Поки в Україні входять у завершальну фазу президентські перегони, геостратегічна ситуація навколо нашої держави стає дедалі складнішою. Затвердивши нову воєнну доктрину, Росія готується до широкомасштабної війни проти НАТО. І не виключено, що така війна відбудеться на території України.

Майбутньому президентові України навряд чи випаде нагода повертати Донбас і Крим, але точно доведеться рятувати українську державність. Адже Росія серйозно налаштована за допомогою гібридних методів розчленувати Україну, а потім і поглинути її. Вочевидь, самотужки Київ не здатний запобігти цим негативним сценаріям – за досвідом дестабілізації та ресурсами Росії немає рівних у Східній Європі. Тож цілком логічно, що Україна має шукати союзників і навіть патронів. У цьому контексті рух до НАТО цілком виправданий, адже Альянс довів свою ефективність для держав-членів. Ось тільки стати членом НАТО державі, що веде війну проти Росії, дуже складно.

Наразі Альянс готується до оборони в разі потенційного військового або гібридного нападу РФ на країни Балтійського регіону. Поступово зростає усвідомлення, що поряд із викликами й загрозами для країн Балтії та Північної Європи різко зросли ризики та загрози для Чорноморського регіону. Відправною точкою для розуміння масштабів цих загроз стали дії Росії в Керченській протоці 25 листопада 2018 року. Неприхований акт агресії проти українських катерів засвідчив перехід Росії від латентних військових дій до відкритої війни. У довгостроковій перспективі Москва прагне отримати в монопольне володіння не лише Азовське, а й Чорне море. Прокладання гілки «Турецького потоку» по дну Чорного моря може бути використане для збільшення військової присутності РФ у регіоні. Центр цієї присутності – окупований Крим, мілітаризація якого відбувається прискореними темпами.

НАТО дедалі чіткіше усвідомлює межі загрози, спричиненої агресивними діями РФ на Чорноморському напрямку. При цьому варто зазначити, що Росія посилює військово-повітряну складову своєї присутності, майже відновивши кількість бойових літаків на півострові Крим станом на 1991 рік (190 – у 1991-му, 173 – у 2018 році) і розмістивши там новітні засоби протиповітряної оборони С-400. Нарощувати перевагу ВПС вигідно і зручно ще й тому, що для морської компоненти діють обмеження конвенції Монтре. Хоча основні пункти обмежень стосуються нечорноморських держав (тоннаж суден і час перебування в Чорному морі не більше 21 доби), вона містить пункт, що прямо зазначає: «У разі участі Туреччини у війні, а також якщо вона вважатиме, що їй безпосередньо загрожує війна, їй надано право дозволяти або забороняти прохід через протоки будь-яких військових кораблів». Таким чином Туреччина, як член НАТО, у разі чого може закрити для Москви протоки, обмежуючи зростання військової присутності Чорноморського флоту РФ.

Крім фактора Туреччини, яка веде відносно самостійну гру в регіоні, НАТО приділяє увагу посиленню співробітництва між іншими державами, що формують східний фланг Альянсу. У цьому контексті слід виокремити ініціативу президентів Румунії та Польщі – формат «Бухарест-9», який стає напівофіційною інституційною платформою для координації дій членів Альянсу в регіоні.

28 лютого 2019 року в місті Кошице (Словаччина) відбувся третій саміт «Бухарест-9». Про значення цього форуму для зміцнення безпеки Центральної та Східної Європи свідчить участь у ньому Генерального секретаря НАТО Є. Столтенберга, а також перших осіб Болгарії, Естонії, Латвії, Литви, Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини та Чехії. На жаль, українські ЗМІ оминули увагою події цього заходу. А даремно. Фінальна декларація «дев’ятки» містить кілька потужних меседжів Україні.

Учасники саміту дійшли згоди щодо деструктивної ролі Росії в регіоні, зокрема через конфлікт на Сході України, провокації в Азовському та Чорному морях, незаконну анексію Криму. Вони звернули увагу на застосування Кремлем конфронтаційної схеми поведінки, використання військових та невійськових дій (наприклад, будівництво Керченського мосту) для досягнення імперських геополітичних цілей. Причому традиційні межі між військовими та невійськовими засобами розмиваються. Серед останніх на увагу заслуговує енергетичний тиск Росії, яка ставить під загрозу енергетичну безпеки Європи.

Учасники форуму висловили також занепокоєння через «фізичний вихід» Росії з ДРСМД, що сприяє подальшій мілітаризації регіону. Варто відзначити, що проведення саміту збіглося з демонстрацією присутності американських ВМС у Чорному морі – заходом в акваторію есмінця «Дональд Кук».

Країни ЦСЄ максимально лояльні до ініціатив США щодо майбутнього Організації Північноатлантичного договору (зокрема, збільшення оборонних витрат держав-членів до рівня 2% ВВП) та підтримують політику «відкритих дверей» Альянсу. У довгостроковій перспективі, зважаючи на наявність інших центрів впливу в НАТО (передусім – Німеччини та Франції), можна очікувати поглиблення політичної конфронтації «старої» та «нової» Європи. Це призведе до розмивання єдності євроатлантичної спільноти, сприятиме послабленню політики стримування загроз та підвищить ризики вразливості. Водночас саме під патронажем та за всебічної підтримки США ініціатива «Бухарест-9» перетворюється на консультаційний безпековий форум регіону.

Країни «дев’ятки» активно підтримують майбутнє розширення НАТО, згідно зі статтею 10 Вашингтонського договору. Вочевидь, ці держави готові виступити адвокатами євроатлантичної інтеграції України, Грузії та Молдови – країн, що потерпають від загроз, провокованих Росією.

