Питанням номер один останніх зустрічей нормандської четвірки є модальності виборів в окупованих районах Донецької та Луганської областей (ОРДО/ОРЛО). Візит до Києва наприкінці лютого міністрів закордонних справ Франції та Німеччини втілився у спільну заяву та запевнення німецького міністра Франка-Вальтера Штайнмаєра, що вибори мають відбутися в першій половині цього року. Відтепер, на думку європейських медіаторів Мінського процесу, це перше питання порядку денного Мінська-2, яке більше не прив’язується жорстко до інших вимог. 

З української сторони подібною вимогою було проведення децентралізації (яке відкладається у зв’язку з політичною та економічною кризою) та надання де-юре особливого статусу ОРДО/ОРЛО (як би його не називали всередині України). З боку «ДНР/ЛНР» найголовнішою вимогою є надання гарантій безпеки підготовці виборчого процесу. У цьому контексті для України принциповим є питання кордонів, яке за порядком імплементації Мінська-2 стоїть після виборів, і Києву дуже хочеться цей порядок змінити. Натомість для сепаратистів важливою є амністія, на беззаперечність якої в жодному разі не погодиться Україна. Переговори щодо цих дражливих питань, фактично, заблоковані. То до чого тоді поспіх Штайнмаєра з виборами? Чи реально організувати нормальне волевиявлення в ОРДО/ОРЛО? Чи все ж таки це будуть вибори в «ДНР/ЛНР»?
Найпершою умовою для проведення виборів є безпека. На сьогодні ситуація на лінії зіткнення не лише не поліпшилась, а значно погіршилась. Незважаючи на підписані 2 березня 2016 року домовленості контактної групи про повну заборону проведення військових навчань у зоні 30 км від «нульовки», а також на досягнуті раніше домовленості про відведення важкої техніки та артилерії, вже вранці 3 березня частини ВСУ в Красногорівці були обстріляні з реактивних залпових систем «Град». Стріляють і з «заборонених» 120-міліметрових мінометів, з танків та БМП. Найважливіша умова імплементації Мінського процесу – припинення вогню – не виконується. Через кордон залізницею та автотранспортом продовжують перекидати зброю та боєприпаси – вочевидь, триває підготовка проросійських терористів до ескалації.

Про це свідчить і зростання інтенсивності пропаганди в невизнаних «республіках». Ефіри «республіканських» телеканалів на кшталт «Оплот ТВ», «Юніон» чи «Першого республіканського» знову сповнені сюжетів про «карателів» та «хунту». На думку місцевих експертів, які так само обговорюють модальності виборів, єдина умова їх проведення – «денацифікація України». Всі українські партії й верхівка влади вважаються «нацистськими» та «бандерівськими» (що сприймається як одне й те саме), а це означає, що їм не буде доступу до політичної агітації в ОДРО/ОЛРО. Натомість чи не єдиними політичними силами, що матимуть можливості для агітації, залишаються «Опозиційний блок» (колишня «Партія регіонів») та, можливо, комуністи (якщо вони реінкарнують в інший політичний проект, оскільки компартія заборонена в Україні). Цікавим питанням залишається допуск до участі у виборах місцевих сепаратистських політичних проектів, до чого закликатиме в Мінську російська сторона. Безумовно, Київ ніколи не допустить їхньої участі, проте варто було б замислитись над створенням регіонально орієнтованої політичної сили, лояльної або керованої зі столиці України. Базою такої політсили могла б стати партія «Наш край», яка на місцевих виборах у жовтні 2015 року позиціонувала себе як політична сила прагматичних господарників, людей справи, а не політиків та політичних лозунгів. Допрацьована версія «Нашого краю», з чіткими та зрозумілими для населення ОДРО/ОРЛО гаслами змогла б конкурувати на виборах з «Опозиційним блоком».
Але тут постає питання самого електорату «ДНР/ЛНР» – рясно обробленого місцевою та російською пропагандою, заляканого життям під обстрілами, «обласканого» увагою СБУ та простих українців, що затаврували їх як зрадників. Невже досі не є зрозумілим, що ці люди не можуть зробити неупереджений політичний вибір? Вони, передусім, потребують психологічної реабілітації, довготривалої моральної санації – і не факт, що вона допоможе. Інший потенційний електорат цих виборів – переселенці, яких лише в Україні нараховується 1,7 млн осіб. Напевно, варто додати ще близько 1 млн переселенців в Росії, які також мають право голосу. Й цілком очевидно, що цей мільйон (як і більшість із 1,7 млн – традиційний електорат Януковича) не буде голосувати за українські партії. Київ однозначно програє ці вибори.
То чого ж насправді хочуть європейці, пришвидшуючи вибори в ОРДО/ОРЛО? Україна не в змозі забезпечити реалізацію концепції цих виборів на власних позиціях – за участі українських політичних сил, з вибірковою амністією тощо. Ситуація з безпекою патова – в Донецьку та Луганську вогнепальну зброю має ледь не кожен третій. ОБСЄ, якій відводиться ключова моніторингова функція, здається, готова відповідати лише за безпеку власних спостерігачів. Питання миротворчої місії ООН чи поліцейської місії ОБСЄ, які потенційно могли б сприяти безпеці проведення виборів, – поки що на стадії обговорення. Перший варіант беззаперечно заветує Росія в Раді Безпеки ООН (а наступна Генеральна асамблея, де можна прийняти потрібне рішення двома третинами голосів, ще не скоро); другий, найімовірніше, так і залишиться на папері.

Натомість нинішні лідери «ДНР/ЛНР» отримають можливість легалізуватися в українському правовому полі. Чи хтось ще сумнівається, що вони підуть на вибори? Франція та Німеччина дуже не хочуть визнавати, що їхні посередницькі зусилля в нормандському форматі були, зрештою, провальними. Бізнес-кола в обох країнах хочуть закрити «українське питання», зняти санкції й почати нормально торгувати з Росією, ніби нічого і не було. Для цього й потрібні вибори – непідготовлені, зрадницькі, але вибори. Такі вибори не вирішать проблем України – лише поглиблять розкол в українському суспільстві й, цілком можливо, завершать політичну кризу в Києві третім майданом. Цих виборів дуже чекають «регіонали» при владі на Сході та Півдні України, обрані на місцевих виборах в 2015 році. Наснажені подібною поразкою Києва, вони зможуть знову приступити до повільної (а може й швидкої) сепаратизації країни. В умовах, коли Україна програє медіа-простір навіть на звільнених територіях, а «ватні» погляди розповсюджені повсюдно в країні, це наближує колапс української державності.

Валерій Кравченко

Як і в якій мірі досвід реформування поліції в Польщі може бути корисним для України?

До сих пір польська поліція зробила багато, щоб підтримати зміни, що відбуваються в українській міліції, але по-моєму без будь-якого особливого успіху. Хоча польський досвід був дійсно прийнятий українською стороною, як щось цікаве, однак фактичні зміни відбувалися дуже повільно. Цікавим епізодом був Дніпропетровськ і співпраця місцевої міліції з поліцією Вроцлава – вдалося перенести на український ґрунт багато практик і рішень на регіональному рівні. На мою думку, коли я був офіцером зв’язку польської поліції в Україні в 2007-2009 роках ми тоді намагалися передати якомога більшу кількість польського досвіду для МВС України, яке керує роботою міліції (там немає структури, аналогічної до Головної Коменди Поліції в Польщі).  У той час, однак, зміни на посадах міністрів внутрішніх справ і комендантів на обласному рівні були настільки частими, що передача будь-якого досвіду була практично неможлива – кожного з чергових керівників структур Міліції треба було переконувати у доцільності впровадження нових розв’язань. Тому я поєднав між собою управління в Польщі і Україні на регіональній основі: Дніпропетровськ з Вроцлавом, Київ з Варшавою, Катовіце з Донецьком, Хмельницький з Лодзю, що мало сприяти безпосередньому співробітництву на рівні регіонів. І справді, ці контакти виявилися плідними, а деякі з них збереглися донині. Мені здається, однак, що не в повній мірі був використаний потенціал нашого досвіду для введення змін в Україні і ми втратили величезну можливість. З огляду на близькість культур та подібність характеру суспільства, а також з огляду на досвід польської поліції в останній чверті століття, польські поліцейські могли більше залучатися в справи поточних змін – відомо, що працюють там фахівці з США, Німеччини й Франції, однак, мені здається, що польська поліція, а також Міністерства внутрішніх справ і Міністерства закордонних справ пропустили дуже важливий момент, якщо йде мова про можливість позитивного впливу на ці зміни.

