Міф “кресів” – основа польської ідентичності та певна перешкода для польсько-українського діалогу

У Львівській національній науковій бібліотеці ім. Стефаника відбулася 95-та Оссолінська зустріч. У її рамках була дискусія “Чи можемо сьогодні говорити про креси?” за участі українського історика, професора Ярослава Грицака, польського історика, автора книги “Кресовий калейдоскоп. Мандри східними землями ІІ Речі Посполитої (1918-1939)”, професора Влодзімежа Менджецького і генконсула Польщі у Львові Елізи Дзвонкєвіч. Говорили про те, чим є поняття “кресів” для польського суспільства, про міф “кресів”, і про те, як національні міфи шкодять чи допомагають полякам та українцям. PolUkr.net записав уривки з цієї дискусії.

 

“Міф кресів – в основі польської самоідентичності”, – професор Влодзімеж Менджецький

Уривки з виступу професора Влодзімєжа Менджецького:

“Розповім про речі, які мають допомогти українцям краще зрозуміти поляків. Не йдеться, щоб погодитися, але зрозуміти. Це база для діалогу та дискусій.

Для сучасних поляків категорія “кресів” – так важлива, що немає змоги її викреслити. Можна дискутувати, як визначати термін “креси”, що робити з ним, щоб він якнайменше ускладнював відносини з сусідами, але неможливо стерти його з публічного дискурсу.

Коли задуматись, як поляки себе бачать, то є три стовпи. Перший – шляхетськість. Попри те, що більшість поляків – нащадки підневільних селян, які обробляли панщину, в публічному дискурсі вони асоціюють себе з давньою Річчю Посполитою, і шляхтою, що має характерні ознаки – любов до свободи, толерантності, демократії та індивідуалізму. Другий – релігія. У XVII ст. Католицький костел і польськість були нерозривно пов’язані. Водночас маємо польський месіанізм ХІХ ст., начебто поляки несли цивілізацію та культуру на схід. Третій – “креси”. Доречно згадати вислів Юзефа Пілсудського, що Польща схожа на бублик – смачний по краях, але порожній всередині. Маршал говорив, що все найцінніше в Польщі – на окраїнах, а всередині вона пуста.

Категорія “кресів” разом з категорією релігійності розвинулася в ХІХ ст., коли Польща втратила незалежність. Вона пов’язана з обороною Польщі як території і самобутньої духовності. Оборона країни на кресах в свідомості поляків пов’язана з патріотизмом та обороною держави.

В уяві польського суспільства суть “кресів” в тому, що поляки творили провідну націю, а місцеві тло. Тобто був польський двір, пани, і українське село на тлі, з яким провідна нація взаємодіяла. Українці в цій уяві співали фольклорних пісень та вбиралися в національні костюми, були історії кохання між українцями і поляками. Усі жили в гармонії та ідилії – поляки, українці, євреї. Це пастка для польської точки зору, коли уявляємо цей світ, як приязний і гармонійний між народами. У цей кресовий образ маємо вписану патріархальну програму, коли наша польськість – поняття батьківства, доброго керування територією. Наслідком міфічного образу “кресів” є те, що ми начебто є добрими панами, які кохали східні землі й людей, які їх населяли. Це в основі польської самоідентифікації.

Тут бракує розуміння прагнень українців до власної державності. Кресові землі уявляються як певний “рай на землі”, де всі жили гармонійно, ніхто ні з ким не свариться. Такий міфологічний світ – частина нашої нації і самоідентифікації.

Усе було б добре, якщо б цей дискурс стосувався виключно нас, поляків, у Польщі та питань культури. Тоді не було б жодних проблем. Це була б справа літератури і фольклору. Проблема виникає, коли міфологічна категорія “кресів” без роздумів переноситься до історичних дискусій. Коли говоримо про культурний вимір, то одне, а коли про історичні східні землі І чи ІІ Речі Посполитої, то інше. В історичному дискурсі не варто змішувати ці речі.

Для польської громадської думки не існує проблеми переходу “кресів” з міфічної категорії до політичної. Для поляків виникає внутрішній дисонанс, коли виникає потреба рівнозначно історично трактувати східних сусідів. Кажу це самокритично. Виникає тоді фундаментальна проблема, про яку варто говорити – що робити, щоб категорія “кресів”, яку використовують в польсько-українських дискусіях не несла негативних наслідків. Щиро кажучи, не знаю, як розділити “креси” як міфологічну категорію від об’єктивної категорії земель на схід від польського кордону.

Виглядає, що єдиним рішенням була б відмова від вживання терміну в історичних дослідженнях. Але, з іншої сторони, цього не вдасться зробити, бо полякам неможливо пояснити, чому цей широко вживаний термін слід забути. Мова – жива річ, слова виникають і зникають природно”.

“Міф “кресів” не шкодить польсько-українським відносинам, доки жоден поважний польський політик не каже, що “Львів – польське місто”, – історик Ярослав Грицак

Уривки з виступу історика Ярослава Грицака:

“Мушу погодитись, що “креси” – не корисна концепція. І нагадати про французького історика польського походження Даніеля Бовуа, який багато років досліджував польсько-українсько-російські відносини. Він написав добру статтю “Міф польських кресів або як нам покласти йому край”. Вона пояснює, як міф “кресів” століттями отруює польсько-українські відносини.

Бовуа доходить висновку, що жодному міфу не можна покласти край. Бо міф – це щось, що не піддається раціональній аргументації. Його не можна знищити, бо він поза раціональними аргументами. Схоже до віри. Тому його  неможливо спростувати. Не допоможе жодна освіченість.