Зважаючи на потребу посилення обороноздатності України та ключову роль, яка в цих процесах відводиться відносинам із партнерами, Києву доцільно поглибити військово-оборонне співробітництво з країнами «Бухарест-9», що репрезентують східний фланг НАТО, шляхом створення субрегіональної платформи для держав-аспірантів – Грузії, Молдови та України (своєрідної реінкарнації ГУАМ, але без Азербайджану). Таке об’єднання необхідне для прискорення реформування національних секторів безпеки та оборони за стандартами НАТО, набуття відповідності критеріям членства в Альянсі. Співпраця з форматом «Бухарест-9» сприятиме синхронізації політики щодо протидії гібридним загрозам з боку Росії. Це створить новий механізм комунікації між країнами, які безпосередньо зацікавлені в посиленні безпеки ЦСЄ. Для України буде забезпечений інституційний майданчик для відпрацювання практичних дій (військові маневри, співпраця ОПК, військово-політичні консультації, обмін розвідданими тощо) у контексті реалізації євроатлантичної перспективи.

Ідея створення платформи для країн-аспірантів НАТО в регіоні відображає позицію США щодо зміцнення регіональної безпеки шляхом створення нових локальних альянсів, яку вона вже впроваджує на Близькому Сході («Арабське НАТО») та в Сахелі. Тож нова платформа, а також її взаємодія з форматом «Бухарест-9» мають здобути всебічну підтримку США.

Майбутній президент України має подати Брюсселю чіткий сигнал, що наша держава зацікавлена в розбудові інституційної співпраці у сфері безпеки в ЦСЄ. Вона готова виступити ініціатором заснування регіональної платформи, яка де-факто має посилити потенціал формату «Бухарест-9». Україна не повинна нехтувати можливостями посилення координації, формування спільної позиції та співробітництва з країнами східного флангу Альянсу, що є найвідданішими партнерами України. Марнування часу та безініціативність обійдуться дорожче – остаточною втратою суб’єктності.

Валерiй Кравченко

Україна виходить на фінішну пряму президентських виборів. І головна інтрига сьогодні не в тому, в якого політика рейтинг більший, а в тому, чий персональний антирейтинг виявиться меншим.

Низький загальний рівень політичної культури українського виборця не спонукає політтехнологів основних кандидатів бути занадто вигадливими – все вирішує адмінресурс, «сітки» та підкуп виборця (славнозвісна «гречка»). За цих умов основна боротьба точиться між трьома кандидатами – Порошенком, Тимошенко та Зеленським. Лише останній – нове обличчя в політиці, проте знайомий мільйонам українців як комік-шоумен студії «95 квартал» телеканалу «1+1», що має найширшу мережу покриття в Україні. Навіть у найвіддаленіших українських селах, де немає доріг та державного мовлення, знайомі з творчими досягненнями цього кандидата без політичного досвіду й компетенції. Здається, цього може вистачити…

Якщо одним словом охарактеризувати настрої українського соціуму в цій виборчій кампанії, то це розчарування з маленьким присмаком надії. Розчарування через відсутність альтернативи олігархічній владі. Навіть за «новим обличчям» Зеленського стоїть Ігор Коломойський, що виношує реваншистські плани стосовно нинішніх очільників Банкової, які відібрали у нього основні активи – «Приватбанк» і «Нафтогаз». Цілком вірогідно, що реванш буде абсолютним, адже Тимошенко може спеціально (хоч у це все ще важко повірити) поступитися місцем у другому турі Зеленському, аби згодом, після очікуваної перемоги на парламентських виборах восени, оформити коаліцію з політичною силою нового президента «Слуга народу» (згідно з соціологічними опитуваннями, Зеленський перемагає Порошенка у другому турі з величезним відривом) і стати прем’єром. На цій посаді вона проведе реформу, змінить конституцію і стане, відповідно до своєї програми, канцлером у парламентській республіці. А Зеленський залишиться президентом із символічними повноваженнями. Такий варіант сьогодні вже не сприймається як щось фантастичне, а набирає ознак реальності.

Дратує лицемірство кандидатів, що дають передвиборчі обіцянки, які нереально виконати (наприклад, зниження ціни на газ у 2-4 рази, швидка деокупація Донбасу та Криму тощо). На іншому полюсі – спекуляції чинного президента на армії, мові, вірі. Активне висвітлення журналістами-розслідувачами Bihus.info масштабних розкрадань в «Укроборонпромі» стало абсолютним хітом українського інтернету. Поки гарант звільняв Гладковського й обіцяв міжнародний аудит концерну, силовики невпевнено виправдовувались. А Бігус усе додавав нові факти про корупцію, яка охопила всі силові відомства: від прокуратури та СБУ – до НАБУ. І тут вже не можна говорити про російську спецоперацію з дискредитації чинної влади: факти злочинної корупції занадто кричущі. Що ж до цинічного заробляння грошей на армії в той час, коли на фронті під російськими кулями гинуть наші бійці, то це взагалі важко оцінити, використовуючи цензурні вирази.

Звідси ще один фактор розчарування – безкарність. У державі не буде верховенства права, дієвих законів та чесних суддів, доки хтось буде «рівнішим» за інших. П’ять років після Революції Гідності ми чуємо про боротьбу з внутрішнім ворогом – корупцією, але, виявляється, представники чинної влади з нею не боролися, а її очолювали. Україна освоїла мільярди доларів від США, ЄС, Канади на протидію корупції, на створення нових органів для боротьби з нею, але жодна резонансна справа не доведена до кінця. Жоден корумпований чиновник не отримав реальний тюремний строк за свої неправомірні дії. Розкрадання бюджету через «схеми» є джерелом збагачення еліт, наближених до влади. Чому ж тоді українці дивуються зі стану доріг, аварійних комунікацій та безладу в державі?

