Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Вже третій тиждень в Україні триває дискусія про так звану «формулу Штайнмайєра», пов’язану з виконанням лише трьох пунктів (4, 11 та 12) Мінських домовленостей, що передбачають надання територіям, що перебували в окупації тимчасового статусу після проведення там місцевих виборів. Вже ніби погоджена на рівні радників (від імені України – міністр закордонних справ Вадим Пристайко) формула, названа за іменем соціаліста, колишнього міністра закордонних справ, а нині – президента ФРН, що мала стати основою для перемовин лідерів держав у нормандському форматі, так й не була затверджена остаточно.
На думку російських ЗМІ Україна відмовилась підписувати згоду на формулу, що сприяло відтермінуванню на невизначений час проведення засідання нормандського формату. В українських медіа з’явились інтерпретуючі подання та альтернативні формули. Зокрема сам Пристайко в інтерв’ю наголосив на існуванні такої собі «формули Зеленського», втім не роз’яснивши деталі. Варто наголосити, що це далеко не перший вересень марних сподівань, планів та формул на мирне врегулювання на Донбасі. До цього часу прогресу не було. А чи варто чекати на нього тепер?
Спочатку давайте пройдемось по вихідних даним формули з точки зору реалістичності. План Росії зовсім не змінився – як-небудь провести вибори, легітимізувати своїх маріонеток та цим спровокувати громадянську війну (як максимум) або політичну кризу (як мінімум) в України. План Києва полягає в протидії планам Москви, водночас намаганням раціоналізувати реінтеграцію через гуманітарні та міжлюдські контакти. Рівень токсичності президента Зеленського (його майже відсутність) та комічний телевізійний образ є передумовами для безпринципного діалогу з населенням окупованих територій. Однак всі червоні лінії лишились на власному місці – безпековий трек перед політичним, діалог з агресором (тобто з РФ), а не з маріонетками (тобто «ДНР» та «ЛНР») й далі за списком. Україна не визнає вибори (й щиро вірить, що цього не зробить ОБСЄ), які будуть проведені під тиском та поза українського правового поля. З одного боку Росія не має передумов для того, аби дозволити Україні реалізувати її проект виборів (особливий статус це насправді вторинно – десерт), бо це буде зрада інтересів «республік». Та хіба Кремль реально цікавлять «бананові псевдо-республіки», що проїдають мільярди доларів на рік на своє утримання? Натомість Росія тримає туза в рукаві у вигляді «Опозиційної платформи за життя» Медведчука – на сьогодні другої фракції українського парламенту. Ця політична сила, що безумовно орієнтується на Москву, буде абсолютним фаворитом чесного волевиявлення на Донбасі, навіть за українськими законами (див. результати останніх парламентських виборів в Донецькій та Луганській областях). ОПЗЖ розширить власний електорат та стане ледь не єдиною політичною силою, відповідальною за відбудову регіону. Звичайно Путін буде допомагати своєму куму закріплювати Україну у російській сфері впливу за допомогою реінтегрованого Донбасу. Далі – спекуляції та шантаж, відмова від членства в НАТО та ЄС (де Україну «не чекають»), грошові вливання нафтодоларів з Росії та повноцінний реванш на майбутніх виборах. А більш вірогідно – реальна громадянська війна та фрагментація України ще до цього.
Доки цілі мирного врегулювання для України та Росії аж настільки розходяться, не варто чекати компромісів. Це Захід можна скільки завгодно дурити благими намірами Москви, турботою про мирне населення. Діалог України та РФ – це суперечка травоїдних з хижаками, де перші неодмінно будуть з’їдені другими. Є лише питання часу, місця і натхнення хижака, що має передусім заручитись невтручанням інших хижаків – адже Україна, це здобич Росії. Ось тут на обрії й з’являються «друзі» України…
Мир на Донбасі, нажаль, означає війну в Україні. Не тут й зараз, але в середньостроковій перспективі це точно. Саме тому Київ має реалістично оцінювати свої позиції й шанси на реалізацію формул й планів. Коли ми говоримо про миротворців на Донбасі, маємо на увазі не лише той момент, що вони зафіксують кордон та сприятимуть власне самому конфліктному регулюванню. Їх присутність максимально ускладнить подальшу агресію Росії проти України. Миротворці як запобіжник – цей план більше влаштовує Київ, проте про нього не говорять. Про жодні плани не говорять, ніби й немає їх. «План Зеленського» – це проста апеляція до людей, гуманістичний підхід, що подобається Заходу. Адже на нього можна витратити ще купу грошей в проекти-дослідження, проекти-допомоги, відправити купу радників з прав людини та гендерних питань на зарплатах фондів й т.д. Чим довше триватиме конфлікт в Україні без військової ескалації – тим краще. Для всіх. Однак, як стежка не в’ється…
Саме тому симуляція мирного врегулювання, що відбувається зараз, це лише ілюзорна мрія. Так само про модальності виборів безперспективно говорили й 2015 р., відразу після підписання «Мінська-2». Ну що ж, настав час поговорити й для нової влади. Погано, що часто ці розмови точаться в кулуарах. Гроші люблять тишу, а свобода любить майдани – доведено Україною. То чому ж доля України вирішується в кулуарній тиші, може там просто ділять гроші?
Валерiй Кравченко