Чи і в якій мірі польський досвід в області реалізації змін в поліції на основі концепції Community Policing може бути корисним для України?

Ми перейняли ці моделі в основному з Німеччини і Нідерландів в кінці дев’яностих років двадцятого століття. Це не було легким завданням – тоді ми припускали, що для початку вистарчить відкриття поліції на цілі громадської діяльності, лише потім ми зробили наступний крок, у якості залучення широкої громадськості до цілей забезпечення безпеки. Однак ми почали від того, що вийшли назустріч суспільству, наприклад один з елементів таких дій було “відкриття” поліційний відділів – так, щоб представити якнайкраще візерунок поліції і щоб приймання заяв, не був процесом, що викликає у громадян стрес. В Україні, протягом деякого часу відмовлялися провести дослідження з питання довіри громадян, і, як виявилося, рівень довіри був на дуже низькому рівні – на рівні кільканадцяти відсотків або навіть менше. Навіть тоді, коли вже були виконані перші елементи Community Policing, зміни не були послідовними, на відміну від Польщі: де раз прийняте розв’язання, хоча б щодо достосування структури й завдань поліції до вимог Європейського Союзу, були продовжені наступними урядами, які приходили до влади. В Україні ситуація була іншою – багато чого залежало від індивідуальних поглядів чергових міністрів внутрішніх справ про те, що добре і що варто впровадити з польського досвіду. Мені здається, що ми надалі можемо багато чого зробити для України в цій області, якщо говорити про зазначені вище передумови, –  навіть краще, ніж французи, голландці, німці чи американці. Основою, однак, повинна бути послідовність введення змін.

Які методи побудови суспільної довіри до поліції можна використати в Україні?

Те, що було ключем, і на що протягом тривалого часу не хотіла погодитись української сторона, це відмовитись від старої міліції. Сьогодні вже будується нова поліція – і неодноразово ми радили нашим колегам з України, що необхідно зробити такий крок, щоб раз і назавжди зламати стереотип поліцейського, який асоціюється з корупцією і маразмом. Було необхідним порвати з таким візерунком і без нього не було б ніяких шансів для зміни – нині ця можливість є. Друге важливе питання, про яке ми вже згадували, це послідовність в змінах, в тому числі складу особового – ми проходили цей період на початку дев’яностих – тоді близько 40% офіцерів покинули поліцію. Такі зміни відбуваються зараз і в Україні. Вкрай важливо також створити можливість соціального контролю над апаратом поліції, який до сих пір був практично тільки ілюзорним, а насправді майже не існував.     

В який спосіб потрібно впроваджувати зміни в кримінальних і слідчих департаментах, так щоб то не вплинуло це на якість роботи поліції?

Це дуже важлива проблема – насправді на це потрібно багато років і то принаймні дюжина. Потрібна натуральна зміна особового складу. Кримінальна служба в умовах польської поліції – вже є елементом, на який повинна звернути увагу українська сторона – поповнюється з патрульної служби, де працівники поліції здобувають свій перший досвід, де вони вчаться діяти та комунікувати з людьми. Мені здається, що ця наука, яку здобувають молоді співробітники поліції є необхідна, щоб згодом перейти до кримінальних підрозділів. Тільки так підготовлені поліцейські зрозуміють ідею змін і будуть в стані її втілити. Якщо вирвати “зі змісту” якихось осіб і просто взяти їх на посаду це не принесе результатів. Однак немає жодних сумнівів, що міліція у кримінальних департаментах була і до сих пір є в значній мірі корумпована – це не тільки мої спостереження, але й інформація переказана українською стороною, а також інформація отримана з досліджень міжнародних організацій. Я вважаю, що створити високого рівня довіру до поліції в Україні не вдасться використовуючи попередні ресурси – повинні відбутися зміни, також особового складу, починаючи від патрульної служби й чергової, а потім у кримінальних підрозділах. Ці зміни повинні вводитись еволюційно, так щоб нові кримінальні підрозділи виросли на основі зміни особового складу патрульної служби. Щоб новий керівничий особовий склад не зосереджувалася на результат статистичний, а націлювався на реальну діяльності на користь суспільства. Якщо комендант буде дивитися тільки через призму так званих результаті, не зможе розраховувати на високу оцінку суспільства.

Чи доцільно створювати структури для боротьби з організованою злочинністю і наркотиками з централізованим управлінням?

Мені здається, що правильним розв’язанням, особливо на першому етапі боротьби з організованою злочинністю, є те що структури побудовані і управляються на центральному рівні. Це дозволяє маневрувати силами і створити загальний огляд поточних справ і їх статусу. З іншого боку, це ускладнює вплив місцевої влади на діяльність поліції або навіть на отримання інформації по даному питанню. Саме тому центральна підпорядкованість, при збереженні співробітництва з місцевими структурами, яке відповідає здоровому глузду, є найкращим варіантом.

Як повинні діяти механізми для боротьби з корупцією всередині структур поліційних?

Створюючи такі структури всередині поліції в Україні слід би було застосовувати радикальні заходи – найкраще у вигляді перевірки на детекторі брехні. Без сумнівів, що корупція в Бюро внутрішніх справ української міліції була на порівнянному рівні, як в інших структурах. Хоча не всі особи були корумповані, однак цей рівень був дуже високий, що також виникає з діагнози нинішнього уряду. Питання наскільки існуючі структури в змозі впоратися з корупцією всередині нової поліції? У Польщі, ми зафіксували значні успіхи в цій області, хоча ніколи не було і не буде ситуації, коли на сто відсотків повністю вдасться усунути таке явище. Важливо відзначити, що набагато краще, щоб справами корупції, займалася внутрішня структура, а не обов’язково зовнішнє тіло, на прикладі Національного бюро по боротьбі з корупцією, хоча організацію співпраці обох цих інституцій вважаємо обґрунтованою і необхідною.

Як повинно виглядати питання про співпрацю зі Збройними силами, щоб забезпечити громадську безпеку?

Беручи під увагу, зміни форми загроз, необхідно затіснити співпрацю між військовими структурами та структурами внутрішньої безпеки. Як показали події у Кримі внутрішній елемент на початковому етапі конфлікту був важливіший, ніж військовий елемент – у зв’язку з пасивною поставою і непідготовленістю силових структур, дійшло до анексії півострова. Люди, що займали об’єкти в Криму повинні були бути нейтралізовані службами, що відповідають за внутрішню безпеку, які, однак, не були підготовленні до такої ситуації, не були в змозі відповідним чином реагувати.

Чи має сенс створення формувань на межі цивільних і військових структур в якості польської військової жандармерії або французької національної жандармерії?
Це не до кінця правильна концепція. Свого часу така ідея реалізовувалася у Франції – впровадження структури жандармерії подібної до тої у Франції, що, однак не прийнялося в України. На мій погляд, в Україні немає ніякого сенсу щоб жандармерія чи подібне формування займалося запобіганням злочинностям, для цього необхідна ефективна поліція. Проте, можна створити військові частини (у співпраці з Міністерством внутрішніх справ) з повноваженнями, що поєднують завдання, пов’язані з безпекою як всередині, так і за її межами.