На цьому тлі посилюється зневіра громадян у своїй державі. Особливо тих, що пам’ятають Радянський Союз, який роздавав квартири, влаштовував на роботу відповідно до отриманої кваліфікації… Особливо гостре це питання на Сході та Півдні України, де історично слабша українська ідентичність, натомість є достатньо російських впливів. Але не лише там. Зневіра, брак перспектив для побудови успішної кар’єри, потреба звичайного виживання вже стали причинами масової трудової міграції населення Центральної та Західної України до Польщі, Чехії, Німеччини, Італії.

Ще одна підстава для розчарування – надзвичайна поляризація українського суспільства, пропаганда ненависті. На щастя, вона переважно «живе» в соціальних мережах. Сплановані акції на кшталт «Дня гніву» Національного корпусу Білецького не мають масової підтримки громадян. Принаймні поки що, адже збурити протестні настрої може одна вдало організована провокація (на кшталт побиття студентів перед Євромайданом).

Розчарування продукує втому суспільства від політики. Це може стати причиною низької явки на виборах, що збільшить ефективність використання адміністративного ресурсу. Явка на президентських виборах історично вища, ніж на парламентських, і сягає 70% (59% у червні 2014 року пояснюються неможливістю провести голосування на окремих дільницях Донецької та Луганської областей). На нинішніх виборах орієнтуватися варто на явку в 50-55%; зокрема знову не будуть голосувати більшість вимушених переселенців, для яких запроваджена процедура зміни місця голосування. Проте її слід закінчити не пізніше, ніж за тиждень до дня голосування. Ускладнення технічної процедури включення до реєстру виборців за відповідною дільницею декого відлякує. Але багато хто не піде на вибори свідомо, розуміючи, що їхній голос навряд чи щось змінить.

Не додає впевненості й відверта ангажованість міністра внутрішніх справ Авакова, який на ток-шоу відкрито симпатизує Юлії Тимошенко. Протистояння силових структур, підпорядкованих МВС (зокрема, Національної гвардії, добровольчих батальйонів) та Президентові (СБУ, прокуратура, Збройні Сили), уже почалося і може стати фатальним для держави. Особливо небезпечно це для країни, де є легкий доступ до стрілецької зброї та багато колишніх «атошників» із посттравматичним синдромом та загостреним почуттям справедливості.

Відтак зайвими виглядають параноїдальні пошуки командою Президента російської «п’ятої колони» в рядах невдоволених націоналістів, що ще більше розділяє суспільство. Зовнішній ворог насправді є, але він обрав тактику вичікування, розуміючи, що втручання піде на користь чинному президенту. Путін, звичайно, хоче змінити владу в Україні на більш зговірливу, однак українці можуть зробити це своїми ж руками. Викриття корупції (найгучніші з яких ще попереду), нівелювання гарного поганим… Україна має зробити вибір «між злодіями і дурнями». Москва лише спостерігає за українською політичною вакханалією, вичікуючи момент для «захисту» російськомовних і православних цінностей.

Валерiй Кравченко

Війна на Донбасі триває п’ятий рік і зовсім далека від завершення. В Україні відбулося поступове інформаційне звикання до драматичних подій на Сході. Частково тому, що після розстрілів Майдану і втрати Криму та частини Донбасу людей уже важко чимось вразити. Частково – через характер конфлікту (бойові дії низької інтенсивності). Частково – через звичайну людську байдужість. Війну знають ті, кого вона безпосередньо торкнулася. Це військовослужбовці, які пройшли через АТО/ООС, їхні батьки і родини. Це вимушені переселенці.

Про останніх говорять багато, замінюючи розмовами про піклування саме піклування. Говорять різне: мовляв, люди самі накликали на себе біду «своїм Януковичем» та «любов’ю до Росії». Дехто реально жаліє людей, що потрапили у скрутне становище не з власної волі, а через імперську примху агресивного сусіда. Але більшості – байдуже. Іноді байдуже навіть самим переселенцям. Вони зневірилися у допомозі держави, на яку звикли розраховувати ще з радянських часів. Хтось цілком асимілювався в регіонах України без надії та планів на повернення, підтверджуючи правдивість відомої приказки, що «немає нічого більш постійного, ніж тимчасове». Чимало переселенців повернулися на окуповані території й наразі тихо собі колаборують. Найприкріше, що Україна не захотіла з користю використати ментальний потенціал переселенців. Прагматичні, ділові й максимально конкретні у справах – ці риси притаманні людям Донбасу, що на генетичному рівні вміють тяжко працювати. Але й гордовиті, вперті та прибічники колективного мислення.

Донецький та луганський бізнес – перші, хто відчув на собі зміни в кризовий 2014 рік. Якщо великі корпорації часом демонстрували дива гнучкості й виживання (наприклад, «СКМ» Ахметова працював на окупованих територіях і платив податки до бюджету України аж до весни 2017 року, коли його виробництва були «націоналізовані»), то малий і середній бізнес був змушений обирати: або пристосовуватись до дикуватих умов «ДНР/ЛНР», або залишити активи й виїхати на «континент».

Тих, що обрали перший варіант, було вдосталь. Втім, як і других, що більше не мають ілюзій щодо свого повернення. З першими все складно… Фактично, в Україні на них почеплений ярлик колаборантів і посібників терористів. Часто їхній бізнес пов’язаний зі звичайним для 1990-х років «човникуванням». Тобто вони регулярно перетинають лінію розмежування, виїжджаючи в Україну за товаром. Саме в Україну, адже їздити в Ростов економічно не вигідно, та й Росія вважає окуповані райони Донецької та Луганської областей Україною, застосовуючи щодо «човників» звичайні митні процедури. Саме ці представники малого бізнесу можуть стати містком для побудови довірливих «people-to-people» комунікацій, стати агентами деокупації Донбасу. Проте тільки тоді, коли їх перестануть сприймати зрадниками.

