Amicus Curiae – це процесуальний інструмент, який використовують у країнах англосаксонського права, а останнім часом – у міжнародному праві. Буквально він означає “друг суду”, тобто це особи, що сприяють суду і доводять до уваги фактичну інформацію чи правову позицію щодо справи. Вони не є стороною у справі чи безпосередніми учасниками судового процесу, а тільки дають оцінку.

Згідно з оцінкою шанованих юристів, заборона Супрун виконувати обовʼязки міністра, яку виніс суддя Окружного адміністративного суду Києва, стала фактичним вирішенням справи до її розгляду. Юристи звертають увагу на допущення судом низки порушень процесуального права під час винесення ухвали».

40% державних грошей на медицину до реформ Супрун осідало в приватних кишенях

«Мабуть, певні люди мають конкретні бізнесові й фінансові інтереси щодо повернення минулих корупційних схем у медицині, – пояснює PolUkr.net рішення суду експерт «Реанімаційного пакету реформ», керівник проекту «Школа лікаря первинки» Світлана Бубенчикова. – Ці схеми в українській медицині діяли майже чверть століття, тож безліч людей заробляло на посередництві при закупівлі ліків та медичних засобів. Супрун зробила так, що МОЗ купує ліки напряму в авторитетних міжнародних організацій».

Деякі прізвища зацікавлених у відстороненні від роботи Супрун назвали в досліджені «Нового Времени»:

«Радикальна партія” й “Опозиційний блок” повʼязані з тими, хто раніше заробляв на медицині, як-от екс-міністр охорони здоровʼя Раїса Богатирьова. У цих людей 2,5 роки немає доступу до корупційних схем і вони хочуть їх повернути. На держзакупівлі ліків «бізнесмени» від медицини отримували 40% з кожного витраченого державою 1 млрд грн. У часи, коли Богатирьова керувала МОЗ, відповідний комітет Ради очолювала регіоналка Тетяна Бахтєєва. Нині вона депутат “Опоблоку” і входить до складу членів того ж комітету. Нині лише за напрямом дорослої онкології 90% препаратів закуповують дешевше, ніж у 2014 році. Наприклад, ціна популярного в онкології препарату «Бікалутамід» знизилася в 19 разів. Це наслідок того, що у держзакупівлях ліків зʼявився громадський контроль і зникла корупція через посередників. Раніше держава купувала ліки на тендерах, в яких переможцями ставали компанії, повʼязані з відомими в українському фармбізнесі людьми. Це «бізнесмени» Олена Миронова і Петро Багрій, а також Богатирьова. Компанія Миронової «Людмила-Фарм», за даними компанії SMD, після реформи у кілька разів скоротила частку в держзамовленні – до 1,2% у 2017-му. Фірма «Фармадіс» Багрія до реформи теж вигравала значну частину тендерів. До 2017-го, за оцінками SMD, її успіхи теж суттєво скоротилися – до 1,8% від числа держконтрактів».

Досягнення в.о. міністра Супрун

Експерт Світлана Бубенчикова розповідає, що вдалося зробити Супрун за 2,5 роки на чолі Міністерства охорони здоров’я:

«По-перше, вона домоглася прийняття закону щодо закупівлі ліків та медичних виробів через визнані міжнародні організації. Тут економія бюджетних коштів близько 40%, а це 5–7 млрд грн. щороку. Це дозволяє додатково закуповувати потрібні ліки для громадян. Власники фірм, які втратили прибуток, і їхні лобі з депутатів у Раді щосили намагаються заблокувати реформи в медицині.

По-друге, впроваджено програму «Доступні ліки». Це повне або часткове відшкодування вартості базових лікарських засобів для пацієнтів з груп ризику – із серцево-судинними хворобами, діабетом тощо. Система проста – пацієнт отримує рецепт у лікаря не на конкретний препарат, а на його основний складник. І з ним іде в аптеку. Пацієнт має вибір – взяти дорожчі ліки і доплатити чи дешевші, але не доплачувати.

По-третє – змінилася система фінансування лікування. Запроваджено принцип «Гроші йдуть за пацієнтом». Тобто лікар отримує зарплату, що ґрунтується на кількості декларацій, які він підписав з пацієнтами. У 2018-му реформа торкнулася первинної ланки. На черзі – вторинна та третинна».

Плани на 2019 рік – реформа вторинної ланки, тобто спеціалізованої медицини

Щодо того, на якому етапі зараз перебуває медична реформа, і що заплановано на 2019 рік, експерт Світлана Бубенчикова зазначила:

«За даними сайту національної електронної системи охорони здоровʼя eHealth, більше 80% медичних закладів первинної ланки вже підписали договори з Національною службою охорони здоровʼя. Більше 90% лікарів первинної ланки зареєструвалися в системі eHealth. Більше 20 мільйонів пацієнтів підписали декларації з лікарями. Вони можуть обрати лікаря “первинки” як з приватної практики, так і з тих, хто працює в комунальних неприбуткових підприємствах, тобто поліклініках. Процес “первинки” зараз перебуває на етапі завершення.

На 2019 рік запланована реформа вторинної ланки медицини – вузьких спеціалістів: кардіологів, дерматологів, неврологів тощо. Тут будуть діяти паралельно два пілотні проекти. Один – із квітня, а другий – з липня. Пілотний проект з квітня запланований у Полтавській області – держава буде оплачувати там кожен випадок лікування пацієнта спеціалізованими спеціалістами. Полтавську область обрали, бо вона є найбільш технічно та інформаційно підготовленою. Цей пілотний проект діятиме до кінця 2019 року, а потім систему оплат переведуть на національний рівень. Тож від 2020 року “вторинка” має запрацювати по всій країні. Можливо, не з початку року.