Дякую за інтерв’ю.

Переклад: Наталія Соколова

 

В жодному разі не можна стверджувати що самопроголошені державні утворення «ДНР» та «ЛНР» мають щось подібне на зовнішню політику. Тим більше помилково було б думати що така політика є чимось дійсно незалежним та самостійним, не керованим Москвою. Тим не менш саме події пов’язані з призначенням нового «міністра закордонних справ ДНР» викликали великий резонанс на окупованих територіях Донбасу на цьому тижні. Окрім змін в «МЗС» обговорювалось й зміщення з посади заднім числом (указ підписаний ще 15 травня 2015 р.) секретаря «Ради національної безпеки», командира батальйону «Восток» Олександра Ходаковського. Політичне цькування останнього є очевидним ударом по позиціям Ахметова на Донбасі, та водночас намаганням підпорядкувати «охоронну фірму» «Восток» 1-му корпусу армії Новоросії. Це дало привід Ходаковському замислитись над власним майбутнім, згадати долю Мозгового та «Баті» Дрьомова. Зміни ж на «дипломатичному» фронті більш завуальовані та багаті на різні інсинуації.

Звільнений «міністр закордонних справ» Олександр Кофман був більше ніж просто керованою Москвою людиною, він виконував функцію координатора між кремлівським куратором Донбасу Сурковим та місцевою елітою на чолі з Захарченко. Тим більш цікавим виглядає той факт, що рішення про зняття Кофмана з посади було ухвалено відразу після візиту в Донецьк Владислава Суркова 16 лютого 2016 р. (напевно, так само, як й рішення про політичне усунення Ходаковського). «Указ» про зняття посади підписаний Захарченко 22 лютого 2016. До речі, на офіційному сайті «МЗС ДНР» (що має дивний домен http://mid-dnr.su/) Кофман досі значиться керівником «міністерства».

Колишній старший радник по розвитку регіональної мережі банку «Надра» (що належить Дмитру Фірташу) Кофман мав тісні зв’язки з єврейською громадою Донеччини. Він довго працював мадріхом в макіївській філії «Сохнута» («Єврейського агентства для Ізраїлю») – міжнародної мережі з центром в Ізраїлі, що займається репатріацією в Ізраїль, питаннями, пов’язаними з єврейсько-сіоністським навчанням і єврейсько-сіоністською пропагандою. Більшість його родичів, включаючи батька Ігоря Борисовича, емігрували в Ізраїль.

Кофман не мав фахової дипломатичної освіти, зрештою для маргінального складу «уряду ДНР» в цьому не було потреби. Очевидно, що саме низькі результати на «дипломатичній ниві» стали основною внутрішньою причиною зміни. Власне все, чого досягла «дипломатія ДНР» за рік та 4 місяці (а Кофман став міністром в листопаді 2014 р. після так званих «парламентських виборів») – відкриття посольства ДНР в Південній Осетії. Окуповані території Грузії – Абхазія та Південна Осетія – ледь не єдині «зовнішньополітичні партнери» «ДНР», натомість ще одна самопроголошена республіка «ПМР» (Придістров’я) дистанціювалась від визнання «ДНР та ЛНР», незважаючи на запити з цього приводу. Показовою виглядає ситуація з відкриттям «посольства ДНР» в Фінляндії у травні 2015 р., коли група донеччан, що мали відкриті шенгенські візи, виїхали до Фінляндії. В м. Гельсінкі вони орендували приміщення та вивісили там прапор «ДНР», назвавши це «посольством». Тоді МЗС Фінляндії був вимушений навіть реагувати на подібне, визначивши незаконною подібну «амбасаду».

Цікаво, чому головним переговірником «ДНР» в Мінську є голова «Народної ради ДНР», а не «міністр закордонних справ». Невже в «ДНР» настільки багато інших невідкладних зовнішньополітичних справ, що міністр має сидіти вдома, в «апараті», й вирішувати їх? Загалом Москва Кофмана зайвий раз не «світила», напевно, ще й через його постійні контакти з європейськими ультраправими силами – від «Народного фронту» Франції до «Йоббіка» в Угорщині. Проте намагання заманити до Донецька хоч якихось західних депутатів, та таким чином створити прецедент, що мав би призвести до визнання ДНР, не увінчались успіхом. Французькі та італійські, польські та австрійські депутати ультраправих та ультралівих поглядів вже їздять до анексованого Криму на запрошення російської сторони, проте все ж не наважуються приїхати до Донецька. До речі, колишній голова «МЗС ДНР» Кофман є ідеологічним засновником та співголовою пропутінської партії «Зміна» в Польщі, що відзначається сталою антиамериканською та антиукраїнською риторикою (Україну називають «неонацистською державою» та спекулюють на Волинській трагедії). Не визиває сумнівів кремлівське коріння цієї «політичної сили», їй відмовляють в реєстрації, проте сторінка партії в Facebook вже має понад 11 тисяч лайків.

Новопризначений «міністр закордонних справ» Наталія Ніконорова працювала юристом в апараті «Народної ради ДНР» та водночас представляла позицію ДНР в політичній підгрупі Мінського процесу (тобто була візаві українського переговірника Романа Безсмертного). До речі, її брат Олексій Ніконоров виконував подібну функцію в безпековій підгрупі, займаючи так само як й сестра посаду юриста «Народної ради ДНР». Їх батько Юрій Ніконоров – начальник департаменту легкої промисловості «міністерства промисловості та торгівлі ДНР» (міністром є Олексій Грановський – колишній «міністр палива та енергетики ДНР», що провів в СІЗО близько 6 місяців за розкрадання й продаж вугілля Україні. Таким чином Грановський знову тріумфально повернувся до влади в «ДНР») та близький соратник Дениса Пушиліна (Наталію Ніконорову називали навіть правою рукою Пушиліна). Наталія є випускницею спеціалізованою школи з поглибленим вивченням іноземних мов № 115 м. Донецьк, яку закінчила в 2001 р. В 2006 р. закінчила Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана за юридичним фахом. Її подальша кар’єра, за твердженням Едуарда Лимонова, так само пов’язана зі столицею України, де у період з 2006 по 2012 рр. вона послідовно працювала помічником народних депутатів Верховної ради Геннадія Москаля (нині намісника Закарпаття, колишнього голови Луганської військово-цивільної адміністрації) та Святослава Піскуна (колишнього генерального прокурора України). Перший вже спростував подібні твердження, у власному стилі заявивши що «ця проститутка не була моєю помічницею». У той же час з іншим нардепом, про якого писав Лимонов, – Піскуном – все не так однозначно. Згідно з інформацією проекту «Посіпаки» (база даних помічників нардепів Верховної ради останніх п’яти скликань), Ніконорова Наталія Юріївна працювала на платній основі помічником екс-регіонала під час п’ятого та шостого скликань парламенту.

Чого чекати від зазначених змін? Погляди дуже різні – від внутрішньополітичної гри й міркувань, що Кофман, як сильний політик, тепер приєднається разом з Ходаковським до нового політичного проекту Пургіна «Юг Росії», до піар-ходу, коли імпотентне «міністерство закордонних справ» очолив такий собі клон «кримського прокурора Няши». З одного боку усуваючи Кофмана від керівництва Кремль цілковито переходить на режим ручного керівництва позиції ДНР в Мінську. З іншого боку, Ніконорова підсилює позиції Пушиліна, й далеко не факт, що завтра Захарченко з Пушиліним опиняться в одному човні. В ДНР та в ЛНР вже давно назрівають зміни верхівки керівництва – Захарченко та Плотницького відповідно. Особливо першого з його зайво радикальною риторикою та іміджем першого парня на селі. Неоднозначний Пушилін як лідер «республіки» значно зручніший для Москви у разі рішення довести Мінськ-2 до кінця й інкорпорувати ОДРО до складу України.