Малий та середній бізнес прийнято вважати аполітичним (на відміну від великого, інтереси якого лобіюють цілі політичні партії та рухи). З цим, ймовірно, не погодиться чимало його представників, які спонсорували два Майдани в Києві у 2004 та 2014 роках. Для донецьких та луганських бізнесменів Росія завжди була невимогливим ринком збуту – саме в цьому контексті й варто розглядати їхні проросійські симпатії довоєнної доби. Війна змінила багато.

Наразі все, що мають бізнесмени в окупації (нерідко – все населення), можна виокремити в дві емоції – образа і страх. Перша пов’язана з байдужістю української держави, відсутністю адекватної реакції на окупацію території. Про Донецьк (Луганськ) просто забули, «нас ніби не існує». Страх має серйозніші передумови. Передусім він стосується питання амністії та колективної відповідальності, коли люди, що працюють в окупації й сплачують місцеві податки, є, за українським законодавством, спонсорами тероризму. Це накладається на моральне виснаження від війни, вплив російської пропаганди і посттравматичний синдром. Тож страх – головна детермінанта окупації. Як і відсутність майбутнього та впевненості у завтрашньому дні.

Центр гуманітарного діалогу організував якісне соціологічне дослідження в окупованих районах Донецької та Луганської областей і презентував його під назвою «Економічне роз’єднання та політична головоломка: приватний бізнес Донбасу в режимі очікування». Серед зібраних матеріалів опитування представників малого та середнього бізнесу регіону (промислове виробництво, торгівля, будівництво і сфера послуг з Донецька, Луганська та ВПО (внутрішньо переміщених осіб)) привертає увагу бачення бізнесменами перспектив примирення. Скажімо, на запитання, хто може створити необхідні умови для повернення малого та середнього бізнесу ВПО, кожен четвертий у Донецьку відповідає на користь міжнародної спільноти (хоча й кожен другий говорить про відповідальність влади України та самопроголошених республік). Цікаво, що 37% бізнесменів-донеччан вказали відповідальність РФ, що порівнянно із 42% голосів ВПО (у Луганську таких лише 21%).

Так само вражає різниця у сприйнятті ситуації в Луганську та Донецьку. Якщо до війни кращі умови для ведення бізнесу були саме в столиці Донбасу, то сьогодні бізнес-клімат в окупованому Луганську оцінюється краще. Чи, може, це свідчить про культуру місцевих мешканців, рівень підтримки окупаційної адміністрації?

Малий і середній бізнес мають миротворчий потенціал – доведено прикладами конфліктів у різних частинах світу, зокрема у Північній Ірландії (недарма питання «backstop» про режим перетину товарів між Ірландією та Північною Ірландією є ключовим для процедури «Brexit»). Потрібно лише віднайти збалансований підхід. Він може полягати у всебічній підтримці підприємців для відновлення територій шляхом створення цільового фонду (як це пропонує «план Сайдіка») або у створенні вільної економічної зони («план Тарути»). Це далекоглядні й ресурсно затратні питання, починати треба з діалогу із бізнесом. І тут важливою є позиція крупного капіталу, який історично превалював на Донбасі, заробляв тут свої мільярдні статки. Власники крупних корпорацій мають активно долучатися до процесу примирення не з позиції сили або з метою свого повернення/збагачення, але й проявити активну проукраїнську громадянську позицію. Нарешті довести справами своє піклування про Донбас, який ми втрачаємо. Ми не забули «гудок Ахметова», який став символом безсилля і «зливу територій». Настав час виправляти ситуацію.

Валерiй Кравченкo

22 березня 2019 року керівники цивільного співробвітництва армії США в Руспубліці Польща капітан Джонатан Гаррінгтон (CPT Jonathan HARRINGTON) та капітан Мітч Холстедж (CPT Mitch HOLSTEGE) відвідали  штаб ЛИТПОЛУКРБРИГ.

Група цивільного співробітництва армії США діє як частина НАТО в Республіці Польщі та дислокується у Військовому навчальному центрі для іноземних операцій (MTCFO) у місті Кельці, Республіка Польща.

Основна увага в їх роботі спрямована на розвиток відносин з цивільними установами, що беруть участь у заходах з врегулювання криз та конфліктів на всіх рівнях влади та підвищення взаємосумісності з польськими партнерами.

Протягом останніх років група цивільного співробвітництва армії США в Руспубліці Польща та ЛИТПОЛУКРБРИГ встановили тісний звязок щодо військової діяльності та цивільної співпраці.

Під час візиту керівники групи цивільного співробвітництва армії США в Республіці Польща зустрілися з командуванням бригади та офіцерами секції S-9 (CIMIC). Під час зустрічі були обговорені питання у сфері цивільно-військового саівробітництва, а також обмінялися власним досвідом роботи.

Також офіцери ЛИТПОЛУКРБРИГ організували для гостей бригади візит до Музею “Під годинником”, який було засновано у 1979 році за ініціативою Клубу колишніх політичних в’язнів Люблінського замку, які зазнали тортур та політичних репресій в часи Другої світової війни.