Другий пілотний проект почнеться від липня по всій країні. Це реформа спеціалізованої амбулаторної допомоги. Тобто впроваджуватимуть нову модель фінансування на «вторинці» в поліклініках. Національна служба здоров’я почне оплачувати медичним закладам аналізи та широкий спектр діагностики. Для поліклінік, які увійдуть до програми «Безкоштовна діагностика», у бюджеті закладено додаткове фінансування – 2 млрд грн. Місцева влада має підтримати медичні заклади на своїй території в бажанні долучитися до реформи та автономізувати їх – змінити статус закладів з бюджетних установ на некомерційні комунальні підприємства. Місцева влада також має забезпечити комп’ютерами робочі місця всіх спеціалістів поліклінік. Адже без комп’ютерів лікарі не зможуть заповнювати дані в електронних медичних картках, а відтак Національна служба здоровʼя не зможе оплачувати їхні послуги. Тобто без комп’ютеризації вони втратять додаткове фінансування.

Після аналізу цих двох проектів, з 2020 року запрацює нова система фінансування «вторинки». Потім підключать реформу третинної ланки – високоспеціалізованої допомоги, як-от операції.

Для України важливо, щоб розпочаті інституційні зміни в медицині тривали надалі. Бо навіть коротке відтермінування шкодитиме. У нас на це немає часу після понад 20 років стагнації в медицині. За даними Всесвітньої організації охорони здоровʼя, середня тривалість життя українця в 2016 році становила 71,5 рік. Це одна з найменших тривалостей життя у Європі та 105-те місце у світі зі 192 можливих. Тому реформувати медицину треба зараз і швидко.

Медичній реформі опираються в регіонах

Експерт Світлана Бубенчикова також розповіла про чинники, що зараз найбільше заважають впровадженню медичної реформи:

«Найбільше проблем щодо впровадження медичної реформи та всіх ініціатив, пов’язаних з нею, маємо на регіональному рівні. Це насамперед стосується отримання ліків. Наприклад, деякі медичні заклади в регіонах не розповсюджують безкоштовно чи за невелику доплату надані державою ліки, а продають їх пацієнтам. Тобто МОЗ купує препарати за гроші платників податків, а їх потім вдруге продають громадянам. До МОЗ звертаються з такими скаргами. Також деякі медичні препарати закуповують на місцевому рівні за значно вищою ціною, ніж та, за якою купує МОЗ. Бо в Міністерства є прозора процедура закупівель напряму у виробника, а в регіонах досі діють схеми фірм-посередників, які раніше були по всій державі. Національні проблеми в медицині перейшли на регіональний рівень. Реформа ще не спричинила глибоких змін у регіонах, це тільки перспектива.

Результат медичної реформи можна буде побачити в 2020 році

Щодо того, якою має бути у результаті медична реформа, експерт Світлана Бубенчикова пояснює:

«2018–2020 роки – перехідні для впровадження реформи. На цей період заплановані три перехідні етапи – реформа первинної, вторинної та третинної ланок медицини. Десь від 2020 року має запрацювати нова модель фінансування медицини.

Модель реформи системи охорони здоров’я в Україні не схожа на жодну іншу, це компіляція найкращих практик з провідних розвинутих країн. Закордонні практики опрацьовані й підігнані під наші реалії та потреби.

Одна з ідей реформи – не лікувати, а запобігати хворобам. Це профілактика, яка виникає з ранньої діагностики, що, своєю чергою, допоможе врятувати життя пацієнта чи продовжити час його здорового життя, якщо хвороба не дійшла до хронічної чи складної фази. Також це має зменшити темпи розповсюдження захворювань. На це спрямовано й розвінчування міфів, які регулярно проводить Уляна Супрун.

Однак реформа – процес безперервний. Не буде так, що мине 5–10 років і в нас буде ідеальна система охорони здоров’я. Усі світові моделі доводять, що система охорони здоров’я, як і будь-яка інша система, не статична, а постійно змінюється і підлаштовується під нові умови та реалії. Проте ці три роки – перехідний період формування нової української медицини».

Ігор Тимоць

Міністерство інформаційної політики України презентувало «Білу книгу – спеціальні інформаційні операції проти України 2014–2018». Це аналіз роботи російської пропагандистської машини. Кремль створює певні пропагандистські наративи, названі в книзі «серіалами», які весь час «просуває» в російських та іноземних мас-медіа. «Серіали» діляться на окремі «сезони» – конкретні версії наративу, та «серії» – фейки і маніпуляції. Незабаром видання перекладуть англійською й поїдуть презентувати в країни ЄС. Скачати книжку можна тут.

Заступник міністра інформаційної політики Дмитро Золотухін на презентації розповів, що Міністерство створило «Білу книгу» як результат багаторічного спостереження за тим, як російські спецслужби та політичні еліти маніпулюють інформаційним простором у світі. Золотухін, цитуючи спікера Верховної Ради Андрія Парубія, сказав, що в Росії пропаганда поставлена на промисловий рівень.

«Розповсюдження російської дезінформації можна порівняти зі створенням телевізійних серіалів, – каже Золотухін. – Якщо основні центри кіноіндустрії – американський Голлівуд, індійський Боллівуд і нігерійський Нолівуд, то в індустрії, що розповсюджує вигадки й неправду, лідером є Кремлівуд».

Як розповів Золотухін, кожен масштабний наратив російської дезінформації можна порівняти із «серіалом», який  поділяється на «сезони» – складні комплекси ідей усередині «серіалу». Кожна «серія» зображує одну конкретну ситуацію, яка відповідає сценарній лінії одного сезону і конкретного серіалу. Віднедавна в російській пропаганді почали міксувати різні серіали і сезони, що ускладнює виявлення конкретних фейків.