Навіть найсучасніша людина не може обійтися без міфів, бо вони в основі свідомості. Якщо втрачається міф, то втрачається сенс життя. Без міфів надто важко жити. Інша справа, які існують міфи. Очевидно, деякі дуже шкідливі, деякі менше, а деякі зовсім не шкідливі, бо об’єднують нас як спільноту.

Можливо, колись міф “кресів” зникне. Але до цього наші атаки на нього мало допоможуть. Потрібно, щоб змінилася сама ситуація, відпала в ньому потреба. Міф “кресів” відповідає емоційним потребам, що існують в польській суспільній свідомості. Велика частина поляків зараз його дуже потребує.

Міф можна атакувати, але чи потрібно? Наприклад, існує міф Бандери, який для поляків є надзвичайно страшний. У них виникають асоціації з Волинню, різаниною. Із точки зору України, вважаю цей міф не шкідливим. Він може комусь подобатися чи не подобатися. Доки він не закликає різати поляків чи євреїв, не закликає до повторення Волині, то не бачу потреби його атакувати. Тим паче, він виконує психологічну роль у ситуації війни з Росією, коли є сильна емоційна потреба мати героїв. Бандера вписався в цю нішу. Звичайно, реальна постать не відповідає цьому міфу. Для багатьох стане відкриттям, коли прочитають реальну біографію Бандери.

Щодо міфів в суспільній свідомості, то потрібно робити все, щоб мінімізувати шкоду, яку вони несуть. Очевидно, міф “кресів” шкодить. Найбільше через явище крисов’яків, які цей міф активно використовують, і через нього впливають на польську політику. Проте я б атакував його так само, як і міф Бандери. Хіба атакував в одному випадку – якщо буде перейдена “червона лінія” – хтось з поважних польських політиків заявить, що Львів і Вільно – польські міста.

Була скандальна історія, коли в польському паспорті мало з’явитися зображення Львова. Але польські політики дали задній хід і відкинули ідею. Тобто, за великим рахунком, механізм стримування діє, “червоні лінії” не переходять.

Атакувати міфи небезпечно – це, як дріт під напругою в 10000 вольт, –  торкнешся і згориш. Це безнадійно, але не означає, що не потрібно”.

“Львів – українське, польське, австрійське місто, наче багатоквартирний будинок, в якому живуть різні народи, тобто цей дім належить їм усім”, – генконсул Польщі у Львові Еліза Дзвонкєвіч

Уривки з виступу генконсула Польщі у Львові Елізи Дзвонкєвіч:

“У соціалістичній Польщі було заборонено говорити, що наша країна колись мала інші території, у ній було багато народів. Після падіння комунізму говорити про креси стало певним патріотичним обов’язком. Тим паче, в країні живе багато нащадків, виселених із територій на схід від польського кордону. Тому нині маємо дуже голосні кресові середовища.

Для багатьох поляків важливо, що десь на сході розвивалася колись польська культура, була польська самосвідомість. Хоча насправді пересічний поляк мало-що про це знає. Тож багато істориків і вчителів вважає за обов’язок повернути справедливість і відновити полякам ампутовану пам’ять про креси. Тож боротьба з цими термінами вписується в тези комуністів, які казали, що Польща завжди була моноетнічна, і в теперішніх кордонах. Відтак викинути термін “кресів” із польського публічного дискурсу, гадаю, неможливо.

Коли говоримо з українцями про креси, то говоримо так, наче хтось комусь щось хоче забрати. Це пастка. Думаю, люди чи народи, які без комплексів, не повинні мислити в таких категоріях. Якщо у нас є Костюшко, то чому поляки не повинні погоджуватися, що він був теж громадянином Російської імперії чи героєм Американської війни за незалежність. Навпаки маємо гордитися цим, що інші країни чи народи хочуть вважати цю особу своєю.

Термін “креси” має наповнюватися тим значенням, що для нас, поляків, є певні важливі місця на сході. Наприклад, Львів. Багато пересічних поляків будуть завжди думати, що “Львів – це польське місто”. Також знаю українців зі східної України, які приїжджають до Львова і кажуть, що це – не наше місто, не наша архітектура. Якщо говорити про теперішній день, то Львів більше польське чи українське місто? Це абсолютно українське місто. А сто років тому він належав до Австро-Угорщини і був австрійським містом.

Це приблизно так само, як жити в багатоповерховому будинку, в якому частину квартир займають поляки, частину українці, частину євреї. Кому належить будинок? Він належить їм всім спільно.

Довідка

“Креси” чи “Східні креси” – польська назва територій нинішньої західної України, західної Білорусі та Литви, що колись входили до складу І та ІІ Речі Посполитої. Буквально – “східні околиці”. Польські жителі цих земель, у тому числі, депортовані з СРСР у 1944-1946 роках до соціалістичної Польщі, іноді називаються “кресов’янами” чи “кресов’яками”.

Сам термін з’явився в середині XIX ст. у творах польського поета Вінцента Поля. Поширенню терміну сприяло уявлення про цивілізаторську місію поляків на цих землях, і походження найбільших поетів Польщі — Адама Міцкевича і Юліуша Словацького з цих земель. Слово вкорінене в польській літературі та публіцистиці як означення територій на схід від Вільно і Львова, які до кінця XVIII ст. належали до І Речі Посполитій. У період ІІ Речі Посполитої офіційна назва “Східні креси” стосувалася заселених українцями, білорусами і литовцями Львівського, Тернопільського, Станіславського, Волинського, Поліського, Білостоцького, Віленського і Новогродського воєводств. У 1924-му польський парламент прийняв “кресовий” закон, за яким з метою асиміляції місцевого населення на цих теренах вводилася двомовна шкільна освіта. Також для зміни національного складу земель інтенсивно проводилося їх заселення поляками.  

Записав Ігор Тимоць