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Від початку військових дій на Сході України неодноразово підіймалось питання покарання винних, зокрема тих, що накликали на наші території окупантів. Адже саме в такій формі події п’ятирічної давнини відгукуються в українському суспільстві. Поширеною стала контрастна думка про чорне і біле: «всі, хто любить нашу країну – хто хотів виїхати, той виїхав, а на окупованих територіях лишаються лише колаборанти».  Війна продовжується і нікому достеменно не відомо коли вона закінчиться. Але саме цей час варто використати на побудову стратегій для вирішення повоєнних питань на повернених територіях. Врешті, до цього нас підштовхує міжнародна спільнота. І саме тому ми можемо спостерігати генерацію законопроектів про державну зраду та колабораціонізм. 

Говорячи про такі абстрактні поняття, варто чітко окреслювати їх значення. Колабораціонізмом вперше було названо співробітництво французів із німецькою окупаційною владою у ході Другої світової війни. Проте загальновідома не лише добровільна співпраця французів, — але і данців, норвежців, татар, білорусів, українців, росіян та інших народів за умов окупації нацистами їхніх країн. На відміну від загального трактування комуністичні режими Східної Європи були схильні розглядати поняття колабораціонізму також у контексті таких людей як військові чи кримінальні злочинці. В результаті в повоєнний період тоталітарна система покарань продовжувала переслідувати категорії населення, які пасивно виконували свої громадянські обов’язки без скоєння злочинів в той же час як агресор, згідно з міжнародною Гаазькою конвенцією 1907 року, забезпечив такий громадянський лад. Також не уникнули кари й люди, що були примушеними до співпраці з окупантом, хоча це порушення своїх обов’язків агресором, а не окупованим населенням.  Та одним з чинників, що забезпечує  існування колабораціонізму в часі були і лишаються штучно створені державою умови, які становлять загрозу для життя людини чи навіть існування національної, етнічної чи релігійної групи (наприклад, депортація, репресії, голодомори, геноцид та ін.). Повертаючись до української ситуації сьогодення, не варто відкидати причетність держави, що протягом 20 років проявлялась у бездіяльності. Врешті питання мови, національної ідентичності, історичної пам’яті за час незалежності нашої держави стали лише темами маніпуляцій в передвиборчих гонках, а надалі й причинами розбрату. Саме довготривала відсутність національної політики та історичне «заселення» Східних та Південних регіонів проросійською культурою зробили українських громадян заручниками пропаганди окупантів.

Конфуцій писав: «відправляти ненавчених людей на війну – означає зраджувати їх». На території нашої країни йде гібридна війна, і одним з видів «важкої зброї» в ній є інформація. Чи готові були українці, зокрема на Сході, протистояти цьому явищу? І кого ми врешті маркуємо як зрадника? Відповідаючи на ці питання ми можемо віднайти один з найважливіших елементів майбутньої реінтеграції Донецької та Луганської областей – амністію для українців, що співпрацювали з окупаційною владою.

Не акцентуючи увагу на проблемних нюансах, що тягне за собою процес амністії в Україні, до прикладу – велика кількість справ, недолуга судова система, розкол в і без того не консолідованому суспільстві, експерти та народні депутати від різних фракцій все ж стараються віднайти в історії європейських країн таку модель амністії заколотників, в якій було б якнайкраще розписано «покрокову інструкцію». І як результат – новий законопроект. Та йдучи таким шляхом, ми маємо розуміти специфіку російсько-української війни в сукупності усіх конфліктів на території Європи за останнє століття. Врешті, наш сценарій не має аналогів в Європі, тому і шукати єдиної цілісної панацеї не варто.

На сьогодні для вирішення повоєнних питань України найчастіше застосовують «хорватський сценарій», що асоціюється в першу чергу з широкою амністією. За хорватським законом від 3 жовтня 1996 року амністія допускалась за такі протиправні дії як зрада, заклик до заколоту, повстання, непокора державній владі. Амністії не підлягають злочини, що визначені у Римському статуті Міжнародного кримінального суду, а саме – геноцид, злочини проти людяності та воєнні злочини. Такий формат амністії з боку хорватського уряду був аргументований тим, що за роки конфлікту сталося чимало злочинів, які буде важко довести в суді, до прикладу – побиття, зґвалтування. Між іншим, процес амністії, що поширювався на всі злочинні діяння, скоєні під час або у зв’язку з конфліктом між 17 серпня 1990 і 23 серпня 1996 р., тривав 11 років. Врешті болюче питання реінтеграції колабораціоністів в хорватське суспільство лишилось відкритим. Тож чи доцільно використовувати подібний сценарій в Україні, де й без того високий рівень суспільної напруги? Відсутність справедливого покарання для зрадників та бойовиків може стати лише черговою лінією розколу.

Допоки війна на території України триває і ми не знаємо коли і як вона закінчиться, варто відійти від «готових рецептів» в формуванні стратегій, а сконцентрувати свої сили на розбудові фундаменту – принципових моментів і супроводжувати це поясненнями для народу. Тут би став в нагоді своєрідний суспільний договір, в якому для постраждалих сторін були б окреслені гарантії невороття до подібних конфліктів. До прикладу, гарантії щодо статусу української мови як єдиної державної, що в той же час не веде за собою дискримінаційних дій щодо інших мов на території України. Також гарантії роззброєння та не повернення до військових сутичок українських громадян з залученням іноземної підтримки, у відповідь на реінтеграцію колабораціоністів – надання їм можливості здобути освіту, отримати роботу та гідне життя без суспільного осуду.

  Загалом, перше, що варто чітко окреслити – до кого застосовується амністія. Ми можемо амністувати лише злочинців – людей, що скоювали протиправні дії. Відповідно, розуміючи і поважаючи права людини, ми не маємо засуджувати українських громадян лише за те, що вони жили і працювали при окупаційній владі. Вже достатньо часу покладено на розбудову незалежної, демократичної, європейської України і ми не можемо дозволити собі такими жорстокими і нікчемними діями нагадати про своє тоталітарне минуле.