«Відома історія про «іспанського диспетчера Карлоса» (начебто цей диспетчер був свідком, що це український військовий літак збив літак рейсу МН17 і розповів про це росіянам – PolUkr.net), який з’явився в медіапросторі одразу після збиття малайзійського літака Boeing-777. Це один зі сезонів великого серіалу про катастрофу рейсу MH17, ключова мета якого – відвести підозри про злочин від Росії і звинуватити в усьому Україну», – пояснив заступник міністра.

Серед інших «серіалів» російської пропаганди: зв’язок України з ІДІЛ, злочини ЗСУ та невиконання Україною Мінських домовленостей, війська НАТО на Донбасі, Росія не збивала літак рейсу МН17, Україні не потрібен ЄС і вона ніколи не стане членом Євросоюзу, Кримська інформаційна кампанія, українська зброя в терористів по всьому світу, Росія виграє міжнародні суди, Україна як неспроможна держава.

У книзі перераховано 10 таких російських «серіалів», проте Золотухін каже, що їх у Міністерстві нарахували 33, а насправді може бути й більше.

Заступник міністра наголосив, що не варто розвінчувати кожен фейк Кремля окремо, а треба знати принцип, за яким здійснюють російські інформаційні операції, розуміти, до якого «серіалу» належить кожна «серія», та розбудовувати власний стратегічний наратив.

У Варшаві 13–14 лютого відбудеться Конференція міністрів щодо побудови миру і безпеки на Близькому Cході. Її організатори – Польща та США. Запрошено учасників із близько 70 країн. Наразі участь підтвердили приблизно 40. Крім воєн у Сирії та Іраку, в польській столиці обговорять ядерну програму Ірану – таємне створення цією країною атомної зброї. США восени 2018 року вийшли з угоди з Іраном, що знімала західні санкції в обмін на припинення розробок атомної зброї. ЄС не приєднався до США. Тепер сумнівно, що у Варшаві буде хтось із Берліна, Парижа та керівництва ЄС. Глава МЗС ЄС Фредеріка Могеріні заявила, що в цей час матиме подію в Африці. Натомість будуть держсекретар (аналог міністра закордонних справ – PolUkr.net) США Майкл Помпео, премʼєр-міністр Ізраїлю Беньямін Натаньяху, делегації з Саудівської Аравії, ОАЕ, країн Перської затоки. Іран не запросили з огляду на його ворожі відносини зі США та з Ізраїлем. Через конференцію Тегеран гостро розкритикував Варшаву. Відмовилися їхати до польської столиці й росіяни. РФ натомість паралельно, 14 лютого, організовує свою зустріч із представниками Туреччини та Ірану, щоб обговорити ситуацію в Сирії. Розібратися в зустрічах і близькосхідному вузлі PolUkr.net попросив директора Центру близькосхідних досліджень Ігоря Семиволоса.

– Яке значення має конференція у Варшаві?

– Ключова тема – ядерна програма Ірану та агресивна зовнішня політика цієї країни на Близькому Сході. Восени 2018 року США вийшли з ядерної угоди з Іраном і запровадили нові санкції проти цієї країни. Після цього динаміка негативних відносин між Іраном та Америкою весь час зростала. Можливо, на конференції обговорять також інші близькосхідні теми, як-от конфлікт у Сирії. Але загалом найважливіші розмови будуть про Іран.

Те, що не запросили представника Ірану, означає, що про країну говоритимуть за її плечима. Це роздратувало Тегеран. МЗС Польщі пояснило відсутність запрошення гострою мовою і манерами, якими висловлюється Іран.

Політику президента США Дональда Трампа не сприймають не тільки давні неприятелі Америки, але й союзники – європейці. ЄС поставився доволі скептично до цієї конференції. Частина країн Західної Європи шукає механізми, які дозволять обійти американські санкції щодо Ірану, щоб купувати нафту в цієї країни. У Західній Європі не хочуть повертатися до режиму санкцій та прямої конфронтації. Хоча в ЄС розуміють, що Іран – не подарунок, і ніхто не має ілюзій щодо його агресивних дій на Близькому Сході.

Результати цього саміту будуть радше демонстративно-декларативними, ніж принесуть реальні рішення. Особливих результатів не очікую. Не думаю, що у Варшаві вироблять нову реальну політику чи приймуть рішення, які реалізує хтось, окрім США. Не очікую нових антиіранських коаліцій. Хоча можуть бути певні несуттєві результати.

– Частина східних країн-членів ЄС більше підтримує політику США, ніж західні члени. Це розшарування Євросоюзу?

– Так, і це розшарування стосується не тільки питань Близького Сходу чи Ірану, воно ширше і давніше. Це поділ Європи на нову та стару, Східну і Західну. Коли Східна схильна більше підтримувати позицію Америки у світі, то Західна, особливо Німеччина і Франція, обережніші щодо США. У західноєвропейських політичних еліт чимало антиамериканських настроїв. Тож навряд чи позиція стосовно Близького Сходу та Ірану якось більше розділить європейців, ніж це було досі.

Між Америкою та старою Європою давні підозри. Трамп став уособленням фантомних страхів старої Європи щодо Америки. Західні європейці підсвідомо довго хотіли когось на зразок Трампа, аби підтвердити свої страхи. Загалом теперішні відносини між ЄС і США стали природним наслідком цих фобій.

Антиамериканізм західноєвропейців існував увесь період новітньої історії. Він був задовго до Трампа чи Обами. Це наслідок роздратувань, комплексів та інших страхів західноєвропейської еліти. Ці психологічні риси закладені в основу ліволіберальних цінностей Західної Європи. Еліта країн Західної Європи ставиться до американської зовнішньої політики як до дій жандарма, воєнщини тощо. Еліта, яка зараз при владі в Західній Європі, частково сформувалася на барикадах 1968 року (протести у США, Франції та Західній Німеччині за ліволіберальні цінності, комунізм, марксизм, маоізм, анархізм та проти війни США у Вʼєтнамі – PolUkr.net). Така природа ліволіберальної культури.