Валерий Кравченко

КИЇВ. 26 лютого. УНН. Міжнародні резерви України у січні 2016 року становили 13 млрд 400 млн дол. в еквіваленті. Про це УНН повідомили у прес-службі НБУ.

За інформацією НБУ, за 2015 рік обсяг резервів збільшився на 77% або на 5 млрд 767 млн дол.

За даними Нацбанку, у січні поточного року в порівнянні з січнем 2015 року міжнародні резерви зросли на 141,6 млн дол. (+1,1%). Зокрема, резерви в іноземній валюті зросли на 40,32 млн дол.(+0,3%), розмір спеціальних прав запозичення збільшився на 53,8 млн дол.( +7,1%), резерви золота зросли на 47,5 млн дол. (+5,1%).

Нагадаємо, що станом на 1 січня поточного року міжнародні резерви України становили 13 млрд 300 млн дол. в еквіваленті.

Джерело: УНН

 

Розмова з помічником Голови Держприкордонслужби України Олегом Слободяном, про новинки в охороні українського кордону, особливості роботи Служби в зоні АТО та міжнародну співпрацю з європейськими колегами.

За останні два роки, відколи на Сході України фактично триває війна, чи змінились підходи до охорони Західного кордону України?

В цілому підходи до охорони українського кордону, у тому числі західного, не змінилися. Ми і далі ставимо перед собою завдання, аби кордон був прозорим для законослухняних громадян, натомість надійною перепоною для зловмисників. Інша справа, що з’явилися нові ризики, які ми враховуємо і в охороні західної ділянки кордону. Передусім йдеться про ризики, пов’язані із бойовими діями на Сході країни. Ми посилили захист від поширення засобів терору, переміщення осіб, які налаштовані екстриміськи, терористів тощо. Таким чином ми убезпечуємо і народ України, і громадян інших країн.

Якщо говорити про ризики конкретно західної ділянки кордону, то це зміна характеру дій злочинних угрупувань, які тут працюють. Стосується це, зокрема, контрабанди цигарок. Останнім часом вони почали більше використовувати безпілотні літальні апарати для переправлення цигарок через кордон. З одного боку, це означає, що наша боротьба зі старими методами дієва, а, з іншого, змушує шукати нові методи протидії.

За рік ми суттєво активізували нашу роботу з усіма правоохоронними відомствами всередині держави, а також з прикордонниками європейських країн. Від теорії перейшли до практики. Якщо раніше співпраця мала більше декларативний характер і не завжди бажаний результат, зараз вона справді ефективна. Наприклад, за минулий рік ми провели 5 спільних операцій, у тому числі з прикордонниками з європейських країн. Результати вразили і нас, і наших колег. Основне, чого вдалось досягнути минулого року – те, що наші партнери почали нам довіряти. Зараз рівень спільної роботи дозволяє говорити про нову якість охорони західної частини кордону.

Наприклад, нещодавно разом з польськими колегами затримали групу, яка займалась переправкою цигарок. Ми затримали п’ять громадян, які переправляли цигарки, а колеги з Польщі затримали сам товар – 18 ящиків цигарок. Є також хороші результати по протидії переміщенню цигарок повітрям. Разом зі словацькими колегами провели операцію, завдяки якій на відстані близько 45 км від державного кордону словацькими партнерами був виявлений пошкоджений літак типу «Чмелак» без розпізнавальних знаків, який використовувався для протиправної діяльності. Таких прикладів останнім часом дуже багато. Ми у режимі реального часу обмінюємось інформацією і реагуємо на неї.

Чи продовжились процедури перетину кордону через АТО в Україні, чи запровадили додаткові перевірки?

В рамках лібералізації візового режиму, продовжуємо процес підключення наших пунктів пропуску до баз Інтерполу. Практично щодня повідомляємо про спрацювання баз даних та затримання злочинців. Це реальне підсилення ефективності охорони кордону. Окрім цього, ми інтегрували свої бази даних з базами даних Міністерства внутрішніх справ та СБУ. Осіб, які потрапляють у категорію ризику, перевіряють і в цих базах даних.

Часто черги на кордоні з Польщею тривають багато годин. Як плануєте зробити, аби перетин кордону був швидшим та ефективнішим?

Черги – проблема України, але вони притаманні і іншим країнам. Тут є кілька аспектів. По-перше, їх причина у недостатній розбудованості інфраструктури. Але це не наша компетенція. Розвиток прикордонної інфраструктури – це завдання на державному рівні. Ми намагаємось робити максимум, аби зменшити скупчення транспорту. Наприклад, як експеримент, з допомогою колег з Національної полілії на Львівщині розмежовуємо смуги для різних видів транспорту. Щодо автобусів, то ще під час Євро-2012 ми випробували алгоритм, за яким перевізники заздалегідь надсилають інформацію про пасажирів, ми її перевіряємо і надсилаємо автобусу приблизний час прибуття на кордон. Автобус відповідно вже не стоїть у черзі. Ще одне полегшення – запровадження спільного огляду в пунктах пропуску: контрольні служби двох країн спільно працюють і скорочують час на формальності.

Нещодавно прийняли рішення про тимчасове відновлення призову на строкову службу до Державної прикордонної служби України. Чому є така необхідність і наскільки це допоможу службі?

Ми очікували значного зменшення особового складу через демобілізацію. Але треба розуміти, що ми не можемо бути менш ефективними щодо охорони держкордону. На жаль, не можемо сказати, що зараз маємо достатньо високу зарплату, аби вона була основним мотиватором приходу на службу. Тому і вирішили тимчасово відновити призов. Зараз ми готові прийняти 4 тис військовослужбовців строкової служби. Їх не відправлятимуть у зону АТО. До служби вони будуть допущені після двомісячних курсів навчання.

Відбирати їх будемо на конкурсній основі. До прикордонників ще з радянських часів потрапляли ті, хто мав добрі фізичні та інтелектуальні дані. Нам насправді не потрібні випадкові люди. Призов здійснюють на підставі Указу Президента через систему військкоматів, що є в системі Міністерства оборони. Але наші працівники будуть у військкоматах і ми ретельно відбиратимемо кандидатів. Служити вони будуть за місцем проживання. Переводити будуть, якщо особа порушуватиме дисципліну.

Як ви оцінюєте вклад Державної прикордонної служби України під час анексії Криму та у війні в Донбасі? Зокрема якими є завдання Служби в зоні ATO?

Перше і найважливіше, що треба чітко розуміти усім, – зона АТО не є кордоном. Там є лінія розмежування. Її створили з необхідності, оскільки маємо тимчасово окуповану територію, частково військами іншої країни. Це тимчасова ситуація. Там діють особливі правила. Державна прикордонна служба працює на цій території відповідно до єдиного задуму штабу АТО. У нас там обмежені функції. Полягають вони передусім у здійсненні контролю за рухом транспортних засобів в контрольних пунктах в’їзду та виїзду, контроль за переміщенням осіб. Також спільно з іншими правоохоронцями беремо участь у діяльності міжвідомчих груп, що протидіють незаконному переміщенню товарів через зону розмежування. У межах компетенції протидіємо переміщенню зброї через лінію розмежування, а також протидіємо діяльності розвідувально-диверсійних груп на цій території.

Колишні пункти пропуску з Росією не працюють взагалі у цій зоні?