Можна передбачити можливу реакцію суспільства щодо неосудності людей, які при окупаційній владі займали керівні посади, але це в більшості випадків саме той вид вимушеної колаборації, яка в світовій практиці підлягає процесу прощення – відмови від образ, обурення чи гніву щодо людей за скоєні злочини чи провини; припинення вимог щодо покарання та відшкодування. Не можемо ми також зазіхати на права українців-колабораціоністів, попри всі заклики громадськості. Саме таке покарання – поразку в правах, застосовували в УРСР як засіб соціального захисту. Позбавлення людей: активного і пасивного виборчого права; права займати виборчі посади в громадах, організаціях; права займати державні посади; права носити почесне звання; батьківських прав; права на пенсії, які надавалися у порядку соціального страхування і державного забезпечення – такі заходи можуть лише загострити відносини, а для громадян зі Сходу це асоціюватиметься з дискримінацією та репресіями. Єдине, що було б доцільно застосувати – своєрідну люстрацію, забезпечити циркуляцію кадрів аби посадовці, що були залучені до режиму окупаційної влади, надалі не мали можливості лишатись на своїх робочих місцях.

Іншим важливим моментом є і умови надання амністії. З великою повагою до жертв російсько-української війни, ми не маємо лишати без покарання усіх, хто претендує на амністію. Тому однією з можливих умов має бути визнання власної вини, розкаяння та співпраця зі слідством. Також для того аби зробити цю процедуру більш ефективною та максимально пришвидшеною варто чітко окреслити часові рамки, до прикладу – 5 років, за які будуть амністовані всі, хто визнав свою провину та шкодує про скоєне.

Прикладом застосовування подібних умов є Колумбія, де лише 2016 року закінчилась партизанська війна, що тривала півстоліття. Задля реінтеграції колумбійських бойовиків застосовують так зване «перехідне» правосуддя, складові якого – правда, юстиція, репарації, гарантії не повторення. Відповідно до цих пунктів, прописана норма у законодавстві, за якою, виконавши всі умови, бойовики отримують 4-8 років обмеження свободи й соціальних робіт, але це не ув’язнення за гратами, а до прикладу – участь у будівництві, або – така колумбійська ідея – участь в розмінуванні. Розбудова міст на Сході може стати платформою для згуртування українців загалом, особливо місцевих жителів.

Ефективність повернення та реанімації втраченої частини українського суспільства залежить не стільки від дієвої європейської моделі, що адаптували під українську ситуацію, а в більшій мірі від того, як ми здатні створювати нові інструменти, такі як амністія. І в цьому варто орієнтуватись в першу чергу на особливості постраждалих регіонів, вид військового конфлікту та рівень поінформованості всього населення. Впроваджуючи методи світової практики ми спостерігатимемо як вкотре наше громадянське суспільство складає своєрідний іспит. А одне з вирішальних завдань, що покаже чи засвоїли ми уроки історії, звучатиме так: «Оберіть шлях реінтеграції колабораціоністів в українське суспільство – а) європейське прощення; б) радянські репресії.

Владислава Зновяк

На тлі все більш агресивної кампанії РФ із залякування Європи та України війною, ракетами та ядерною зброєю, дедалі складніше говорити про компроміси та примирення на Донбасі. «Експерти» російських ток-шоу представляють плани агресії НАТО у балтійському регіоні, описують жахливі утиски російськомовних меншин та обіцяють «прорубати» коридор до Придністров’я просто через Україну.

На Раді Безпеки ООН постійний представник РФ, звертаючись до німецького колеги, згадує про радянські війська у Берліні 1945 року, ледь не погрожуючи повторити. Мілітаризація Росії триває прискореними темпами, зокрема й через масову культуру та кінематограф (останнє надбання – фільм «Т-34», в якому війна змальована як комп’ютерна гра із присмаком романтики, де є круті радянські солдати й недолугі вороги-німці). Констатуємо: світ прямує до конфронтації – доведено останньою Мюнхенською безпековою конференцією. Але може варто спробувати врятувати його або хоча б розробити план такого порятунку?

Окресливши у попередній публікації «червоні лінії» України у розрізі миротворчого «плану Сайдіка», спробуємо розглянути конкретні кроки, до яких може вдатися Україна задля мирної деокупації та політичної реінтеграції Донбасу. Умова одна – ці кроки не мають руйнувати «червоні лінії», українську державність.

Передусім варто зауважити: не зважаючи на велику плинність конфлікту, на Донбасі немає сталих передумов для етнічного, релігійного, мовного сепаратизму, як це зазвичай буває в інших регіонах світу. «Сепаратизм» має виключно штучну природу, й це треба враховувати у стратегії примирення. Символи «сепаратистів» – прапор, герб, гімн, історія – такі самі штучні, нав’язані ззовні. Їх утвердження відбувається винятково шляхом примусу, пропаганди і залякування. Донбас – не Балкани, тут немає культу зброї як символу дорослішання людини. Тож принаймні роззброєння має відбуватися добровільно і безпроблемно. Все інше – бажання Києва і здатність побудувати дієву модель комунікації, де головне питання буде не у засудженні людей за їхню безвихідь, а у бажанні цих людей повернути.