– Чи конференція якось змінює роль і міжнародні позиції Варшави?

– Навряд чи це якось змінить становище або міжнародні позиції Варшави, яка й до того була чи не головним союзником США в Євросоюзі.

– Конференція в Сочі – це відповідь на подію у Варшаві?

– Ні, це окрема подія – продовження консультацій і переговорів, які тривають протягом останнього року між Росією, Туреччиною та Іраном. Там сторони вийдуть на фінішну пряму укладання конституційної рамкової угоди щодо облаштування післявоєнної Сирії. Учасники хочуть домовитися щодо формування нової конституції. Вона має діяти протягом перехідного етапу і стати частиною більшої угоди щодо майбутнього Сирії. Не знаємо змісту домовленостей чи версій, які варіанти майбутнього розподілу повноважень в цій країні розглядаються.

Усі три учасники кажуть, що Сирії потрібна нова конституція, новий формат суспільної угоди. Ці три зовнішніх гравці у війні в Сирії будуть намагатися досягти згоди між собою, щоб оформити таку конституційну угоду. Вочевидь, сторони визнають, що територія Сирії – суверенна і неподільна. Однак між учасниками багато внутрішніх розбіжностей. Що буде в цій країні далі – наразі невідомо. Зокрема, доля президента Сирії, диктатора Башара Асада, система виборів, розподіл влади. Сторони не надто сильно розшифровують попередні домовленості. Учасники кажуть, що угода має викликати довіру і бути збалансованою, охоплювати різні групи сирійського населення (до початку війни у 2011 році в Сирії жило близько 28 мільйонів осіб, із них 50% – араби-суніти, 15% – правлячі шиїти-алавіти, 10% – курди; у 2018 році біженцями стали близько 8 млн сирійців – PolUkr.net). Зараз відомо про конституційну рамкову угоду, все інше – за закритими дверима.

– Чи конференція підтверджує зростання міжнародної ролі Росії в майбутньому Сирії та на Близькому Сході?

– Безсумнівно, роль Росії в сирійській війні та на Близькому Сході зростає весь час, відколи росіяни почали воювати на боці сирійського диктатора Асада в 2015 році.

– Іран протягом багатьох років через воєнізовані формування таємно воює в сусідніх країнах, де є шиїтське населення, щоб встановити там владу своїх єдиновірців – шиїтів. Схоже, росіяни використовують російськомовне населення в колишніх радянських республіках. Чи відбувається обмін досвідом між Росією й Іраном щодо таємних опосередкованих війн у третіх країнах?

– Очевидно, якийсь обмін досвідом відбувається. Але маємо доволі складну конструкцію відносин між Росією та Іраном – холодну дружбу.

З одного боку, вони союзники. З іншого – конкурують за вплив у Сирії, в інших місцях на Близькому Сході. Тож не до кінця впевнені один в одному. Довіри між ними не багато. Але, з огляду на політичну вагу Росії, її присутність в Раді Безпеки ООН, ОБСЄ, Іран змушений стримувати претензії до такого союзника.

– Чи наблизився Іран до отримання ядерної зброї за півроку, відколи Америка вийшла з угоди про іранську ядерну програму?

– Нічого не змінилося. Усе, що діється навколо іранської ядерної програми, – просто балачки. В Ірані в економічному та політичному сенсі ситуація не радісна. Хоча Тегерану вдалося придушити всі заворушення всередині країни, але це нагадує плівку на поверхні води, яка начебто суцільна і при невеликих коливаннях води тримається. Але якщо коливання стають трохи сильніші, то місцями розривається. У цьому сенсі Тегеран може хіба що похвалитися і «продати» своєму населенню як досягнення створення в сусідніх країнах шиїтського коридору до Середземного моря.

Проте останнім часом бачимо, що в конфлікт у Сирії все активніше втручається Ізраїль – Тель-Авів здійснює успішні авіанальоти на позиції іранців у Сирії. Якщо раніше Ізраїль лише погрожував це зробити чи приховано завдавав такі удари, то тепер навіть не приховує. Не часто ізраїльтяни визнають атаки на позиції в чужій країні. Прем’єр Ізраїлю Беньямін Натаньяху визнав нальоти на іранські позиції в Сирії. Багато хто пов’язує цю відвертість з внутрішньою боротьбою Натаньяху за політичне виживання. Однак факт активного втручання Ізраїлю в сирійський конфлікт і відкрите оголошення цього – меседж Тегерану, що Ізраїль буде робити все, щоб зменшити присутність іранців біля своїх кордонів (Іран прагне знищити Ізраїль, тому ізраїльтяни не хочуть допустити присутності іранців біля своїх кордонів і можливості завдати ракетні удари по Ізраїлю – PolUkr.net). Це означає, що Іран не зміг досягти цілі – остаточно закріпитися в Сирії.

Тема Ізраїлю псує ірано-російські дружні відносини. Росіяни підтримують контакти з Ізраїлем як авторитетною силою в регіоні. Москва «продає» Ізраїлю думку, що начебто може вирішити іранське питання. Хоча не може. Іранці ж бачать в поведінці росіян зраду, бо ті закулісно ведуть переговори з їхніми заклятими ворогами – євреями. Іранців дратують тісні, майже дружні контакти Москви з Тель-Авівом. Так і «дружать» росіяни та іранці.

