Польсько-український портал Portal Polsko-Ukraiński jest portalem internetowym o charakterze analityczno-informacyjnym
Схожі статті
Доки в Україні тривають останні приготування до другого туру виборів президента, ситуація в регіоні продовжує загострюватись. Поточні тенденції віщують апокаліптичне майбутнє для України, пов’язане як із її стратегічним значенням держави на межі двох цивілізацій (російської пострадянської та західної ліберальної), так і з надмірною внутрішньою крихкістю. Найбрутальніша президентська шоу-кампанія, побудована на чорному піарі, лише посилює розуміння невідворотності майбутніх подій.
Росія – ворог України. І врятувати Україну здатен лише сильний національний лідер – так будує свою кампанію Петро Порошенко. Він безальтернативний захисник української державності, розбудовник сильної армії та самостійної церкви. Чим не політик, який поведе народ України у (світле) майбутнє? Однак є кілька «але»: корупція в країні не подолана, а товарообіг з Росією за роки війни лише збільшився. Зрештою і війна не названа «війною», а дипломатичні відносини між країнами зберігаються. Якось погано ліпиться з образом ідейного захисника вітчизни.
Інша справа – Зеленський. Він не обіцяє сильну армію та церкву і говорить українською на рівні Януковича. Проте він молодий, амбітний, гнучкий і ладен примирювати Україну, що залишається ментально різною. Чим не ідеальний кандидат (Голобородько)? Окрім одного «але»: про Зеленського-політика ми абсолютно нічого не знаємо. Лише те, що навколо нього крутиться чимало радників із сумнівною репутацією. А також те, що він має доведені зв’язки з олігархом Коломойським, який прагне реваншу за «Нафтогаз» і «Приват». Але це внутрішні питання. Що ж до головного, то Коломойський ставиться до Росії не менш негативно, ніж Порошенко. Тим цікавішою є моральна підтримка Зеленського з боку російських пропагандистських телеканалів. Недосвідчений правитель сусідньої держави, яку Росія прагне поглинути й розчинити в собі, – гарний спаринг-партнер.
Про справжні плани росіян у Європі можна судити за відкритими військовими приготуваннями та затвердженням нової військової доктрини. Як результат, у відповідь критично посилюється й НАТО, збільшуючи ризик конфронтації. Сторони готуються до війни, і тут напрошуються три послідовні висновки для України:
- війна у Європі невідворотна настільки ж, наскільки невідворотним є російський ревізіонізм;
- із великою ймовірністю війна станеться на території України, і може бути навіть ядерною. Україна дедалі швидше стає аграрною деіндустріалізованою державою з малим ВВП (на рівні Гондурасу) та населенням, яке прагне назавжди емігрувати з країни. Не треба відкидати очевидний факт – Україна стає зручним майданчиком для військового зіткнення, зокрема із застосуванням авіації;
- аби вижити, Україні треба готуватися до подібного негативного сценарію.
Остання позиція полягає в пріоритетності регіонального планування для нашої держави. Будемо щирими: Україна не стане членом НАТО, маючи «гарячий» конфлікт із Росією. Відповідно, покладатися треба на реалістичну допомогу (гарантії безпеки) від потужних союзників (передусім від США), ініціювати формати військово-політичного співробітництва в регіоні, які посилять нашу суб’єктність. Інерція контрпродуктивна. У цьому контексті можна згадати й Мінські угоди: сьогодні мирне врегулювання на Донбасі полягає не лише у відновленні суверенітету і територіальної цілісності. У своєму нинішньому вигляді Мінськ вбиває мирну перспективу. Натомість плани запровадження міжнародної тимчасової адміністрації, введення в Україну миротворців ООН варто розглядати двояко: як засіб деокупації та реінтеграції, а також як запобіжник від подальшої ескалації, яку готує Росія. Саме тому Москва ніколи не погодиться на миротворців та МТА. Агресор має інші плани.
Наступному президентові випаде дуже складна роль – керувати країною, яку внутрішні та зовнішні обставини планово доводять до рівня «failed state». Країною, яка має стати ареною зіткнення двох систем, двох світоустроїв. Сьогодні Україна ще не готова до цієї ролі, тож її будуть дестабілізовувати, шматувати і знекровлювати, доки від неї не залишаться розрізнені суб’єкти (як на сумнозвісній мапі із серіалу Зеленського «Слуга народу») і деморалізоване патерналістське населення на 25 млн – аби легше було централізувати потоки біженців. Такий сценарій – ціна за типове українське «нічогонероблення» впродовж останніх 25 років. Надзавдання нового президента – запобігти такому сценарію.
Валерiй Кравченко