Потенційно дієвими інструментами для реінтеграції можуть стати:

• Заснування «Палати примирення», яка складатиметься з лідерів думок Донеччини та Луганщини, місцевих «авторитетів-старійшин», спортсменів, артистів тощо. Вони можуть представляти як внутрішньо переміщених осіб, так і вести пасивну колаборацію в «ДНР/ЛНР» (наприклад, відомий балетмейстер Вадим Писарєв – наразі директор театру опери і балету в окупованому Донецьку). Небажана участь у «палаті» представників політичних партій, рухів, представників великого капіталу (олігархів чи їхніх менеджерів), журналістів. Зустрічі «палати» мають бути максимально деполітизовані, спрямовані на результат – закінчення війни і мирну відбудову регіону.
• Встановлення обмежених культурних контактів з окупованими територіями. Початковим етапом можуть стати спортивні турніри за участі дитячо-юнацьких колективів (футбол, баскетбол, хокей тощо). З цією метою за посередництва міжнародних гуманітарних організацій можливе встановлення професійних контактів навіть із представниками окупаційних структур. Звичайно, мають бути прораховані й зважені всі ризики, зокрема і безпекові. Однак зиск від таких заходів, який полягає передусім у поновленні спілкування серед однолітків, зменшенні руйнівного впливу російської пропаганди «патріотичного виховання», може переважити ризики.
• Надання економічних преференцій, пов’язаних із потребою відновлення регіону. Частково може бути використана економічна модель Південного Тіролю, яка за угодою 1971 року надавала широку економічну автономію краю. Цікавим виглядає й механізм залучення коштів ЄС через створення та наповнення спеціального фонду відновлення, прописаний у «плані Сайдіка».
• Надання російській мові статусу регіональної. Тут важливо пам’ятати, що саме мовний чинник був одним із головних драйверів, який використала РФ на Донбасі. Оскільки реально жодних утисків російської мови не було, українську мову тут використовували рідко навіть у документообігу, то ця поступка з боку Києва виглядає достатньо логічною.
• Надання спеціального випробувального статусу локальним ЗМІ, які працювали в окупації. В жодному разі не слід діяти радикально – закривати телеканали чи газети. Звичайно, важко уявити телеканал «Оплот», що продовжує працювати за періоду міжнародної тимчасової адміністрації. Але перейменування каналу та зміна його профілю, стандартів роботи, звільнення найбільш одіозних журналістів без ліквідації самого ресурсу може стати важливим засобом зміцнення довіри.
• Реалізація екологічних проектів (зокрема у контексті проблеми затоплення шахт, забруднення водойм тощо) із залученням міжнародної допомоги.
• Реалізація часткової амністії шляхом затвердження законів про прощення та колабораціонізм. Амністії не підлягатимуть кримінальні та воєнні злочинці.

Загалом компроміси – це не про країну з поляризованим суспільством, яка потерпає від війни. Але якщо ми маємо велику й амбітну мету відновлення територіальної цілісності – треба пересилювати себе. Адже судження в категоріях «зрада-перемога» – це саме те, чого від нас чекає РФ. Це прояви нашої слабкості. Сильні здатні на більше. Але не ціною держави – в цьому й полягає дилема пошуку лімітів компромісу.

Валерiй Кравченко

19 лютого 2019 року військовий аташе армії Сполучених штатів Америки в Польша полковник Джеймс Макдонах відвідав командування Литовсько-польсько-української бригада імені Великого гетьмана Костянтина Острозького у Любліні.

Полковник Джеймс Макдонах, військовий аташе армії США зустрівся з командиром бригади полковником Дмитром Братішко, заступником командира бригади полковником Артурас Ясінскас та начальником штабу полковником Міхал Малиска для обговорення навчань, які заплановані до проведення в Польщі Армією США протягом 2019-2020 року.

Також полковнику Джеймсу Макдонаху було запропоновано відвідати командний пункт бригади, де зараз тривають КШТ «Брейв Бенд – 2019». Військовий аташе із задоволенням погодився та подякував за чудову нагоду поспілкуватися із особовим складом бригади.

Командир ЛИТПОЛУКРБРИГ полковник Дмитро Братішко подякував військовому аташе за візит і на згадку вручив памятний подарунок.

На завершення зустрічі військовий аташе армії США полковник Джеймс Макдонах зазначив, що саме ЛИТПОЛУКРБРИГ є чудовим прикладом для усіх, щодо міднародної співпраці між військовими зєднаннями різних країн.

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Сьогодні, 18 лютого 2019 року до штабу ЛИТПОЛУКРБРИГ прибули військовослужбовці Литовської Республіки, Республіки Польща та України для участі у другій частині навчання «БРЕЙВ БЕНД-2019».

До навчань залучені штаби підпорядкованих підрозділів ЛИТПОЛУКРБРИГ: штаб литовського батальйону улан 1-ї механізованої бригади «Залізний вовк», штаби батальйонів 21 Подгальської стрілецької  бригади та штаб 1-го батальйону 80-ї окремої десантно-штурмової бригади.

Протягом тижня штаби батальйонів відпрацюють планування щодо застосування підрозділів в ході миротворчої операції за визначеною легендою.

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ

Оприлюднений кілька днів тому «план Сайдіка» знову актуалізував в українському експертному середовищі дискусію щодо мирного врегулювання на Донбасі. Як українці, які вже звикли жити без Криму й окупованих районів Донецької та Луганської областей, бачать таке повернення? Що є прийнятним компромісом, а що в жодному випадку дозволяти не можна?

Ця дискусія особливо цікава в контексті президентських і парламентських виборів в Україні, які покликані змінити (або ж законсервувати) чинну політичну конфігурацію. Часто чуємо про брак волі українських політиків іти на компроміс і домовлятися. Адже, мовляв, без діалогу неможливо встановити стійкий мир, а на Донбасі продовжують страждати люди. Однак західні союзники, ставлячи на перше місце гуманітарну складову врегулювання, часто забувають про потребу враховувати специфічні інтереси української держави, що зумовлені фактором її вразливості. Цінність миротворчого плану, який ситуативно принесе мир, але в середньостроковій перспективі зруйнує крихку конструкцію української державності й призведе до «балканізації» величезної території, – сумнівна. Спробуємо розглянути «червоні лінії», за які не можна заступати Україні, якщо не хочемо втратити суверенітет і незалежність.