Спроба росіян всидіти на двох стільцях – не надто зручна для самої Росії. Зокрема, з цієї причини росіяни хочуть закрити тему зі Сирією і шукати вигідної для себе мирної угоди. Тут їхні інтереси збігаються з турецькими. Турки теж хочуть закрити сирійське питання з вигодою для себе. Анкара економічно й політично втрачає на сирійському конфлікті – в Туреччині сотні тисяч сирійських біженців. Плюс – постійна загроза курдів (біля турецько-сирійського кордону живе одна з найбільших недержавних націй у світі – курди, які десятиліттями борються за свою державу на території Сирії, Туреччини та Іраку – PolUrk.net).

– Україна якось долучається до конференції у Варшаві? Чи має власну позицію щодо близькосхідних питань?

– Мені не відомо, щоб хтось від України їхав до Варшави (PolUkr.net звернувся 4 лютого з відповідним запитанням до українського МЗС, але відповіді досі не отримав – PolUkr.net).

Раніше у нас був спеціальний представник по Близькому Сходу при Президентові України – цей дипломат відповідав за інтереси країни в регіоні. У різні періоди української державності ця посада мала різну вагу. Іноді це була почесна пенсія для політиків, іноді така особа провадила важливі переговори. Нині посада була б доцільною, а її відновлення корисним. Потрібно, щоб у близькосхідних темах наша країна виробляла свою позицію. І була людина, яка від імені України представляє наші інтереси.

Ігор Тимоць

“Завдяки територіальній обороні у 2014–2015 роках стримували атаки незаконних збройних формувань на Донбасі, а зараз підсилюємо позиції Збройних сил України (ЗСУ) і забезпечуємо охорону тилів”, – розповів полковник Володимир Мельник під час конференції “Війська територіальної оборони Польщі та України: стан та перспективи”, яка відбулася у Львові.

“Москва може зупинитись лише у разі великих втрат”

“Я брав участь у переговорах із російськими офіцерами щодо ліній розмежування на Донбасі, – розповів Володимир Мельник. – Можу сказати, що противник у нас сильний і мотивований. У них не буде сумнівів, вони виконають будь-який наказ Путіна. Тому лише сильна армія може зупинити російську агресію в Україні. Москва може зупинитись тільки у разі великих втрат. Росіяни не розуміють нічого, крім сили”.

“Нині Україна чи не єдина країна у Європі, яка застосовує на практиці війська територіальної оборони – на Донбасі, – каже полковник Мельник. – Україна поділяється на чотири зони територіальної оборони – західну, центральну, північну і південну. Найвищим командуванням є Генеральний штаб України. Завдання територіальної оборони – захищати кордон, забезпечувати надійне функціонування органів державної влади (протидіяти захопленню адміністративних будівель – PolUkr.net), охороняти важливі об’єкти комунікації, протидіяти незаконним збройним формуванням та підтримувати режим воєнного стану”.

“Сучасна війна не лінійна, а опосередкована, її ведуть чужими руками”

Кандидат історичних наук Олександра Киричук розповіла про ефективне горизонтальне мережеве управління в умовах гібридної війни.

“Провідні сучасні військові теоретики пишуть, що в наші дні війни не лінійні, а мережеві, – каже науковець Олександра Киричук. – Ідеться про те, що держава-агресор формує в країні, на яку планує напасти, свої мережі. Через них ведуть підготовку до агресії. Це релігійні, професійні мережі, групи у соцмережах тощо. Потім починається спеціальна операція. Перший крок – керований хаос. Агресор через мережі розпалює внутрішні протиріччя – політичні, релігійні, економічні. Ми мали цей досвід на прикладі “ЛНР” і “ДНР”. Другий крок – блокування дій держави з наведення порядку, як-от: оточення відділків міліції на Донбасі на початку війни чи блокування пересування українських військ на сході України 2014 року. Третій крок – створення сепаратистського конфлікту. Четвертий крок – дати населенню зброю і поділити територію між збройними формуваннями. Так єдину країну і народ розколюють на частини. Це особливість сучасної гібридної війни, де агресор опосередкований (proxy war – з англ. посередницька війна – PolUkr.net). Таку війну ведуть чужими руками”.

“Як організувати ефективну територіальну оборону в умовах такої гібридної війни? – запитує Олександра Киричук. – Західні дослідники пропонують три моделі. Join us – модель, якою ми користуємося. Коли існує єдиний центр і решта йому підпорядковуються. Це вертикальна модель у формі піраміди. Вона погано функціонує в умовах гібридної війни. Вона не спрацювала в Криму і на Донбасі в 2014 році. Верховну Раду Криму оточили солдати без розпізнавальних знаків – хоча прийшло багато кримських татар, але протистояти озброєним людям вони не могли. Друга модель – join up – оборона, яка була задіяна в частині України. Вона горизонтальна. Створюється багато центрів. Її особливість – люди виконують команди через довірливі партнерські взаємини та громадські структури. Третя модель – join in. Це поєднання вертикальної та горизонтальної моделі. У ній є центр, але на окремих напрямах є внутрішня горизонтальна взаємодія, яка тримається на контактах і довірливих відносинах різних громадських структур. Цю модель вважають найефективнішою”.

Про їх створення та організацію говорили на конференції у Львові

У Львові 22 січня відбулася конференція “Війська територіальної оборони Польщі та України: стан та перспективи”. У Польщі це окремий рід військ, організований із добровольців за територіальною ознакою. В Україні це не окремі війська, а військово-цивільні заходи для протидії ворожій агресії або  її загрозі . Ці заходи передбачають використання всіх військових і правоохоронних структур країни.

В Україні територіальну оборону створено в 1990-х, проте суттєво реорганізовано після 2014 року. 

Голова Центру досліджень “Польща–Україна” Даріуш Матерняк розповів, що однією з причин створення цих військ у Польщі стала російська агресія проти України.

Учасники конференції зазначили, що 22 січня – важлива дата для Польщі та України. У Польщі цього дня відзначають Січневе повстання 1863 року проти Російської імперії. В Україні – Акт злуки ЗУНР і УНР 1919 року.