Це ділянка кордону, яка тимчасово нам непідконтрольна. Їх офіційно закрили ще у лютому – квітні 2014 року.

У зв’язку з ситуацією останніх років, чи виникала потреба додаткової співпраці, наприклад, з у Поліцією, Національною гвардією України, Збройними Силами України?

Така співпраця є. Маємо приклад нещодавньої спільної роботи в Одеській області. Затримали велику партію цигарок, вартістю понад 7 млн грн., виявили склад в Болгород-Дністровському районі, де накопичувався контрабандний тютюн та алкоголь. Працювали з іншими правоохоронними органами. Це стосується також протидії незаконній міграції, поширенню наркотиків, зброї, незаконного видобутку і переміщенню через кордон бурштину тощо. Можливості Державної прикордонної служби обмежені законодавством і ми можемо працювати лише в межах своєї компетенції.

Чи плануються будь-які зміни у структурі, зокрема у зв’язку з досвідом, накопиченим в АТО?

Звичайно, зміни є. Виклики, які маємо на Сході, значною мірою впливають на внутрішню організацію Служби. Передусім, це стосується необхідності готувати персонал до дій у бойових умовах, під час відбиття атак. Це передбачає наявність зброї та відповідного вишкілу персоналу. Тому зараз тривають навчання стрільби з усіх видів зброї, користування протитанковою зброєю, зенітними установками тощо. Така зброя вже є у наших підрозділів, які служать на Сході країни. Інший аспект: торік чисельність Служби була збільшена на три тисячі осіб. Це ті люди, що входять до складу комендатур швидкого реагування. Поки що створено три такі підрозділи, вони призначені для дій на будь-які ділянці кордону. Якраз у них в штаті є вся необхідна зброя, щоб забезпечити захист кордону та відбуття можливих атак.

Ми також посилили охорону за рахунок створення минулого року Краматорського загону. До початку конфлікту ділянку кордону з Росією охороняло не так багато прикордонників. Наприклад, Луганський загін охороняв ділянку довжиною понад 700 км. Щільність підрозділів була невелика: один міг охороняти до 100-120 км кордону. Коли ситуація зміниться і Україна знову контролюватиме весь кордон, новий загін займе своє місце в загальній системі охорони кордону.

Як розвивається зараз міжнародне співробітництво, особливо з польським колегами? У чому посилюється співпраця? Чи проводять спільні навчання?

Власне з польськими колегами у нас дуже ефективна співпраця. У 4 пунктах пропуску у нас працює спільний контроль. Також вже певний час ефективно діє механізм спільного патрулювання кордону. Ми також активно переймаємо досвід у підготовці персоналу. Наприклад, ми наразі єдина служба в Україні, яка запровадила і розвиває систему аналізу ризиків. Як цим користуватись, нас свого часу навчали власне польські колеги. Ця співпраця має давні традиції і постійно вдосконалюється.

Розмовляла Мирослава Іваник

Українські міста, які мають вагому історичну складову, зіштовхуються з проблемами реставрації історичної спадщини та пристосування історико-культурних пам’яток до реалій сучасності.

Так, івано-франківська громада з 2004 р. не має можливості повноцінно здійснювати охоронну і реставраційну роботу та використовувати історико-культурний потенціал пам’ятки місцевого значення на вул. Шпитальній, т. зв. «комплексу Палацу Станіслава Потоцького з брамами». Історія архітектурного комплексу починається з того, що родина польських вельмож Потоцьких у 1672 – 1682 рр. будує власний житловий комплекс. Він слугував не тільки помешканням, а й оборонною спорудою. Проте невдовзі після приходу в Галичину австрійської влади графи Потоцькі збанкрутували, а місто разом з будівлями перейшло у власність держави.

Австрійська імперія вирішує використовувати будівлі як шпиталь, що почав приймати пацієнтів з 1801 р. Надалі добудовують хірургічний корпус, а центральне крило палацу, інтер’єр пристосовують до нових лікарняних вимог. Без змін залишається тільки вхідна брама XVIII ст. з флігелями [3].

Як військовий шпиталь історико-архітектурний комплекс проіснував до 2004 р. Натомість напередодні Помаранчевої революції приміщення шпиталю, за результатами договору міни, потрапили у власність приватної структури – «Карпатської нафтової компанії».

Після перемоги Помаранчевої революції місцеві політики намагалися перебрати в комунальну власність історичний комплекс. Однак так і не було досягнуто порозуміння з приватником, а в судовому порядку військовій прокуратурі не вдалося повернути палац державі. У результаті утворилася патова ситуація: власник не міг забудувати чи використати якимось іншим чином територію палацу, бо місто не дозволяло оформити права на землю під палацом. Натомість місцева влада була обмежена у правочинах, оскільки приміщення перебували в приватній власності.

Фактично Івано-Франківськ має в середмісті перспективну перлину історичного туризму і рекреації, що мала б заробляти гроші і стати обличчям міста. Комплекс, в першу чергу, цікавий тим, що тут зібрані історико-архітектурні елементи різних історичних періодів: І і ІІ Речі Посполитої, Австро-Угорщини, СРСР і незалежної України. Крім того, на території колишнього палацу Потоцьких розташовувався один із найдавніших військових шпиталів в Європі. Відповідно, є можливість організувати музейну експозицію медичного обладнання.

Оскільки палац знаходиться в епіцентрі Станиславівської середньовічної фортеці і сьогодні ще збережені елементи оборонних споруд, то місто може скористатися значним історико-археологічним потенціалом спадщини Потоцьких. Зазначимо також, що особливість описуваної історичної території полягає в тому, що на ній можна проводити дослідження і одночасно використовувати її як арт-майданчик.

Навесні 2015 р. громадська організація «Поступовий гурт франківців» актуалізувала проблему палацу Потоцьких. Проведення археологічних розкопок і започаткування ініціативи «Стань археологом свого міста» дозволило привернути увагу громадськості до історико-культурної важливості комплексу пам’ятки.

У вересні 2015 р. була створена ініціативна група – «Палац Потоцьких – серце Івано-Франківська», яка закликала відгукнутися всіх містян до процесу відновлення втраченого палацового комплексу та актуалізації цінного історикомістобудівного та архітектурного спадку.

Ініціативною групою восени-взимку 2015 р. було здійснено приби­рання території палацу, організовано ряд мистецько-культурних акцій у межах комплексу, проведено І міжнародний історико-архітектурний воркшоп, який визначив напрямки археологічних досліджень, реставрації і пристосування до сучасності палацу Потоцьких.

У кінці грудня 2015 р. завданням відновлення та ревіталізації палацу Потоцьких почав опікуватися спеціально створений фонд – Благодійна організація «Благодійний фонд Комплекс палацу Станіслава Потоцького з брамами» (БФ «КПСПзБ»). Таке рішення було прийняте ініціативною гру­пою з огляду на те, що європейські грантові організації віддають перевагу співпраці з неурядовими організаціями, а саме їх допомога може суттєво прискорити процес ревіталізації історико-культурного комплексу.

Водночас подальшій реалізації ініціатив навколо відновлення палацу Потоцьких перешкоджає невизначений юридичний статус пам’ятки і спротив дуже незначної частини консервативної інтелігенції, яка пов’язує комплекс з польським національним та релігійним гнітом.

Після утворення фонду його керівництво розпочало переговори з власниками будівель щодо безоплатної передачі у власність або в довготермінову пільгову оренду приміщень палацу БФ «КПСПзБ». Після успішного завершення процедури оформлення права власності на будівлі фонд розпочне перемовини з міською владою щодо визначення статусу землі під пам’яткою.

Отже, сподіваємося, що все-таки вдасться успішно вирішити юри­дичні проблеми з правом власності на історико-архітектурний комплекс палацу. Це відкриє можливості до залучення іноземних грантових інвестицій у відновлення та оживлення спадку палацу Потоцьких.