У контексті конфліктного врегулювання на Донбасі неприпустимо:

• Вести прямий діалог із представниками окупаційних адміністрацій. Росія наголошує на необхідності саме такого діалогу, переводячи питання з треку російської агресії на внутрішньополітичну подію (громадянську війну). Окрім зазначеної мети, ці переговори не мають жодного сенсу, адже поставлені на окупованих територіях маріонетки не мають реальної влади. Остання цілковито зосереджена в руках російських силових структур – ГРУ Міністерства оборони РФ та ФСБ.
• Допускати логіку взаємозамінності питань. Наприклад, «прогрес на Донбасі, згода РФ на миротворчу операцію за умови відмови України від Криму». Або навпаки (уявити це важче).
• Прив’язувати прогрес щодо деокупації та реінтеграції Донбасу і Криму до вектора розвитку держави, спрямованого на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Мета України полягає в повноправному членстві в ЄС та НАТО, тож повернення територій не має бути умовою для її досягнення і впливати на зовнішню політику держави.
• Дозволити абсолютну й безумовну амністію. Активні колаборанти мають пройти процедуру люстрації, яка визначить ступінь і важкість їхньої провини. Більшість із них нестиме адміністративну відповідальність із одночасною забороною займати певні посади (державна служба, вчителювання). Значно менша частина нестиме кримінальну відповідальність (високопосадовці окупаційних адміністрацій). Правосуддя здійснюватиметься за змішаною юрисдикцією – українською та міжнародного перехідного права, за посередництва іноземних медіаторів. Для воєнних злочинців має бути створений окремий міжнародний трибунал, який розглядатиме їхні злочини case-to-case.

За умови запрошення на Донбас міжнародної миротворчої місії Україна не буде погоджуватись на:

• Вузький мандат місії (охоронна місія, місія з розведення сторін на лінії зіткнення тощо). Миротворча місія має бути розміщена на всій території Донецької та Луганської областей, включно з тимчасово окупованими районами та ділянкою неконтрольованого кордону.
• Присутність у складі місії контингентів РФ або Білорусі. Бажана паритетна відсутність країн, що входять до військових організацій ОДКБ і НАТО (хоча можливі винятки для окремих держав – наприклад, одночасна присутність миротворців із Казахстану і Туреччини).
• Збереження під будь-яким виглядом незаконних збройних формувань (зокрема, так званих «правоохоронних структур ДНР та ЛНР»), інших парамілітарних організацій. Суспільну безпеку на окупованих територіях мають забезпечувати виключно сили міжнародної поліцейської місії, поступово передаючи ці повноваження українським підрозділам МВС.
• Надання окупованим територіям статусу автономії або подібного, що потребуватиме зміни адміністративного устрою держави. Запровадження миротворчої місії вимагатиме змін в українському законодавстві, які визначать період, на який певні райони отримають перехідний статус (орієнтовно від 5 до 7 років). Проведення місцевих виборів не означатиме автоматичне припинення перехідного статусу, який діятиме до закінчення терміну миротворчої місії. В будь-якому разі Україна має зберегти свій нинішній унітарний статус.

Відтак, план Сайдіка, хоча й містить назагал правильні ідеї щодо формату трикомпонентної миротворчої місії (військова, поліцейська і цивільна складова), навіть за умови застосування цікавої формули поєднання ООН та ОБСЄ навряд чи відповідає українським потребам. Складається враження, що самоціллю плану є проведення місцевих виборів. Однак для України вибори є другорядними; на першому плані – безпека, стабілізація та відновлення українського простору (законодавчого, фінансового, медійного тощо). Крім того, неприпустима трансформація окупаційних силових структур у «спільну поліцію» за хорватським сценарієм. Як і діалог офіційної української влади з представниками російської окупаційної адміністрації, що сприятиме їх легітимізації. Останні мають бути повністю розпущені, а їх персонал повинен пройти люстрацію.

Будь-який план мирного врегулювання має базуватися на компромісах. Але вони недосяжні, якщо передбачають ігнорування інтересів однієї сторони іншими. Зокрема миротворцями-медіаторами, які професійно займаються цим питанням. Доки останні шукатимуть рецепти у схожих конфліктах на Балканах чи Близькому Сході – прогресу не буде. Українська криза, як її називають на Заході, має лише один дієвий рецепт вирішення: консолідований тиск на Росію до повного припинення агресії. Заходові слід відмовитися від недолугих компромісних планів для України, а наполегливіше відстоювати «червоні лінії» та позицію Києва. Лише в єдності наша сила!

Валерій Кравченко

Перший етап командно-штабного навчання «Брейв Бенд» у  ЛИТПОЛУКРБРИГ успішно завершено. Основним завданням яких була  перевірка можливостей роботи штабу бригади по плануванню та створенню бойового наказу афілійованим підрозділам бригади.

За два тижні в період з 18 до 22 лютого 2019 року,  на базі ЛИТПОЛУКРБРИГ пройдуть навчання з підпорядкованими підрозділами бригади, в яких прийматимуть участь польський, литовський та український батальйони та матимуть чудову можливість поспілкуватися в міжжнародному контингенті та обмінятися досвідом прйняття участі у навчаннях.

ЛИТПОЛУКРБРИГ готові до проведення другого етапу «Брейв Бенд – 2019»

Олена Слободянюк, ЛИТПОЛУКРБРИГ