За словами Даріуша Матерняка, у Польщі у цих військах служать добровольці, які мають захищати малі батьківщини, якщо буде загроза іноземної агресії. Також їх залучають у разі природних катаклізмів чи інших надзвичайних ситуацій. У таких військах у Польщі близько 15 тисяч осіб, але кількість має зрости до 50 тисяч.

“У Польщі війська територіальної оборони розташовані по всій країні, а не лише на військових базах у певних регіонах, – каже Даріуш Матерняк. – Вони складаються з добровольців, які хочуть захищати територію, де вони безпосередньо живуть. Їх залучають у різних ситуаціях. Не лише в разі військового вторгнення. Але теж, наприклад, під час стихійного лиха чи пошуково-рятувальної операції”.

Полковник Володимир Мельник пояснив, що в Україні ці війська складаються з військових, які служать та перебувають у запасі, а також всіх правоохоронних і силових структур. Їх застосовують за рішенням президента.

Польський експерт з питань безпеки з порталу Defense24 Юліуш Сабак розповів, що в Польщі війська територіальної оборони складаються з 17 бригад – 16 у кожному воєводстві та одна додаткова у Варшаві.

Москва тиснутиме на православні Церкви країн колишнього соціалістичного табору, щоб не визнавали Помісної православної української Церкви

У ЗМІ час від часу зʼявляються новини, що Польська Автокефальна Православна Церква (ПАПЦ) підтримує Російську Православну Церкву (РПЦ) і не визнає законність надання автокефалії Православній Церкві України (ПЦУ). У Польщі домінуюча релігія – католицизм. Її сповідує 86,9% громадян. Православ’я друга за кількістю вірних – сповідує 1,31% громадян. Як пояснив PolUkr.net релігієзнавець Дмитро Горєвой, ПАПЦ так само, як інші православні Церкви в країнах колишнього Варшавського блоку, вичікують, намагаючись не займати позиції щодо визнання ПЦУ. Ці Церкви в країнах колишнього соціалістичного табору мали до розпаду СРСР міцні звʼязки з радянськими спецслужбами і на багатьох старших віком православних єпископів у регіоні в Москви є компромат. З цих причин після отримання томосу 6 січня процес визнання ПЦУ чотирнадцятьма іншими православними Церквами буде тривалим і складним.

ПАПЦ вичікує і грається словами, щоб не сказати, чи підтримує створення помісної Церкви в Україні. На білоруському еміграційному телеканалі

«Бєлсат» (працює з Польщі) 19 грудня зʼявилася новина – глава ПАПЦ митрополит Сава підтримав у листі главу Української Православної Церкви Московського патріархату (УПЦ МП) митрополита Онуфрія. У листі, за даними телеканалу, митрополит Сава висловив занепокоєння через «нелегальні дії Константинопольського патріархату» щодо надання самостійності (томосу) ПЦУ. Позаяк портал посилався на УПЦ МП, а новину не опублікували, крім «Бєлсату», жодні поважні мас-медіа ні в Польщі, ні в Україні, то PolUkr.net запитав безпосередньо в ПАПЦ, чи писали вони такого листа, як ставляться до створення УПЦ та чи визнають її після отримання томосу.

PolUkr.net отримав відповідь від секретаря канцелярії митрополита Сави, отця Єжи Дорошкевича, яка, втім, мало що прояснила: «У мас-медіа помилково тлумачать позицію ПАПЦ. Наша Церква від самого початку появи проблеми самостійної України підтримувала і підтримує сьогодні самостійність Церкви України. Проте збудованої, спираючись на канонічно-догматичні норми».

PolUkr.net попросив релігієзнавця, директора Центру релігійної безпеки в Україні Дмитра Горєвого пояснити поведінку ПАПЦ.

«ПАПЦ намагається зайняти якомога нейтральнішу позицію щодо створення ПЦУ, – відзначає релігієзнавець Горєвой. – Тому не каже нічого конкретно. Проте РПЦ стимулює висловлюватися вкрай негативно щодо створення ПЦУ, не підтримувати процесу. Задля цього депутат Верховної Ради Вадим Новинський їздив на зустріч із митрополитом Савою до Варшави. Було кілька спроб УПЦ МП інформаційно перекрутити позицію ПАПЦ. Був начебто лист від глави ПАПЦ до глави УПЦ МП, де польська Церква висловлювала повну підтримку позиції РПЦ і засуджувала автокефалію ПЦУ. Але в УПЦ МП відмовилися показати лист, зазначивши лише, що серйозним людям слід довіряти. Листа цього так ніхто й не бачив».

«Польська Церква насправді більш-менш нейтрально ставиться до створення помісної Церкви в Україні, бо всередині ПАПЦ є різні точки зору, – продовжує Горєвой. – Старші єпископи більш промосковські. По-перше, вони сформувалися в період СРСР. По-друге, співпрацювали з КДБ. У польських ЗМІ в 2009 році виник скандал, коли оприлюднили архіви Служби безпеки (СБ) соціалістичної Польщі та виявилося, що митрополит Сава співпрацював з СБ і мав псевдо «агент Юрек». Це пояснює позицію ПАПЦ. З іншого боку, в польській Церкві є частина молодих єпископів, які позбавлені цих москвофільських настроїв».

«ПАПЦ не спішитиме робити якісь кроки щодо визнання чи невизнання УПЦ, – підсумовує Горєвой. – Вони будуть вигадувати максимально заплутані формулювання, схожі на ті, що написали PolUkr.net. “Ми не проти автокефалії ПЦУ, але щоб це було канонічно” – це капітан-очевидність, бо будь-яка церква буде підтримувати те, що відповідає канонам. Відповідь у стилі: “Ось біла стіна – вона біла, бо білого кольору” – це словесна еквілібристика, за якою мало сенсу. Але повідомлення таке – утримуємося від засудження чи визнання, будемо вичікувати і спостерігати, як розгортається ситуація, а потім подумаємо, як реагувати. Схожі позиції займає чеська та грузинська православні Церкви. Тобто всі Церкви колишнього соціалістичного табору».