Адамович С.В., Україна, ГО «Поступовий гурт франківців»

Пріоритетними напрямами співробітництва з Україною в космічній галузі Польща вбачає створення ракетно-космічної техніки, наукові дослідження, співпраці в питанні створення супутників ДЗЗ, а також, з огляду на виклики сьогодення, проекти, пов’язані зі зміцненням державної безпеки.

Про це, як дізнався POLUKR.net з сайту Державного космічного агентства України, заявив президент Польського космічного агентства (POLSA) Марек Банашкевич на зустрічі з українськими колегами.

«Сьогодні ми мали можливість побачити реальний рівень технологічної оснащеності та виробничі потужності двох підприємств космічної галузі. Ми вражені результатами роботи українських ракетобудівників і впевнені, що польсько-українська співпраця у космічній галузі має значний потенціал», – зазначив президент Польського космічного агентства .

Він висловив переконання, що Україна та Польща можуть стати гідними конкурентами не лише на європейських теренах, а й у всьому світі, об’єднавши досвід і потенціал України з можливостями та знаннями Польщі в космічній галузі.

«Україна та Польща мають значні напрацювання в частині обробки даних дистанційного зондування Землі, але нас також цікавить і технологія створення космічних апаратів такого типу, зважаючи на досягнення України у створенні супутників ДЗЗ» – наголосив Марек Банашкевич.

Днями в Державному космічному агентстві України та в Дніпропетровську відбулося засідання Робочої групи з питань використання космічного простору Міжурядової українсько-польської комісії з питань економічного співробітництва. У ДКАУ сторони підбили підсумки співпраці в космічній галузі за 2015 рік, а в Дніпропетровську обговорили науково-технічні питання створення на підприємствах космічної галузі України ракети-носія легкого класу з екологічно чистими компонентами палива. У рамках зустрічі також пройшло засідання спільної підгрупи з питань співробітництва у сфері ракет-носіїв із залученням технічних експертів.

На засіданні головували президент Польського космічного агентства (POLSA) Марек Банашкевич та голова ДКА України Любомир Сабадош.

Польська делегація відвідала випробувальну базу та комплекс нових матеріалів і перспективних технологій ДП «КБ «Південне» ім. М.К.Янгеля», а також стенд вогняних випробувань рідинних ракетних двигунів ДП «ВО «Південний машинобудівний завод ім. О.М. Макарова».

За підсумками зустрічі підписано протокол Першого засідання українсько-польської робочої групи з питань використання космічного простору. Сторони домовились про проведення наступної зустрічі 17-18 березня 2016 року у Варшаві, під час засідання Міжурядової українсько-польської Комісії з питань економічного співробітництва.

Наступне засідання Робочої групи з питань використання космічного простору відбудеться 24 червня 2016 року в м. Жешові (Польща) в рамках Космічного форуму.

Джерело: nkau.gov.ua

На початку лютого неабиякого масштабу популярності набули згадування про необхідність якнайскорішої деокупації Криму та реінтеграції окупованих територій. При чому, зі змісту інформаційних повідомлень у вітчизняних медіа, складається стійке враження, що деокупація стосується виключно Криму (що підтверджується резолюцією Європарламенту після завершення місії ПАРЄ, що перевірила дотримання прав людини на півострові), а реінтеграція – відповідно лише окупованих частин Донецької та Луганської областей. Проте це не так.

Слід зазначити, що після першої згадки «деокупації» президентом П. Порошенко в січні, риторика на час випала з поля зору. Натомість актуалізувалась вона обіцянкою міністра закордонних справ П. Клімкіна включити питання «деокупації Криму» то порядку денного переговорів в нормандському форматі, зауваживши що мінський процес залишиться при цьому окремим напрямком переговорів. Цікаво, що апелювання до міжнародних партнерів стосовно тиску на Росію співпало акурат з урядовою кризою в Україні, порушеною відставкою міністра економіки литовця А. Абрамавічуса, що супроводжувалась гучним корупційним скандалом, в центрі якого опинився «сірий кардинал» Блоку Петра Порошенка, давній друг президента Ігор Кононенко. Скандал викликав аж настільки великий резонанс, що навіть посли країн-донорів України склали спільний лист, в якому вказали на неприпустимість сповільнення реформ в Україні через механізми корупційного контролю та нагляду за діяльністю міністрів, що дуже нагадує «схеми Януковича». МЗС Данії пішов ще далі, й пригрозив зняттям санкцій з Росії за невиконання плану реформ в Україні. Не дивно, що за цих умов ще одна людина, що тісно афілійована з Порошенко, а саме міністр закордонних справ України, «дістав з кишені деокупацію», аби знов змістити акценти уваги міжнародних партнерів з проблем боротьби з корупцією всередині Україні на зовнішні виклики. Нажаль, як й прогнозувалось, «деокупацію» використовують з метою маніпуляції громадської думки, без того аби наповнити змістом порожні слова. Проте чим насправді може бути деокупація та реінтеграція?

Необхідно спочатку розібратися з термінологією. Популярний нині термін деоккупація означає приведення кордонів територій до статус кво. У нашому випадку, мова йде в широкому сенсі, про повернення Україні Криму та окупованих територій Донецької та Луганської областей, а більш конкретно – про виведення іноземних військових формувань з території України, приведення делімітизованих кордонів України з Росією до стану на 1 березня 2014 р., дотримання територіальної цілісності держави. Сам термін широко використовується в Грузії по відношенню до планів повернення окупованих територій – Абхазії та Південної Осетії. Формально існує декілька варіантів здійснення деокупації, залежно від обраних засобів та рівня спротиву на самих територіях, що підлягають подібній процедурі. Стосовно Криму, що знаходиться під дією міжнародних санкцій, але цілковито підтримується Москвою, існує багато застережень. Більше того, Росія шантажує світове співтовариство розміщення ядерної зброї на півострові та підтримує реноме Чорноморського флоту РФ як державної гордості кожного росіянина. Крим має стратегічне значення для Москви також з огляду посилення протистояння Росії з Туреччиною. Силова деокупація півострова фактично унеможливлена (хіба союзники по НАТО підтримають Україну десантом, як це вже було в епізоді Російсько-турецької війни в 1854 р.). Мирна деокупація – це масштабний політичний, соціально-економічний тиск на Росію світового співтовариства, підкріплений активною позицію та конкретним планом дій України. На разі немає ні першого, ні, особливо, другого.

Що стосується реінтеграції, то це наступний логічний етап після деокупації. Так, саме другий етап, а не якесь паралельне дійство, адже деокупації потребує не лише Крим, але й Донбас. Буквально реінтеграція – це комплекс політичних, соціально-економічних заходів по відновленню мирного життя на знову приєднаних територіях. Невід’ємним питанням тут є політика національного примирення як ключовий інструмент реінтеграції. «Зомбоване» російською масовою пропагандою, підкріпленою агресивною антиукраїнською риторикою місцевих сепаратистів, населення окупованих територій потребує інтенсивної психологічної терапії. Однак не за рахунок нав’язування нових ідолів, руйнування пам’ятників і звинувачень в колабораціонізмі, що остаточно віддалить точку примирення, але за рахунок «розумної», зваженої інформаційної політики, заснованої на консенсусі, загальному баченні стратегічного розвитку держави, що необхідно віднайти в загальнонаціональному діалозі.