Православні Церкви Варшавського блоку на службі у Сталіна

На прохання PolUkr.net розповісти про історію створення ПАПЦ релігієзнавець Горєвой зазначив: «Православ’я в Польщу прийшло ще в Середньовіччі від Київської Митрополії. Коли в ХХ столітті Польща відновила незалежність, то до складу ІІ Речі Посполитої увійшли землі Західної України та Західної Білорусі зі значним відсотком православного населення. Для цих людей польський уряд у 1920-х добивався автокефалії від Константинополя. 1924 року утворилася ПАПЦ. У томосі про автокефалію ПАПЦ сказано, що акт передачі Київської Митрополії Московському патріархату в 1686 році суперечив церковним канонам. На те ж зараз Константинополь посилається щодо автокефалії Україні. ПАПЦ майже на 100 років раніше домоглася того, чого зараз хоче Україна».

«Після ІІ Світової війни СРСР почав контролювати країни Варшавського блоку, – веде далі Горєвой. – Москва почала тиснути на поляків і ПАПЦ відмовилась від автокефалії і перейшла до лона РПЦ. У 1948 році отримала томос від РПЦ. Для Сталіна було принципово показати, що не тільки Константинополь, а й Москва може видавати томос. Константинополь не визнав цього відречення під тиском репресивних органів».

«Тому зараз ПАПЦ є однією з 14 самостійних помісних православних Церков, – підсумовує Горєвой. – Жодна з них не підпорядковується Константинополю. Вони повністю незалежні. Константинополь досі вважає, що ПАПЦ отримала автокефалію 1924 року та стала в диптиху 12-ою православною церквою в світі. Диптих – перелік православних Церков, що отримали незалежність, в хронологічному порядку. Наприклад, 13-ою стала Албанська Православна Церква. ПЦУ стане 15-ою».

Визнання УПЦ 14 іншими православними Церквами буде процесом тривалим і непростим

На запитання Polukr.net, який вплив Москва може впливати на митрополитів ПАПЦ, Горєвой відповів: «Формально ПАПЦ завжди була незалежною. Але до 1991 року дуже залежала від Москви. У радянський час стати православним єпископом без згоди КДБ було неможливо. Важко визначити, наскільки зараз польські єпископи залежні від ФСБ, але, вочевидь, на багатьох із них є компромат, і їхня проросійська позиція на православній арені опосередковано це підтверджує.

Polukr.net поцікавився, наскільки важливою серед православних Церков є ПАПЦ, в якій близько 150 тисяч вірних і 244 парафії (для порівняння – до об’єднання в Українській Православній Церкві Київського патріархату було 12,8 млн вірних і 5114 парафій). Релігієзнавець зауважив: «В православних немає критерію поділу за чисельністю церков. ПАПЦ є рівною з іншими православними Церквами і її голос дорівнює голосу РПЦ, в якій близько 35 тисяч парафій і 100 мільйонів вірних».

А також, на запитання Polukr.net, чи для України важливо, щоб після отримання томосу всі 14 православних Церков визнали помісну українську Церкву, Горєвой відзначив: «Це дуже важливо і буде означати успіх чи провал української автокефалії. Визнання УПЦ іншими православними Церквами буде процесом тривалим і непростим. Якщо отримання томосу може бути доволі швидким рішенням, то визнання може тривати достатньо довго, не без «допомоги» Москви, яка зацікавлена, щоб якомога менше Церков визнали автокефальну українську Церкву».

Довідка

Позиція глави ПАПЦ Сави щодо надання автокефалії (томосу) УПЦ:

Митрополит Сава в інтерв’ю польському виданню Еkumenizm: “Позиція нашої Церкви (ПАПЦ) була і є ясною – автокефалію (православній церкві в Україні) можна надати лише тоді, коли буде єдина держава, а Церква не буде внутрішньо розділеною. Це умова канонічна та догматична. В Україні немає єдиної держави, бо досі триває конфлікт довкола Луганської та Донецької областей, а також Криму. Відтак немає єдності та не виконана догматична норма. Кожен народ у незалежній державі повинен мати свою самостійну Церкву і така ж позиція нашої Церкви. Ми вислали до всіх Церков нашу думку і патріарх Московський подякував нам за відповідь. Це не так, що Москва сказала, що ніколи не дозволить автокефалії (православній Церкві в Україні). Є подяка патріарха (УПЦ МП Онуфрія), що православна Церква в Польщі підкреслила канонічність застосування догматичних норм і церковних канонів у цій справі. На жаль, до справи втрутилися політики”.

Митрополит Сава в інтерв’ю польському виданню Polityka: “Я вважаю, що кожна нація має право на власну помісну Церкву. Від початку, коли з’явилося питання про автокефалію для України, я був за, але на умовах, прийнятих у нашому церковному праві. За нашими канонами, анафема знімається тим, хто її наклав. Українські розкольники, які створили Київський патріархат і автокефалію, виключені з лона церкви Московським патріархатом 20 років тому, і тільки він має право відновити їх у лоні церкви, а не Константинопольський патріарх Варфоломій. Звісно, за умови, що розкольники покаються і відбудуть покуту. Пізніше можуть прийняти освячення і тоді почати створювати автокефальну Церкву в Україні. На жаль, це зараз нереально. Речі зайшли задалеко. Усе це пов’язано з гордістю Філарета, якого використав перший президент України Леонід Кравчук. Усе частіше гадаю, що справа знаходиться зараз лише в руках Бога. Інакше не вийдемо з цієї ситуації, створеної сатаною. Переконаний, що українська влада має спочатку об’єднати країну, завершити війну, а потім лише займатися справами церкви”.