На разі деокупація та реінтеграція є скоріше об’єктом зовнішньополітичних маніпуляцій політиків та теоретичним предметом вивчення істориків та політологів, аніж реальною державною політикою, що має прикладний характер. Чи перетвориться цей набір слів в українське майбутнє покаже час. Поки що українське суспільство не демонструє готовності до широкої дискусії із зазначеної теми, приділяючи увагу більш нагальним питанням, як то реформи та боротьба з корупцією. Не виключено, що за умов політичної нестабільності, а саме очікуваного розпаду коаліції в парламенті та проголошення позачергових парламентських виборів, питання «деокупації» та «реінтеграції» стануть інструментом для спекуляцій (як їм вже став «особливий статус Донбасу») та приводом проголошення чергової «зради». Тож в успіх процесу прагматичної реалізації змісту цих слів на зазначених територіях наразі віриться не дуже.

Валерий Кравченкo

Найбільш обговорюваною темою в січні стала обіцянка президента України повернути окуповані території до складу української держави вже в 2016 р. – «збереження миру і відновлення українського суверенітету над окупованою частиною Донецької та Луганської областей, боротьба за повернення Криму є пріоритетами нашої політики». Подібні речі президент наговорив протягом свої прес-конференції 14 січня 2016 р. Більш того, гарант анонсував створення спеціального державного органу, що має піклуватись проблемами деокупації, реінтеграції та національного примирення. Кому саме має підпорядковуватись цей орган та звідки візьмуться гроші на фінансування його діяльності Петро Порошенко не зазначив. Проте інформаційний мейнтсрім ідеї повернення окупованих територій був радо підхоплений численними осередками громадянського суспільства. Чи є деокупація можлива за сьогоднішніх умов або ми є свідками чергової нездійсненої обіцянки політика першого рангу, популістського блефу на збереження рейтингу?

Окуповані території – вони є різні. З однієї сторони є мирно анексований Крим, з яким де-факто діє митниця, встановлена лінія державного кордону, де активісти-волонтери та представники Меджлісу кримськотатарського народу час від часу підривають лінії електропередач та посилюють економічну блокаду півострова. Переважна більшість населення Криму за 2 роки без України, навіть за умов усіляких обмежень (від проблем зі світлом та водою до неможливості знімати гроші в банкоматах та розплачуватись в магазинах платіжною картою), повністю асимілювались до свого нового статусу регіону Росії. З іншого боку, є окуповані частини Донецької та Луганської областей, де немає чіткого кордону, натомість є лінія розмежування визначена Мінськими домовленостями. На окупованих територіях вибудовують прото-державні інститути невизнані республіки «ДНР» та «ЛНР», «зомбоване» російською пропагандою, залякане військовими реаліями населення, що не виїхало з окупації, виживає в умовах сюрреалістичної дійсності. На так званій «нульовці» щодня відбуваються обстріли та озброєні сутички між проросійськими найманцями та збройними силами України, не виконується найперша умова імплементації «Мінську-2» – припинення вогню. На відміну від мирного життя в Криму, такої розкоші не можуть собі дозволити ті, хто живе фактично на лінії фронту.  Тим більше, коли ця лінія може завтра пройти через твій дім – зі сторони як сепаратистів, так й деяких українських політиків лунають постійні заклики «звільнити/визволити» всю адміністративну територію Донецької та Луганської областей «від сепаратистів/хунти». Подібна нестабільність провокує напруження між сторонами, які на переговорах в Мінську не можуть нормально погодити навіть обмін військовополоненими, не те щоб модальності проведення місцевих виборів.

Якщо говорити про Донбас, то успіхи деокупації прямо ставляться у залежність від виконання Мінських угод, які називають безальтернативними. Не виконає український парламент умову надання територіям особливого статусу через внесення змін до Конституції – не буде прогресу. Більш того, Україну обов’язково звинуватять у зриві мирного процесу. При цьому, яким би реакційним та відверто поганим не був «Мінськ-2» за змістом для України, наявність самого діалогу на вирішення конфлікту в Донбасі, зокрема із залученням міжнародних посередників у «нормандському форматі» вважається своєрідним досягненням. Питання територіальної приналежності Криму не досягло подібного роду зрілості. Тобто з одного боку майже всі країни світу засудили анексію Криму, що відображено в тексті резолюції Генеральної асамблеї ООН від 27 березня 2014 р. З іншої сторони, жодних зусиль не було зроблено за минулий час для створення міжнародної платформи діалогу, із залученням впливових посередників, для здійснення реальних кроків, вироблення планів повернення Криму. Більше того, в Україні за два роки склалося стійке враження зведення кримської риторики до проблеми кримських татар, таким чином дискримінуючи етнічних українців та, навіть, росіян, їх відібране право жити на свої землі у своїй державі, що називається Україна. Аби виправити такий дисбаланс, актуалізувати тематику  повернення Криму до складу України, президент Порошенко запропонував започаткувати формат переговорів «Женева +» – «за участю наших партнерів з ЄС, із США і, можливо, країн-підписантів Будапештського меморандуму».

Назва походить від квітня 2014 року, коли в Женеві відбулися переговори за участю представників України, Росії, США та ЄС з врегулювання кризи на Донбасі (про вже анексований Крим, в основному, мова не йшла). Після цього формат подальших переговорів стали називати «Женевським». Проте пізніше в Мінську до переговорів приєдналися лідери так званих «ДНР-ЛНР» – відповідно процес став носити назву мінського. Що ховається за ідеєю «Женеви+» невідомо, як невідомі й конкретні алгоритми повернення Криму, що має запропонувати Україна («міжнародний механізм»). Якщо ця ініціатива обмежиться судовими позиками України до Росії, про що йде мова зараз, то це не буде кроком до деокупації. До того ж існують істотні сумніви щодо участі Росії в цьому форматі у питанні Криму, який Москва беззаперечно вважає своїм. Неучасть Росії перетворює формат з платформи в односторонній засіб (клуб) засудження російської агресії, що й так вже існує де-факто, та підкріплений міжнародними санкціями. Тоді неочевидним виглядає необхідність виокремлення проблематики Криму, її відділення від російської військової агресії на Сході України. Про включення кримського питання до порядку денного Мінських домовленостей мова не йде, через очевидну принципову різницю Кремля у цьому питанні, а також через реакційний, прив’язаний до місцевої кон’юнктури, характер самого документу.

Після трьох тижнів з моменту оголошення президентом ідеї «Женеви+», в тому числі після переговорів на економічному форумі в Давосі, жодна держава (крім Данії, яка 18 січня висловила підтримку формату) не виявила бажання активізувати роботу в цьому напрямку. Натомість 4 лютого 2016 р. Європарламент у своїй резолюції засудив «безпрецедентний рівень порушень прав людини, скоєних проти жителів Криму, і, перш за все, кримських татар – корінного населення, і жорсткі обмеження на свободу висловлення думок і мирних зібрань». Євродепутати також підтримали пропозицію України про створення міжнародного переговорного проекту по відновленню українського суверенітету над Кримом у форматі «Женева+», який повинен включати безпосередню взаємодію з ЄС: «Закликаємо Росію розпочати переговори з Україною та іншими сторонами з питання деокупації Криму, для відновлення торгівлі та скасування ембарго і надзвичайного стану в Криму». Ключове значення для ефективності роботи з імплементації запропонованого формату матиме позиція США. Звичайно, Україні перш за все необхідно чітко розмежувати напрямки «деокупації і реінтеграції територій»: зони відкритого конфлікту слабкої інтенсивності – Донбас (з малоефективним Мінським процесом), і мирний, але незаконно анексований Крим (з пропонованим форматом антиросійської платформи «Женева +»). Внутрішній інструментарій політики також повинен враховувати подібну специфіку. Від цього залежить успіх процесу.