Ігор Тимоць

Німецький ринок праці відкриває нові можливості для кваліфікованих фахівців зі знанням німецької мови

Уряд Німеччини подав до парламенту проект закону «Про імміграцію». Він лібералізує ринок праці ФРН для працівників з-поза меж ЄС. За закон ще має проголосувати Бундестаг. Проте це формальність, бо провідні фракції уряду його підтримують. Дискутували про суть документу німецькі політики останні кілька років. Мета – зменшити дефіцит робочих рук в ФРН. Не зважаючи на те, коли за законопроект проголосує Бундестаг, він почне діяти з 1 січня 2020 року. Так записано в законопроекті. Наразі в документі передбачено, що діятиме він 2,5 роки і може бути продовжений.

Бракує 1,2 мільйона фахівців

Розробкою документу займався міністр внутрішніх справ ФРН Горст Зеєгофер.

За даними німецького Інституту досліджень зайнятості, в країні не заповнено 1,2 мільйона вакансій. Глава МВС Зеєгофер під час прес-конференції у Берліні заявив, що дефіцит кваліфікованих кадрів — головна проблема підприємств у Німеччині. І з часом вона буде ще гострішою.

Німці та громадяни інших країн ЄС втратять пріоритетність в отриманні роботи

Для працевлаштування в Німеччині з 2020 року потрібно буде так, як і зараз, отримати робочу візу. Для цієї візи у шукача роботи має бути професія, записана у списку офіційно визнаних. Для роботи має бути певний, необхідний для конкретної вакансії, рівень володіння німецькою. Його як і диплом щодо професії слід буде підтвердити для отримання візи.

Згідно з новим законопроектом, при наймі на роботу громадяни Німеччини та інших країн ЄС втратять пріоритет перед іноземцями з країн, що не входять в ЄС. Тобто німецький роботодавець може найняти працівника з України і йому перед цим не треба подавати вакансію в ФРН і ЄС та чекати, поки на неї не відгукнуться.

В офіційному списку професій в Німеччині зараз 62 спеціальності та їх підгрупи. Це на 14 більше, ніж у 2017 році. Уряд залишає за собою право вводити обмеження за професіями, якщо в тих чи інших галузях німецької економіки почнеться спад і будуть звільнення.

Законопроект передбачає, що іноземні фахівці з країн, що не входять в ЄС, зможуть працевлаштуватися в Німеччині після прибуття в країну. Зараз майбутньому трудовому мігранту слід мати до приїзду в ФРН підписаний трудовий договір з німецькою фірмою. За новим законом, ця умова буде не буде обов’язковою, а договір можна буде підписати на місці в ФРН.

Людина, що володіє визнаною у Німеччині кваліфікацією і німецькою мовою, зможе за робочою візою їхати в Німеччину і півроку шукати там роботу. Але протягом цього терміну не матиме права претендувати на отримання будь-якої соціальної допомоги. Вона має довести німецькому консулу, що видає візу, що здатна сама себе утримувати.

Влада ФРН, за новим законом, має намір полегшити процедуру визнання зарубіжних дипломів та інших документів про отримання вищої або професійно-технічної освіти. А також проводити курси німецької мови в країнах, що не входять в ЄС, як то Україна.

Про перелік професій та процедуру отримання підтвердження кваліфікації диплому можна прочитати на сайті Посольства Німеччини в Україні.

«Не очікую буму трудової міграції з України після набуття чинності цього законопроекту. – каже PolUkr.net президент Всеукраїнської Асоціації компаній з міжнародного працевлаштування Василь Воскобойник. – Це пов’язано з мовним бар’єром – іспит на знання німецької мови на рівні В2 (вільний розмовний), а також із вимогою наявності професії, яку слід підтвердити дипломом. Не варто забувати про конкуренцію: закон створить можливості для працевлаштування не тільки для українців, а й жителів інших країн – Росії, Індії, Китаю. У ФРН затребувані 62 спеціальності та їхні підгрупи. Від кваліфікованих будівельників, зварювальників, до токарів, фрезерувальників. Є попит на доглядальниць. На роботу можуть їхати й наші лікарі. Швидше за все, поїде частина тих, хто досі працював у Польщі, у Росії. Буде трохи простіше отримати робочу візу тільки для тих спеціалістів, які потрібні для їхнього ринку праці».

У Німеччині можна більше заробити, але й життя там дорожче

За даними Eurostat, мінімальна зарплата в Німеччині втричі вища, ніж в Польщі. У липні цього року, вона склала 480 євро в Польщі та 1498 євро в Німеччині.

Але життя в Німеччині теж дорожче. Для прикладу, ціни на продукти, за даними Євростат, в Польщі 67,1% від середніх по ЄС, а в Німеччині 101,2% від середніх по ЄС, тобто в Польщі на третину вищі, ніж в Німеччині.

Тож, українці, які шукають заробітків у Німеччині, можуть зіткнутися з кількома труднощами. По-перше, слід буде підтвердити свій диплом. Інакше в Німеччині потрібно буде перенавчатися за свій кошт чи йти на простішу та менш оплачувану роботу. По-друге, для роботи в Німеччині слід підтвердити свою кваліфікацію. По-третє, проживання та продукти харчування в Німеччині дорожчі, ніж у Польщі.

Проте, згідно з опитуванням фірми Work Service серед українських працівників у Польщі, 59% розглядають можливість переїзду до Німеччини після прийняття Закону про імміграцію. За оцінками Союзу підприємців та роботодавців Польщі, якщо з країни виїдуть 500 тисяч українців, то потенційний збиток складе 1,6% ВВП.

Ігор Тимоць