На думку автора, «реінтеграція та деокупація» на сьогодні є не більше ніж політичними слоганами, якими влада намагається прикрити реальні проблеми в економіці та невдачу в боротьбі з корупцією (останній скандал з відставкою міністра економіки А. Абромавічуса – яскраве тому підтвердження). Має місце переорієнтація уваги аудиторії на зовнішню проблему, звичайний політичний піар. Натомість, якщо Київ насправді піклується про долі українців на Донбасі та в Криму, є домашній фронт робот, аби довести це. Мова йде про інформаційно-комунікативну стратегію України в східних та південних регіонах. Особливо проблематичною є присутність держави в інформаційному полі, як це не дивно, на неокупованих територіях Донецької та Луганської областей, де переважна частина населення впевнено продовжує дивитись російські канали через супутник, слухати сепаратистське радіо, яке з Донецька без проблем «добиває» до Краматорська. Є великий пласт роботи, пов’язаний з освітньою діяльністю, зокрема з патріотичним вихованням молоді в школах, та підтримкою функціонування університетів, що опинились в екзилі (окремі університети, що недалеко від’їхали від дому, взагалі знаходяться на межі свого існування). Цільової підтримки потребують й вимушені переселенці, яких влада вперто намагається не помічати, досі не запропонувавши жодної стратегії у відношенні до 1,5 млн. людей. Здається, коли Україна досягне успіхів в цьому своєму домашньому завданні (не втратити більше), тоді буде легше й переконувати міжнародних партнерів в реальності планів України відновити свій суверенітет та територіальну цілісність. До цього моменту – це лише декларація намірів, не підкріплена практично нічим.

Валерий Кравченко

Сьогодні доводиться читати багато думок із циклу «як би було на Донбасі, як би там були українці». Чути багато звинувачень в тому, що населення Донецької та Луганської областей не просто не відчували себе українцями, а навпаки – плекали вороже ставлення до України протягом всього періоду незалежності. Не треба вдаватись в оцінку подібних стереотипних міркувань, натомість пропоную розглянути  український рух на Донеччині в тому вигляді, в якому він існував та сприймався донецьким суспільством за декаду до війни, з 2004 по 2014 р.

Власне ця періодизація визначається початком поступового відходу від тотальної радянщини, яку ніхто навіть не намагався викорінювати з мізків населення протягом перших років української незалежності. Цей відхід був зумовлений успіхами Помаранчевої революції, й супроводжувався контрмірами на Донбасі, що вперше отримав поразку свого кандидата Януковича, в якій можна було звинуватити, окрім всього, третю сторону – Захід. До сепаратизму було ще далеко (хоча саме тоді починає функціонувати маргінальний рух «Донецька республіка», створюються проросійські партії, що балотуються у місцеві ради), проте поєднання подібної риторики з «заплющеними очима» міської влади та відносно ліберальним кліматом, запущеним по вертикалі з Києва, призвело до створення перших реально патріотичних організацій в Донецьку. Це була своєрідна реакція на реакцію. Такою організацією був «Поштовх» Юри Матущака, який загинув під Іловайськом в 2014 р. Хлопці та дівчата, що знайшли один одного на Історичному факультеті ДонНУ та об’єднались в цю організацію, ставили за мету українське культурне відродження, патріотичне виховання місцевої молоді. Якщо можна допустити подібне порівняння – це був такий собі патріотичний «комсомол» для студентів, які не хотіли просто сидіти на парах, а хотіли активно діяти як їх навчали батьки та підказувало серце. Вони організовували просвітницькі акції, як то свято Покрова, випускали бюлетень. Що було правильним з точку зору об’єктивності тієї справи, якою вони займались – вони не ставили політичних цілей.

Взагалі політика в її місцевому донецькому вимірі була досить специфічним явищем, особливо з точки зору участі в ній патріотичних сил. Вдало про явище проукраїнської політичної кон’юнктури в м. Донецьк висказався Єгор Фірсов, нині депутат фракції Блока Порошенка в Верховній Раді. Описуючи чому він став головою офісу УДАРу в Донецьку, як нової сили в 2011 р., він відверто називає міське відділення «Нашої України» філіалом «Партії регіонів», натомість «донецька «Батьківщина» служила притулком «тушок» і завжди закривала очі на фальсифікації, які провертали регіонали на виборах, «Фронт змін» був зборищем абсолютно випадкових людей і займався в основному освоєнням грошей, які приходили на підтримання донецького офісу з Києва». Власне те, що мені особисто ніколи не імпонувало в діяльності партій взагалі як таких, це використання національного прапору для реалізації амбіцій, на рівні регіональному – політичних амбіцій окремих персонажів. «Поштовх» був іншим. Зрештою існували й інші організації-грантоїди, що займались європейськими проектами, інколи на межі з політикою, проте вголос не говорили про проблему, доки біда не прийшла в дім. Те саме, із окремими застереженнями до їх професії, можна сказати й про місцевих журналістів. Інші старі та поважні НДО, як то донецька «Просвіта», були неактивні та відверто індиферентні (лише діяльність Марії Олійник, або як її називали всі «баби Маши», привертала до себе увагу не через зміст промов, а скоріш через манеру промовника). Провідником ідей українського ренесансу могла бути лише молодь кипіла ідеями, при чому не заради депутатства, а заради справи, проте її зусиль виявилось, нажаль, замало.

Саме заради ефективності не політизувалась діяльність «Центру міжнародної безпеки» (або «Центру НАТО», як його всі називали) в ДонНУ, який показово витримував дистанцію від політики як такої, розташовуючись в провідному освітньому закладі регіону. На НАТО занадто часто спекулювали, при чому як ідеєю негайного членства непідготовленої країни з пострадянською армією, що висували «свідомі» політичні сили, так й страшилками про НАТО та акціями «НАТО ні» з мільйонними бюджетами – за що боролись «регіонали». Зведення стратегічного питання до внутрішньополітичного дискурсу (тим більше на регіональному рівні), використання його для набирання рейтингів шкодило справі інформування громадськості. Тож колектив Центру, загалом симпатизуючи проукраїнським силам в Донецьку, мав на публіці завжди витримувати паритет лояльності.

Проте, чесно кажучи, в Донецьку амбіції окремих людей часто перевішували користь для загальної української справи. Або ці люди купувались, ставали на слизьку доріжку колабораціонізму з «регіоналами» та починали поступово «ватувати», або через декілька років боротьби, втративши мотивацію на місці, але здобувши собі реноме борців в Києві, їхали підкорювати столицю (дуже часто невдало).

Хто ще безкорисно любив Україну в Донецьку, то це фанати донецького «Шахтаря». Хоча спочатку фан-рух зовсім не був українським, більше того перші ультрас-бригади були ближчими за ідеологією до російських неонацистів, як то скінхеди «Underground Gang».  Проте на початку 2010-х рр.. рух фанатів перейняв українську спрямованість, а в березні 2014 р. саме фанати стали кістяком проукраїнських сил на мітингах в Донецьку, саме вони захищали людей від навезених звідусіль (в тому числі з Ростову) «тітушек».

Звичайно не у всіх українців в Донецьку ставало духу виходити на площі та активно проявляти свою громадську позицію (так само як не кожний українець взяв зброю та поїхав захищати Україну на війну). Таких «домашніх патріотів», тих хто намагався протягом свого життя поєднати та примирити, в першу чергу в собі самому, проукраїнські погляди та життя в «ватному» (гарне слово «вата» – доволі точно відображує суть донецького світоустрою) оточенні, напевно, найбільше. Багато з них й досі в Донецьку, маючи на те життєві обставини. Саме на них має базуватись повернення України на окуповані території, оскільки те що привнесено зовні завжди відторгається місцевим донецьким менталітетом. Ніхто краще за донецьких не виконає цю дуже віддалену але перспективну функцію реінтеграції, й апелювати донецькі українці в Києві будуть до донецьких українців в Донецьку. Повірте, вони там є.

Валерий Кравченко